III Балансування на грані війни: 1956-1962.

Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. „Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р.Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни".

„Ракетна нота" СРСР під час Суецької кризи, розміщення американської ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну ядерну зброю під час Тайванської кризи, „ультиматум Хрущова" щодо Берліну 1958 р., інцидент з американським розвідувальним літаком „11-2", „друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 — ці події свідчили про те, що правила поведінки в „ядерному світі" на той період ще не склались, а політика не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.

Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху. Світ опинився на грані загальної ядерної війни. Біполярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася нестабільним та небезпечним типом організації міжнародного порядку.

Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномену світової політики - Руху неприєднання (Белградська конференція 1961 р.). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово-політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні всього потенціалу співробітництва з усіма

країнами світу. Рух неприєднання став однією із форм співробітництва по лінії „південь-південь", що дозволило країнам „третього світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.

Дата добавления: 2015-08-26