Історія українського правопису

Новоукраїнський період (XIX ст. - сьогодення)

У 1798 році вийшла "Енеїда" Івана Котляревського - твір, який став піонером нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді. Виникла потреба у зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусіли шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 - є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р.- ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх різномаїте вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи узагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб:

Правописна система Олексія Павловського;

Олексій Павловський розробив свою систему правопису, яку спеціально оговорив у Граматиці. Він перший почав вживати для звука [і] будь-якого походження букву і, використовувати дж, дз для відповідних українських африкат. Особливо хочу відмітити, що автор початку XIX ст. за староукраїнською традицією писав слова «в которых Г произносится так, как латинское g» через кг, на що одразу отримав критичні зауваження від молодого тоді науковця М. Цертелєва, який вбачав у цьому певні ускладнення, хоча сам пропонував ставити надрядкові крапки. Павловський обігнав час, розрізняючи на письмі звук [е] та йотацію [j] + [е] літерами е та ѣ, цю вдалу знахідку (вірніше, повторне відкриття, після середньовіччя) пізніше закріпила у сучасному вигляді «Русалка Дністрова» і ми тепер красиво пишемо е та є. Задовго до запеклих дискусій навколо -ться [-ц':а] та -шся [-с':а] й остаточної перемоги фонематичного принципу, автор наштовхнувся на цю проблему і обрав фонетичний запис -цьця, -сся. Йому також по-своєму довелося вирішувати ту особливість, для якої ми з вами використовуємо апостроф. Знаючи подальшу історію українських правописних систем, надто наддністрянських, здається, що граматист обігнав свій час на півсотні-сотню років, а він всього лише писав «так сказать, непосредственно — бытовое правописание, для которого не делалось ни подготовки, ни науки: всякий грамотный малороссиянин бессознательно писал так, как Павловский, — грамматика же его только констатировала существующие факты», — зазначав П. Житецький (1879).
Критичні зауваження, часто несправедливі, супроводжували Граматику від самої появи рукопису. Російська наукова спільнота не бачила потреби в якійсь особливій «малоросійській граматиці». У звітах петербурзької академії наук за 1805 рік рукопис обговорюється на трьох засіданнях, у підсумку: «тайный советник Иван Семенович Захаров... словесно объявил, что труд сей сам по себе похвален, но Российская Академия, имеющая главным предметом своих упражнений языка отечественного, выдать сочинения сего от имени своего не может, потому что оное цели ее занятий не соответственно». Пізніше несхвально до неї поставилися й українці різних підданств, хто агітував проти фонетичного правопису, зокрема І. Могильницький, М. Максимович, М. Гатцук. Ті, хто бачив важкі тексти, записані правописами цих вчених, особливо дивакуватого Гатцука, здатні оцінити надзвичайно кумедні підстави їхнього невдоволення. У другій половині XIX ст. до когорти невдоволенихГраматикою додалися ті, хто ставив Павловському на карб те, що автор описував систему української мови як «слабую тень исчезающего наречия», «почти настящий язык», називав «ни мертвым, ни живым языком». Взагалі, авторові випало все, що випадало на долю піонерів у якійсь ґрандіозній справі. А сьогодні ми, «любителі співвітчизників та словесності», яким присвятив працю автор, можемо тільки вшановувати надвірного радника Олексія Павловича Павловського, якому спало на ум та пощастило втілити у життя те, що за тих обставин було майже неможливим; наступні окремі граматики української мови в підросійській Україні змогли друкуватися тільки після 1905 року, через дев’яносто років.

Варіант "Русалки Дністрової" (1837)

Право́пис «Руса́лки Дністро́вої» — перша фонетична система правопису для українскої мови на основі адаптованого алфавіту, вжита «Руською трійцею» в альманасі «Русалка Днѣстровая» (1837). Вживання фонетичного принципу орфографії мотивувалося в передмові М.Шашкевича тим, що"знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: «пиши як чуєшь, а читай як видишь»".

Орфографічні особливості

Не вживається ъ в кінці слів і як розділовий знак (при необхідності замінюється дефісом);

звук [ɪ] (з етимологічних и, ы) передається літерою и;

[о] після м'яких приголосних передається як ьо, [jо] — як йо;

збережено етимологічне вживання літери ѣ, що читалася, згідно з галицькою церковнослов'янською традіциєю, як [і] (після голосних — [jі]);

в багатьох випадках звук [і] з давньої е також передається як ѣ;

[jі] після голосних, етимологічно не пов'язане з історичним ѣ, може передаватись двома способами: як и або як ѣ (з Украини, з Украѣни);

звук [і] з давньої о (рідше — з давньої е) передається буквою і;

введено літеру є (церковнослов'янске довге є) для йотованого е;

введено літери ў для фонеми в в слабкій позиції, џ для звука [ʤ].

Орфографія «Русалки Дністрової» не прищепилася в Галичині, але стала основою для пізніших систем українського фонетичного письма і, зрештою, сучасної української абетки.

Кулішівка-

правописна система П. Куліша у "Записках о Южной Русі" (1856) та в "Граматиці" (1857)

Куліші́вка, або Система Куліша — український фонетичний правопис, застосований П.Кулішем у кінці 50-х років 19 століття.

Куліш застосовав цей правопис у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали 1861-1862 роках у Петербурзі В.Білозерський, М.Костомаров і П.Куліш.

Згідно з цією орфографічною системою:

Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стіль, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).

Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця)

У ролі апострофа в серед, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітертъ, сміхъ).

Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних --- літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах уже була.

Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.

У правописі приголосних П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін.

Вибуховий ґ передавався латинською літерою g (дзиga, gуля)

Кулішівка відзначалася прагненням до фонетизації правопису дієслів. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаю тьця, всміхне тця), а -тся --- через -шся і -сся (одібье шся, вітає сся). Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

Деякі недоліки кулішівки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, йотований [е] — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий ґ передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг.

Кулішівка вживалася до заборони українського друку урядовою постановою 1876 року, так званий Емський акт. Натомість уведений правопис, який «не одступав би од російської вимови букв» Такий правопис здобув назву «єрижка» (від запровадженої у ньому букви ы – єри), згодом його назвали «ярижкою». Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово «ярижка» мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене». Після втрати чинності Емського указу в 1905-1914 роках стали вживати грінчевичівку, яка була трохи зміненною кулішівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.

Драгоманівка (вироблена в 70-х рр. XIX ст. у Києві гуртом укр. діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов

Драгома́нівка — правопис, що поширювався в Україні в кінці ХІХ століття. Одним з головних авторів драгоманівки в кінці 70-х років того ж століття був Михайло Драгоманов. Через це правопис і отримав таку назву.

Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук. Драгоманівка проста у використанні та легко й швидко запам'ятовується. Головні розбіжності між сучасним правописом та драгоманівкою можна звести до кількох пунктів:

Замість літери й вживається ј.

Замість щ використовується шч.

а) на початку слова та після голосних чи апострофу замість я — jа, є — jе, ю — jу, ї — jі.

б) після приголосних замість я — ьа, є — ье, ю — ьу.

Дієслова з ‑ться драгоманівкою були записані ‑тцьа.

Желехівка - створена українським вченим Є. Желехівським під час праці над власним "Малорусько-німецьким словарем"(Львів, 1886). Цей правопис закріплено у "Руській граматиці" С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, що вийшла 1893 р. у Львові. З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному "Словарі української мови" (1907-1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці- "пиши як чуєш"), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі.

Желехі́вка чи Систе́ма Желехі́вського — український фонетичний правопис в Західній Україні в останній чверті 19 століття, який створив на основігражданського шрифту й поширеної на той час в українській мові фонетичної орфографії (з деякими змінами) Євген Желехівський для власного «Малоруськонімецького словаря» (1882–1886).

Відмінності правопису

Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок: у зв’язку з розрізненням у західно-українських говірках твердих і м’яких зубних перед звуком і доповнювалася система йотованих в українській мові:

Літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу ї хав, мо ї, але й звука і з ѣ та е після м’яких зубних приголосних д, т, з, ц, с,л, н (дї ло, тї ло, цї на, сї но, лї с, тї к, при нї с тощо.

Після твердих зубних вживалася літера і (с ті л, сі к).

Звук [і] з [о] в новозакритих складах передавався через і (под і л). Літери ъ, ѣ, ы були вилучені з алфавіту. Йотоване [е] і м’якість поперед приголосного перед [е] передавалися через є, йотоване [о] — буквосполученням йо, а м’якість приголосного перед [о] — через ьо.

Згідно з галицькою вимовою в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є відповідно донаддніпрянського я (зїлє, житє, знанє), прикметникові суфікси -ський, -цький не пом’якшувалися (україн ский, німе цкий), але позначалася м'якість [с] перед наступним м'яким приголосним (сь міх, сь вято, сь віт), частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся), як і допоміжні дієслова му, меш, ме від інфінітивів у формах майбутнього часу недоконаного виду (робити ме, ходити меш).

Апостроф ставився після префіксів на приголосний перед йотованим і й о (з'я вленє, з'ї зд, пі д'ї сти, з'орати), за винятком губних (мя со, вя зати, пє, бю).

Вибухове [g] передавалося через ґ.

Іншомовні слова й різні форми окремих слів передавалися згідно з місцевою вимовою з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені, зокрема з позначенням м'якості л (зоольогія, блюза, кляса, Клавдия, генїй, єго, сказавбим тощо).

Критика

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і значні хиби, на що вказував Іван Франко: немотивоване написання літериї замість і в новозакритому складі і позначення знаком «ь» м’якості с у словах типу сь вято, сь міх.

Східноукраїнські письменники та вчені (Б. Грінченко, А. Кримський та інші) поставилися до Желехівського негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція і широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно. У 1893 році Желехівкою була надрукована «Руська граматика»Степана Смаль-Стоцького і Т. Гартнера. Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і безроздільно панувала в Західній Україні аж до 1922 року, а деякі твори друкувалися нею й пізніше.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чинов в«Літературно-науковому віснику»), тут однак прийнялася «Грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови» (1908).

Унормування правопису із залученням державних чинників: поч. XX сторіччя - дотепер

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису у 1918 р.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає "Головні правила українського правопису", які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила "Головніші правила українського правопису", які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису. До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також репрезентантів Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича. Десь в 1926 році на всіх територіях проживання українців як в органах масової інформації (в 1927 р. навіть виходив друком спеціальний додаток до газети "Вісти ВУЦВК" під назвою "Український правопис": Дискусійний бюлетень"), так і на сторінках наукових журналів (зокрема журналу "Україна") почалося публічне обговорення проекту нового українського правопису. В 1928 його прийняли демократичним шляхом голосування правил на всеукраїнській конференції, на якій були присутні представники різних українських земель. Укладачами цього правопису були відомі українські мовознавці А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були також літератори М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Підписав його міністр освіти М. Скрипник. Він увійшов до історії як "харківський" або "скрипниківський правопис"- від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.

Більшість із членів правописної комісії згодом були репресовані й знищені сталінським режимом.

7липня 1933 р. покінчив самогубством М.Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовані були члени президії Правописної комісії В.Ганцов, А.Приходько, С.Пилипенко (О.Синявського та А.Кримського репресували трохи пізніше). У правописі шукали націоналістичне шкідництво, бо це було потрібно для виправдання боротьби з українським національним відродженням. У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як "націоналістичний", негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто і узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано у 1930 році). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ось що писала наступна правописна комісія про правопис 1928 року: "... Правопис, ухвалений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами... Комісія, створена при НКО, переглянула "Український правопис"... Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами... Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові"

Наспіх зроблені у важкому 1933 р. зміни в "Українському правописі" 1928 р. стурбували інтелігенцію, але тоді вже було не до правопису, - мова йшла про виживання...

Правописом 1928 року довго користувалася (і користується й до сьогодні) українська діаспора. На початку 1990-их років філологи новоствореної України спромоглися реабілітувати невеликі частини досягнень 1928 року, але загалом сучасний український правопис базується на "кращих" традиціях совкового панросіянизму. Проект правопису 1999 року мав на меті повернення багатьох набутків правопису 1928 року з позиції сьогодення, але наша влада не спромоглася втілити цей проект в життя.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року і у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була повязана з документом "Правила русской орфографии и пунктуации", який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку "перебудови" питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним- редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано у 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (27.VIII- 3.IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь історичний досвід української мови.

Ще 8 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2 з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота із підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови у середині січня 1999 року. Цей проект відомий під назвою "Проект правопису 1999 року" чи просто "Проєкт" (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.).

Чимало сучасних українських письменників дещо відхиляються від чинних правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв- актуальний правопис не врахував усіх можливостей та деталей їх відтворення українськими графічними засобами. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах певні видавництва використовують сучасні способи транслітерації (з мов, котрі використовують латинський алфавіт), без оглядки на правопис, який не дефініціює точного її використання: "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га" (Київ)- у серії книг про Гаррі Поттера; "Астролябія" (Львів)- у серії творів Толкіна ("Володар перстенів", "Гобіт", "Діти Гуріна" і "Сильмариліон"); "Літопис" (Львів); "Мапа" (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва "Ірина" (Київ). Для цих видань характерне чітке розрізнення під час передачі англійських H і G- відповідно Г і Ґ. Діючий правопис, натомість, не визначає коли писати Г, а коли Ґ і каже у обидвох випадках використовувати одну і ту ж літеру- Г (§ 86).

Але рано чи пізно цей проект стане чинним правописом, і чим більше людей підтримає його сьогодні, тим швидше це трапиться. Чинний зараз правопис морально застарів, він як герб УРСР на будівлі Верховної Ради незалежної України.

Дата добавления: 2015-10-02