Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України

У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують пов­ноту законодавчої, виконавчої і судової влади у державі, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення сприят­ливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, для забезпе­чення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як про соціальну державу, треба виходити з того, що держава не знімає з себе турботи про соціальний захист своїх громадян, що її політика має спрямовуватися на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної під­тримки малозабезпечених верств населення.

Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійс­нюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

В Україні встановлено республіканську форму прав-(ч. 1 ст. 5 Конституції). Республіканська форма прав­ління полягає в такій організації державної влади, за якої органи державної влади обираються народом або форму­ються органами, що обрані народом. В Україні глава дер­жави — Президент, парламент — Верховна Рада — оби­раються громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування строком на п'ять років.

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визна­ється народ України.

Свою владу народ може здійснювати по-різному:

безпосередньо, коли сам виражає свою волю у пе­редбачених Конституцією і законами процесу­альних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референ­думу);

через своїх представників, яких обирає до ор­ганів державної влади та органів місцевого само­врядування.

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Ук­раїні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функ­ції. Реалізація цього принципу покликана запобігти кон­центрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як показує історичний досвід, призво­дить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Ст; 2 Конституції проголошує Україну унітарною дер­жавою, тобто державою, в межах якої немає інших утво­рень, що мають ознаки державності і права вступати у відносини з іншими державами, а також права виходу зі складу України.

Державна територія України — суша, води, надра і повітряний простір, на які поширюється державний суве­ренітет України. Межі державної території визначаються її кордонами із сусідніми державами.

Статус державної території визначають Конституція і закони України. Земля, її надра, атмосферне повітря, вод­ні та інші природні ресурси у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власнос­ті Українського народу (ст. 13 Конституції). Державна тери­торія є сферою дії нормативно-правових актів України.

Найважливіші положення, що стосуються території, державного кордону України, сформульовані в Законі Украї­ни "Про державний кордон", що вступив в дію 18 грудня 1992 р.

Територія України в межах існуючого кордону є ціліс­ною і недоторканною. Існуючий поділ України є адмініст­ративно-територіальним, і окремим адміністративно-терито­ріальним одиницям надано лише адміністративну автономію або спеціальний статус (Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь).

Україна як централізована унітарна держава поділя­ється на адміністративно-територіальні одиниці, що скла­дають її територіальний устрій.

Територіальний устрій визначає поділ території дер­жави на складові частини, їх правове становище та взаємо­відносини з державою в цілому.

Засади територіального устрою України визначені в ст. 132 Конституції. Ними є:

єдність та цілісність державної території;

поєднання централізації і децентралізації у здійс­ненні державної влади;

збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, еконо­мічних, екологічних, географічних і демографіч­них особливостей, етнічних і культурних тра­дицій.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адмі­ністративно-територіального устрою України складають Авто­номна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Авто­номна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідни­ми законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонсь­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.

Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспіль­ного життя на засадах політичної, економічної та ідеоло­гічної багатоманітності.

Політична багатоманітність означає, насамперед, реаль­ну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організа­цій на основі професійних, культурних, спортивних, віко­вих та інших інтересів).

Економічна багатоманітність передбачає можливість рів­ноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм гос­подарювання.

Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різ­них суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у

практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.

Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є забо­рона визнання державою будь-якої ідеології як обов'яз­кової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. При­кладом заборони політичної діяльності можуть бути поло­ження, що містяться в ст. 4 Закону України "Про об'єд­нання громадян" від 16 червня 1992 р. У ній зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності дер­жави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насиль­ства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.

31. Конфуцій (давньокитайський мислитель, засновник конфуціанства, яке відтворювало погляди спадкової аристократії, владу імператора) створює правильну, на його думку, концепцію державного управління, висловлює з цього приводу конкретні практичні поради, які можна і сьогодні брати на озброєння, вчить правителів методам завоювання довіри народу, обгрунтовує принципи керування суспільством, забезпечення всезагального щастя на шляху чеснот і справедливості. Трактат «Лунь-юй» протягом багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах. Конфуцанство розвивали Мен-цзи та Сунь-цзи. Мен-цзи одним з перших висловив сумнів у абсолютності влади правителя, відкидав ідеї демократії. Вважаючи їх не придатними для Сходу. Сунь-цзи стверджував природність зла у людині, а тому закликав до її самовдосконалення у суспільстві. На його думку теза про рівність людей - це направда, а застосуваня сили на основі права і закону дає гарні наслідки. Основоположною категорією Лаоцзи є «дао», що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Навіть перемога у війні сприймається Лаоцзи як благо.основний принцип поведінки - можливість діяти не відходячи від вимог «дао». Даосизм у всіх сферах орієнтувався на поміркованість, стриманість, незміність природного стану справ. Моїзм - найзначнішіми його досягненнями є:чітке обгрунтування теорії суспільного договору виникнення держави; висунення ідеї федеративного устрою держави; практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної системи; доктрина казарменого рівноправ’я. Легізм - держава виступає як найвища мета і вінець діяльності людини, а право і закон як найліпший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону - верховенство, унівуерсальність, жорстокість, обов’язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави матеріальне стимулювання приватних власників, спрямованість їх на землеробство; заохочення бідних до набуття власност, а багатих до добровільної віддачі частини майна бідним;методм нагород і покарань, де перевага надається покаранням.

32. Політична глобалізація як новий тип міждержавних відносин
Політична глобалізація охопила всі країни і народи, являючи собою мережу найрізноманітніших політичних взаємозв’язків, що швидко зростають; поглиблення взаємозв’язків між найважливішими політичними центрами;інтенсифікація трансграничних політичних зв’язків; широкий спектр міжполітичних взаємовідносин, що призводять як до взаємозбагачення, так і до виникнення нових політичних традицій; визначення нової ролі держави та інших суб’єктів міжнародного життя у глобалізованому світі; перспективи становлення глобального суспільства; формування нових політико-економічних систем та нових „політичних атракторів” на міжнародній арені, що являє собою нову якість інтернаціоналізації світового господарства. Політична глобалізація означає фундаментальну зміну світового порядку, демонструє собою виникнення політичної культури, політичної свідомості, нового типу міждержавних відносин. Параметри політичної глобалізації визначаються кризою потенціалу окремих держав, зростанням глобальних проблем планетарного масштабу, посиленням ролі міжнародних організацій. Найбільшого впливу в контексті політичної глобалізації зазнали такі сфери, як міжнародні відносини і політична і економічна культура. Важливою рисою політичної глобалізації є те, що в жодній сфері вона не досягла такого високого рівня, як у глобалізації фінансових ринків. Теорія політичної глобалізації робить наголос на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, а з іншого, начебто свідчила про потенціал західної моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації. Особливого поширення ідей політичної глобалізації набули в період 90-х років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азіатський світ уповільнив свій розвиток внаслідок кризи, а посткомуністичні країни почали активно впроваджувати ринкову економіку. Глобалізація проявляється в залученні багатьох різноманітних чинників, починаючи з культури, освіти, світоглядних настанов, закінчуючи умовами життя й загальним розвитком особистості, що сприяють ефективності нової системи.
Ознаками політичної глобалізації є: активізація міжнародних політичних і фінансових організацій, розвиток міжнародних комунікацій, взаємне збагачення культур, глобальна взаємозалежність соціальних і політичних рішень, активізація міжнародних фінансових трансакцій, збільшення обсягів міжнародної торгівлі, засвоєння західних стандартів споживацької культури, що сприяє розвитку космополітичного світогляду і провокує відродження різного роду фундаменталістів та антиглобалістських рухів. Держава втрачає статус єдиного суб’єкта інтегрування і представлення інтересів великих спільнот. Національні уряди опинилися у лещетах між глобальними силами і місцевими потребами. Нині за право виконувати роль стрижневої сили управління суспільним розвитком одночасно з державою змагаються глобальний ринок, наддержавні інститути, органи місцевої влади, розгалужені громадські та приватні мережеві структури. Кардинально розширюється локус управлінської діяльності, зміщуючи акценти з національного на субнаціональний рівень. Управління суспільством в умовах перманентної турбулентності активізувало завдання всебічного вивчення надскладних мультиматеріальних і багаторівневих взаємозалежностей процесів політичної глобалізації. Важливо підкреслити, що в умовах нестандартного стану глобального середовища актуалізація множинних владних авторитетів, роль загального спрямовуючого центру, здатного забезпечити керованість суспільством, залишається за державою з її управлінськими важелями. На відміну від ідей домінування та незалежності ієрархічно побудованої системи державного управління у теорії суспільно-політичних мереж державні інститути розглядаються у ситуації тісної взаємозалежності, координації інтересів і обміну ресурсами з іншими громадськими та приватними агентами, залученими у процес ухвалення та реалізації політичних рішень, які б задовольнили усі сторони колективних дій. Провідною темою управління є співробітництво на партнерських засадах між державним і недержавним секторами.
Глобалізація політичних інститутів. До кінця ХХ ст. сформувалася світова економіка, в якій бізнес, політичні рішення та економічні процеси в різних країнах прямо і у великій мірі залежать один від одного. В цій глобальній економіці прямо задіяні більшість економічних ресурсів і найбільш впливі групи інтересів; створена світова культурно-інформаційна мережа для вирішення глобальних економічних, екологічних і проблем безпеки стала створюватися глобальна система прийняття політичних рішень глобального порядку (ГСППР), зачіпаючи всі країни, що мають відношення до проблеми. Таку глобальну систему прийняття політичних рішень багато вчених називають світовим урядом. В реальності була сформована ГСППР згідно матричного принципу управління, тобто мережі центрів прийняття рішень, що ієрархічно не вибудована. Можливо говорити про мережений уряд, що включає в себе такі організації, як Рада Безпеки ООН, Політичний комітет НАТО, керівництво Міжнародного валютного фонду і Всесвітнього банку, уряду найсильніших держав- членів „Великої вісьомки” і Китаю. Велику Вісімку як окремий інститут, провідні європейські організації (Єврокомісія, ПАСЕ, Євросоюз), Інтерпол, різні організації по контролю і регулюванню, такі як МАГАТЕ (агентство з атомної енергії), ФАТФ (агентство по боротьбі з відмиванням грошей), АСЕАН, ВТО керівництво найбільших корпорацій та їх об’єднання (ОПЕК). Вузли цього мереженого уряду взаємно залежать один від одного, проте один одному не підпорядковуються. Управлінські команди тут передаються не у вигляді наказів, а у вигляді проектів. Кожна ініціативна політична сила виступає в цій мережі зі своїм проектом, втягуючи всіх інших суб’єктів глобальної політики в свій проект. Таким чином, політична боротьба в глобальній мереженій політичній системі виступає не як боротьба партій, а у двох видах: як боротьба проектів і як боротьба вузлів один з одним за ресурси та ініціативу. Кожний проект – це матриця системи взаємних відносин вузлів мережі один з одним. В рамках одного проекту є одна квазіієрархія, в рамках іншого – абсолютно інша. Найважливіша політична проблема при формуванні ГСППР - трансформація суверенітету. Традиційно основним інституційним суб’єктом на світовій арені були національні уряди, які після формування Вестфальської системи в ХУ11 ст. узурпували суверенітет. Сьогодні суверенітет національних держав розмивається, він частково реалізується через декілька напрямків: національні органи, транснаціональні корпорації, міжнародне громадянське суспільство, яке являє собою інституціоналізовану суспільну думку (наприклад „Грінпіс”, „Емністі інтернешнл”, благодійні фонди). Поскільки ця мережева система принципово відкрита і створюється не по закону, проте ініціативна, то найважливішою проблемою є її лігітимація, яка розгортається в контексті міжнародного права. В цих умовах різко зростає роль засобів масової інформації і взагалі – масової комунікації, які формують суспільну думку. В результаті політична влада формується згідно такої моделі: формується суб’єкт, зацікавлений в реалізації того чи іншого проекту; цей суб’єкт концентрує ресурси, що включають ЗМІ, лоббістські групи в різних вузлах прийняття рішень, важливих для реалізації цього проекту; здійснюється впроводження в світову суспільну думку тієї чи іншої інтерпретаційної схеми, яка включає в себе реалізацію проекта в якості складової частини; в тій чи іншій формі здійснюється „народне волевиявлення”, завершується реалізація проекту з опорою на формування суспільної думки. Таким чином, в рамках глобальної політичної системи відбувається становлення нової форми демократії - маніпулятивної демократії. При такій маніпулятивній демократії формально дії легітимні, що мають своїм джерелом народне волевиявлення, проте по самій суті вони нав’язуються суспільству найбільшими групами приватних і корпоративних інтересів.
Для сучасних процесів політичної глобалізації характерними рисами є:
• інтенсифікація економічних зв’язків;
• наявність жорсткої конкуренції за сфери впливу, поглиблення взаємозв’язків між провідними центрами;
• поєднання гострої конкуренції із розширенням елементів взаємодії і співробітництва;
• інтернаціоналізація виробничих зв’язків у високотехнологічних галузях;
• формування глобальних ринків;
• інформаційна відкритість, стрімкий розвиток комунікацій, що певною мірою супроводжується нівелюванням інститутів самоідентифікації націй;
• інтенсифікація зусиль щодо розв’язання глобальних мереж безпеки;
Таким чином, сучасні процеси глобалізації відображають інтенсифікацію економічних, політичних, соціальних, культурних та інших зв’язків, проте історичні, політичні, культурні й економічні особливості по-різному відображаються в умовах кожної національної країни в контексті їх розвитку. У міжнародному житті разом із традиційними суб’єктами (держава) беруть участь міждержавні (макрорегіональні) інтеграційні утворення і внутрішньодержавні (мікрорегіональні) формування, вони інтенсивно взаємодіють, у тому числі в сфері інтересів, що зачіпають і тих, і інших. Визрівання інтернаціоналізованих відтворювальних процесів призводить до „змішування” різних частин і форм зовнішньоекономічної діяльності, що сприяє зміні економічного значення державних кордонів. Їх роль виконують „Межі впливу” транснаціональних структур, а також „країн-систем”, що здійснюють економічний контроль над середовищем своїх інтересів у світовому просторі.Таким чином політична глобалізація – це загальний термін, що означає складний комплекс трансграничних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами і ринками, які проявляються в розширенні потоків товарів, технологій і фінансових засобів, в зростанні і посиленні впливу міжнародних інститутів громадянського суспільства, в глобальній діяльності транснаціональних корпорацій, в значному розширенні трансграничних комунікаційних та інформаційних обмінів, перш всього через Інтернет, в трансграничному переносі захворювань і логічних наслідків і все більшої інтернаціоналізації певних типів злочинності; процес всезростаючого впливу на соціальну дійсність окремих країн різних факторів міжнародного значення: економічних і політичних зв’язків, культурного та інформаційного обміну.

Дата добавления: 2015-10-24