5 страница. Може це й побут брата вплинув на те, що на другий день, коли пан Микола встав із ліжка

Може це й побут брата вплинув на те, що на другий день, коли пан Микола встав із ліжка, побачив, що воєвода, одягнений і загорнений у довгий хутряний халат, ходив і ходив по просторому домі та видавав різні прикази людям, що їх його двораки загнали на роботу. Життя й праця кипіли в цілому домі. Селянські жінки, приклякнувши голими колінами, в поті чола чистили лугом та солом'яними віхтями долівки по всіх кімнатах, селяни легкими санками підвозили під головні двері речі, що їх колись із того двора забрали, служба воєводи вешталася всюди. Стодоли стали заповнюватися снопами, які звозили панські піддані; до шпихлірів вносили твердо набиті міхи зерна. Старі жінки та діди вели на мотузках на панський двір корови та телички, ковтаючи гіркі сльози. Сільські майстрі направляли плоти, будинки. Скрізь були гамір, рух і невідступний нагай наглядачів. Колись для Гощі заблисло було сонце волі. Колись у Гощі загомоніли радісні дзвони. Але потім, після зборівської угоди, і сонце погасло, і дзвони втихли, і польське військо повернулось, і пани прийшли назад. Гомоніли тільки безнадійний плач і панський нагай. Гоща знайшлась нараз по тому боці лінії, де козацьке право не мало сили, де володіли пан та його голодна, заєдно жадна наживи, служба. Поснідавши, пан Микола встав, підійшов до вікна, пхнув віконницю, що держалася на дерев’яних завісах, і глянув надвір. Свіже запашне повітря вибігло йому назустріч і пан Микола, втягнувши його з насолодою, глядів крізь вікно на людей та на їх працю. — Рух у нас сьогодні, Колю, — почув голос за собою. — Ти спав добре? Пан Микола повернувся від вікна і засміявся до брата. — Я давно вже так не спав. Ти знаєш вояцьке життя. Навіть камінь під головою добрий, коли сон повіки клеїть. Воєвода похитав головою. — Гей! Гей! Молодість! Що дав би я за те, щоб бути молодим! — Та ж ти ще не старий, пане брате. — Може й не почувався б, коли б не ці кості. Глянь, як пальці попухли. Так само коліна, ноги, хребет, спина — все. Рушитися часом не можу, ні лежати, ні ходити, ргаесірие, як дощ надворі, як холод, як зима. Лікарі кажуть, що це подагра. Але що мені з того, що знають назву, коли вони на те ліку не мають. Але годі! — воєвода махнув рукою та понизив голос, підійшовши ближче до пана Миколи. — Говорив я сьогодні з Лугаєм. — Лугаєм? Ага! Чи це той, що в лісі в тебе служив і псярнею завідував? — Той самий. Пан Микола, все ще не розуміючи, чому його брат це говорить, дивився допитливо на нього. — Я тобі вчора говорив, що маю чоловіка, який навіть чорта не лякається, а гроші любить. Я приобіцяв йому хутір за будинським лісом. — За що? — спитав Микола Кисіль. — Я ж тобі вчора казав — кинувся нетерпляче пан воєвода. — Він піднявся усунути Нечая як не кулею, то ножем. Пам’ятай, якби мене не стало, а він додержав слова й повернувся, щоб він той хутір одержав. Пан Микола непевно переступав із ноги на ногу, оглядаючись навколо. Видно було, що боровся з чимось, що щось лежало каменем на його душі та гризло його совість. Накінці після довшої мовчанки спитав: — Пане брате, ти думаєш, що це конечне? — Щоб дати йому хутір? Ти знаєш не від сьогодні, що я завжди додержую даного слова. Але пан Микола круто заперечив головою. — Ні. Тамте. З Нечаєм. — Як то? — Це що інше вбити чоловіка на війні, а що інше висилати на нього горлорізів. Нечай такий молодий, щасливий, жінку має вродливу й молоду і в славі ходить, наче в сонці. — Тому він для нас такий небезпечний. Коли б він іще був полковником десь на Задніпров'ї та не стояв нам, як мур, на дорозі, то нехай. Але він тут, найближче нас, як чуйний і злющий собака, що не допускає нікого на подвір’я. А втім коли ти ще вагаєшся, проявляючи якісь кавалерські сантименти для тих ребелізантів, то я тобі ще один секрет мушу відкрити. — Воєвода взяв пана Миколу за лікоть, нахилився до вуха й говорив помалу, підкреслюючи кожне слово: — Недавно король, його милість, присилав до мене свого довіреного дворянина, з тим, що коли мені вдасться згладити Нечая, я дістану всі possessiones по тому інфамісі Гавратинськім, що також пристав до Нечая. А ти сам розумієш, як нам обом треба було б їх тепер. Розсталися ми з своїми маєтками, як душі розстаються з тілом. Ні душа до тіла не може вернутися, ні corpus sine anima жити не буде. Тепер розумієш мене? Пан Микола похилив голову, думаючи над чимось глибоко. Врешті підніс очі на брата. — Гавратинський мав цілий ключ у Брацлавщині, правда? — Правда — притакнув воєвода. — Тепер я вже розумію. Тепер усе мені вже ясне — відповів пан Микола, відчуваючи, що тягар, який льодовою брилою давив його груди, зникає, як зникає ота брила на гарячому сонці. — Певно, що зрозумів, бо ти Кисіль, єдиний мій брат — почув голос воєводи і його руку на своїх плечах. *** Тим часом Лугай, маючи витривалого, хоча й непоказного коня, швидко простував на південь дорогами, легким морозом скутими. Вже наступного дня переїхав козацьку лінію і спинився на ніч у селі Попівцях біля Старо - Константинова. Бистрі очі довголітнього доглядача над панськими собаками й ловами зразу постерегли різницю між селами по обох боках лінії, як тільки він побачив перші села по той бік лінії та козацькі частини. Коли по польському боці сновигалися по селах панські прислужники — посіпаки, заглядаючи в кожну хату, комору, обору, таксуючи і скот, і безроги, і збіжжя, і переляканих людей, то по козацькому боці він бачив вільних людей, що працювали для себе, жили вільним життям, робили, що хотіли. Ніхто не мав доступу до їхніх комор і скринь, кожний жив своїм життям і нікому тут навіть не приходило тепер на думку, що людей можна продавати, або міняти, як худобину. Коли впорався з конем, напоїв його і поставив перед повний жолоб, старий Кіндрат Наріжний покликав його в хату. Велика скриня при ослоні, що служила за стіл, була вкрита чистою скатеркою. На ній появилися прісний борщ, здорові вареники з капустою, топлене масло, великий півбуханець разового пшеничного хліба. Молода жінка в чистій сорочці з дрібновишиваними рукавами, вклонилась гостеві й запросила до столу, виправдуючися, що м'ясива немає, бо тепер Пилипівка і вони аж до самого Різдва м'яса не їдять. Старий Кіндрат, що, видно, був батьком молодиці, стягнув із якоїсь полиці глиняну пляшку оковитої, потім, немов вагаючись, та говорячи щось до себе самого, добув три срібні чарки, поставив на стіл і почав наливати до них самогонної горілки. Лугаєві слина потекла ротом. Дикий був. Жив тільки зі своїми собаками, привик до того, що люди його не любили й відверталися від нього, тому й дивно і незвичайно йому здавалося, коли в цей холодний, сніжний вечір хтось хотів закликати його в хату, поставив перед ним добру страву на чистій скатерці, частував горілкою та ще й виправдувався, що ось то м'яса в них у піст нема. Таке це все було дивне для нього, цього панського пахолка, який звик до нагая та до собачої компанії, що вже хотів схопитися й відійти до коня. Але запах горілки показався сильніший, бо, ковтнувши слину, закинув цю думку і пробував навіть усміхнутись до господаря. А господар, видимо, був із балакучих, бо наповнивши осторожно блискучі срібні чарки, говорив: — Такий то в нас із роду в рід звичай, що гість у дім, Бог у дім. Адже і Святе Письмо каже, щоб голодного накормити, а подорожнього в дім прийняти. Ти, козаче, хіба ж не голоден, не подорожній? Либонь із далеких сторін прибуваєш, бо кінь стяв підкови і здорожені ви обидва. — З далеких сторін, пане господарю... Але з таких чарок горілки я не пив іще ніколи. — Так спробуй. Колись із них великі пани пили. Я, їх добув у шатрі Кисіля - воєводи, що то свій нарід покинув і до ляхів пристав. Бачиш, як коштовно зроблені вони? Але під Пилявцями дісталися вони мені, смиренному рабові Божому, то ж і за те треба Господа славити і горілкою не гордувати. Випили. Світ прояснішав в очах Лугая і люди наче привітніші стали. — Під Пилявцями, кажуть, поляки багато добра втратили. — Багато. Хто був там, той із порожніми руками не повертався додому. А тебе там не було, козаче? — Щось, неначе здивування, неначе підзорливість та недовір'я, забриніло в голосі старого Кіндрата. — Я на Литві був у той час — відповів Лугай і самому йому стало соромно, що таку брехню вигадав. — О-о! На Литві! Гей, багато нашого брата впало там тоді, коли ми Польщу валили. Але зате, бачиш, яке життя у нас! Колись і в нас пани були, до праці людей гонили, як тих робучих волів. Чотири дні в тижні треба було на пана працювати та ще й, крім того, різні данини, мита, оплати нести. Що тільки не схотів би хрищений чоловік зробити, завжди з того панові його пайка мала прийти. Хочеш горілку гнати, плати панові; жінка на жорнах борошно змолоти хоче, плати панові; дочку заміж видавав, пан мусів дозвіл дати; дитина прийшла на світ, панові треба було заплатити; хотів охристити дитину, панові кланяйся та гроші давай, щоб дозволив церкву відчинити; покинула мене моя небіжка, на той світ переставившись, — царство їй небесне, — довелося панові платити. За все плати, за все давай, а ні, то злетяться ті його посіпаки, ніби чорні круки, і тоді вже поминай, як звали! — Для кого ж тепер працюєте? — Для себе. Запорізькому Війську його пайку даємо і все. — А земля? Чия ж то? — Наша. — Ось у вас гарне хозяйство. Ваше воно? — А вже ж, що моє. Лугай умовк. Очі витріщив на скатерку, твердим нігтем водив по чорно-червоних узорах вишивки. — Бачив я тут, коли Бутівці минув, хутори. Багаті. Пасіки великі. Чиї вони? — Наші. Козаків старокостянтинівської сотні. Це охочекомонна сотня. Заблизько, бачиш, лінії, щоб ставити реєстровиків. Ось моєї другої доньки, Оленки, чоловік тепер на такому хуторі. Чого ж їм бракує. Хіба пташачого молока, бо все є. А ось чоловік цієї другої дочки, Насті, — отаманом у брацлавській сотні, що під полковником Нечаєм, — дай йому, Боже, довгі роки прожити, бо годен він того! Лугай насторожив вуха. — Хто? Нечай? — Коли було тяжко і коли пани з усіх сил перли до нас, він і його жінка силу добра людям зробили, від біди рятуючи. Дай їм, Боже, здоров’я і багато літ прожити! Так ось вип'ємо по одній за нашого гетьмана, за Військо Запорізьке, за полковника. Нехай Господь милосердний має нас у своїй опіці! Довго тряслася рука Лугаєві, коли ставив порожню чарку на стіл. Його голос здавався чужим для нього самого, коли спитав: — А можна дістати тут у вас хутір? — Землі в нас багато, козаче. Забагато і так не можеш узяти, бо не здужаєш справитись, а ніхто тобі не поможе. Але бери, скільки можеш обробити, і ставай до роботи, бо робота жде на тебе. Лугай м’яв шапку в руках, потім стер рукавом рясний піт із чола та, не підносячи очей, що їх вирячив у землю, розвідувався: — Хутір із пасікою та садом? — Із пасікою, і з садом — відповів Кіндрат, який ані не знав, ані не догадувався, ані збагнути не міг, що діялося в понурій душі його дивного гостя. *** Майже половина дня зійшла Лугаєві на тому, щоб накласти коневі нові підкови в Старо - Костянтинові. За той час мав він нагоду почути багато розмов козаків і селян, у яких знайшов потвердження того, що йому сказав був старий Кіндрат. Коли врешті виїхав із Старо-Костянтинова, то сонце вже завернуло з полудня. І як з початку дороги він поспішав, не жаліючи ні себе, ні коня, так тепер їхав поволі, розглядався на всі сторони, приглядався до всього, що тільки його зір міг схопити і думав якісь досі незнані йому думи. По обох боках дороги бігло хвилясте поле. Де-не-де на полі чорніла струнка тополя. Десь далеко дрімав самітний, наче в повітрі завішений, хутір, один і другий. Дорога повна була вибоїн та замерзлих груд. Тонкий лід на примерзлих калюжах, хто зна, як глибоких, світив барвами неба. Товсті зайці шугали в підскоках по стернях, які притрусив недавно свіжий сніг. Але Лугай тепер уже не бачив того всього, не дивився більше на те. Його очі, мов заморожені, не сходили з кінської гриви, хоча і її не бачили також. Щось нове, досі незнане, незрозуміле заполонило його думки. Тільки несподіваний кінський тупіт за ним відірвав його від його думок. Оглянувся. Недалеко від себе побачив вершника з довженним самопалом за плечима, що швидко наближався до нього. За хвилину їздець зрівнявся з ним і стримав коня. Лугай побачив, що вершник був у його віці, може трохи молодший від нього, та що вдягнений був у теплу, вовняну свитку, тісно підперезану широким, мосяжними бляхами набиваним поясом. Ізза пояса в нього виглядали два довгі турецькі пістолі; при поясі висіла тяжка шабля. — Здоров був, козаче! Куди Бог провадить? — Його очі швидко пробігли по Лугаєві та по його коні. — Здоров був! — відповів Лугай. — Моя дорога далека. Аж у Брацлав. А ти? — Гей, справді далека. Я звідси, з Немиринець. Під вечір буду вже в хаті. — То до Немиринець уже недалеко? — З півтори милі. — Є ще якесь село по дорозі? — Тільки хутори, як бачиш. Ти хіба чужий у цих сторонах. Ось тут зараз є хутір “Малашиха”, а за ним ліс, що тягнеться аж до жеребських хуторів. Ось тут то перед двома роками полковник Нечай вирубав усю німецьку піхоту, що то її польські пани найняли, щоб нас звоювала. Бачити оці кургани? Всіх їх тут разом поховали так, як купами на полі лежали. Ніччю тобі туди ніхто, хто при здоровому розумі, не поїде. Кажуть, що духи ходять по полі, людей тягнуть до себе, мучать і людську кров п'ють. Переїздили попри поле смерти, де колись здисциплінована, сліпа німецька сила заплатила життям за помилки своїх вождів. Брови Лугая хмарами налягли на очі. Холодний східній вітер грався по стернях снігом, як перекотиполем, свистав між хрестами, висвистував пісні, від яких волосся дубом ставало на голові і мороз мурашками бігав поза спиною. Чорне гайвороння, немов пам'ятаючи ще бенкет, літало по вітрі, як зісохлі листки, що їх буря з дерев позриває та на землю скинути не може. Сніг зривався з землі, перелітав стернею через межі й загони, наче й він не хотів залишитись на цьому місці та шукав іншого, відраднішого, не пересиченого вщерть кров’ю. Коли вітер надбігав і втікав, Лугаєві здавалося, що разом із вітром летіли якісь голоси, скарги, прокльони й плачі. Трусив та кивав головою, доторкався руками вух, але голоси не втихали. Чув їх виразно далі. Гомоніли чітко. Стогони були пронизливі, довгі, повні розпачу, зловісні, як зловісний був лютий вітер, що по полю гуляв. — Гей, чоловіче, що з тобою? — дійшло нараз до свідомости і Лугай почув, що хтось тягне його за руку. Образи щезли. Голоси вмовкли. Непритомні очі почали притомніти і він знову вчув голос коло себе. — Що ти, хорий? Лугай перевів рукою по очах і обличчі. Все минуло. Ні голосів більше, ні привидів. Хотів сплюнути, але тільки видув губи, бо рот був сухий, а уста потріскані, як чорна земля в посуху. — Либонь перемерз ти так — промовив знову його товариш у дорозі. — Ось на горілки. Вона тобі добре зробить. Жадібно пірвав Лугай пляшку й почув, як гаряче, живе тепло розходилося по тілі. Але горілки в пляшці було стільки, що на дні, і, відриваючи порожню від уст, простяг її до незнайомого та спитав: — Більше не маєш? — Ні. Але ось ми в Немиринцях. Заїдь до мене, переночуєш, відпічнеш, краще завтра будеш їхати. — Ні. Мені ніколи. На мене ждуть. — Хто жде тебе? — Полковник Нечай. У Брацлаві. Не звертаючи більше уваги на принагідного товариша подорожі, пустився просто широкою дорогою через село. Коли переїхав його, повернув на право, на якусь доріжку і потюпав далі, хитаючись у сідлі в такт кроку степового коняки. Скоро зимова ніч застала його серед голих, замерзлих, снігом притрушених подільських горбів. В одній із долинок минув декілька вільх та верб і його кінь затримався біля скирти сіна. Не зважаючи на їздця, приступив до скирти й почав їсти. Лугай зліз із коня, розгнуздав його та зняв сідло. Після того прип’яв коня до куща вільшини, що ріс біля скирти, а сам винайшов затишний бік у скирті, поклався в сіно з руками під головою й потонув у думках. Той хутір за будинським лісом, який йому його пан приобіцяв, колишня мрія його мрій, змалів за один день, присів, розтопився увесь, наче сніг у теплому сонці, перестав займати його уяву. В думках виринули нові питання, відкрилися для них нові блискучі обрії, про які він досі не думав, про які йому й не снилося, ні не знав, що можуть існувати. “Чия земля?” — Наша. “Чиє поле? — Наше. “Чия хата?” — Наша. “Чиє життя?’' — Наше. “Чия воля?” — Наша, наша, наша! Немає приказів, панів, послуху, лизання рук, згинання карків... Може цс бути? Не сниться цс йому? Може він бути вільним хазяїном у своїй власній хаті, не коритися нікому, бути паном для себе, мати дружину, діти, які також нікому не мусіли б коритись і жити вільно, щасливо? Може це бути? Може це бути, о Боже?! Зрозуміти це та збагнути, було понад сили та спромогу темного панського псаря. Холодний вітер став кидати новим свіжим снігом. Грало на вітрі примерзле віття, як струни на арфі, дику степову пісню. Кінь гриз запашне сіно. До Лугая знову наблизилися голоси та стали щось йому говорити. Слухав він їх спершу уважно, потім нетерпляче, обертався, крутився, накінець, коли голоси таки не вгавали, почав відповідати. І сидів так, закутаний у сіно, в темряві, серед снігової, холодної ночі, з широко відкритими очима і глядів кудись просто перед себе. Говорив щось комусь, заперечував, не погоджувався, сварився з кимось, переконував, неуважливий на те, що сніговія дужчала, що вітер змінив напрям і кидав просто в нього дрібним гострим снігом, що кінь перестав гризти сіно і старався звільнитися з припону, неспокійно форкаючи ніздрями й настороживши в переляку чуйні вуха, та що холод ставав щораз дошкульніший, мороз щораз гостріший. Нараз Лугай стрепенувся й почав обачно прислухатися. Десь за близьким горбком відізвалось довге, протяжне, жалібне виття, від якого споконвіку загусала й тужавіла людям кров у жилах і серця завмирали з ляку. Лугай голову перехилив в один бік, наче не довіряючи власним вухам. Кінь наїжив гриву, дрижав усім тілом і присунувся ближче до Лугая, шукаючи в нього рятунку. Але Лугай знову почав розумом блудити. Вдарив рукою коня по ніздрях, і, радісно всміхаючись, говорив йому: — Не бійся, дурний! Це не вовки. Це мої собаки. То пан прислав їх сюди, щоб нас берегли. Чуєш? Вони підуть із нами й будуть нас сторожити. — Гей! Сірий! Босий! Сюди!.. Тим часом велика тічка голодних степових вовків оточила коня й Лугая з усіх боків. Коли почула людський голос, на хвилину спинилася. Але після короткої затримки великий, хижий вовк, що, видно, був проводирем цілої тічки, кинувся, мов стріла, випущена з лука, й упав із голосним гаркотінням на шию коневі. В одну мить ціла тічка прискочила й закрила собою тіло живого ще коня, розриваючи його на шматки. Інші хижаки, для яких не було вже місця на доступ до здобичі, завернули до Лугая. Гнів здавив його горло. Сягнув по пістоль, що був у нього за поясом і крізь затиснені уста злісно почав кричати: — То ви такі собаки? То ви таку поміч мені приносите? На те наш пан прислав вас сюди? Ось маєте, коли так! І випалив із пістоля в саму найгустішу купу вовків. Завили вовки з болю й переляку. За хвилину непоранені кинулись на поранених і в одну мить не залишилося з них нічого, крім шматків подертої шкури та поламаних костей. Тоді тічня стала знову кружляти довкола Лугая та наближатися до нього. Лугай добув другого пістоля. — Мало вам цього? Хочете ще? Ось нате вам! Ось вам! — і потиснув за язичок. Кремінь ударив із сухим тріском об кресало, але іскри не було. Лугай оп’ять підніс замок і вдруге спустив його, але з таким самим вислідом. Тоді розмахнувся й кинув невистріленим пістолем у передового вовка, що, посвічуючи білими, страшними зубами, присувався до нього грізно й невблаганно, як сама смерть. Відскочив вовк набік і так уникнув удару, але тільки на те, щоб ближче прискочити до Лугая. Хотів Лугай добути шаблю, але вже не вспів. Тільки руку висунув перед себе, рятуючись таким способом від вовчих зубів, але зуби вхопили його пальці і він почув хрускіт костей. Що потім сталося, він уже не знав. Не знав, як це сталося: вовки чей же мали його ось-ось розірвати на шматки, як і його коня, але нагло чомусь залишили його та з протяжним диким виттям розсипалися по білому снігу. Не знав він, як під скирту сіна заїхав кінний відділ; як отаман того відділу оглядав ціле місце і як його самого пробували привести до чуття й пам’яти, до притомности. Перше, що почув, це була шийка пляшки при його устах і гаряча горілка. Він пив і пив невтримно, не відриваючись, доки хтось таки силою не видер йому пляшки з закривавлених рук. Лугай підвівся і глянув довкруги. — Нема вовків? О, а я думав, що це вовки — промовив заломаним голосом, що його тяжко було зрозуміти. Потім глянув на свої руки. На лівій руді тільки один палець іще держався. З інших, пошматованих, спливала кров поволі, стинаючись у густі, темночервоні зціпи. Лугай приглядався довго до своїх рук, після чого правою рукою накрив ліву, обернувся до їздців, що його обступили, і, всміхаючись, промовив: — Я й справді думав, що це вовки були! Га! Га! — З розуму зійшов — промовив хтось півголосом. Високий, стрункий, молодий отаман нахилився над ним. — Ти хто такий? Але Лугай мовчав. Дивився, як на білий сніг скапували каплі теплої крови. — Як тебе звуть? Не було відповіді. — Звідкіля ти? Лугай тільки раменами повів, не відповідаючи. — Поїдеш із нами! Але, на велике здивування отамана й усього гурту козаків, Лугай підніс голову та поглянув на козака, що над ним нахилився. — Не можу. — Чому? — Тому, що мій пан послав мене у Брацлав. — Хто твій пан? — Воєвода. — Що за воєвода? — Кисіль. — Чого у Брацлав? — Щоб знайти там полковника Нечая і його кулею, або ножем, кулею або ножем, кулею або ножем... — Що він верзе? — Блудить — відізвався хтось. — Із розуму зійшов. — І хутір мені дарував за будинським лісом, і з панщини обіцяв звільнити, і гроші дав. Ось вони! — Закривавленою рукою сягнув за пазуху й витяг гаманець, туго виповнений мідяками. Молодий отаман глянув на товаришів і спитав: — Так що ж, панове товариство? Повісити його тут, чи післати до сотні? — На гілляку з ним — відізвався один, старший віком козак. — До Брацлава пішлемо посланця, щоб полковника повідомити, а така скотина нехай не занечищує повітря. — Гілляка знайдеться і в сотні — відповів після на-думи отаман, — а він може ще щось сказати, що добре було би знати. Дайте йому коня. Їдемо! Поїхали. Потонули серед снігової хуртовини, що обкутала їх та зробила невидимими, так, як той хутір десь там за будинським лісом, що його пан воєвода приобіцяв свому вірному псареві. Нова столиця

З малого містечка, що ліниво, ледве животіючи, дрімало на границі Диких Піль, за одну ніч, наче за дотиком чарівничої палички, став Чигирин столицею Козацької Держави. Як порохом підсичений вогонь, вистрілило життя. Залюднилися всі шляхи, всі дороги. Росли доми, дімки, курені, халабуди та інші будинки, немов гриби по дощі. Кожний день був інший. Кожний день приносив щось нове, досі незнане, досі невидане для нової столиці та її мешканців. Як влітку так і взимі цілих шість днів у тижні, від раннього ранку до вечірнього присмерку, гомоніли сокири, пили, кипіла праця. Розбитими дорогами довозили сире ще дерево з поблизьких лісів та з пристані на річці Тясмині на нові житла, на нові доми. На цеглу, чи на камінь не було часу. Тож, починаючи від гетьманської палати, все будувалося з дерева, з якого не стекли ще свіжі соки. Крім гетьманського двору, що рік-річно діставав у додатку то нове крило, то поверх, то прибудівку, виростали доми козацьких старшин, урядників, купців, міщан, заїзди, господи, шинки, крамниці, козацькі доми, робітничі, ціла татарська дільниця, окрема волоська, що то її циганською звали, вірменська. Скрізь видно було рух, поспіх, чути було гамір, крики, метушню. Люди квапилися. Золото плило нестримною хвилею з рук до рук, як ніде інде в Україні. Завжди нові люди приходили сюди, чи то, щоб жити, чи полагодити свої діла. Різні мови можна було чути, йдучи широкими дорогами, з яких глибокі калюжі не зникали ніколи, хіба що їх лютий мороз у лід замінив. Говорили тут і по-українськи, і по-татарськи, і по-вірменськи, і по-турецьки; були тут і волохи, і донці, і москвичі, і араби, і поляки; були і німці, і мадяри, і шотляндці, які вже встигли вступити в наємні відділи, що їх почав формувати гетьман; були й італійці, яким — після їх старої Венеції, чи Риму — Чигирин видавався якимсь диким містом. А всі приїжджали з почтом, зі службою й дивувались дуже, коли тут легко знаходили заїзди і для себе і для своїх людей та коней, і чистоту, і безпеку. Коли ж вийшли на головний майдан і побачили різноманітні крамниці і в них стільки добра, звезеного з усього світу, що здавалося, ціни йому нема, то справді не знали, що й думати про тих “чубатих варварів” та про їхню нову столицю. Ген далеко, за давно-давно висипаними валами, які тепер покрилися домами, простягалися цілі дільниці, нові міські квартали. Деякі з них були на горі, але велика більшість лежала на підніжжі гори, де працювали пушкарі, що виливали нові гармати, рушникарі, ковалі в кузнях, де невпинно день і ніч гупали молоти й дихали ковальські міхи. Сотки й сотки твердих, жилавих рук добували іскри з свіжовитопленого заліза. Рудники й будники та різні майстрі від заліза і сталі, срібла і бронзи, золота і шкури, столярі, теслярі, стельмахи, ткачі, кравці, гарбарі, шевці й інші ремісники заповнювали своїми робітнями цілі нові вулиці, творили цілі нові дільниці. Місто так швидко розрослося й так швидко росло далі, що ніхто й не подумав про будову якихсь валів, мурів, окопів, чи інших, хоча б навіть тимчасових, укріплень. Старий замок Конецпольських, що більш як у половині був побудований із дубини та прилягав до гетьманського дворища, творячи з ним немов одну цілість, також не давав жадної охорони. На річці Тясмині стояла густа фльотилія суден і барж, які вивантажувано та які навантажувано, як день, так ніч. Привозили й вивозили вони безліч усяких товарів, від сіна для коней починаючи, на венецьких склах, домасценській зброї та на звоях дорогого шовку кінчаючи. Гори дубових колод лежали обабіч Тясмину, чекаючи на свою чергу. Залізна руда на баржах, глибоко занурених у воду, завалювала пристань. На березі ріки тяжкі, незугарні мажі, що їх тягли повільні воли, забирали її та везли до недалеких гут, де їх топили на нове, таке потрібне залізо. Як надійшла осінь і люди сподівалися, що і Тясмин, і старий Дніпро ось ось застигнуть під твердою льодовою кригою, робота в пристані ставала ще гарячіша, поспіх був іще більший, гамір іще голосніший. Не чекаючи на повільні мажі, виладовувано в поквапі все добро на береги річки, щоб опісля відпровадити його, куди слід було. Напівдикі чабани, що по Диких Полях випасали товар і місяцями живої душі не бачили, та дикі перекопські й очаківські татари, що присунули тепер свої кочовиська майже на саму границю Диких Піль, під Інгулець, Чорний Ліс і навіть до самого таки Тясмину, не раз забігали у пристань, бо там про роботу було легко, а гріш мав свою силу. Великі салітрарні та порохівні за лісом, під горою працювали невпинно. Вздовж приток Тясмину водяні млини мололи і золоту пшеницю, і жито, і гречку, і ячмінь, і овес. Недалечко від них, коло нововибудуваних горілень, бондарі ладили нові бочки. Вся країна довкруги Чигирина, де досі тільки тирса буйно шуміла і табуни диких коней вигравали, стала покриватися густо новими гарними й багатими хуторами. Хто знав тоді, хто міг подумати, що за кільканадцять літ усе те заломиться, зів’яне, загасне, як в'януть квітки, що на них морозний вітер упаде? Тоді ніхто про це не думав. Життям і волею втішався кожний. Життя било скрізь, як джерельна вода з-під каміння, прискало, росло й раділо радістю весняних квіток на сонці. Весна була в Чигирині, буйна, розливна, п’янка і в травні, і в липні, і тоді, як озимину сіють, і тоді, як вітер, снігом дороги припорошив, і тоді, як на льоду ополонки рубають, щоб до води та до риби дібратися. Весна була в Чигирині. Булава світила, як світить тепле сонце, під якого промінням усе живе, росте буйно, жваво, скоро. Росло життя й у Чигирині скоро, скоро, наче хотіло відробити втрачені роки, десятиліття, століття... У гетьманському дворищі, в тій його частині, яку побудував іще старий Конецпольський, у великій, просторій кімнаті горіли десятки воскових свіч і великий вогонь палахкотів на коминку. Кімнату заповнювали старшини, що розсілися на широких липових лавах та ясеневих стільцях. При окремому довгому столі сидів Виговський у товаристві кількох писарів із генеральної канцелярії. Гетьман, спертий ліктями на поруччі дубового стільця, видно був уже втомлений довгими нарадами, розмовою з послами, докладними звідомленнями, яких домагався від кожного з полковників, бо тяжкі його повіки впали до половини очей, обличчя витяглося і брови знерухоміли над очима. Нечай, який звітував про свій полк іще попереднього дня, прислухався тепер до звідомлення полковника Шумейка з Ніжена і бачив, як хмари збиралися над чолом гетьмана. Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому: — Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе? Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано. — Кобилецький? — Так. — О! Сотник ніженської сотні. — Пришлеш мені його. Я його не знаю. — Добре. А чому? — Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського? — Не знаю. — Що ти про нього думаєш? — Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе. — Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати. — Ось воно як! — упав голос із гурту. А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував: — Ти йому, Прокопе, бачу, також у печінках сидиш, не тільки Данило. Гетьман похитав головою. — Так. Данило тому, що ліг ляхам на шляху і не перепускає, а ти тому, що полковником у його Ніжені. Але щось ця справа з Кобилецьким мені не до вподоби. Пришли мені його. — Пришлю, батьку. Він тут, у Чигирині, тепер зі мною. Гетьман підвівся із стільця. — Я думаю, панове товариство, що на сьогодні буде з нас. Докінчимо наші справи завтра. Підвелися старшини, і рух та гамір знялися в кімнаті. Але година вже була пізня і кожний спішився на квартиру, тому швидко стали розходитись. Вийшов і Нечай із Богуном та Лисівцем, і перед домом затримався. — Ти де стоїш на квартирі? — спитав Богун. Нечай указав на будинок. — Там, де й ти. Але я тепер їду в Суботів. — У Суботів? О!.. То певно Христя в Суботові, так? — Так. — Шкода. Поїхав би з тобою, але я ще сьогодні діла маю. Поздорови її від мене. — Добре — відповів Нечай. Два козаки, що чомусь то вешталися коло коней, глянули один на одного, прислухаючись до розмови. Один кивнув значуче головою другому й обидва щезли в тінях ночі, ніким не помічені. Дрозд привів коні. Нечай вискочив, кликнув до Богуна, Лисівця та інших "добраніч", повернув круто конем і рушив за браму. Лисовець глядів у слід за ним, щось думаючи. Потім узяв Богуна за руку і повернув до будинку. — Коли б я мав сина — промовив — назвав би його Данилом. — Ба..! — відповів Богун. Лисовець глянув на Богуна і таки не зміркував, що це слово мало значити. Хто в Чигирині, хто в Суботові

Дата добавления: 2015-11-04