Міжнаціональні конфлікти в Україні: розбрат штучного походження

З усіх регіонів, за кількістю конфліктів з чітко означеним етнічним підтекстом в Україні перше місце, безперечно, належить Автономній Республіці Крим. Ще на початку 90-х років від імені російської більшості населення Криму чимало представників місцевої влади, включаючи тодішнього президента Криму Мєшкова, взяли участь у блокуванні рішень Києва щодо підпорядкування півострова Верховній Раді та уряду України. Спроби розв'язати існуючі проблеми на законодавчому рівні шляхом надання Криму автономії в межах унітарної держави не вирішило існуючих проблем. Незабаром до цього додалося нагнітання напруженості по лінії російське населення – кримські татари.

Законодавче забезпечення процесу репатріації і поновлення прав кримськотатарського народу досі не вирішене. Через відсутність законодавчої бази зусилля уряду України щодо вирішення практичних питань облаштування депортованого народу неефективні і майже повсюди наражаються на відвертий спротив місцевої влади. В результаті – низький рівень життя і пов'язана з цим напруженість у відносинах.

Близько 40% кримських татар, що повернулися в Україну після 1991 року – майже 30 тис. родин – досі не мають постійного житла, а із 136 тис. осіб працездатного віку (за даними на січень 2003 року) – 71,3 тис. кримських татар не мали роботи. З 300 нових поселень кримських татар лише 40% мали водогін, рівень газифікації становив не більше 5%, каналізаційні та теплові комунікації практично відсутні, забезпечення доріг з твердим покриттям – 7–8 %. У цих селищах немає шкіл, медичних закладів [1].

Коштів, які надаються Центром на вирішення даних проблем, не вистачає навіть на задоволення мінімальних потреб репатріантів, а будь-які спроби вирішити їх на місцевому рівні наражаються на «нерозуміння» російської більшості населення.

Оскільки законодавчо не визначено форми, механізми і терміни відшкодування матеріальних збитків, яких було завдано представникам кримськотатарському народу шістдесят років тому, поновлення прав кримських татар призводить до створення нових проблем у питаннях громадянства, проведення земельної реформи, приватизації державного майна, повернення культурних цінностей та в інших сферах. До того ж практика втручання окремих державних діячів Російської Федерації у внутрішні справи України під маркою «захисту російськомовного населення в країнах ближнього зарубіжжя» час від часу ускладнює україно-російські відносини на державному рівні.

Лише нинішнього року ми стали свідками етнічних конфліктів у Бахчисараї і Алушті, почастішали випадки економічного рейдерства збоку етнічних формувань російських «казаков», які досі декларували захист громадського порядку на півострові [2].

Це, в свою чергу, дає привід радикально настроєним українським політикам ставити на порядок денний питання про обмеження чи й скасування кримської автономії у її теперішньому варіанті, що ще більше загострює ситуацію. А спровоковані етнічні конфлікти, за браком економічних можливостей і політичної волі до їхнього вирішення, набувають перманентної форми.

Саме тому чимало зусиль українських законодавців має бути спрямовано на протидію будь-яким спробам внесення розбрату в українське суспільство із-зовні. Адже накопичення нерозв'язаних проблем завжди загрожує вибухом. І пошук консенсусу та міжнаціональної злагоди в Криму може бути забезпечений лише спільними зусиллями Києва, Сімферополя і місцевих органів влади.

Ще одна зона міжетнічного напруження розташована в Чернівецькій області. Тут час від часу спалахують конфлікти між українською більшістю та румунською меншістю. Але за ними теж нерідко проглядаються як суто економічні проблеми регіону, так і невирішені питання, які стосуються економічних проблем міждержавних стосунків між Україною та Румунією.

Протистояння довкола Острова Зміїного та українського каналу Дунай–Чорне море не сприяє поліпшенню міжетнічних відносин в області. Час від часу в румунських ЗМІ з ' являються публікації про утиски румунського населення в Україні, а в українських – про обмеження прав українців у Румунії. З огляду на тісні родинні зв'язки по обидва боки кордону, це не сприяє поліпшенню міжетнічних відносин. Втім, далі поширення антиукраїнських листівок в Чернівецькій області, та кількох позовів про національні образи на побутовому рівні конфлікти не переростають.

Про сили, які підтримують такого роду конфлікти йшлося у відкритому листі громадсько-політичних організацій Буковини, стурбованих тим, що антиукраїнські настрої, які підживлюються місцевими шовіністично налаштованими елементами, підтримуються офіційними зовнішньо-політичними установами Румунії. «Румунія має власну історію і культуру. Румуни і українці сотні років жили як добрі сусіди. Проте складається враження, що час від часу в українське середовище спеціально підкидають провокаційну інформацію, щоб розпалити вогонь протистояння між українцями і румунами. Комусь вигідно постійно підживлювати антиукраїнську тему, сподіваючись на можливий переділ державних кордонів» [ 3 ].

Можна навести й інші приклади міжетнічних конфліктів. Згідно з повідомленнями ужгородської організації циган «Романі Яг», 2002 року після вбивства жінки в місті Мукачево, Закарпатської області, міліція застосовувала фізичне насильство до ромів, яких було незаконно затримано для допиту. Газета вказує, що «злочинця врешті-решт знайшли і затримали; втім, мукачівська міліція ніколи не вибачалася перед ромами за необґрунтовані та незаконні затримання та побиття. Ніяких дисциплінарних заходів не було вжито і щодо офіцерів, які зловживали своїми повноваженнями».

Не затухають і конфлікти довкола проявів ксенофобії збоку окремих осіб та засобів масової інформації щодо єврейського питання. Але хоча затяжний конфлікт між МАУП та видавничим домом «Столичні новини» неодноразово був предметом розгляду у судах, сказати, що етнічне протистояння між українцями і євреями набуває в Україні масового характеру було б невірним. Скоріше, тут ми маємо той самий випадок, коли підконтрольні певним організаціям чи особам ЗМІ штучно нагнітають конфлікт з одного та іншого боку.

Слід зазначити, що є й протилежні випадки, коли представники української «більшості» зазнають обмежень власних прав у місцях, де переважає російська «меншість». Неодноразово представники української громадськості звертали увагу влади на брак україномовних шкіл, друкованих та електронних ЗМІ в Криму, Донецькій і Луганській областях.

Власне, з огляду на території компактного проживання національних меншин, на думку укладачів збірника «Щорічні доповіді про права людини в Україні» Української Гельсінської спілки з прав людини, які включили до нього доповідь про цю подію, «можна чекати порушення національних прав в двох площинах: в Галичині можуть бути утиски прав національних меншин – росіян, поляків, євреїв тощо (наприклад, при найманні на роботу), на сході і півдні порушуються права етнічної більшості – українців (право дати своїм дітям освіту рідною мовою, користуватися державною мовою тощо). Таким чином, для підтримки гармонійного міжнаціонального миру українська етнополітика, законодавство та адміністративна практика повинні передбачати захист прав не тільки національних меншин та етнічних груп, а й ослабленої титульної нації. Доки вона буде залишатися ослабленою, доти суспільство не гарантоване від конфліктів» [1].

Власне, першопричин міжетнічних конфліктів може бути набагато більше, але навіть наведені факти свідчать про те, що говорити про «чисту» ксенофобію в Україні практично не доводиться – міжетнічні негаразди найчастіше виникають там, де з'являються сили, зацікавлені в етнічній інтерпретації та роздмухуванні будь-яких конфліктів задля задоволення власних не артикульованих інтересів. А підґрунтям для реального протистояння є, в першу чергу, невміння і небажання влади вирішувати економічні та соціальні проблеми суспільства в інтересах його громадян, а не певних груп інтересів, як правило, економічних.

Дата добавления: 2015-10-02