Україна: міжетнічне порозуміння в руках у влади

Але не менше проблем створює недосконалість правового поля і для забезпечення рівних прав національних меншин, а також корінних народів які проживають в Україні. Сучасне українське законодавство, попри всі спроби, так і не досягло вирішення існуючих проблем, що залишилися у спадщину від колишнього СРСР, перш за все – завершення формування української нації. Без напрацювання єдиного чи бодай суттєво домінуючого погляду громадян на майбутнє України як суверенної національної держави говорити про вирішення міжетнічних проблем завчасно.

Проте значна частина нинішніх законів чи законопроектів з питань етнонаціональної політики носять проблемний або декларативний характер. Досі не прийнято закон «Про концепцію державної етнополітики України», потребують вдосконалення закони «Про національні меншини в Україні», «Про розвиток та застосування мов в Україні». Тож навіть при необхідності застосування рішучих заходів задля припинення розпалювання національної ворожнечі чи з метою упередження етнізації конфліктів, які виникають на економічному ґрунті, українській владі, за такого стану речей, важко спиратися на чинне законодавство. Але прагнучи злагоди етнічної, законодавці мають дійти злагоди політичної, адже постійна конфронтація у Верховній Раді нівелює саму здатність депутатів одностайно працювати в інтересах всього суспільства. Навіть виважені і потрібні законопроекти часто не приймаються через низку партійних амбіцій і протиріч, які зовсім не стосуються, власне, положень конкретного закону. І кінця цьому протистоянню, на жаль, не видно.

Ще однією складовою формули національного порозуміння має стати забезпечення надійних внутрішніх економічних і культурних зв'язків між регіонами по лінії Захід – Схід. Протиріччя в українському суспільстві в регіональному розрізі загострюється диспропорціями в економічному розвитку – показники обсягу промислової продукції на душу населення в найбільших індустріальних регіонах Донбасу 1991 року у 2,2 рази, а 1999 – у 12 разів перевищували обсяги виробництва в Чернівецькій області [6]. Не робить честі владі і «регіональний» підхід до відшкодування НДС певним підприємствам, і ручне управління економікою на місцях попри гучні обіцянки її децентралізації. Без подолання подібних тенденцій говорити про єдину українську спільноту було б передчасно.

Марне сподіватися і на те, що етнічні проблеми можуть «розсмоктатися» самі собою, наприклад, через інтеграцію України до європейської спільноти та наближення стандартів життя її громадян до кращих європейських зразків.

На об'єднання інтересів розмаїтої національно-етнічної спільноти сьогодні мала б працювати кожна політична сила, адже положення про національну злагоду в Україні містили передвиборчі програми всіх без винятку партій, які йшли на вибори 2006 року. Але після виборів у діях і провладних, і опозиційних політичних сил (які протягом всього трьох років вже кілька разів помінялися місцями) знову спостерігається домінування вузько кланових політичних і економічних інтересів над загальнодержавними інтересами всього суспільства. В такій ситуації ідея національної злагоди стає заручницею боротьби за владу і навіть предметом торгу між різними політичними силами, на різних етапах цієї боротьби. На жаль, пошук шляхів до примирення, а не до конфронтації не властива нинішній владі, що дуже ускладнює і затягує у часі процеси пошуку консенсусу в суспільстві. Адже навіть при наявності політичної волі для досягнення національної єдності в Україні, роботи урядові вистачило б на довгі роки.

Низка питань, які хвилюють мільйони українців і на Заході і на Сході України далекі від свого вирішення. Велику роль у формуванні єдиної української спільноти могла б, наприклад, зіграти державна політика захисту своїх громадян за кордоном. Кожен українець, де б він не був – в Західній Європі, Росії, чи в Туркменістані, – заслуговує на відчуття того, що Україна, як держава, однаково дбає про всіх своїх громадян і готова докласти значних зусиль і коштів для їхнього правового і соціального захисту поза межами країни.

Про те, що «гуща дітей не розгонить», знаємо ми всі, як і про те, що злиденне життя переважної більшості населення, соціальна незахищеність і невпевненість у майбутньому не додають йому доброзичливості та прагнення до добросусідства.

Така ситуація вимагає постійної уваги і політичної волі держави, уряду і представницької влади усіх рівнів до вирішення наболілих економічних проблем задовго до того, як вони перетворяться на етнічні. Зволікання з проведенням земельної реформи, недостатня увага до розвитку місцевої промисловості, а особливо до малого бізнесу призводить до збідніння значної частини населення і радикалізації політичних сил, готових провокувати і використовувати в своїх політичних інтересах міжетнічні конфлікти, а також зростання сепаратистських настроїв, як на сході, так і на заході Країни. Байдужість влади до етнічних проблем завжди грає на руку таким силам. Водночас достаток, відчуття захищеності й упевненості у завтрашнім дні населення здатне у зародку гасити будь-які міжетнічні конфлікти.

Розробка стратегічних засад формування в Україні єдиної політичної нації має опиратися на прагнення народів, що проживають на її території, ідентифікувати себе як українців, а відтак, – прагнути пишатися своєю країною і протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоди внутрішнім, чи зовнішнім недружнім силам. Протидіяти добровільно, без будь-якого примусу чи нещирості.

Національна ідея може об'єднувати громадян або на засадах спільної ідентичності, або як представників різних за мовою, культурою та ідеологією етносів української спільноти, чиє добросусідство та повага одне до одного базується на економічних, політичних та суспільних перевагах співпраці у досягненні своїх цілей та задоволенні власних інтересів. Але до реального втілення кожної з цих моделей необхідно пройти досить довгий і тернистий шлях. В першому випадку – через подолання ідеологічних стереотипів та протидії низки внутрішніх і зовнішніх факторів, у другому – через економічну слабкість країни та низький рівень життя її громадян.

Національна злагода та єдність – мета набагато вища, ніж просто мирне співіснування та дотримання певних правил між сусідами. Міжетнічний консенсус – це баланс вельми різних систем цінностей, якого неможливо досягти законодавчими заборонами чи сподіваннями на економічні зиски. Така рівновага може виникнути лише на базі спільних духовних, інтелектуальних і культурних здобутків всього суспільства, яке пройшло через суворі випробування, і вистраждало свою єдність.

Що ж до формули національного порозуміння між усіма народами і етнічними громадами України, то її розробка і втілення мають орієнтуватися навіть не на вирішення завдань сьогодення, а, в першу чергу, на перспективу. Сьогодні чи не головною віхою на цьому шляху має бути дотримання принципу «Не нашкодь!». Цей принцип стосується економічної політики уряду, засобів масової інформації, правоохоронних та фіскальних органів, зовнішньополітичних відомств, громадських організацій, побудованих за етнічними ознаками і багатьох інших державних і громадських інститутів, які мають вплив на громадську думку і відносини між громадянами. Україна рано чи пізно вийде з перехідного періоду, який затягнувся на десятиліття, і до того часу вона не має права розгубити елементи національної злагоди, притаманні нашому суспільству.

Дата добавления: 2015-10-02