|
Читайте также: |
Новий етап в українській історії починається з проголошенням Української Народної Республіки. Цей історичний акт мав визначальний вплив і на розвиток політичних подій на українських землях, що входили до Австрійської імперії. На мирних переговорах, що відбулися в Бересті-Литовськім між Українською Народною Республікою з однієї сторони та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої, 9 лютого 1918 року було укладено договір. Цей договір був не тільки свідченням міжнародного визнання самостійної Української держави, але й послужив підставою для двостороннього договору між УНР та Австро-Угорщиною, згідно з яким українські землі Галичини та Буковини мали бути об'єднані в один коронний край. Для реалізації цього наміру австрійський уряд не пізніше 31 липня 1918 року повинен був представити обом палатам Державної Ради законопроект створення такого автономного українського краю [25, с. 732 – 734]. На засіданні австрійської палати послів, яке відбулося 19 лютого, міністр-президент Зайдлер зробив заяву про укладення мирного договору. Виступивши на цьому засіданні, Кость Левицький висловив признання урядові та заявив про сподівання на те, що заключення миру корисно вплине на становище українського народу в Австро-Угорщині [26, с. 324]. Проте австрійський уряд не тільки не виконав обіцянки щодо створення коронного краю, але й не ратифікував Берестейського договору. І створення самостійної Української держави на землях, що входили до складу Австро-Угорщини, було виключно реалізацією цією частиною українського народу свого права на самовизначення. Як пише в своїх споминах один з активних діячів тодішнього українського політичного проводу Льонгін Цегельський: «Вертаючись до справи самого перевороту з 1 листопада 1918, треба зазначити, що вже на весну 1918, зачинало нам (цебто українським лідерам в Австрії) ставати ясно, що Австро-Угорщина та Німеччина йдуть до програної. Говорено про можливий сепаратний мир цісаря Карла з Антантою, про його тайні переговори з Вильсоном і т. д. У звязку з цим молодий цісар Карло запрошував до себе провідників невдоволених парламентарних груп та радився їх, як перебудувати Австро-Угорщину на федеративних основах. З наших послів були в нього на розмовах віце-президент парламенту Юліан Романчук, міністер д-р Горбачевський (б. професор українського університету в Празі), д-р Євген Петрушевич (тоді голова Україської Парляментарної Репрезентації), Микола Василько (голова Буковинців) та д-р Кость Левицький (голова Українського Народного Комітету) [27, с. 24-25]. Проте ці спроби австрійського монарха та його уряду не могли вже зупинити розпаду імперії і українські політичні сили робили все необхідне і можливе для того, щоб, при першій же слушній нагоді, перебрати владу на українських землях в свої руки. Українська Парламентська Репрезентація на нараді 10 жовтня 1918 року вирішила скликати у Львові представників всіх українських земель імперії і створити КОНСТИТУАНТУ – Українську Національну Раду, яка б була уповноважена проголосити та провести в життя реалізацію українським народом цієї частини українських земель, свого права на самовизначення. І 19 жовтня 1918 року у великому залі Народного Дому Євген Петрушевич як президент Української Національної Ради проголосив створення Західно-Української Держави [28, с. 83-84]. В цей же час створена галицька делегація Української Національної Ради у Львові, головою якої став Кость Левицький, заступниками Іван Кавелюк та Іван Макух. Всі справи на теренах Галичини доводилось вирішувати саме цьому представництву Української Національної Ради, оскільки Президія УНР на чолі з Є. Петрушевичем перебувала у Відні. І саме львівській делегації довелось підготовляти та проводити перебрання всієї влади на західноукраїнських землях, яке відбулося 1 листопада 1918 року. Кость Левицький у своїх споминах про події 1 листопада писав: «Дня 28 жовтня 1918 р. прийшла до нас вістка з Відня, що Президія Української Парламентарної Репрезентації робить заходи щоби виєднати від центрального австрійського правительства передачу державної адміністрації Східної Галичини в руки Української Національної Ради у Львові, та що відносний акт найближчими днями буде висланий окремим кур'єром до Львова.
Але заповіджений акт не приходив з Відня, натомість приходили вістки, що полудневі слов'яни вже проголосили свою югослов'янську державу і відлучилися від Австро-Угорщини, так само чехи, а поляки впровадили в Кракові Польську Ліквідаційну комісію, яка обняла вже державну адміністрацію Західної Галичини, та в дні 1 листопада 1918 року має прибути до Львова, щоби тут обняти державну адміністрацію Східної Галичини та що польський посол Вікент Вітос приїхав вже потайки до Львова, щоби приготовити тут акцію. З приводу тих тривожних вісток радила делегація Української Національної Ради у Львові дня 30 жовтня 1918 року до пізнього вечора над тим, щоби не вичікувати до 3 листопада коли мала би зібратися повна Українська Національна Рада у Львові, а ні державного акту з Відня, а самочинно вже вчасним ранком 1 листопада 1918 року виконати акт заняття Львова і перейняти державну владу у Львові та в цілому краю» [29, с. 128 – 129]. Виходячи з ситуації, що склалася, львівська делегація в той же день перебрала на себе всі права і обов'язки всієї Національної Ради, а на своєму засіданні 31 жовтня, яке відбулося під головуванням Костя Левицького, зваживши реальну обстановку та власні можливості, «однодумне постановили зібрані члени Української Національної Ради виконати акт перевороту заняттям міста Львова зі всіма державними установами досвіта 1 листопада 1918 року, та віддали сотникові Дмитрові Вітовському начальну команду над українським військом. Щоби перевести цей акт, розіслано зараз кур'єрів до наших організацій в краю, щоби вони негайно зайняли всі уряди на своїх місцях і організовували військо» [30, с. 130]. Переворот блискуче вдався, і 1 листопада 1918 року влада у Львові та у всьому краї перейшла до Української Національної Ради, про що з самого ранку 1 листопада сповіщала відозва «До населення міста Львова!» розклеєна по цілому місті [31, с. 51], та «Відозва Української Національної Ради» від 1 листопада 1918 року [32, с. 94 – 95]. Листопадовий чин, величність якого ще й до сьогодні належно не оцінена українськими істориками, є унікальним явищем в історії української державності. Як правильно підкреслював Кость Левицький: «День 1 листопада 1918 року не прийшов до нас з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і організації. Цей день перемоги українства ми підготовлювали десятками років, освідомлюючи і піднімаючи наш нарід» [33, с. 149]. Велич Листопадового чину є втіленням величі його творців − українських політичних лідерів, які присвятивши себе справі визволення рідного народу, не зважаючи на найважчі удари долі, гідно виконували взятий на себе обов'язок. І в першу чергу це стосується Костя Левицького. Будучи силою обставин та власного авторитету поставлений в дні підготовки та проведення листопадових подій на чолі українського руху, він з честю виконав свою місію політичного керівника в цей складний і напружений момент української історії. Це при тому, що 29 жовтня 1918 року померла його дочка Стефанія, а 1 листопада він з родиною поховав її.
Після створення Західно-Української Народної Республіки Кость Левицький обраний Українською Національною Радою президентом першого українського Секретаріату ЗУНР. Після того, як перший уряд пішов у відставку, він стає головою Комісії виборчої реформи в Українській Національній Раді у Станіславові. В серпні 1920 року він уповноважений для справ преси і пропаганди, а з січня 1921 року – для закордонних справ в уряді Євгена Петрушевича. Костеві Левицькому довелось також очолювати ряд делегацій від Західних областей Української Народної Республіки та від уряду Є. Петрушевича. Так він очолює делегацію на мирних переговорах в Ризі (вересень-жовтень 1920), а також делегацію до Союзу Народів у Женеві в 1921 та 1922 роках. Після остаточного вирішення Радою Амбасадорів долі Галичини та передачі її Польщі, незважаючи на протести галицького уряду та українського населення в Галичині, Євген Петрушевич розпускає свій уряд і Кость Левицький перестає виконувати обов'язки Уповноваженого Президента Української Національної Ради та через деякий час повертається до Львова. Проте, ще перебуваючи у Відні, він разом з іншими політичними емігрантами створює Комітет політичної еміграції, який об'єднував всіх західноукраїнських політичних емігрантів усієї Європі. Кость Левицький був обраний головою комітету, Юліан Бачинський очолював відділення комітету в Берліні, Михайло Лозинський – в Празі. Головною метою Комітету була «правова, моральна і матеріальна допомога західноукраїнській політичній еміграції» [34, с. 1]. Повернувшись в 1924 році до Львова, Кость Левицький вже не бере такої активної часті в українському політичному житті як раніше, хоча є членом Центрального Комітету Українського Національно-Демократичного Об'єднання [35, с. 177]. 3 приходом радянських військ у Західну Україну Кость Левицький був заарештований органами НКВС і пробув у тюрмах Львова і Москви довгих 20 місяців (в цей час йому було вже 80 років). Тільки завдяки високій духовності та силі духу йому вдалось перебути цей період ув'язнення і невдовзі перед радянсько-німецькою війною він був випущений на волю і повернувся до рідного Львова [36]. Новий етап в політичній діяльності цього патріарха українського політичного руху в Західній Україні починається з проголошенням 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави. Поряд з Державним Правлінням, на думку Ярослава Стецька, необхідно було створити інституцію, яка б об'єднувала і репрезентувала все українське суспільство. Як згадував пізніше Ярослав Стецько: «Корисною була підтримка УДП (Українського Державного Правління) президентом Костем Левицьким, який після з'ясування йому мною наших планів заявив, що він є щасливий, що може ще раз віддати свій труд і коли треба − життя Україні. Президент Левицький − це був символ 1918 р. на ЗУЗ (західноукраїнських землях), в'язень Лубянки, незламний патріот − сеньор наших політичних діячів. Я подав йому у початкових загальних зарисах мій плян Ради Сеньорів − своєрідного Сенату, згл. з нав'язанням до наших старовинних зразків Княжої і Гетьманської доби, а не до так зв. Великої Фашистської Ради, монопартійної інституції, чи навіть до палати лордів, для організаційно-структурної побудови якої у нас передумов не було, або врешті до Сенату США, Щось із компетенції і щось з принципу організації цих трьох інституцій я брав до уваги… У кожному разі, в Раді Сеньорів мали з уряду бути репрезентовані наші церкви, наші громадські і економічні централі, культурно-наукові інституції, центральні професійні організації, заслужені громадські, культурні і державно-політичні діячі різних напрямків і т. п... Д-р Кость Левицький погодився прийняти головство Ради Сеньорів з тим, що почесним головою мав стати Митрополит (А. Шептицький). Заявив мені, що він стоїть повністю до диспозиції Уряду і в кожній ситуації є готовий йому помагати. Цього він лояльно дотримувався і у кожній потребі служив радо своєю зрадою досвідченого державно-політичного мужа, який вмів цінувати власну гідність і достойність своєї нації» [37, с. 230, 232]. Створено Раду Сеньйорів на нараді, яка відбулася 6 липня 1941 року. Почесним головою Ради обрано митрополита Андрея Шептицького, головою – Костя Левицького. Як було вказано у матеріалах наради «вибрано Раду Сеньйорів, як еманацію волі громадянства... з метою осягнення і здійснення національного ідеалу» [38, с. 232]. В зв'язку з позицією німецьких окупаційних властей та проведеними арештами членів українського уряду Рада Сеньйорів не могла виконувати функцій загальноукраїнської репрезентації чи основи для створення загальноукраїнського законодавчого органу. В умовах рішучого несприйняття німецькими властями української державницької ідеї головним завданням було не зробити цей орган колабораціоністською установою, яка б не відповідала жодним інтересам українського народу.
«Суттєвим є відмітити, що Рада не стала інституцією коляборації з німцями, а намагалася, головно завдяки Митрополитові. Костеві Левицькому. Турчинові, Біленькому, і членам револ. ОУН, зберегти статус української інституції, що її метою було пригадувати на необхідність суверенітету нації... Після арештування голови УДП і припинення дії Уряду хотіла зберегти себе півдержавною українською інституцією хоча б символічного характеру» [39, с. 284 – 285 ]. Виходячи з практичних міркувань, на XVI засіданні Ради Сеньйорів, яке відбулося 30 липня 1941 року (кількість проведених засідань свідчить про ту інтенсивність, з якою працювала Рада, та про феноменальну працездатність Костя Левицького, який, не зважаючи на свій вік, головував на цих засіданнях і керував діяльністю Ради в цілому), її було перетворено на Українську Національну Раду у Львові. Таким чином вона перетворюється із зародка загальнонаціонального парламенту в інституцію, дія якої розповсюджувалась тільки на територію Галичини, і головним завданням якої було: робити все, що можливо робити легально в умовах німецької окупації для української справи. Саме з цих міркувань Рада робить ряд спроб щодо примирення обох ОУН. Кость Левицький зустрічається з представниками німецьких властей, зокрема з губернатором. Під час своїх зустрічей він висуває низку принципових вимог щодо припинення безпідставних репресій, вимагаючи «звільнити ув'язнених, бо винуватих може бути кілька а не сотки…», підкреслює, що Українська Національна Рада – «це єдиний і найвищий політичний і репрезентативний орган українців у Галичині» [40, с. 299]. На прохання губернатора подати основні завдання і напрямки УНР Кость Левицький, уточнивши їх на засіданні Президії УНР 14 жовтня 1941 року, подає наступну інформацію: «1. УНР репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної Незалежної України. 2. Представляючи єдину політичну репрезентацію української нації Західної України, має УНР рівнобіжне з цим вказувати головні напрямні в політичних, культурних, суспільних і економічних справах української нації Західної України. Інші українські установи і організації координують свою діяльність з напрямними, вказаними УНР-ою. 3. Достосовується до вимог хвилини і вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Незалежну Україну, як однодушне бажання всіх українців без різниці партійної приналежности» [41, с. 300]. 12 листопада 1941 року перестало битися серце патріарха політичного життя галицьких українців Костя Левицького. Як сказав у нагробному слові Преосвященіший Владика Йосиф Сліпий: «До кінця свого, вельми трудящого життя − а прожив 82 роки − зберіг ясні очі і світлу силу розуму та праці. Умер як провідник Національної Ради, як керманич політичного життя народу до останньої хвилини» [42]. Як на важкий воєнний окупаційний час відбувся величний похорон, в якому взяли участь тисячі львів'ян, представників українських організацій з цілого краю. Поховано Костя Левицького на Янівському кладовищі поряд з могилою вождя УГА генерала М. Тарнавського [43].
Роздумуючи над життям та діяльністю Костя Левицького важко відповісти хто ж він був у більшій мірі − політик, організатор економічного, господарського життя українського народу, талановитий адвокат, якого, попри всю антиукраїнську упередженість польських чинників було обрано членом Національної Ради Адвокатської у Варшаві, редактор і журналіст, завдяки діяльності якого була створена правнича преса в Західній Україні чи вчений, якому тільки несприятливі суспільно-політичні умови життя рідної нації не дали можливості створити свою правничу школу, рівної за своїми інтелектуальними та науковими показниками будь-якій німецькій чи австрійській школі права. Але чи взагалі можливо знайти відповідь на це запитання? Певне, ні. Тому що Кость Левицький, як і багато інших талановитих синів українського народу, в силу історичних обставин змушений був замінити десятки інтелектуальних працівників нації, які б безумовне з'явились при нормальних умовах життя і розвитку української нації. І незамінимою втратою є те, що ці, кращі сини народу не зробили, повною мірою, в тій чи іншій ділянці, будучи, силою обставин, змушені займатись іншими проблемами. Яскравим прикладом може бути наукова діяльність Костя Левицького. Не зважаючи на його громадську та політичну діяльність його науковий доробок є суттєвим вкладом в розвиток української правової думки.
Вступивши 14 червня 1885 року до Товариства ім. Шевченка як «член-основатель» [44, с. 15], він до кінця життя, так чи інакше, підтримував наукові зв'язки з Товариством. Так одним з перших наукових видань вже Наукового Товариства імені Т. Шевченка був «Німецько-руський словар висловів правничих і адміністрацій них» Костя Левицького, який побачив світ в 1893 році. А в 1894 році Товариство перебирає випуск «Часописі Правничої», яку з 1 лютого 1889 року почали видавати у Львові молоді українські правники − Кость Левицький, Антон Горбачевський та Євген Олесницький. Цей журнал − «Часопись Правнича. Місячник для теорії і практики» був першою спробою українських наукових сил у царині юриспруденції, першим полігоном для вироблення й апробації української правничої термінології. Саме завдяки цьому виданню розвиток української правової думки на західноукраїнських землях був піднятий на новий рівень. Як підкреслював М. Грушевський: «Головний орган Товариства − Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка почали виходити від р. 1892, містячи наукові розвідки з усіх галузей наук, репрезентованих секціями Товариства; тільки право мало від початку свій осібний орган в «Правничій Часописі» [45, с. 12]. Але й після того, як «Часопись Правнича» стає виданням Наукового Товариства імені Т. Шевченка, Кость Левицький, який від самого початку був редактором, залишається ним аж до 1900 року, коли журнал був реформований і його редактором став Станіслав Дністрянський [46, с. 3 – 8]. Після того, як НТШ було реформоване і введений інститут «дійсного членства», на перших виборах дійсних членів, які відбулися на спільному засіданні секцій 1 червня 1899 року Костя Левицького обрано дійсним членом Товариства, а пізніше його було обрано також почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка. На цьому ж засіданні було обрано президії секцій. Директором (головою) історико-філософічної секції було обрано Михайла Грушевського, заступником − Костя Левицького. В цей період він інтенсивно займається науковою працею, бере активну участь в роботі правничої, археографічної та мовної комісій [47, с. 27-28]. З'являється друком ряд його наукових праць. Поруч з власною науковою роботою Кость Левицький значну увагу приділяє проблемі становлення і розвитку української науки й освіти в цілому. Так він, разом з Костем Паньківським та Іваном Франком як представники «Просвіти», бере участь в нараді, скликаній на початку 1902 року Науковим Товариством ім. Шевченка, у справі заснування українського університету у Львові [48, с. 5]. Він був також у складі депутації НТШ, яка 13 травня 1916 року вручила міністру просвіти Австро-Угорської імперії петицію з вимогою негайно відкрити український університет у Львові [49, с. 342 – 343]. Кость Левицький, розуміючи велике значення широких міжнародних зв'язків української науки, в міру своїх сил і можливостей сприяв їх розширенню і зміцненню. Виступаючи на з'їзді чеських правників, який проходив у Празі в травні 1904 року, Кость Левицький як представник Наукового Товариства імені Т. Шевченка підкреслив важливість і необхідність налагодження тісних зв'язків між народами, які населяють Австро-Угорську імперію і перед якими стоять одинакові завдання в справі національного та політичного визволення [50, с. 24]. Як свідчення високих заслуг у справі розвитку Наукового Товариства імені Т. Шевченка та репрезентація і захист його інтересів перед австрійськими урядовими чинниками Костеві Левицькому та Теофілові Окуневському 20 листопада 1912 року від Товариства була висловлена подяка [51, с. 4].
Особливо велике значення відіграли наукове ерудиція Костя Левицького та його практичне знання діючого законодавства в період створення системи законодавства Західно-Української Народної Республіки. Саме він є автором ряду законів, законопроектів, інших нормативних актів ЗУНР [52, с. 12 – 28]. Викликають інтерес не тільки в історичному, але й у правовому відношенні пропозиції Костя Левицького щодо Статуту Галичини [53, с. 10 – 18].
Повернувшись з політичної еміграції до Львова, Кость Левицький не тільки довгий час очолює «Союз українських адвокатів», але й створює друкований орган цього товариства − журнал «Життя і право», перший номер якого побачив світ у липні 1928 року, і який виходив регулярно кожних три місяці аж до червня 1939 року. Номер, який мав побачити світ у вересні, вже не з'явився. Від початку видавництва і до його припинення начальним і відповідальним редактором часопису був Кость Левицький, власне завдяки якому, незважаючи на фінансові труднощі та низку інших проблем, він виходив регулярно протягом такого тривалого періоду. У першому номері журналу в редакційній статті Кость Левицький так окреслив завдання цього видання та його мету: «Поставити наш вісник «Життя і право» на висоті новітнього правничого видавництва, що розуміє і відчуває життя нації, його потреби і недомагання та спрямовує своє питоме правознавство на добро нації.
Програмою нашого видавництва є:
дати спромогу українським правникам всіх станів вироблювати свої сили наукові та їх досліди правничого змісту подавати теоретикови і практичному правникови для поглиблення фахового знання... «[54, с. 2]. Не зважаючи на ті чи інші недоліки, які мав цей часопис, як і будь-який інший, необхідно зазначити, що він відіграв надзвичайно важливу роль в дальшому становленні і розвитку української правової думки, зокрема на західноукраїнських землях. У журналі публікували статті не тільки відомих українських учених-правників, таких як Ст. Дністрянський, А. Яковлів, В. Старосольський, сам Кость Левицький, але і молодих учених. Так, зокрема, саме в «Житті і праві» побачила світ перша наукова розвідка історії українського права Ярослава Падоха, тоді ще магістра права, пізніше відомого дослідника історії українського права та довголітнього голови Наукового Товариства імені Т. Шевченка в діаспорі. Передмову до цієї праці написав Кость Левицький [55].
Завершуючи аналіз життя і діяльності Костя Левицького, необхідно підкреслити важливість та необхідність подальшого вивчення його творчої спадщини, його політичної діяльності, яка тисячами аспектів нерозривно пов'язана з нашою історією, його життєвого шляху який для багатьох поколінь української молоді може бути прикладом чесного, самовідданого безкомпромісного служіння інтересам своєї нації, її благу, її визволенню та духовному росту. Сьогодні, коли в суспільній свідомості утворився своєрідний вакуум, як наслідок критичного сприйняття діячів та героїв тоталітарного минулого, необхідно щоб їх місце посіли ті люди, які своєю працею, своїм життям забезпечували не тільки існування української нації, але і її поступальний розвиток. Одним з них безперечно повинен бути Кость Левицький − політичний провідник української нації який «з природи своєї умів з одинаковою рівновагою духу приймати найбільші удари й найвищі тріумфи. І після особистої чи національної невдачі умів узятися за відбудову добутої довгим і важким зусиллям та опісля втраченої, здавалось би на все пропавшої позиції, так як би ставав до праці від початку і від самих основ, без ніякого жалю за минулим» [56].
Не менш важливим є постать Костя Левицького, його наукова діяльність та творчий доробок в історії української політичної та правової думки. І видання збірника його правничих праць було б не тільки даниною шани цьому піонерові української юридичної науки, але й важливим джерелом для вивчення процесу розвитку українського правознавства.
Одним словом, необхідне повноцінне повернення Костя Левицького українській історії, українській науці, українському народові, якому він служив все своє свідоме життя.
Використана література
Євген Олесницький
Одним з провідників українського народу в Галичині був Євген Олесницький (1860-1917) – правник, політик, організатор наукового, культурного, економічного життя. В кожній з цих іпостасей він виступає творцем чогось нового, прогресивного, ефективного. Кожну з цих сфер він піднімає на новий, вищий рівень. В кожній з цих сфер він виступає провідником. На думку о. Ізидора Сохацького «був він безперечно найталановитішим галицько-українським провідником»[11, с. 118]. Проте цінність і значення цього періоду в тому, що поруч з Євгеном Олесницьким діяли і працювали такі яскраві особистості, як Володимир Барвінський, Кость Левицький, Іван Макух, Олександр Огоновський, Теофіль Окуневський, Кирило Трильовський, Степан Федак та багатьох інших. Ці люди творили політичну, економічну, інтелектуальну основу для перетворення знедоленого селянства в модерну українську націю. Всі вони були яскравими самобутніми постатями. Але при цьому їх об’єднувало те, що всі вони були юристами, правниками. Добре розуміючи самі, вони зуміли пояснити всьому українському суспільству роль і значення права, правової складової всіх сфер суспільного буття. Наука і освіта, література і мистецтво, сільське господарство і промисловість могли успішно розвиватися тільки за умови належного законодавчого забезпечення та дотримання адміністративною владою приписів закону. Тому треба було:
Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 52 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Використана література 5 страница | | | Використана література 7 страница |