Я ЗНАЮ: Я ЗАГИНУ.

У дахів іржавім колоссю

Никає місяць кривавий,

Удосвіта серп укосить

Молоду зів'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке.

Як виють собаки на місто

Гей кликом тисяч і тисяч!

Я знаю: загину високий,

В повітрі чистім і синім.

Мене над містом повісять:

Зорі досвітній в око,

В холодне око дивитись.

Тичина: Друже мій, що ж ви так песимістично! Інквізиція справжня…

Йогансен: Це старенька ще, але чомусь згадав.

Зеров: Ну тоді і я щось у такому дусі прочитаю. Дозволите? (Кивають)

(Микола Зеров)

Свiчки i теплий чад. З високих хор

Лунає спiв туги i безнадiї;

Навколо нас — кати i кустодiї,

Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,

Це нам пересторогу пiвень пiє,

Для нас на дворищi багаття тлiє

I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй

Звучить як низка тонких алегорiй

Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi

Весна i дзвiн, дитячi голоси

I в вогкому повiтрi вогкi зорi.

Бажан: Та що ж ви все: цвинтар та цвинтар…

Филипович: Ну давайте я вам свою почитаю, у мене повеселіше…

(Филипович)

Дивись, дивись: безмежні перелоги

І хмар насуплених погроза в далині.

Приносить вітер виклики тривоги -

Шалений вітер і криваві дні.

Не перший рік, як позникали боги,

Остались люди та мерці одні.

Жують і плачуть: дайте-бо підмоги,

Заснуть спокійно дайте у труні.

Я чую жаль. Мене турбує звада,

Та марний біль перемогла відрада,

Бо у минулім не кохаюсь я,

Бо не ростанусь з мрією моєю:

Став чоловік над чорною ріллею,

Як небо, гордий; сильний, як земля.

Драй-Хмара: О, це вже оптимістичніше! Хоча теж… Труна… Але хоч кінець повеселіше.

Тичина: Я б ще хотів, якщо можна!

Хвильовий: Ну спробуй.

Звучить аудіозапис поезії Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле».

Хвильовий: Дуже непогано! Мені сподобалось, Павле!

Яновський: А я тут чув таку поезію, Плужника, дуже вражає, послухайте:

А він молодий-молодий...

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив...

Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один – розстріляти!

...А там десь солома дахів...

...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

Тичина: Пане Хвильовий, ви ж збирались нам роман почитати!

Хвильовий: Ах, так! Сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник у сталінську епоху. І тому в мене з’явилось таке натхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба і як не треба писати в наш час.

З цими словами швидко зникає за дверима. Очікування (одночасно всі запалюють свічки).

Драй-Хмара: Ну де ж цей Хвильовий??!

Звук пострілу. Бажан кинувся за двері. Приносить передсмертний лист і читає:

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації... За що? За те, що ми були найвірнішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... ясно...

Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте.

Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм!

Хай живе соціалістичне будівництво!

Хай живе Комуністична партія!

Р.S. Все, в тому числі авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері.

Микола ХВИЛЬОВИЙ. 13. V. 1933 р.».

Опускає руку з листом. Вимикається світло. Хвильовий заходить назад. Звучить промова Вишенського про необхідність знищення ворогів народу, в цей час всі актори вибудовуються у лінію і беруть кожен по свічці і тримають їх у руках.

Ведучий (коли ведучий називає ім’я, актор виходить вперед, коли закінчує говорити – відступає назад задуває свічку, яку тримає у руках):

Микола Хвильовий помер 13 травня 1933 р.

Майк Йогансен. Після фатального пострілу Миколи Хвильового 13 травня 1933 року подальша доля Майка Йогансена була вирішеною. Питання стояло за тим – "коли". 18 серпня 1937 року о 16-й годині Йогансена було заарештовано. Підставою для ув’язнення послужили "матеріали про участь Йогансена в діяльності антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу". На допитах письменник поводився із властивою йому гідністю: не обвинувачував і не дискредитував своїх побратимів по перу, не приховував свої політичних поглядів. "В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист, – свідчив він на допиті 16 жовтня 1937 року. – Що саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади". 24 жовтня йому було пред’явлено звинувачувальний висновок, письменника засудили на смерть "з конфіскацією всього особисто йому приналежного майна" і розстріляли 27 жовтня 1937 року в Лук’янівській в’язниці Києва. Вирок було скасовано, і "справу про нього виробництвом" припинено "за відсутністю складу злочину" 20 березня 1958 року. У надісланому свідоцтві про смерть, окрім дати, – великі прочерки навпроти місця та причини смерті.

З 1 до 4 листопада 1937 р. на урочищі Сандармох в Карелії капітан радянської держбезпеки п’яний Міхаїл Матвеєв власноручно (!) розстріляв «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — 1111 політв’язнів, а серед них, окрім Леся Курбаса, ще таких видатних класиків української культури, як Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Микола Куліша...

Микола Зеров. Був грудень 1934, того дня, коли в пресі оголошено про розстріл Косинки, Фальківстького й інших, Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського: «Вшануймо загиблих!». Незабаром, саме ці слова, що вирвались у вузькому колі приятелів, стануть предметом окремого детального розгляду під час слідства. «Зерова обвинувачено, що саме він з своєю неокласичною групою, коли було розстріляно Г.Косинку та інших, зібралися у приміщенні М.Рильського і там улаштували громадську панахиду пам’яті розстріляних». У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року Зерова було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Тривалі й надзвичайно виснажливі допити слідчого Літмана, побудовані на погрозах і залякувані, призвели до бажаного для влади результату. 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019-1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним за тією ж справою відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». Разом з ними там перебували Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Григорій Епік, Лесь Курбас. Останній лист від нього дружина отримала 3 листопада сумнозвісного 1937 року.

Микола Куліш. 1 вересня 1934 року, Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. 1934 p. Його виключають з комуністичної партії за написання «антипартійних націоналістичних п'єс». Позбавлений права заробити на прожиття, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД. Коли 1 грудня 1934 р. у Ялті помер від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати на похорон. На стіл він поклав свою останню п'єсу «Такі» й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: «Очевидно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав: «Ну, старенька (так, жартома, він звертався до дружини ще від одруження), Ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце, й бачив, як я хвилювалася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може...» — і він не договорив». 8 грудня 1934р. саме під час похорону Куліша прямо з вулиці заарештовують. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень Кулішеві інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш, як «особливо небезпечний злочинець», утримувався в спецізоляторі. Його ніхто не бачив, що призводило до існування різних чуток щодо його перебування та смерті в таборі. Із архівних документів відомо, що «особлива трійка» УНКВД Ленінградської області постановою від 9 жовтня 1937 р. засудила видатного драматурга до розстрілу. Письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 р. на честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

Павло Филипович був чужий і далекий до настанов і директивів комуністичного режиму в літературі і тому теж цілком несприйнятний і ворожий для нього. Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в cepпні 1935 року і суджено разом із Зеровим за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО.

3асуджений на 10 років заслання в концентраційні табори, перебував спочатку на Ведмежій Горі, потім на Соловецьких Островах, де після виконання норми примусової праці намагався працювати літературно й науково. Із Соловок був вивезений в 1937 р. до інших концтаборів, де йому додано ще 10 років ув'язнення. Там він і загинув 3 листопада 1937 р. за невідомих обставин.

Не пощадило невсипущий тоталітарний монстр і дружину поета. Марію Андріївну Филипович, вже серйозно хвору психічно від переживань, пов'язаних із засудом і засланням чоловіка, засуджено і заслано на початку 1939 р. на 5 років в Караганду, де сліди по ній згубилися.

Миколу Драй-Хмару було заарештовано третім з числа неокласиків 5 вересня 1935 року. Йому пред’явили те саме, що й іншим, – він був неокласиком, а отже він належав до «націоналістично-терористичної організації М.Зерова». Драй-Хмара до самого кінця заперечував це, твердо стояв на одному: до жодної політичної терористичної організації він не входив, ніхто його не вербував. На побаченні він сказав дружині: «Я пройшов усі допити, але нічого не сказав ні на себе, ні на інших!». На запитання дружини: «Чому тебе забрали?» він відповів «Тому, що я український інтелігент». Він не підписав визнань, які від нього вимагали. Справу його виділили. У квітні 1936 року окрема нарада, так зване ОСО, заслала його на 5 років далеких таборів. Замість Соловків, Драй-Хмара потрапив на Колиму, де в бухті Ногаєво Охтирського моря він промивав пісок і шукав золота. Він був «старателем». У листі, надісланому з заслання до дружини, він писав: «Я не можу тобі писати… Якщо я не спочину, я падаю на роботі. Коли падаю, тоді мене підвішують… Ноги опухли!». Не витримавши тяжких умов, Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року.

Микола Бажан відчував, що й по нього ось-ось мають прийти. Про всяк випадок зібрав речі і… понад рік щоночі (!) спав у штанах, бо не хотів видаватися нещасним перед своїми екзекуторами — стояти в спідній білизні й безпомічно навпомацки шукати в темряві окуляри (він із дитинства недобачав).

Наприкінці літа 1938-го Бажан упевнився, що інтуїція не зраджує його, — він і справді перебував лише за крок до смерті.

У серпні поет разом із О.Довженком поїхав машиною на Поділля. Про подробиці мандрівки дізнаємося з донесення начальника 4-го відділення IV відділу НКВС УРСР, датованого 10 вересня 1938 р. На документі позначка — «секретно». «В конце месяца во время одной из поездок машина Довженко внезапно потеряла управление, и он едва не погиб. Шофер, придя в себя, обнаружил, что основная ось рулевого управления была кем-то подпилена кругом так, что уцелел только тонкий слой металла, тотчас же разломившийся при повороте руля». Майя Миколаївна, дочка поета, розповіла нам, що однієї ночі до батька додому хтось несподівано зателефонував, але, почувши його голос, кинув слухавку. Бажан чув од людей, що нерідко перед виїздом на арешт енкаведисти, аби не марнувати бензин, практикували такий прийом. Спочатку телефонували до своєї жертви. Почувши її голос, пересвідчувалися, що вона вдома, і тоді відразу обривали зв’язок. Тож поет скорився долі й сів очікувати нічних візитерів. Але — не їдуть. Тієї ж ночі зателефонували ще раз і знову так само кинули рурку. Після цього господар, відчувши, що починає божеволіти від напруги, втік із дому і певний час переховувався в однокласниці своєї мами по київській гімназії. Потім, переконавшись, що його не шукають, він повернувся до себе і знову з жахом чекав на нічний стукіт… І зрештою дочекався. Прочинивши вхідні двері, поет побачив перед собою підозрілого молодика, який почав плести нісенітницю, начебто Бажана нагороджено орденом Леніна (тоді — найвища нагорода СРСР) і що він, оцей сумнівний тип, хоче взяти в орденоносця інтерв’ю. Так-сяк позбувшись «журналіста», Бажан вирішив хутко зникнути, оскільки провокація була більш ніж очевидною. Три доби майбутній академік переховувався в кущах на київському пляжі — аж поки випадково не побачив у піску газету, яка повідомляла, що його й справді нагороджено орденом Леніна… Через багато років Хрущов розповів Бажанові, що його таки мали заарештувати. І неодмінно зробили б це, якби Сталін на засіданні політбюро раптом не прорік: «Є такий український поет Бажан. Він чудово, кажуть, переклав поему грузинського класика Руставелі. Давайте нагородимо його орденом Леніна». Заперечувати, звичайно, ніхто не став, тим більше що переклад і справді був хорошим – його вважають чи не найкращим з усіх перекладів поеми.

Дата добавления: 2015-10-28