Сутність влади як соціального феномену

Влада є одним із феноменів існування людського суспільства. Слово «влада» у перекладі з грецької означає планувати, управляти, володіти.

Влада є скрізь, де є стійкі об’єднання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Влада – організована основа політики, одна з найважливіших умов управління суспільством, людською діяльністю, конкретним життям людини.

Влада має ряд універсальних властивостей:

– схожість прояву в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах;

– здатність проникати в усі сфери діяльності;

– здатність об’єднувати людей, суспільні соціальні верстви і групи або протиставляти їх;

– єдність механізмів реалізації владних повноважень (розпорядження, наказ, переконання та ін.).

Влада як наукове поняття являє собою складний суспільний феномен, пояснення якого обумовлюється історичними, соціальними, політичними та іншими факторами. Звідси – різні точки зору на сутність влади.

Так, французький дослідник М. Крозє відзначає, що проблема влади залишається білою плямою у наукових дослідженнях, а у термінологічних словниках наведено по декілька визначень цього терміну.

По-перше, влада пов’язується із здатністю досягати поставленої мети, одержувати намічені результати. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що «влада може визначитись як реалізація наміченої мети».

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки, згідно якого одні люди командують, інші підкоряються. Американський політолог Гарольд Лассуелль відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дають властиві індивідам прагнення до влади і володіння політичною енергією. Владу людина бачить як засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляється досить часто суб’єктивним компенсатором фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади – одних і готовності до підкорення, добровільному рабству – інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг рабству у порівнянні зі свободою заради особистої захищеності і заспокоєння.

По-четверте, сутність влади нерідко визначається з позицій системного підходу.

Системний підхід у визначенні влади забезпечує її тлумачення, виходячи не з індивідуальних відносин, а з відносин соціальної системи, які проявляються у взаємовідносинах частин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс зокрема визначає владу як «здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи». Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Ніколас Лукас) пояснюють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

Спостерігається також тенденція розглядати владу як реальну й легальну здатність втручатися у хід подій. Такий підхід менше зв’язаний з інституціями, а більшою мірою зорієнтований на процес і бере свій початок ще від грецької демократії. Його характерними рисами є демократизм, толерантність, гуманізм, критичний раціоналізм, прагнення до політичної рівності.

Отже, можна виділити основні підходи до розкриття змісту влади, згідно яких остання розглядається як:

– державне, політичне, економічне, духовне та інше панування над людьми;

– система державних або інших управлінських органів;

– особи, органи та установи, які мають відповідні повноваження;

– реальна й легальна здатність втручатися у хід подій;

– здатність, право і можливість систем, органів, установ та осіб за допомогою права, волі, авторитету, примусу тощо розпоряджатися, впливати на конкретних людей, інститути, спільноти.

Таким чином, публічна влада – це право, здатність і можливість державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій впливати на суспільне життя силою права, примусу або авторитету.

Історія свідчить: кожний, хто рвався до трону, шукав свого: один багатства, інший – почестей, третій – права вершити долю людей, четвертий – прагнув змінити світ… І майже всі вели боротьбу за владу. Філософ Поль Буаст говорив, що «споруджують олтарі богам, властям, свободі для того, щоб зійти на них і владарювати», а політолог Джон Мілль твердив, що «властолюбство і свободолюбство постійно антагоністичні. Де найменша свобода, там пристрасть властолюбства найнахабніша і нерозбірлива».

В історії людства з розвитком суспільства відбувалося розширення спектра прояву феномена влади.

На світанку людської цивілізації – у первісному суспільстві - первинним її видом була соціальна влада. Вона здійснювалася на основі звичаїв, традицій, моралі, забезпечуючи цілісність, стабільність первісного суспільства.

Потім, з ускладненням соціально-політичного життя, появою приватної власності, соціальної нерівності та класової диференціації виникає якісно новий вид – політична влада, розширювати свій вплив, реалізувати свої інтереси.

Коли з’явилися політичні форми організації суспільства, такі як держава, виникає і державна влада, що дає право й можливість державі та її інституційним органам (адміністративному апарату) розпоряджатися життєдіяльністю суспільства, застосовувати у разі соціальної непокори спеціальні заходи примушення, врегульовані правовими нормами.

З настанням ери загальної глобалізації та міжнародної інтеграції зростає роль легітимних міжнародних і міждержавних інституцій (ООН, Рада Європи і ін..), покликаних вирішувати проблеми загальносвітового порядку або реалізувати інтереси групи держав у певному регіоні світу.

Поступово відбувається становлення й розвиток особливого виду - міждержавної влади, носії якої, ґрунтуючись на нормах міжнародного права, володіють здатністю підпорядковувати якусь частину світової спільноти для забезпечення досягнення певних цілей, пов’язаних із вирішенням загальносвітових, глобальних проблем.

Найважливішою умовою гарантії прав і свобод громадян, зміцнення демократії є поділ влади при збереженні єдності державної влади. цей принцип був сформульований у 1690 р. англійським філософом Джоном Локком, а потім розвинутий французьким просвітителем Шарлем Монтеск’є («Дух законів», 1748) і вперше реалізований в американській конституції 1787 р. Середньовічна Європа не знала поділу влади, існував лише розподіл сфер впливу світської влади і влади церковної, котрі багато сторіч зі змінним успіхом вели боротьбу за першість.

У Радянському Союзі при повній монополії на владу з боку КПРС існував фактичний розподіл її функцій між партійними органами, органами КДБ і армією.

Протиріччя і суперництво між цими впливовими організаціями дозволяли вищому радянському керівництву контролювати ситуацію в країні.

У найбільш явному вигляді принцип поділу влади діє в президентській республіці, де президент (він же фактичний чи юридичний глава виконавчої влади) формально незалежний від парламенту. Система взаємин трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової – у США (а потім і в інших країнах) одержала назву «системи стримувань і противаг».

3.2. Співвідношення понять «публічна влада» та «публічне адміністрування»

У теорії державного управління існує проблема як співвідношення категорій «публічна влада» і «публічне управління», так і співвідношення різних типів публічної влади.

Проблеми співвідношення публічної, державної, політичної та самоврядної влади останнім часом стали предметом дослідження багатьох науковців. Влада розглядається ними як основа, передумова, рухома сила діяльності у суспільстві, управління – як застосування влади, процес реалізації влади, її динаміка.

Термін «публічна влада» пов’язується із діяльністю уряду та органів управління на національному, регіональному та місцевому рівнях, а також стосується дій фізичних та юридичних осіб при виконанні ними публічних функцій.

Дослідники вказують на різницю між термінами «влада» та «публічне адміністрування». Так, російський соціолог Г. П. Зінченко пише, що суть влади полягає у відносинах панування та підкорення, а суть адміністрування (управління) – у відносинах соціального партнерства.

Слід відзначити також, що встановлення етимології поняття «публічне управління» значною мірою залежить від врахування особливостей правової системи, традицій різних країн, а також від адекватного перекладу. Вважається, що термін «адміністрація» народився у стародавньому Римі, а у сучасних європейських мовах набув поширення у середньовіччі. Латинське ministrate почало вживатися як доповнення, administrate означало обслуговувати, а з часом – управляти чи керувати. Отже, адміністрація має обслуговуючий, організаторський, виконавчий чи операційний характер, служить інструментом прийняття рішень для певного політичного суб’єкта.

За англосаксонською традицією термін «публічна адміністрація» вживається для позначення системи органів управління публічними (суспільними) справами. Інколи вона асоціюється з виконавчою владою, як це відбувається в США.

Зараз стосовно поняття «публічна адміністрація» не існує жодного визначення, яке можна було б назвати обов’язковим, проте цей термін є істотним компонентом правових норм, прийнятих на рівні Європейського Союзу. Зокрема, в Європейському Союзі поняття публічної вживається в різних значеннях, як публічна служба, центральні уряди, центральні урядові, регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади.

Можна зазначити, що незважаючи на етимологічні особливості термінів, що використовуються науковцями для позначення врядування, правління, влади, органів влади, управління, адміністрування, державного управління тощо, загалом можна говорити про їх синонімічність. Очевидно, запровадження і використання цих термінів зумовлене об’єктивними еволюційними процесами в межах європейської інтеграції, що стосується управлінських реалій.

У визначенні поняття «публічна адміністрація» важливою є трактовка обох слів та їх взаємозв’язку. В українській мові термін «адміністрація» пов’язується лише із керівним органом установи, організації, підприємства тощо, а також із особами, що ними керують. Проте, в український науковий та політичний обіг цей термін увійшов і для позначення системи здійснення влади.

Під публічністю потрібно розуміти таку властивість адміністрування, як відкритість для громадськості, зв’язок з певною територіальною спільнотою людей, орієнтація на суспільні інтереси.

Останнім часом відбувається переорієнтація парадигми публічного управління, що більш помітно у розвинених державах світу. Прагнення до універсалізації змінилося настановами щодо збереження національної особливості, а пропозиції щодо відділення управління від політики стали більш обережними.

Можна виділити низку аспектів, пов’язаних з діяльністю публічної адміністрації, такі як цивільна служба, управління публічним майном та надання послуг, бюрократія, управління ресурсами (матеріальними, фінансовими, людськими тощо), проблема ефективності, зв’язки із громадськістю та етика.

У сучасній науковій літературі склалося два підходи до тлумачення поняття «адміністрація». Перша точка зору, яка характерна для інституційного підходу, визначає адміністрацію як певну організацію, що складається з різнорідних організаційних структур, згрупованих навколо органу публічного управління та здійснює управлінські функції згідно компетенцій, визначених у статуті.

Адміністрація як організація, також розглядається в кількох значеннях:

– державна адміністрація у вузькому значенні слова – як фрагмент державного апарату;

– публічна чи державна адміністрація у широкому значенні слова – як сукупність державних органів та інших інститутів і організацій;

– публічна адміністрація у вузькому значенні слова – як така, що складається із недержавних інститутів і організацій, статутом яких передбачено реалізацію публічних завдань.

Друга точка зору розглядає адміністрацію як діяльність, як єдність організаторських та виконавчих дій, функцій і починань, спрямованих на реалізацію публічного інтересу через різні суб’єкти, органи та інститути на підставі статуту і в окреслених правом межах. Там, де діяльність здійснює державна організація, мова йде про адміністрування. Адміністрація в широкому розумінні слова охоплює сукупність органів, що здійснюють публічне управління, а у вузькому значенні слова означає управлінську діяльність конкретного публічного органу (наприклад, адміністрація міськради).

Розвиток публічного управління пов’язаний із значними змінами у трактуванні цього поняття. Його класичне розуміння як «управління» із використанням функцій планування, організації, мотивації та контролю змінилося на сприйняття управління, як практики розумного застосування засобів для досягнення визначених цілей. Перші реформи публічного управління основною метою мали підвищення ефективності та спрямування на підвищення якості послуг.

Зараз спостерігаються більш складні трансформації, пріоритетом яких є зростання спроможності адміністрацій до адаптації та набуття ними здатності здійснювати помітний вплив на ситуацію. Тобто, наголос робиться на набутті публічною адміністрацією нових якостей, пов’язаних із сучасним методами управління.

Зростаючу роль у цьому процесі відіграє Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка наголошує на необхідності радикальних змін публічного управління, пов’язаних зі зміною відносин між державою, ринком та організаціями громадянського суспільства. Зусилля публічної адміністрації мають спрямовуватися насамперед на досягнення широких політичних та стратегічних цілей та адаптації до глобалізаційних викликів.

Аналіз практики діяльності публічної адміністрації дозволяє виділити такі предметні сфери управління: управління людськими засобам (ресурсами); управління фінансами; управління активами; управління часом; управління середовищем; управління знаннями; управління зв’язками; управління проблемами; управління конфліктами; управління стресами; управління нерухомістю тощо.

Зовнішня сфера діяльності публічної адміністрації пов’язана з адміністративними діями щодо суб’єктів, що знаходяться поза державним апаратом, але пов’язані з ним організаційною залежністю.

Внутрішня сфера передбачає більшу свободу дій і включає встановлення засад діяльності тих чи інших органів адміністрації (урядів, підприємств, інституцій), створення чи ліквідацію органів, зміну їх структури, а також містить дії щодо керівництва та контролю як керівних осіб так і підлеглих працівників.

Важливим чинником визначення суті публічної адміністрації є коло її діяльності. Мова йде про управління у сфері господарської діяльності, захист публічних інтересів, охорону здоров’я, освіту і культуру.

Діяльність адміністрації пов’язана із створенням адміністративних активів (індивідуальних), нормативних активів (загальних) та контролю за їх здійсненням. Іншими формами діяльності адміністрації є нагромадження інформації, аналіз, управління, апелювання, консультації тощо. Останнім часом актуалізується така форма діяльності, як надання послуг.

Важливо також взяти до уваги, що публічна адміністрація – це єдність різних адміністрацій, що діють у сфері публічних справ. У Польщі, зокрема, це державна адміністрація, урядова адміністрація та органи місцевого самоврядування, в Україні та більшості інших посткомуністичних країн виділяють державну адміністрацію, органи місцевого самоврядування та неурядові організації. Отже, в організаційному відношенні публічна адміністрація складає сукупність суб’єктів, що мають окреслені функції щодо суспільного управління. Але це не просто сукупність органів, а система, що має цільове призначення і, відповідно до визначених функцій, свої складові частини – органи (структурні підрозділи), правове та ресурсне забезпечення.

Дата добавления: 2015-11-04