Ренесансне мистецтво 2 страница

роки, а потім і взагалі припинилося. В 1546 р. роботи відновив Мікеланджело, який дещо змінив першопочатковий план храму.

В історії людства тяжко знайти подібну геніальну особистість, як засновник мистецтва Високого Відродження Леонардо да Вінчі. Він був художником, скульптором і архітектором, співаком і музикантом, поетом-імпровізатором, теоретиком мистецтва, театральним постановником і байкарем, філософом і математиком, інженером, механіком-винахідником, провісником повітроплавання, гідротехніком і фортифікатором, фізиком і астрономом, анатомом і оптиком, біологом, геологом, зоологом і ботаніком. Його можна вважати родоначальником багатьох галузей сучасної науки.

Леонардо да Вінчі народився в селищі Вінчі між Флоренцією та Пізою 15 квітня 1452 р. Він був позашлюбною дитиною нотаріуса і бідної селянки. Помітивши незвичайне обдарування хлопчика, батько віддав його в майстерню Андреа Верроккьо. Найвідоміша із ранніх робіт юного Леонардо, яка вціліла, на відміну від інших, – ангел на картині Верроккьо «Хрещення Христа».

В 1472 р. Леонардо да Вінчі закінчує навчання у Верроккьо і його записують до цеху флорентійських художників. Одна із перших самостійних робіт молодого художника – «Мадонна з квіткою», або «Мадонна Бенуа» (1472). Це – хронологічно перша Мадонна, образ якої внутрішньо позбавлений святості. Перед нами юна мати, майже дівчина, протягує, посміхаючись, свої дитині квітку і спостерігає, як серйозний малюк розглядає незнайомий предмет. Вічна краса і поезія материнства. В цьому безкінечна зачарованість картиною.

Влітку 1481 р. художник отримує замовлення на вівтарний образ «Поклоніння волхвів» для монастиря Сан-Донато. Але картина не була завершена, їй лише передував ряд малюнків та ескізів.

Близько 1482 р. Леонардо да Вінчі йде на службу до міланського герцога Лодовіко Моро. Майстер рекомендує себе в першу чергу як військовий інженер, зодчий, спеціаліст в галузі гідротехнічних робіт і лише потім як художник і скульптор. Але перший міланський період творчості майстра (1482–1499) виявився найпродуктивнішим. Леонардо да Вінчі став найвідомішим художником Італії, він займався архітектурою та скульптурою, звернувся до фрески та вівтарної картини. Не всі задуми вдалося здійснити. Так, виготовлення кінної статуї Франческо Сфорца, батька Лодовіко Моро, продовжувалося (з перервами) понад десять років і не було завершено. Глиняна модель монумента в натуральну величину, встановлена в одному із дворів герцогського замку, була зруйнована французькими військами, які захопили Мілан.

Невдовзі після прибуття до Мілана Леонардо пише «Портрет дами з горностаєм». Майже напевно можна стверджувати, що це – юна коханка Лодовіко, Чечілія Галлерані. Цією картиною художник розпочинає традицію портретів ХV ст.: подається не профіль моделі, а зображення в три чверті – типове для бюстів.

В 1485 р. художник завершує картину «Мадонна Літта». Це один із найбільш поетичних образів ренесансного мистецтва. Марія кормить грудьми дитину, яка тримає в лівій руці щигля. Нахилившись до сина, Марія уважно дивиться на нього, переповнена радістю за своє маленьке золотце. Все дихає в ній здоров’ям та молодістю, вона переповнена величної радості – радості материнства.

Між 1483–1494 рр. Леонардо да Вінчі написав одну із найбільш прославлених картин «Мадонна в гроті». Спокійна, врівноважена композиція побудована за принципом «класичної» піраміди, вершина якої співпадає з головою Марії: нижні кути цієї піраміди утворені фігурами юного Хрестителя та янгола, який притримує малюка Христа. Фігури Леонардо оброблює за допомогою тонкої світлотіні. Оригінально задуманий художником пейзаж; мабуть, вперше в мистецтві ХV ст. фігури розташовані не перед пейзажем, а в пейзажі.

В 1496 р. Леонардо розпочинає роботу над своїм великим твором – фрескою «Таємна вечеря» у монастирі Санта-Марія делла Граціє.

Величезна фреска (4,6×8,8) займає всю трапезну церкви. Христос, фігура якого знаходиться в центрі фрески, на тлі дверей, і апостоли, які сидять за столом. Христос щойно промовив доленосні слова: «Один із вас зрадить мене». Вони викликали в апостолів гаму різних почуттів: відчай, переляк, здивування, гнів… Христос понурив голову, на обличчі покірність, сум, розуміння невідворотності долі. Всі інші дванадцять осіб розбиті на чотири групи по три людини в кожній. Всі обличчя освітлені, окрім обличчя Іуди, повернутого в профіль до глядача і спиною до джерела світла, що відповідало задуму Леонардо: виділити його серед інших учнів, зробити майже фізично відчутним його чорне, зрадницьке єство.

Доля цього прославленого шедевра майстра трагічна. Ще при житті Леонардо фарби почали осипатися. В ХVІІ ст. в стіні трапезної пробили двері, а в ХVІІІ ст. приміщення перетворили в склад для сіна, потім у в’язницю солдати Наполеона, які швиряли в голови апостолів каміння. Велику шкоду фресці нанесли невмілі реставрації. (Справа в тому, що сам Леонардо під час створення фрески багато експериментував з фарбами та ґрунтом: змішував темперу з маслом). Під час другої світової війни в трапезну вцілила бомба, і стіна чудом вціліла, тоді як протилежна і бокові стіни обвалилися. В 50-х роках розпис був очищений і частково реставрований.

Після окупації Мілана французами, розпочинаються роки блукань Леонардо да Вінчі: Мантуя, Венеція і, нарешті, рідне місто – Флоренція. Художник отримує замовлення від гонфалоньєра Содеріні на розпис стіни нової зали Великої Ради в Палаццо Веккьо. Леонардо вибирає сюжет битви біля Ангарі, яка закінчилася перемогою флорентійців над ломбардами. Цей, незакінчений майстром твір, стоїть біля джерел батального жанру в мистецтві нового часу.

Близько 1503 р. Леонардо да Вінчі створює найвідомішу картину – портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо Джокондо. «Мені вдалося створити картину дійсно божественну», – таку оцінку дав портрету сам Леонардо.

Невеликий огорнутий легким серпанком портрет молодої жінки, яка сидить на тлі блакитно-зеленого химерного скелястого пейзажу, наповнений таким живим і ніжним трепетом. В історії світового мистецтва є твори, наділені дивною, таємничою і магічною силою. Пояснити це тяжко, описати неможливо. Серед таких картин одне із перших місць займає портрет Мони Лізи. Леонардо уклав в її прекрасний, спрямований на глядача погляд, в знамениту, плавну, загадкову посмішку заряд такої інтелектуальної і духовної сили, який підняв її образ на недосяжну висоту.

В останні роки життя Леонардо да Вінчі мало працював як художник. Отримавши запрошення французького короля Франциска І, він поїхав у 1517 р. до Франції і став придворним живописцем. Невдовзі Леонардо помер. Це сталося 2 травня 1519 р. На автопортреті (1510–1515) сивобородий патріарх з глибоким скорботним поглядом мав вигляд набагато старший за свій вік.

Мистецтво Леонардо да Вінчі, його наукові та теоретичні дослідження, унікальність його особистості пройшли через всю історію світової культури, справили на неї величезний вплив.

З творчістю Рафаеля Санті в історії світового мистецтва пов’язана уява про величну красу та гармонію.

Рафаель народився 6 квітня 1483 р. в сім’ї придворного поета і художника урбінських герцогів Джованні Санті. Саме батько Рафаеля став його першим вчителем, а потім – місцевий художник Тімотео Віте. В 1500 р. Рафаель вирушає в столицю Умбрії Перуджу, щоб продовжити навчання у майстерні видатного художника Пьєтро Перуджино. Ранній період творчості Рафаеля справедливо називають «перуджинівським», бо молодий художник наслідував свого вчителя. Одна із ранніх робіт цього періоду «Мадонна Конестабіле» (1502–1503) пронизана душевною, дещо наївною чистотою.

На замовлення сім’ї Альбіцинні Рафаель написав для церкви Сан-Франческо вівтарний образ «Заручення Марії» (1504). Сцена заручення Марії з Йосипом, яка проходить на тлі чудової архітектури, являє собою образ високої краси. Ця невелика картина вже повністю належить живорису Високого Відродження.

В 1504 р. Рафаель вирушає до Флоренції. За чотири роки він створює свої знамениті картини Мадонн. В них митець вирішив вічну тему – тему Материнства. Рафаеля можна зрозуміти: рано втративши матір, він знаходить вихід своїй тузі в мріях про дитинство. Цикл неповторних за своєю красою, духовним багатством і якимсь особливим ліризмом, починаючи від вже згадуваної нами «Мадонни Конестабіле». Далі – «Мадонна на зеленому лузі», «Мадонна дель Грандука», «Мадонна ді Фоліньо», «Мадонна з безбородим Йосипом», «Мадонна із щигликом».

Краща з них «Мадонна на зеленому лузі» (1506). Марія з ніжністю дивиться на здорових малюків – Ісуса та Іоанна, що бавляться біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, вдалині – річка, за нею –оповиті блакиттю гори. Марія зображена босоніж, у синьому вбранні без якихось прикрас.

В сюїті Мадонн флорентійського періоду втілені найсвітліші ідеали гуманізму італійського Відродження.

Успіхи Рафаеля були такими значними, що його запросили до Рима: папа Юлій ІІ замовив художнику розписати парадні апартаменти у старому Ватиканському палаці. Пізніше ці знамениті розписи почали називатися «станцями» Рафаеля.

В Станці делла Сеньятура знаходяться найзнаментіші розписи Рафаеля (1509–1511): фреска «Диспута», присвячена богослов’ю, «Афінська школа» –філософії, «Парнас» – поезії, «Мудрість, Міра та Сила» – правосуддю.

На фресці «Диспута» богослови обговорюють питання про таїнство причастя. Серед них, на перший погляд, не зовсім доречні особи: Данте, Савонарола (єретик, спалений на вогнищі інквізицією), художник Фра Беато Анжеліко. Проте це особи, шановані Рафаелем: Данте – його улюблений поет, Фра Беато – чимось близький йому живописець, про Савонаролу йому розповідав Фра Бартоломео, та й сам папа високо ставив його благочестя і навіть збирався зарахувати до лику святих. У верхній частині фрески на хмарах сидять апостоли, які оточили з обох боків Трійцю в образах Христа, Бога-отця і голуба – Святого Духа. Богоматір та Іоанн Хреститель поклоняються Спасителю.

Фреска «Афінська школа» прославляє силу розуму, який охоплює ввесь світ. В центрі фрески фігури великого старця Платона з портретними рисами Леонардо да Вінчі і молодого натхненного Аристотеля. Про відмінність їх філософських поглядів свідчать рухи: Платон вказує на небо, а Аристотель – на землю. Зліва, внизу біля сходів, Піфагор, оточений учнями, читає книгу; справа Евклід (можливо, це портрет Браманте) креслить на грифельній дошці. Поринулий у глибокі роздуми Геракліт Ефеський (припускають, що тут зображений Мікеланджело). Неподалік від Платона розмовляє зі слухачами Сократ, а на сходах напівлежить засновник кініків Діоген. На краю фрески Рафаель зобразив самого себе та живописця Содому, який до нього працював у станці.

На горі Парнас, з однойменної фрески, Аполлон грає на скрипці (не на лірі!), його оточили гарно видні музи, а поряд юрмляться поети різних часів: Горацій, Данте, Якого Сандзаро, а на першому плані, під виглядом Сапфо, відома на всю Італію куртизанка Імперія кокетливо демонструє своє дебеле плеченятко, що ніби ненавмисно оголилися.

Станца д’Еліодоро (1511–1514) отримала назву від центральної фрески «Вигнання Іліодора», яка розповідає про чудо, яке сталося в Єрусалимському храмі, коли сирійський полководець Іліодор, що намагався пограбувати святиню, був вигнаний небесним вершником. (Натяк на вигнання французів з Папської області.)

Інші фрески «Меса в Больсені» та «Чудесне звільнення апостола Петра із в’язниці» також належать пензлю Рафаеля.

Розписи ватиканських станц принесли Рафаелю славу, висунули його у провідні майстри, не лише Риму, а й Італії.

Рафаель знову звертається до улюбленого образу Мадонни з Дитиною. Майстер готується до створення свого найвеличнішого шедевра – «Сікстинської Мадонни» (1515–1519) для церкви Святого Сікста в П’яченці.

Перше враження від картини: постать ставної жінки, що несе хлопчика, триваючи його міцними, але ніжними руками. Уже в тому, як вона тримає сина, і навіть у лініях, якими окреслено постать і покривало, є щось невимовно сумне, принадне й разом величне, таке, що кожній людині нагадує матір. Легкий вітерець надуває покривало, відкидає край синього плаща Мадонни. Дивне небо, в якому клубочаться хмаринки та юрмляться безвинні душі дітей-янголяток, оточує постать Мадонни. З безмежною розчуленістю й захопленням дивиться в обличчя Мадонни чоловік похилого віку у парадному папському вбранні – святий Сікст. Схилилася, притуливши руку до серця, опустила очі долу прекрасна свята Варвара. Два янголятка, схилившись на парапет, дивляться вгору і повертають увагу глядача до Мадонни.

«Сікстинська Мадонна» силою свого впливу на глядача перевершує всіх інших Мадонн будь-коли створених, не виключаючи й мальованих чарівним пензлем Рафаеля.

В останні роки життя Рафаель створив розписи римської вілли Фарнезіна. В її головному залі знаходиться фреска «Тріумф Галатеї» (1519). Морська німфа Галатея пливе морем на мушлі, в яку запряжені дельфіни. ЇЇ оточують фантастичні істоти та маленькі амури. Вся фреска проникнута радістю життя.

Рафаель помер зненацька, після короткої хвороби, в день свого народження – 6 квітня 1520 року. З великим вшануванням він був похований в римському Пантеоні, де його прах зберігається до нашого часу.

Ім’я Рафаеля – Божественного Санціо – в майбутньому стало асоціюватися з образом ідеального, наділеного божественним даром художника.

Мікеланджело Буонарроті (1475–1564) – найвеличніший майстер Високого Відродження, створив видатні твори скульптури, живопису та архітектури.

Дитинство Мікеланджело пройшло в маленькому тосканському містечку Капрезе поблизу Флоренції. Юність і роки навчання він провів у Флоренції. В художній школі при дворі герцога Лоренцо Медичі йому відкрилася краса античного світу, він спілкувався з видатними представниками гуманістичної культури. Флоренції належать майже всі скульптурні роботи Мікеланджело.

В 1496 р. він переїхав до Рима, де до нього прийшла слава. Найвідоміший твір першого римського періоду – «Пьєта» (Оплакування Христа») (1498–1501) в капелі собору Святого Петра. На колінах занадто юної для такого дорослого сина Марії розпростерте тіло Христа. Горе матері світле і величне, лише в русі лівої руки неначе виплеснуте назовні душевне страждання. Білий мармур відполірований до блиску. В грі світла та тіні його поверхня здається дорогоцінною.

Повернувшись до Флоренції у 1501 р., Мікеланджело створює колосальну мармурову статую Давида (1501–1504). Статуя сягає п’яти з половиною метрів. Вона відбиває безмежну міць людини. Давид тільки готується нанести ворогу смертельний удар каменем, пущеним із пращі, але вже відчувається, що це майбутній переможець. Обличчя героя виражає нездоланну міць.

Виготовлена на замовлення Флорентійської республіки, статуя була встановлена біля входу в Палаццо Веккьо. Відкриття монумента в 1504 р. переросло у всенародне свято. «Давид» прикрашав площу понад три з половиною століття. В 1873 р. монумент був перенесений до Галереї Акаемії мистецтв у Флоренції. На старому місці зараз знаходиться копія.

Найграндіозніший монументальний твір Високого Відродження, створений Мікеланджело, розпис стелі Сікстинської капели у Ватикані (1508–1512). Він розписав плафон загальною площею 600 квадратних метрів на висоті 18 метрів. На зображенні нараховують приблизно триста фігур. Мікеланджело працював сам, без учнів і помічників, в тяжких умовах: при поганому освітленні лежачи на спині на спеціально виготовленому помості. Його постійно турбував папа Юлій ІІ, якому нетерпілося бачити фрески. Одного разу, як говорить легенда, Мікеланджело скинув на докучливого папу дошки з помосту.

Центральну частину стелі Мікеланджело присвятив сценам Святого Письма, починаючи із створення світу. Це – відділення Неба від Тьми, народження Адама, історія Адама і Єви, вигнання з раю, всесвітній потоп і всі інші сцени, по суті, є гімном людині, закладеним в ньому силам, його міцності та краси.

Гробниця папи Юлія ІІ могла б стати вершиною в жанрі скульптури, коли б Мікеланджело вдалося її закінчити. Проект майстра був грандіозний: сорок мармурових статуй мали прикрасити мавзолей. До нашого часу дійшли лише дві статуї: «Скутий раб» – сильний, жилавий юнак намагаються звільнитися від пут, та «Помираючий раб» – прекрасний юнак, що чекає смерті як визволення від мук.

Для другого поверху гробниці Юлія ІІ призначалася статуя давньоєврейського пророка Мойсея (1515–1516). Мойсей в розумінні Мікеланджело – народний вождь, людина вулканічних сил, прозірливий мудрець.

З 1520 по 1530-ті рр., з перервою, Мікеланджело працював над родовою усипальницею сім’ї Медичі у Флоренції. Саркофаги прикрашені алегоричними фігурами: на саркофазі Лоренцо Урбінського розміщені статуї «Вечір» та «Ранок», на саркофазі Джуліано Немурського – статуї «Ніч» та «День».

В 1534 р. перебрався в Рим, де на замовлення папи Павла ІІІ написав на стіні Сікстинської капели знамениту фреску «Страшний суд» (1536–1541). На тлі холодного синюватого неба багато фігур охоплені трагічним поривом. Всюди відчувається неминучість світової катастрофи. Наближається час відплати, янголи сповіщають про початок Страшного суду. З правого боку гігантський натовп грішників падає в пекло. Їх тягнуть за собою дияволи, переслідують безкрилі янголи. З лівого боку злітають до небес праведники. В центрі височіє могутня оголена фігура суворого Христа, що вершить Суд. Понура Богоматір наповнена глибокою скорботою, вона безмірно переживає за людські страждання. Святий Варфоломій – символ грізного відчаю – тримає в руках зідрану з нього шкіру, на якій Мікеланджело зобразив у вигляді спотвореної стражданням своє обличчя.

В останні десятиліття життя майстер займався лише архітектурою та поезією. В Римі він спроектував площу Капітолію. Це перший в містобудівництві ансамбль, створений одним майстром. Вершина архітектурного генія Мікеланджело Буонарроті – собор Святого Петра, а саме: грандіозний купол центральної частини храму.

Творчість великого Мікеланджело склало цілу епоху і далеко попередило свій час, вона відіграла грандіозну роль у світовому мистецтві, а також справила вплив на формування принципів бароко.

У ХVІ ст. найбільшого розквіту досяг венеціанський живопис завдяки творчості великих майстрів Джорджоне та Тіціана.

Джорджо Барбареллі да Кастельфранко, на прізвисько Джорджоне, (1476 або 1477–1510) народився в містечку Кастельфранко. Про його життя збереглося мало відомостей. Він писав картини для поціновувачів мистецтва та приватних колекцій, але його великі роботи, виконані на замовлення, не збереглися. Відомо лише декілька картин, написаних маслом. Джорджоне був першим серед венеціанських художників, хто звернувся до тем літератури та сюжетів міфології.

Вже в першому відомому творі «Мадонна Кастельфранко» (бл. 1005) Джорджоне постає вповні сформованим художником; образ Мадонни наповнений поетичністю, задумливими мріями, пронизаний тим настроєм смутку, яке наявне всім жіночим образам Джорджоне.

Одне із ранніх полотен художника «Юдіф» (бл. 1502) – присвячене подвигу біблійної героїні, яка врятувала місто від нашестя ассирійців. Вана вирушила в табір ворогів і вбила їхнього полководця Олоферна. Прекрасна Юдіф відображає в картині вищу справедливість.

В знаменитій картині «Гроза» (бл. 1505) вперше в історії живопису пейзаж відіграє таку важливу роль, відображаючи душевний стан героїв. Єдність людини і природа втілене в картинах «Три філософи» та «Сільський концерт», де в заспокійливий пейзаж з круглими купками дерев та хмарним небом вписана група із юнаків-музикантів та оголених жінок.

В 1507–1508 рр. Джорджоне створив «Сплячу Венеру» – найпрекрасніший ідеальний жіночий образ в мистецтві Високого Відродження. В розквіті творчих сил він помер від чуми, не встигши завершити свою величну картину, і Тіціан дописав у ній пейзаж.

На відміну від рано померлого Джорджоне Тіціан Вечелліо прожив майже сто років (1476 або 1477–1576). Він народився у містечку П’єте ді Кодоре поблизу Альп, вчився у Венеції у Джентіле і Джованні Белліні, в 1507 р. прийшов до Джорджоне і став його учнем.

Творчість Тиціана відрізняється виключно широким і різнобічним охопленням типів та жанрів живопису. Він один із створювачів монументальної вівтарної картини, пейзажу як самостійного жанру, різних типів портрету, в тому числі святково-парадного. Творчість Тіціана можна поділити на чотири періоди.

Ранній (до 1519) відмічений спокійним, радісним настроєм, відчуттям щасливого наповнення життям. Художника приваблювала пишна жіноча краса, як, наприклад, у відомій його картині «Любов небесна та земна» (1515–1516).

У другому періоді творчості Тіціан створив для церкви Санта-Марія дельї Фрарі велику вівтарну картину «Вознесіння Марії» (1516–1518), більш відому як «Асуанта». Прекрасна земною красою Марія в темно-червоній одежі стрімко і плавно піднімається вгору в золотому потоці світла: одухотворений рух її піднятих до неба рук. Вона залишає на Землі здивованих апостолів.

В третьому періоді творчості (починаючи з 1530) зростає зацікавлення художника народними танцями, деталями побуту. Картина «Введення до храму» (1534–1538) вирішена Тіціаном як величне святкове видовище: дівчинка Марія урочисто йде в храм широкими сходами. Написана в 1538 р. для герцога Урбінського «Венера Урбінська» у порівнянні з богинею Джорджоне більш тісно пов’язана з реальним життям. Спершись на подушки, вона невимушено розкинулася на ложі зі сплячою собачкою в ногах в просторій двірцевій кімнаті, де на дальньому плані служниці дістають для неї сукню із великої скрині. Здається, що Венера зійшла на землю, аби втілитися у привабливу і чарівну венеціанку. З такою майстерністю художник передав ніжність і тепло її оголеного тіла. 40-ві роки позначені розквітом портретного мистецтва Тіціана.

В останній період мистецтва, починаючи з 50-х років, художника хвилював трагічний бік життя людей. Він написав картину «Бичування Христа», де освітлені у тьмі фігури катів, повних безглуздої злості, протиставлені моральній силі Христа. В картині «Святий Себастьян» герой, пронизаний стрілами, але не зломлений, виникає іх хаосу Всесвіту. Остання велика вівтарна картина Тіціана – «Оплакування Христа» (1573–1576). В тьмяному світлі, на тлі брудної кам’яної ніші, група близьких застигла біля тіла Христа у тихій скорботі. З криком відчаю вибігає назустріч глядачу Магдалина, стрімким жестом піднятої руки ніби запрошує весь світ розділити безмежне горе.

Пізнє Відродження. Найбільшим ренесансним архітектором Північної Італії в епоху пізнього Відродження став Андреа Палладіо (1508 - 1580). Він народився в Падуї. Великий вплив на нього мали північноіталійські гуманісти. Поет Джанджорджо Тріссіно із Віченци дав йому ім’я Палладіо (від грецької богині Афіни Паллади), бо вважав, що юнак зможе відродити красу та мудрість древніх греків. Палладіо заклав принципи зодчества, які були розвинуті в архітектурі європейського класицизму ХVІІ–ХVІІІ ст.

Віченца вважається містом Палладіо. Його перша велика будівля – Базиліка (1549), основою якої стала ратуша ХІІІ ст. Архітектор помістив стару будівлю в двоярусну аркаду із білого мармуру.

Зодчий часто будував у Віченци палаци та позаміські вілли. Важливу роль він відводив фасаду. Наприклад, фасад палаццо Кьєрікаті (1560), витягнутий вздовж площі буквально пронизаний повітрям. Його нижній поверх займає суцільна колонада – галерея, на другому поверсі глибокі галереї розташовані по кутках.

Найбільш вдома заміська вілла «Ротонда» (1551–1567) – перша центрально-купольна будова світського призначення. Біла вілла стоїть на пагорбі, в долині, в прекрасній мальовничій місцевості. Вона являє собою в плані квадрат з вписаним в нього круглою залою, перекритою куполом. На кожному боці кубічного будинку знаходяться фронтонні портики з винесеними наперед сходами.

У Венеції Палладіо спорудив церкви Сан-Джорджо Маджоре (почата в 1565) та Іль Реденторе (1577-1592), які в плані мають форму латинського хреста.

Останній твір Палладіо у Віченци розпочав в рік своєї смерті: театр «Олімпіко» – перша монументальна театральна будівля в Італії.

Будівлі та архітектурні ідеї Палладіо мали сильний вплив на розвиток європейської архітектури, особливо в Англії, Франції та Росії.

Святковий, життєстверджуючий характер венеціанського Відродження найбільш яскраво втілився у творчості Паоло Веронезе. Паоло Кальярі (1528–1588), уродженець Верони (звідси і його прізвисько) створив чудові декоративні ансамблі стінних та плафонних розписів з великою кількістю персонажів.

Одна із кращих робіт молодого Веронезе – розписи стелі церкви Сан-Себастьяно у Венеції (1556–1557), присвячена історії біблійної героїні Есфірі. Розпис приніс успіх Веронезе у Венеції.

Центральне місце в станковому живописі Паоло Веронезе займають його знамениті полотна за сюжетами Євангелія. Ці твори відомі під загальною назвою «Банкети Веронезе». До них відносяться, зокрема, картини «Шлюб в Кані» (1563) та «Банкет в будинку Левія» (1573).

На величезному полотні «Шлюб в Кані», на якому зображені близько сто тридцять персонажів, сцена банкету розгортається біля розкішної палацової тераси з білою аркадою та балюстрадою на тлі сяючого неба. В багатолюдному святковому натовпі художник розташував європейський правителів, а в образах музикантів на першому плані зобразив Тіціана, Тінторетто і себе.

Ще грандіозніший і декоративніший «Банкет в будинку Левія». Язичницька життєрадісність картини привернула увагу інквізиції. Зберігся допит, в йому Веронезе звинувачували в тому, що в євангельській сцені він зобразив «блазнів, п’яних німців, карликів та інший непотріб».

Повною протилежністю Веронезе став його сучасник Тінторетто (1518–1594), справжнє ім’я якого Якого Робусті. Він народився у Венеції і був сином красильника, тому і отримав прізвисько Тінторетто, або Маленький Красильник.

Тінторетто відрізнявся нелюдською працелюбністю, невтомним пошуком. Він гостріше і глибше, ніж більшість його сучасників, відчув трагізм свого часу. Він повстав проти сформованих традицій в образотворчому мистецтві – дотримання симетричності, суворої рівноваги, статечності; він розширив кордони простору, збагатив його динамікою, драматизмом, став яскравіше висловлювати людські почуття.

Славу йому принесла картина «Чудо Святого Марка» (1548). Стрімко летить вниз головою Святий Марк – він зупиняє страту несправедливо засудженого.

Незвична картина «Введення до храму» в церкві Санта-Марія дель Орто (1555). Тінторетто зобразив тендітну маленьку Марію, яка йде крутими асиметричними сходами. Художник виразно і сміливо побудував копозицію по діагоналі – найбільш динамічному прийому в живопису.

Оформлення Скуолі ді Сан-Рокко (школи Святого Роха; 1565–1588) майстер розпочав із створення грандіозної монументальної композиції «Розп’яття». Зображення з багатьма персонажами – глядачі, воїни, кати – півколом оточують центральну сцену розп’яття. Біля підніжжя хреста близькі та учні Спасителя. В сяйві фарб на тьмяному небі Христос ніби охоплює руками, прибитими цвяхами до перечок хреста, неспокійний, схвильований світ, благословляючи і прощаючи його. І в останні роки життя майстра привертають багатофігурні композиції. Створена ним для Палацу дожів «Битва при Царі» (бл. 1585) займає цілу стіну. Це перша історична картина в європейському живопису.

Творчість Тінторетто завершує розвиток художньої культури Відродження в Італії.

Ренесанс в Нідерландах. Нідерланди – історична місцевість, яка займала частину великої території на північноєвропейському узбережжі від Фінської затоки до протоки Ла-Манш. В наш час на цій території розташовані держави Нідерланди (Голландія), Бельгія та Люксембург.

Нове мистецтво зародилося в Нідерландах у ХІV ст. Основними центрами діяльності нідерландських майстрів стали паризький королівський двір – в правління Карла V Мудрого (1364–1380), а на рубежі століть – двори братів цього короля: Жана Французького, герцога Беррійського, в Бурже і Філіппа Хороброго, герцога Бургундського, в Діжоні.

Культура цього періоду залишалася релігійною, але саме релігійне почуття європейця ХІV ст. стало більш людським та індивідуальним. Найбільш розповсюдженими у мистецтві стали сюжети, пов’язані із земним життям Христа, Богоматері і святих, з їх добре відомими і зрозумілими кожній людині турботами, радощами і стражданнями.

Клаас Слютер (між 1340 і 1350–1406) народився в Гаарлемі на півночі Нідерландів. Мистецтву він навчався у Брюсселі, а в 1385 р. пішов на службу до герцога Бургундії Філіпа Хороброго і переїхав до Діжона. Там пройшло все життя Слютера. В монастирі Шанмоль до сьогодні зберігаються його найкращі твори. Найбільш прославлений з них – так звана «Криниця пророків» (1395–1406).

Спочатку криниця мала вигляд шестигранного монумента майже двометрової висоти, увінчаного кам’янім розп’яттям і оточеного статуями біблійних пророків, які за століття сповістили про смерть і воскресіння Христа.

Фігури пророків виконані на повен зріст. Групу «очолює» могутня постать Мойсея, старця з урочисто-грізним виглядом і роздвоєною бородою. За ним розміщений Давид. Обличчя царя-псалмоспівця одухотворене і спокійне. Давида змінює Ієремія. Його вилицювате простувате обличчя спотворене гримасою, ніби він з усієї сили намагається стримати ридання. Ієремія поступається місцем велично-сумирному Захарії; за ним – пристрасний Даниїл, мудрий Ісайя. Кожний тримає в руках довгий сувій, на якому готичними літерами записані їхні пророцтва.

Вплив скульптурної групи Слютера на простих глядачів був такий великий, що в 1418 р. папський легат обіцяв відпущення гріхів кожному, хто, керуючись благородним прагненням, прийде глянути на цю скульптурну групу.

Дата добавления: 2015-10-28