Уявлення про народження, сім’ю

Турбота про дитину починалася задовга до його появи. Древні слов'яни намагалися захистити майбутніх матерів від опаснотей. Так, якщо чоловік було у від'їзді, жінці радили підперізуватися його поясом і на ніч ховатися чим-небудь з його одягу, щоб «сила» чоловіка охороняла, оберігала дружину. У останній місяць перед пологами їй не рекомандовали виходити з двору і з дому, щоб Домовий і священний Вогонь вогнища завжди могли прийти їй на допомогу, оскільки за повір'ями, злі духи могли викрасти дитя з черева або підмінити його дитиною відьми [96].

Давні слов'яни вірили, що народження, як і смерть, порушує невидиму межу між світами померлих і живих. Тому, жінка іноді віддалялася в ліс, щоб не зашкодити іншим людям. Існував звичай народжувати в добре натопленої лазні, щоб Священний Вогонь і Банник змогли прийти жінці та дитині на допомогу. Щоб полегшити пологи, їй розплітали волосся, в хаті відкривали двері і скрині, розв'язували вузли, що психологічно підтримувало породіллю. При пологах була присутньою досвідчена немолода жінка - повитуха. При пологах допомагають Рожаниці. Рожаниць було дві: Мать і Дочка [93]. Рожаницєю – матір’ю була Лада, богиня браку. Вона з'язувалася з періодом літньої родючості, коли дозріває, тяжчає, наливається урожай. У давніх слов'ян була богиня по імені Леля – донька Лади, молодша Рожаніця. Дослідники вважать, що від цього імені пішла назва дитячої колиски – «люлька», а дбайлеве відношення до дитини передають словом «леліяти» [86].

Коли на світ з'являється дитина, вона проходить обряд ініціації. Відбувався він в три ступені [88]. Перший – при народженні, коли повитуха обрізувала пуповину наконечником бойової стріли у випадку з хлопчиком. Якщо народилася дівчинка – обрезили ножицями, щоб росла умільцем. Пупок перев'язували льяной ниткою, сплетеною з волоссям матері і батька. Першою пелюшкою синові служила батьківська сорочка, дочки – материнська.

Батько, як голова сім'ї, торжественго виносив новонародженого і показував його Небу і Сонцю (саме висхідному - на довге життя), Вогню, Місяцю, прикладав до Земле-Матери, потім занурював у воду. Таким чином, дитину представляли усім божествам Всесвіту, усім її стихіям, віддаючи під заступництво. Цей ритуал означав залучення нової людини Космосу.

Народження, як і смерть, є перехід через невидимий рубіж, що розділяє світи дійсності і наві, тому, доки дитині не виконався 1 рік, його могли бачити тільки батьки й жерці, рідні дідусі і бабусі, оскільки дитина до виконання одного року знаходилася під захистом богів-покровителів двох поріднених родів, а тaкож Вищого Бога – Рода (бог небу, родючості), який був верховним чоловічим божеством. Рід – повелитель усього живого [95]. Він був одним з найважливіших богів, що брали участь в створенні Всесвіту: згідно з віруваннями давніх слов'ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти.

Давні слов'яни вважали ім'я важливою частиною людської особистості і вважали за краще зберігати його в таємниці, щоб злі сили не змогли зашкодити [95]. Ім'я було відоме тільки сім'ї. Усі інші називали людину по імені роду, прізвиську. Людина називала себе так: «Мене називають (ім'я)». Імена були дуже різноманітними: по порядку народження (Первуша, Вторак, Третяк), язичницьких богів і богинь (Лада, Ярило), імена за людськими якостями (Хоробрий, Стоян) та двоосновні (Святослав, Доброжир, Тихомир, Ратибор, Ярополк, Гостомисл, Велемудр, Всеволод, Любомила, Миролюб, Свєтозар) і їх похідні (Святенник, Добриня, Тишило, Ратиша, Путята, Ярилка) [93].

Після досягнення хлопчиком трьох років він проходив обряд ініціації – його саджали на коня, опоясували мечем і три рази обвозили навколо двору. Після цього його починали учити власне чоловічим обов'язкам. Дівчинці в три роки уперше давали веретено і прядку. Дійство теж сакральне, і першою ниткою, спряденною дочкою, мати опоясувала її в день весілля для захисту від псування. Прядіння у усіх народів асоціювалося з долею, і з трирічного віку дівчаток учили прясти долю собі і своєму будинку.

У дванадцять – тринадцять років, після досягнення шлюбного віку, хлопчикі і дівчата отримували певний набір сакральних знань, необхідних їм по життю. Хлопець повинен був виконати випробування – іспит на зрілість. Були характерні фізичні випробування присвячуваних нанесення їм хворобливих ударів, ран, голодування, усіляке їх приниження.

Дівчина після обряду ініціації надівала поневу (рід спідниці, що носився поверх сорочки і говорив про зрілість). Хлопець після посвячення отримував право носити бойову зброю і одружуватися.

Кожна людина, що жила в сім'ї, відчувала себе, в першу чергу, не індивідуальністю зі своїми власними запитами і можливостями. Вона розглядала себе як член роду. «Повість минулих літ» повідомляє: «каждый жил со своим родом, отдельно, на своих местах, каждый владел родом своим» [2]. Слово «сім'я» мало на увазі усю сукупність мір спорідненості, як найближчих, так і найвіддаленіших. Рід означав і сукупність родичів, і кожного з них окремо. Для позначення споріднених ліній вживається слово «плем'я». Варто відмітити, що сім'ї були багатодітними. У слов'янських сім'ях існувала як моногамія, так і полігамія. Існування у впливових осіб гаремів було звичайним в дохристиянській Русі. Прикладом може служити гарем Володимира Святославича, в якому були не лише дружини, але і наложниці [98].

Таким чином, поняття про сім’ю, рід, були тісно пов’язані з міфологією давніх слов'ян. Сімейні звичаї відображали уявленя про взаємозв’язок людини з Космосом та визначали місце людини в світі. Ці звичаї відтворювалися у ритуалах. Обряди народження і ініціації носили сакральний характер та свідчили про взаємовідношення двох світів: людей і богів. Взвгалі, сімейні ритуали позначали ритуальні «народження - смерть – відродження», що простежувалося на етапах дорослішання (колишні діти «помирали», а замість них «народжувалися» нові дорослі). Ці обряди відбивали космогонічні вірування та уявлення про кругообіг в світі.

Господарство

Господарство було тісно пов’язано з міфологічними уявленнями про світ і природу. Варто відмітити ковальську справу, ткацтво та прядіння.

Народна традиція наділяла сакральними властивостями ковальську справу (рис. 3.1). Залізо було особливим металом, яке було одарено богами людям. Цей метал, як виключно корисний, був «головним» та наділявся оберігаючою силою. Згідно з міфами, злі сили були в давнину заперті за міфічними Залізними Горами. Тому, демонологічні злі духи не могли потрапити у двері, зачинені на залізний засув. Охоронні властивості перейшли на військову зброю і спорядження. Кольчуга і шолом не просто рятували воїна від ворожих ударів та стріл, вони і відбивали будь-яке чаклунство [9, C.70, 527].

Творець – Коваль, повелитель заліза і побратим святого Вогню (з яким зв'язували виникнення людей), в усіх міфологічних уявленнях з'являється світлою героїчною фігурою. Він бере участь у всесвіті – виковує Сонце, чинить його, кує зброю для богів. Згідно з міфом, у Перуна був смертний помічник – Коваль, без якого впоратися не зміг би із Змієм – Волосом (божество тварин, пастир душ у світі померлих), який викрав його дружину і Сонце [96, C.71-75]. Велес зображений на так званних амулетах – змійовиках (рис. 3.2).

Прядіння і ткацтво супроводжувалося міфологічними уявленнями, що надавало сакральне значення. З цими заняттями була пов'язана богиня Макошь [96, C.284]. Макоши поклонялися у джерел, в якості жертви дівчата кидали їй пряжу в колодязі. Макошь була також богинею жіночих робіт, дивною пряхою (рис. 3.3). Вона пряде нитки долі, разом з помічницями Доль і Недолею визначаючи долю людей і богів [96, C.287].

Коли дівчинці виповнювалося 5 років, її починали залучати до домашніх робіт, вона випрядала свою першу нитку. Ця подія супроводжувалась магічними обрядовими діями. За іншими уявленнями, цю першу нитку змотували в клубок і урочисто спалювали, а попіл дівчинка повинна була випити з водою. Це робилося для того, щоб працьовитість і мистецтво не покидали рукодельну до кінця життя. Нитка з самого першого прядіння була оберігом проти псування, нечмстої сили, яка була досить небезпечною для нової сім’ї, що не встигла набути містичного покровителя.

Варто відмітити, що нерозлучної супуницею жінки була прядка. Прядильниця, що пряла на веретені (пізніше на ткацькому станку, який з’явився у IX ст.) створює форму (нитка) з безформного (грудка волокна), певним чином організовує простір, заповнюючи порожнє місце тканиною, при цьому беручи участь в «створенні світу» [96, C.286; 96] (рис. 3.4; рис. 3.5).

Згідно з нородним віруванням, Доля була речовою ниткою. Цьому свядчить вираження «зв'язати свою долю». Льяна нитка, якою перев'язували пуповину дитини, «прищеплювала» до нього його Долю – маленьке божество особистої долі, що дарувало Матір'ю Ладою [27].

Окрім льна, жінки використовували коноплю, з якої ткали тканину. Цоьму свідчать знахідки VIII ст. зерна коноплі і конопляні вірьовки, якими славилась Русь.

Таким чином, господарське життя давніх слов’ян було оточено певними міфологічними уявленнями, що супроводжувалося обрядовими діями. Ковальська справа, як чоловічє ремесло, набувала сакрального знаяення, тому що була пов’язана з віруваннями про Священий Вогонь, який був здібний відчмстити від злої сили. Ковалі вважалися помічниками верховного бога грози та блискавки, військової дружини – Перуна. Жіночі заняття (ткацтво, прядіння) також вважалися сакральними. Вони відображали процес створення картини світу та повязувалися з найважливішими поняттями долі та подальшого життя людини.

Дата добавления: 2015-11-03