Світ Чугайстрів

Вона навчилася брати його голіруч. Печене залізо – у тендітні нічим не прикриті руки. Брала, бавилася ним. І не залишалося шрамів ані на пальцях, ані на долонях. А на душі? Ох‑ох, що ви можете знати про душу Мавки, яку майже вбив Чугайстер? Та вона повернула її собі для того, щоб помститися…

Вона навчилася правильно дивитися в очі Чугайстру, не слухати й не чути його підступної музики. Вона бавиться розпеченим залізом, загадково посміхаючись.

– Я тебе кохаю, Магдочко! Тобі зі мною добре?

Скільки разів вона це чула? Одні й ті самі слова. Просто слова, а не музика.

Добре? Ха! Та їй з ним просто ніяк. Спочатку, може, й було добре. Та ні, не було. Цікаво? Так! Але не добре. Цікавий кавальчик заліза, розпеченого, гарячого! О, він так гарно мерехтить, гріє… Так пристрасно віддає тепло. Віддає‑дарує і ось врешті перетворюється на шмат металу, стає ніяким. Чари Чугайстра стають нічим. Він програє.

– Магдо, моя кохана! Найдорожча у світі людина! Я все вирішив! Я розлучаюся з дружиною. Я зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Чому ти мовчиш?

Чугайстер шукав її очі, відчула це. Дарма, хлопчику, бо ти програв. Добре, що зараз темно і він не може нічого розгледіти. Виривалася з його обіймів, вони ставали нестерпними, душили.

Магдалена встала з ліжка, підійшла до вікна. Темно надворі. Як вона любила таку пору. Сутінки приховувала її очі, які ставали з каро‑зелених чорними проваллями…

– Дівчинко моя кохана, не мовчи! Ти для мене все! – він лежить на ліжку і щось там белькоче. Ще один представник родини Чугайстрів, але чужий Чугайстер. Свого вона подарувала, його приручили, як цуцика. Хіба може бути жорстокішою кара? Те саме, що солов’я перетворити на ворону – чорну каркуху…

Посміхнулася сумно до себе. Дивно, чому раніше так поважала і навіть боялася отих безмозких Чугайстрів? Здебільшого це двоголові створіння, і та голова, що нижче пупця, завжди керує верхньою. Вчасно зрозуміла? Ні, не вчасно. Шкода, що припізнилася на десяток років, проте… Зрозуміла. Завжди все просто, все дуже просто. Ти дивишся в очі Чугайстру, ти вмієш у них дивитися, ти знаєш як, бо ти не лишень правнука циганки, ти ще й донька мами верби, душа тої дівчини, яка замерзла від кохання. Бо зима може прийти й посеред літа – у серце, у думки, у душу. Зима може заморозити і навіть убити. Тільки не цього разу. І ти виживаєш, бо ти маєш жити, щоб помститися за всіх Мавок на світі. Бо ти одна з небагатьох, хто знає як. Бо ти – Мавка, душа мами верби, бо ти – Мавка, яку вбив Чугайстер і яка вижила.

Ти щоразу дивишся у його очі так, як ще досі до цього ніхто не дивився, і він не наважується відвести погляд. Ти розумієш, що бачиш наскрізь усі страхи та болі Чугайстреняти. О, вони також бояться, і бояться насамперед тебе, бояться віднайти оту справжню Мавку, яка зазиратиме не просто в очі, а вихопить душу. І ти дивишся в душу. І він під твоїм поглядом маліє, міліє, німіє, знічується й капітулює.

– Магдочко, дівчинко моя, чому ти мовчиш?

Втомлено повертаєш на голос голову. Він не може бачити байдужості у твоїх очах, зате у його голосі легко читається покора, і він стає тобі огидним.

А ще місяць тому… Твоє мертве серце наче трохи ожило, коли ти глянула у його бік? Та чи це було серце, а чи просто здуття живота? Власник мережі супермаркетів, порядна галицька дружина поруч. Як і годиться, розкішна жіночка, дбайлива матуся‑квочка великої родини: діти, онуки, чоловічок Андрійко, який нікуди не дінеться, бо він правдивий християнин‑галичанин, що заприсягся на вірність у церкві. Фарбоване в блонд волосся, стара борщівська вишиванка аж тріщить на тілі, добре вгодованому натуральною їжею зі спецферми. Ти скептично посміхаєшся. Легко відбиваєш спопеляючий погляд його офіційної дружини. Недобрий погляд вертається, і «порєдна» галицька матрона зачинає молоти якісь несусвітні дурниці, за які вже поважному Андрію Васильовичу доводиться червоніти перед тобою. Ти поблажливо посміхаєшся, дотепно жартуєш, вирулюєш ситуацію на більш‑менш пристойний рівень. Він вдячно зазирає тобі в очі, сковтує слину, бо перед тим таки встигає глипнути в глибоке декольте твоєї розкішної чорної сукні, ідеально припасованої до фігури. Хоча декольте в тебе не таке розкішне, як у його дружини, та він аж давиться слиною, коли туди заглядає. Бо… Бо розмір насправді не має значення, і ти це вже знаєш. Бо має значення «презентація», бо вночі всі кішки сірі і коти, зрештою, теж. Ох, хлопчику Чугайстрику, ліпше б усе закінчилося на рівні зазирань у декольте. Навіщо тобі її очі, очі тої знавіснілої Мавки, яка всіх вас не просто ненавидить, а набагато гірше.

Хто сказав, що для того щоб навернути до себе чоловіка, потрібно варити щось там (типу приворотного зілля), дибати вповню на перехрестя трьох доріг, качатися голяса в рясній траві… О, так, Мавка знає не один такий обряд, та вона їх не потребувала ніколи і не потребуватиме. Розплющені блакитні очі ще нестарого чоловіка, напіввідкритий рот, мов у щупака, який угледів хробака, та не помітив гострого гачечка, на який от‑от настромиться…

Настромився.

Боженьку ти мій, мамо вербице, щоразу одна і та сама дурна нецікава історія. Вистачає того шалу на місяць. Ти випиваєш із його серця музику, ламаєш сопілку, і тобі стає нецікаво з ним, нудно… Не думаєш навіть, що тобі за це буде. Бо тих Чугайстрів, які не вбили й не випили душі своєї Мавки, Магда не чіпала, не звертала на них уваги. А йому, отому клятому Чугайстру, звабнику та зраднику, що йому буде за всі його гріхи, як і коли? Колись, по смерті?! Вона не згодна. Бо очі кожного з них, то наче відчинені двері в пекло, вхід до раю з темного боку. Що це, Магдочко? Твоя помста за всіх убитих Мавок чи сум? Так, сум, пустопорожній, навіть не лихий чи безжальний. Він здувся, втратив кольори, став навіть не сірим, безбарвним. Бо сірість – це також присутність бодай чогось, а безбарвність – відсутність присутності. Звикаєш до неї, наче до фантомного болю, коли пече там, де колись було серце. Його вийняв Чугайстер, коли штовхав тебе в прірву, вийняв і зжер. Він був упевнений: ти не виживеш. А, бачиш, ЖИВА. Правда, зараз твій убивця, отой, хто штовхнув у безвість, сидить на ланці, припнутий до воріт пекла і тобі не цікавий. Бо… З’їдене серце не повернути, а дивитися в порожні очі мертвого вбивці – це збочення навіть у світі Мавок та Чугайстрів.

Андрій не втримується, зривається з ліжка. Боженько, одне і те саме щоразу. Стандартний сценарій. Цей телепень і справді готовий лишити свою благовірну, порушити церковну обітницю, оту що «в радості й горі», відмовитися від можливості спілкуватися з дітьми, бо після розлучення вони обов’язково зачнуть з ним війну та посипляться прокльони на її голову… Тоді щасливий баранчик перетвориться на старого мекаючого козла, котрий урешті зрозуміє – Мавка його ніколи не кохала.

– Магдочко, давай поїдемо до Парижа? Ти ж мріяла видертися на Ейфелеву вежу? Краса та вишуканість, елегантність довкола, – козлик муркоче, наче кіт. У свої шістдесят хоче здаватися струнким оленем, а не підтоптаним козлом.

– Так, любчику. – Магда всіх їх зве однаково – любчику, бо то тільки ті, кого ти любиш чи поважаєш, або хто тобі байдужий можуть мати ім’я, усі решта – любчики. – Я дуже хотіла. Та найвища вершина в Парижі – це не Ейфелева вежа. Боюся, тобі не вистачить грошей, щоб її підкорити.

Він леститься, лізе цілуватися. А ти холодна, мов граніт, і всі його натужні бажання викресати бодай іскру покриваються інеєм. Тільки мокра бридка слина, мов слід від равлика, на твоїй сухій щоці. Безцеремонно витираєш обличчя рукою, кривишся так, щоб і він помітив. Бо тобі й справді бридко і ти не звикла аж так довго це приховувати.

– Перестань, Андрію. Ще нікому не вдавалося купити хмари.

Але він тебе не розуміє. Причім тут хмари, причім тут Париж? А хтось є на світі білому, щоб зміг тебе зрозуміти, зміг, посмів, втрапив? А ти себе розумієш?

Магда крутить сердито головою, наче стріпує із себе щось липке. Час з цим закінчувати.

Коли вона вперше зрозуміла, що знає, як поводитися з ними – з Чугайстрами, робити їх ручними? Коли згадала науку прабабусі. Як вона могла ту науку знати? То мама на ніч байки різні розповідала, а потім воно снилося. Вміти втримати погляд хижака‑звіра, не відпускати – то вроджений талант. І шепотіти при цьому три магічних рядки. Вперше то було вже по розлученні, коли виснажена морально й фізично, ненавидячи до кольок у серці весь чоловічий рід, прагла помсти. Але як ти могла мстити, чим? Той перевірник з облвно нависав над нею, мов безлика вежа, вона знала, що ще мить і зірветься, наговорить йому безтактних дурниць, і що тоді? А тоді, дорогенька, і кар’єрі, і більш‑менш безбідному існуванню – гаплик. І знову доведеться шукати роботу. А що подумають Машка чи Семен Степанович, котрі довіряють і вірять у тебе? І тієї миті, коли вона врешті відкинувши всі сумніви та страх, схрестила з Чугайстром погляди, якась сила в ній, що досі спала, прокинулася. Її очі зблиснули лихим вогнем, устами скоромовкою зашелестіли слова. Це тривало пару секунд, не більше, але цього було достатньо, щоб перевірник Перун з облвно, який метав блискавиці, ураз перетворився на ручного кота…

То була така гра… З помсти, потім з нудьги, з суму… Це стало звичкою – карати. Скільки їх було – жертв Мавчиного погляду? Багато, дуже багато. І лишень обраних вона пускала до ліжка, і сама не знала навіщо. Точніше, знала, ох, як знала!

Прокидатися щодня в порожньому ліжку, засинати в холодному ліжку, день у день слухаючи теревені подруг про те, як вони їй заздрять, і єдине, що тримає їх біля благовірних (бо всі вони, звісно, придурки), це слабкість, звісно, бо ж чи самотужки можна потягнути родину, а ще… А ще – страх залишитися самою в порожньому ліжку, нікому не потрібною, не відігрітою. Коли той холод від хрумких та ненависних чистих простирадл ставав нестерпним, Магда зривалася… Сильна жінка хотіла відчувати себе не просто сильною, вона хотіла відчувати себе живою… Відчувати тепло не лишень від поцілунків, дотиків, пестощів, обіймів, хотілося більшого – потрібності, тепла всередині… Хоч і знала – усе це тимчасове, бутафорія, картковий дім, що від маленького вітерцю розсиплеться. Картонна їжа на столі, яка наче є, але в харч не годиться… Потім кляла себе за те, що дозволила собі стати слабкою, бо жоден з них не вартий того, щоб бути прощеним, тим паче стати частиною її життя. Чи пропонували? Пропонували – і одружені, і набагато років молодші, і розлучені…

Тоді вона зупинялася, стріпувала з себе полуду та йшла з їхнього життя назавжди. Вона не мала права навіть Чугайстрові псувати і так ним же спаскуджене життя. Псувати примарною надією на те, що його зможе покохати, може, не тепер, а колись, така жінка. Усе одно на ньому залишається назавжди Мавчин слід, бо її він ніколи не забуде, і вона залишиться для нього єдиною, справжньою, неповторною. І він щоразу, обіймаючи власну дружину чи наступну коханку, думатиме про неї. Згадуватиме пестощі, запах її волосся, доторки тіла, смак губ.

Ох, насправді та Мавка пестила не його, вона лишень згадувала, точніше хотіла не забути, як то воно бути живою…

І навіть коли вона йшла від нього, він вірив, що вона повернеться, що зрозуміє свою помилку, бо так кохати її, я кохає він, ніколи ніхто не зможе. Та все минало, Чугайстер повертався в будні: додому, у родину, до звичного життя. Так, тілом. А душею?

Чоловіки, яких вона колекціонує, мов рукавички… Навіть не так, Чугайстри, потворні звабники, яких вона колекціонує, мов рукавички. Що це для неї? Це спорт. Помста також може бути спортом…

Магдалена зітхнула, провела рукою по своєму чорному кучерявому волоссю.

– Це кінець, любчику. Це остання наша ніч. Я йду від тебе.

Знала, що зараз будуть благання, тоді сцени ревнощів, але ніколи, жодного разу – вони не сміли її ображати, бо… Бо з тобою поводяться так, як ти дозволяєш, щоб з тобою поводилися…

Десь на середині занудного монологу Чугайстра Магду із заціпеніння, у яке її приводили зазвичай такі сцени, вивів телефонний дзвінок.

– Доброго здоров’ячка, Магдочко! – то був голос її доброї приятельки, із якою інколи пили каву, розмовляли про дітей, у неї також підлітки, і також дівчатка. – Ой, вибач, що так пізно. У мого Михася завтра День народження. Запрошуємо і тебе. Як без тебе, га? Ти ж душа товариства. І той, тільки не лайся, голубонько, буде Михасин приятель, наш трохи родич, холостяк. Дуже успішний холостяк. Точніше він уже був двічі одружений, та все це в минулому. Дітей нема, зобов’язань також ніяких. Та, дорогенька моя, скільки можна самотньою зозулею кувати? Роки йдуть, діти ростуть. Ще трохи – і ти їм станеш непотрібною. От ми з Михасиком про тебе й згадали. Знаю‑знаю, що скажеш. Щоб не встрявали. Але, будь ласочка, подумай, не відмовляй.

Магдалені, звичайно, спочатку захотілося відімкнути телефон, зупинити причепу Ольгу, яка вже не вперше отак «знайомить» її з холостими приятелями чи «родичами». Та не стала цього робити, бо цей дзвінок зараз був їй потрібен, мов соломинка, щоб не пожаліти цього старого бевзя і не дозволити йому в неї заночувати ще одну нічку.

Оля ж продовжувала, не чекаючи ані відповіді, ані якоїсь реакції:

– То ми подумали з Михасиком і вирішили, що ти мусиш познайомитися з Тарасом. Так що завтра о п’ятій ми за тобою заїдемо. Цьом.

І Оля вимкнулася. Магда про себе подумала – зараз перетелефонує. Це вже звично. Телефон знову закувікав:

– Ой, Магдочко! Я розтелепа. Найважливішого не спитала. Ти згодна?

Звісно, вона згодна. Глянула на чужого чоловіка навпроти, який сидів втупившись у вікно і виховано чекаючи, коли вона припинить розмовляти, щоб ще раз їй доступно пояснити: він кохає її, а не свою дружину. Він готовий усе життя своє перевернути через неї, до її ніг кинути все, що залишиться після розлучення, тобто голе своє тіло, бо і дружина, і дітки таки обберуть його до нитки. Магда скривилася, наче з’їла кисле яблуко, й активно закивала:

– Магдо, ти мене чуєш? – защебетала Оля. – Чо мовчиш?

– Чую. Просто на знак згоди киваю.

– Ага. Ой, яка я рада. Бо Михасик казав, що ти мене пошлеш, типу я тебе дістала своїми дурними знайомствами. Класно буде! От побачиш. Па‑па, сонце! Спокійної ночі.

– Слухай, любчику, – вимкнувши телефон і поклавши його на стіл, звернулася Магда до чоловіка. – Ти мусиш йти. У мене вранці ділова поїздка напланувалася. Так несподівано. От зателефонували щойно. Та що вдієш? Таке життя. Давай добалакаємо, коли я повернуся. Я приїду, передзвоню, ти охолонеш, може, і я передумаю, а може, і ти.

Той від радості аж підскочив. Хоч Магда знала, ніяких дзвінків не буде. Бо все проходить, і пристрасть, і напевне кохання теж. Чи те, що ним називають люди.

Андрій пішов, повернувся до дружини. А Магда дістала з шухляди старий фотоальбом. Там щасливі лиця – її бабуся з дідусем, мама з татом. Весільні, сімейні фотографії… Рідні й любі її серцю люди, які любили і продовжують любити її. Дідуся, бабусі й тата вже немає, проте… Хто сказав, що не можна любити того, хто помер? Якщо вони в тисячі разів ліпше від тих, хто досі живе? Ось ця фотографія її улюблена. Мама поклала голову на плече тата, а той ніжно, ледь помітно губами торкає її волосся, і стільки ніжності та любові в цьому жесті. Мамині очі світяться щастям, татові – ніжністю та вірністю: «Твій, назавжди, навіки з тобою». По смерті тата мама так і не вийшла заміж. Для чого? Вона продовжує любити тата, бо то її слова: «Хто сказав, що не можна любити того, хто тілом мертвий?»

Любов. Магда знає, що вона є. І тато, і мама, і дідусь з бабусею для неї живі приклади. А вона? Що, вона? Чи любила?

Наче й не з нею то було, а чи то в іншому вимірі, житті, часі. Тоді, коли від одного знання, що він є, робилося добре, мед розливався тілом, виростали крила і вона літала, а не ходила землею, марила сонцем, марила небом. Бо він для тебе був і сонцем, і небом. Він був її повітрям, її життям. І враз усе закінчилося.

Чи не враз? Чи можеш назвати дату, годину‑хвилину‑секунду? Так, може. Бо в неї, як в операційній у реаніматолога, достеменно все записано. Намагання знову відростити крила, схопити хмари, мов віжки, і не випускати закінчилися нічим. Шашіль байдужості все сточив. Ох, мамо‑мамо, які ви були розумні, коли казали, що для щастя потрібні двоє. Не один, не пів, а двоє…

І хмари залишилися в небі, а вона впала, чекаючи на миттєву смерть, а та все не приходила – дорогу забула чи… Ні, не забула. У долі щодо неї інші плани. Тож вона просто лежала долі, вірячи, що кохання не існує. Його просто нема. І вона, як той лікар‑реаніматолог в операційній, виводила своїм кострубатим почерком дату, годину‑хвилину‑секунду смерті пацієнта. Кохання померло. А вона? Вона також мала померти, проте живе. Питає своє відображення в люстрі щоденно – ЧОМУ. І не знаходить відповіді. Коли помирає людина – її не воскресити. Будуть поминки, дев’ятини, сороковини, роковини. Пам’ять постійно повертатиметься в день, коли те сталося. І від часу біль не вщухне, а перетвориться на біль за тим, чого чи кого вже не буде. Те саме з коханням. Його вже не буде. Дев’ять днів, рік, два, п’ять. Як називається у фантастичній літературі труп, котрий повернули до життя? Зомбі, здається. Зомбі, який тільки зовні нагадує людину, яку пам’ятаєш, яку знав, якою жив.

А на третій рік на твоєму порозі з’являється розкладений труп кохання. Що це? Також зомбі. Від справжності нічого не залишається. Амінь, і вічна пам’ять, і земля пухом. Роман просився назад, переконував, що все усвідомив, говорив несусвітні дурниці про церковні обітниці, навіть погрожував. Хіба можна вірити зомбі? Як пояснити, що від їхнього минулого зостався тільки попіл. Навіть не так, й попелу майже не зосталося. Усе забрав вітер.

Дата добавления: 2015-09-01