Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Дві сніжинки

Мудрий роман про кохання | Частина перша | Подоляночка | Смарагдове небо | Крижана намітка | Горобчик | Снігова королева | Ангел у білому | Метелик | Годинник |


«Нарешті пішов сніг», — подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.

Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.

 

— Бути тільки з тобою?

— Так!

 

Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.

 

— Ти кохаєш мене?

— Так!

 

Краплі роси на сполоханих віях.

 

— Хочу тебе?

— Так!

 

І майже невагоме просто у вухо:

— Бути з тобою, бути в тобі?

— Так! Так! Так!

 

Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…

 

— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. І ти у мені…

 

І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І її очі навпроти — заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…

 

Усе?

Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром — нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?

— Господи, чому так пече? — здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.

Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди, де ніч, туди, де сніг, хай ліпше буде зимно.

 

Тихо. Ніч, але не темно. Білий обрус осяває усе довкола. Спить місто. Сашко відійшов трохи вбік, подалі від ліхтарів, де можна просто побачити небо, туди, де воно ще залишилося. Задер голову догори — небо мовби зрівнялося з землею, чи, може, то земля піднялася до неба. Вже й не добереш — де що, бо кругом біло-біло, і сніжинки, сніжинки, сніжинки. Пригадав бабусину казку про сніжинки-близнючки, що падали з неба, тримаючись за руки. Одна весело і щасливо наспівувала, бо вважала себе справжньою красунею, яка створена для того, щоб світ милувався її вродою. Друга сумно тремтіла від страху перед незвіданим, бо там, унизу, так сіро та незатишно, вона впаде і розіб’ється — це точно. А коли пощастить і не розіб’ється, то її розтолочать ногами люди або сонце розтопить своїм теплом. Весела сніжинка, як могла, заспокоювала зажурену сестру. «От побачиш, — гомоніла безжурно, — там, унизу, буде добре. Люди милуватимуться нашою довершеністю, а навесні ми станемо водою, яка задзвенить струмком, що впадає у море, а те — в океан. Це ж так цікаво і так прекрасно». Раптом нізвідки прилетів бешкетник вітер, розлучивши сестричок навіки. І кожна з них полетіла назустріч долі, яку сама собі щойно вибрала.

 

Стояв з піднятою догори головою, наче старався розпізнати серед тисячі інших дві казкові сніжинки. Раптом хтось сильно штовхнув його. Мало не впав від несподіванки. Поруч стояв пес, обіпершись на його ногу, той самий, якого недавно підгодовував бутербродами, і жалібно скавулів.

— Чому не спиш, друже, ніч на вулиці? — доброзичливо озвався Сашко й погладив собаку по голові. — У мене робота така — не спати час від часу, чергування, пацієнти. А ти чому не спиш?

Собака відбіг убік та, присівши на задні лапи, уважно дивився на чоловіка.

— Їсти хочеш? Зачекай, друже, я тобі щось принесу. В мене, як завжди, є з собою, — змовницьки підморгнув собаці Сашко.

Олександр попрямував у бік лікарні, однак пес кинувся навперейми і загородив дорогу, сердито гавкнув два рази і всівся на задні лапи, пильно дивлячись на чоловіка.

— Отож, їсти не хочеш. Добре, а що ж тоді тобі від мене треба? — не сподіваючись на відповідь, просто так запитав Олександр.

Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.

От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…

Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє — жіноча.

— Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! — Він весь мов струна, руки — надчуттєвий механізм.

Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, — може, так хоч трішки він його зігріє, — швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.

— Вона буде жити, жити, жити, — переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.

Далі все робив, як на автоматі, — перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…

 

Оксана лежала під крапельницею — жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки — здалося остаточно.

Попросив сестричку зателефонувати Оксаниним рідним: і чоловік, і мати, і донька мають знати, де зникла жінка. Напевне, хвилюються і переживають. Сашко тримає Оксану за руку, майже не зводить погляду з її змарнілого личка. Що вона робила посеред зими о четвертій годині ранку на мості Скупого кохання? Здогад впивається голкою в свідомість, проштрикує її…

Раптом двері палати надто різко відчиняються. Сашко озирається. На порозі захекана та розпатлана нова санітарочка, подруга продавчині Маші. Зелені очі дивляться перелякано, вона на якусь мить замирає, наче приголомшена побаченим, а потім стрімголов кидається до Оксани:

— Мамо, матусенько, ріднесенька, що ж ти накоїла? Хіба ж так можна?

Сашко не зупиняє її. Вслід за Мар’яною в кімнату зазирає трохи перелякана медсестра Люба:

— Олександре Петровичу, я не винна, я казала, що не можна, а вона…

Чоловік притуляє палець до губ, рукою дає зрозуміти, що все гаразд, і просить медсестру зачинити двері.

Відходить убік і дивиться, як Оксанина донька плаче біля матері. Нехай, нехай, вони ще поговорять, нехай поплаче.

Коли Мар’янка врешті виплакалася та трішки заспокоїлася, Сашко наважився заговорити.

— З вашою мамою буде все гаразд, Мар’янко. Вона трохи замерзла, але не обморозилася, лише переохолодження. Їй потрібен сон, щоб відновити сили, і вона прокинеться.

Мар’янка повернула до нього голову. Очі досі повні сліз, хоча дівчина щосили заштовхує їх досередини. Олександр сказав щось таке, що її сполохало. О, той знайомий блиск в очах!

— Гаразд, буде гаразд? Ніколи вже нічого не буде добре. Чуєте, ніколи. — Вона не кричала, лишень шепотіла, тому що поруч лежала її мати і вона не сміла турбувати її своїм криком.

Дівчина шипіла, мов ранена лебідка, до якої підбирається щось грізне, готове її щомиті схопити. І те щось зараз стояло в цій кімнаті і, певно, щирило свої гострі зуби. Бачила його хіба що Оксана, а її донька і Сашко лише відчували присутність чужинця, холодного і безжального ворога.

Мар’яна рвучко відпустила руку матері, погладила її по голові, поцілувала в щоку і підійшла до Сашка. Дівчина витягнула з кишені вчетверо складений пом’ятий аркуш паперу і простягнула його лікарю.

— Читайте. Вам можна. Вона вас любила, і тому — вам можна…

Від почутого Сашка запекло всередині. Любила його, і донька про це так буденно каже.

Він розгорнув аркуш, не думаючи про те, що у нього тремтять руки, що він зараз швидше схожий на школяра з минулого, який сором’язливо бігав слідком за Оксаною, тягнучи її портфелика, ніж на впевненого у собі завідувача хірургічним відділенням районної лікарні.

Поки читав записку, намагаючись зрозуміти написане, Мар’янка запитала:

— Вона так ще довго проспить?

— Декілька годин, думаю, — розгублено відповів чоловік, шокований прочитаним.

— Тоді ми маємо з вами поговорити, Олександре Петровичу… І про записку також.

 

Дивна

Отак воно й бігло, її столичне життя, — змінним темпом, то трамплінами, інколи надто дрімучими перелогами, інколи навпаки — все видавалося бездумно простим і через це мусила бути готовою, бо за черговим поворотом обов’язково чекатиме щось несподіване.

Взаємини з Брехами залишалися напруженими — на відстані пострілу, тобто, як на дуелі, ніхто не знав, хто першим вистрілить, бо… справа залишалася в дрібничці — скомандувати: «Плі!»

Донька щоденно, щохвилинно тішила усіх своєю непосидючістю. Щасливі батьки — щаслива й дитина. І от коли Мар’янці виповнилося два рочки і її можна було віддати в садочок, Оксана повернулася з академвідпустки, для того щоб дозахистити диплом. Звичайно, доволі успішно захистилася і не тямила себе від радості, тому що відразу ж знайшла собі вимріяну вчительську роботу.

Те, що «дорогенька» невісточка не хоче вступати до університетської аспірантури, було для Брехів мов грім серед ясного неба. «Нечувано, хіба так можна зневажати чоловіка та всю його родину? Я наче відчувала — вона таки щось утне», — те, чого очікувала Ірена Георгіївна, сталося. Свекруха, здається, навіть зраділа тій бучі, що зчинилася тоді.

«Та ми для неї… та ми для вас… а вона…»

А Оксана завжди мріяла про школу… І ні прохання, ні благання, ні навіть погрози не вплинули на її рішення. Тривіальний вчитель української мови та літератури — це звучало для носія прізвища Брехів наче вирок. Оксана ж ніяк втямити не могла: як аспірантура може допомогти їй стати добрим вчителем, таким хоча б, як бабуня Сашка — Василина Степанівна, яку поважають і пам’ятають досі всі, кого вона вчила? Утім, це вже найвищий пілотаж. Чи, бодай, спробувати бути схожою на Свєтку-канфєтку (Світлану Михайлівну, вчительку української мови та літератури в її рідній школі), нехай трохи навіжену й одержиму в своїй любові до Гоголя та Лесі Українки, але справжню і таку, яку досі люблять і цінують? Та, очевидно, тут не йшлося ані про любов до власної справи, яку слід робити гідно, ані про мрії Оксани. У Брехів була власна філософія, незрозуміла Оксані.

— То все вона на зло робить. Чи ти, синку, не бачиш, кого взяв собі за дружину? — верещала Ірена Георгіївна (Влад давно вже не заходив до батьківського дому, тому дім охоче «прийшов» до нього). — Де ж це бачено! Господи, та з нас усі сміятимуться, і так поза спиною з нашої невістки не кпить хіба що ледачий.

І от коли Сигізмунду Владиславовичу майже вдалося переконати норовливу невістку вступати на заочний до аспірантури, а паралельно працювати вчителем у звичайній школі, Полінка переповіла Оксані те, про що говорять за зачиненими дверима в проректора, поза спиною невістки. Звісно, Оксана розуміла, що Поліна всього не переповідає, жаліючи її, але й цього вистачило, щоб вона розлютилася. Брехи ніколи не заспокояться.

От Оксана й запручалася та «передумала» вступати до аспірантури. Що тут почалося — благання, вмовляння, навіть погрози. Нічого не допомагало. Тільки-но то все якось майже вгамувалося, Оксана сказала, що вона подумає, може, в наступному році, з’явилася нова напасть — невістка не хоче йти працювати в елітну школу, в якій для неї спеціально «зробили місце». Найелітніша школа столиці, де немає важких підлітків, де зібрано найліпші вчительські кадри України, де навчаються найобдарованіші діти, куди просто так не приймають ні на роботу, ні на навчання.

Владислав, підбитий розмовами і наполяганнями матері, виставив дружині ультиматум — або аспірантура, або він додому не повернеться. І пішов жити до батьків на тиждень.

Рішення Оксана приймала імпульсивно. Попросила Полінку посидіти з донькою, а сама за один день зібрала всі підписи під обхідним листом, забрала з універу документи та купила на вокзалі квиток — додому, в один бік.

Якби вона тоді зуміла поїхати-утекти-забратися подалі від Брехів, усе напевно склалося б по-іншому — краще чи гірше, про це ніколи не дізнаєшся, однак по-іншому — достеменно.

Та Полінці ця гарячкувата імпульсивність подруги здалася аж надто жорстокою, і вона в останній момент попередила Влада про плани дружини, тому що вона любила її, тому що вона любила маленьку Мар’янку, якій без татка буде жити сутужно, вона ж бо знає, як це, з власного досвіду, і тому що Поля вважала Влада Бреха ліпшим від його батька і достойним щастя. Як би там не було, та на пероні Оксанку чекав Влад з величезним букетом, навіть не букетом — оберемком червоних троянд. Він просив пробачення, потім ніжно цілував малу, яка скучила за татком, бо не бачила того вже тиждень, і не хотіла злазити з його рук. Оксана повернулась тоді назад у свою київську квартирку на Оболоні, але більше ніхто ні разу, принаймні в очі, не дорікнув їй ні вчительством, ні аспірантурою.

Мрії збуваються, якщо дуже-дуже хочеш, нехай дивним чином, однак здійснюються. І її здійснилася, бо вона таки стала вчителем, і досить непоганим…

Багато чого відбувалося довкола — криза, невиплати зарплат, в лексикон ввійшли нові модні слова — інфляція, макроекономіка, корупція, девальвація… То було шалено цікаве життя, майже повсякчасна епоха перемін. Так, цікаве, схоже на купання в річці. І ти у ньому купаєшся, бо добре знаєш ту річку і те, що вона не приховує в собі жодних підводних течій. Річки ж впадають в море, а море — то не її стихія. І Оксана не прагла ставати морем, тому що берегла свою домівку, свою заводь, свій Світ — донька, яка непогано вчиться, хоча, на прикре невдоволення Брехів, не відмінниця, люблячий батько її дитини та непоганий чоловік Владислав, який розривався між душевною рівновагою та родинним обов’язком, що має прізвище Брех.

 

Коли ж той її Світ, який вважала надміцно зліпленим, зачав валитися, коли? Щось активно та наполегливо руйнувало його від початку сотворіння. Невже чотирнадцять літ спільного подружнього життя — лише примарна ілюзія, яку чемно живила її уява власним спокоєм та впевненістю?

— Чому, Оксано, думаєш про людей завжди ліпше, ніж вони є насправді? Твій Владик — не ангел, повір мені… — печально попереджала час від часу колежанку Поліна. — Будь уважна, тому що Ірена Георгіївна не замирилася з тобою як невісткою і не замириться ніколи.

Оксана лише махала рукою на такі застороги подруги. Знаєш зайве, то мовчи собі. Випитувати не стала, перевела розмову на інше. А Поля чемно не наполягала на продовженні розмови.

«Хто ж є на світі, щоб був без гріха?» — заспокоювала себе Оксана. Правда, її мама ще любить додавати зовсім крилате: «очі не бачать — серце не болить»… Очі не бачили, і серце не боліло.

Так, Оксана любила свою маленьку сім’ю, роботу, місто… Київ — мурашник, і дивний, і чарівний. Місто великої перемоги і нескінченних щоденних поразок. Інколи воно здавалося їй витонченим, красивим, елегантним і безконечно молодим, наповненим молитвами золочених багатостолітніх храмів, ніжною музикою подільських дзвонів, торохкотінням-мурчанням потягів у підземках метро, духмяним квітом весняних каштанів. Але інколи те місто вбивало своєю бездушністю та апатією, яку переливали зі своїх сердець у його серце прості люди. Тоді воно робилося лихою мачухою: злидарі в підземних переходах з простягнутими руками, бомжі вранці на смітниках, а поруч — вишуканість та глянець тих, хто цього просто не хоче бачити, голодні очі дітей у звичайній, неелітній київській школі. Звичайні діти зі звичайних родин, деякі вбрані як-будь, часто не по погоді. Тому що дев’яності — пора тотального дефіциту, а батькам вчасно не виплачують зарплату, або мама безробітна, або тато-алкаш і «пропив усі гроші», або мама вклала всі кошти в піраміду «МММ», або-або-або… І тоді Оксана мовчки брала чуже дитя за руку, знаючи добре: вона ж не Господь, всім не допоможе, а от конкретно Іванку Сапіженку чи Лєнці Кравець — так. Вела чадо до Полінки і казала: «Мені потрібні зимові черевики для цього хлопчика, курточка для цієї дівчинки — на завтра». Полінка знала, де можна без проблем то все дістати, навіть тоді, коли їх і справді ані в магазині, ані на базах не було… Поліна спочатку навіть пробувала виховувати Оксану, сварила, погрожувала, що розповість про все Сигізмунду:

— Ой, дурненька, ти ж не сонце — все одно усіх не зігрієш.

Оксана лише посміхалася журно, бо знала — не розповість Поля цього нікому, оскільки сама з тих злиднів вилізла і добре все пам’ятає. А згодом помітила, що Поля почала їй допомагати, тобто, типу, продавати те взуття чи куртку за смішну суму. Часто-густо віддавався тим, хто найбільше потребував цього, одяг Мар’янки, з якого та виросла. Він був якісний, тому що купувався завжди в хороших крамницях, часто не в Україні. Іноді віддавалася частинка нових речей, які Мар’янка з певних мотивів не хотіла носити; можливо, бабуся з дідусем не дуже балували онуку власним товариством, однак грошей на вбрання та іграшки для неї не шкодували.

«Дивною» Оксану Юріївну стали називати учні в школі. Так, вчителям завжди дають прізвиська, часто-густо не зовсім приємні. А Оксана Юріївна стала Дивною. Донька Мар’янка, яка вчилася в тій самій школі, де працювала мама, а не в якійсь там елітній, куди мала б ходити онука самого Бреха, пишалася цим. Маму ніхто не називав ні Псюхою, ні Ботом, ні Тютькою, ні Гримзею. Вона була для учнів Дивною, що мовою молоді звучало ну майже як свята.

Одного разу восьмикласниця Ярина Овсієнко на уроці з позакласного читання вигадала притчу, яку присвятила своїй улюбленій вчительці — Оксані Юріївні — і яку Оксана пам’ятатиме завжди.

— Жив на світі Мудрець, який випадково став володарем дорогоцінної речі. А оскільки мудреці не дуже шанують скарби та золото, то він оголосив на весь світ, що віддасть цю коштовність найбіднішій людині на землі. До нього з усіх усюд почали сходитися злидарі, але Мудрець незмінно на кожен візит відповідав: «Ні, ти не найбідніша людина у світі — йди з миром». Довго чи недовго це тривало, але найбіднішого серед прихожан Мудрець так і не виділив. Урешті один з бідняків ображено звинуватив Мудреця: «Та він знущається над нами! Насправді він хоче залишити цю коштовність собі. Але коли це таки справжній Мудрець, а не скнара, то хай врешті відповість — хто найбідніший між нами». Мудрець печально посміхнувся: «Між вами я не бачу найбіднішого, бо його тут нема. Хоча я і чекав, правду кажучи, його візиту. Наш правитель — найзлиденніша людина у світі. Прошу передати — я чекаю його, щоб віддати обіцяне». Дивними видалися слова, мовлені мудрецем, тож скоріше від вітру вони розлетілися в різні боки, потрапивши у вуха до Правителя. Той був вражений почутим і наказав своїм слугам силою привести до нього Мудреця, щоб той перед ним вибачився. Коли привели Мудреця, то Правитель зустрів його вбраним в найбагатший і найпишніший одяг, поначіпляв на себе різних дорожезних цяцьок, які мали б підкреслювати не лише шляхетність походження, а й ті багатства, які мав їх власник. Правитель цілий день водив Мудреця палацом та скарбницями, показуючи та вихваляючись багатством. Врешті не втримався та вигукнув: «Бачиш, чоловіче, скільки у мене золота та срібла, прикрас та оздоб? Можу заприсягтися, що такого багатства ти ніколи не бачив. Чому ж ти, Мудрецю, стверджуєш, що я найбідніша людина у світі?» Мудрець сумно усміхнувся та відповів: «Мати багатство — ще не означає бути багатим. Я не помилився — ти таки найбідніша людина у світі».

 

Оксана згадала Брехів та їх «золочену шкатулку».

 

Одного листопадового гіркого вечора вдома її чекала страшна телеграма від мами — «Помер тато. Приїжджай». Влад був в університеті, якась там міжнародна конференція, старші Брехи відпочивали у Греції, а тут іще й Мар’янка затемпературила, грип. Куди в таку погоду поїдеш з дитиною, нехай і тринадцятирічною, та все ж хворою? Полінку вирішила не рухати, та знову зализувала рани після прощальної ночі з Сигізмундом. Так, прощальної — Поля нарешті вирішила старого кинути і сказала про це йому, а він… Завчений сценарій, але цього разу все дуже зле — струс мозку, зламані ребра. Вперто не йде до лікарні, про міліцію й мови не може бути, тому що той старий козел, його тільки так могла називати Оксана, пообіцяв дати Полі нарешті вільну назавжди. Полі також потрібна опіка, але тут Оксана спокійна, тому що її сон стереже Сергій. Так, той самий Сергій, то через нього Поліна врешті зважилася кинути Сигізмунда, тому що… закохалася, і високі підбори та кришталеві люстри раптом стали не такими вже і важливими в порівнянні з однокімнатною хрущівкою коханого, його ніжними руками, доброю душею.

Оксана відвела малу до Брехів — кухарка Женя побуде з малою, поки чоловік звільниться. Влад з нею на похорон не їде, бо у нього наукова конференція, бо хто ж залишиться з хворою Мар’янкою… І купа інших відмовок.

Вокзал, вокзал, той клятий вокзал. Квитків немає ні на потяг, ні на автобус. Народу тьма, на пероні навіть за дуже великі гроші у вагон не беруть. Бігала як навіжена з шостої до дванадцятої години, десь посіяла телеграму, всі співчутливо кивають, але не допомагають. А там, за п’ятсот кілометрів, жде її батько, щоб востаннє попрощатися, щоб…

Знесилена і вже за північ поверталася у свою квартиру. Відчинила двері власним ключем, не вмикала світло, рухалася тихо і навпомацки, щоб не розбудити доньку та чоловіка, а вона завтра дуже-дуже рано попросить Сергія відвезти її машиною. Відвезти, він добрий, погодиться, а може, когось і нарає для цього.

У квартирі здалося якось моторошно-тепло, пахло сандаловим деревом від ароматизованих паличок, свічками з пахощами кориці і ще дорогими жіночими парфумами. Ледве вловимі шепіт, шелестіння, млість тонюсінькою цівочкою розтікалися квартирою. Ці звуки випромінювала спальня. Майже не торкаючись босими ногами підлоги, підкралася до її дверей. Двері напіврозчинені. Зазирнула. На їхньому ліжку, застеленому дбайливо її руками, лежало двоє. Мов дві гадюки, сплетені в тугий вузол, мов медузи, що вовтузяться в якомусь спотвореному танку. На її ліжку, накрившись її небом та гріючись її сонцем, стогнала рудокоса жінка. Волосся тої виглядало кривавою плямою на сніжному тлі подушки. Оксана впізнала її. Безбарвні, як у риби, небесно-світлі очі, запопадлива посмішка, чемно припасована до холодних очей, що так нагадували свекрушині… Віолета, аспірантка Влада, донька однієї з Ірениних колежанок, колись безтямно закохана в нього особа. О, Ірена любила смакувати цією історією: «Бідна Віолеточка, коли почула, що Владичок одружується, з розпачу порізала собі вени на руках… О, вона тоді була така молода та імпульсивна — тільки п’ятнадцять літ. Звісно, так шкода, бо ніхто Владусика так сильно не кохатиме». І цю історію свекруха спеціально Оксані розповіла і навіть не полінувалася запросити ту ж таки Віолеточку в гості, коли й невісточка буде поруч, щоб нестерпна особа пам’ятала, який скарб отримала.

Рудоволоса млосно застогнала, розбурханий пристрастю Влад ще щільніше притулився до тіла коханки, весь сп’янілий від жадоби володіти, розпатланий і щасливий, він хтиво шкірився. То вже було не два тіла, а одне… В незбагненно неправильному покрученому танку хіті, де все завжди на вдиху, усе немовлене на видиху… Ні, вона не стане заважати. Хай, хай, хай… Як там казала сама собі, пригадуєш: очі не бачать і так далі. Що ж, тепер дивіться, хоч повилазьте.

Майже непритомна вийшла з дверей власної квартири, навіть не пам’ятала, чи двері замкнула, чи просто так пішла, навмання. Лише на вулиці, коли почало пекти не тільки всередині, а й в ступні ніг, приречено помітила, що стоїть посеред холоду та похмурого листопадового міста боса, тримаючи в правій руці черевички, в лівій — сумку. І тоді глянула на себе наче збоку, чужими очима, — зраджена й покинута, очевидно не один раз, і не лишень з рудоволосою. На сьогодні це так — щось типу спортивної розминки перед фіналом, найважливіше — змагання… А вона? Хто для нього — вона? Для Оксани до цієї хвилини не існувало інших чоловіків. Так і мало бути, бо він — даний їй Богом, бо він — батько її дитини. Очевидно, цього таки замало, щоб втримати в руках щастя. Звинувачувала в усьому себе — не зуміла втримати, не вберегла від спокуси.

Стояла на вокзалі розхристана, притулившися спиною до стіни, і плакала, плакала, плакала… Приреченість проїхала її долею чорним бульдозером, нещадно ламаючи життя. Відчувала — то тільки зачин, світ лише починає валитися…

— На Луцьк, машина на Луцьк. Два місця на Луцьк! — Бадьорий чоловічий голос вивів із заціпеніння.

Так — на Луцьк, до тата…

 


Дата добавления: 2015-09-01; просмотров: 62 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Вітряки| Мар’янка

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)