Форми та підстави припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливим є питання припинення громадянства, а саме – вихід із громадянства, власне втрата громадянства, та позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв¢язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинених країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У Великій Британії, США та деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства, якій здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де цей принцип існує, для окремих категорій осіб свобода виходу з громадянства обмежена. Наприклад, у ФРН діють обмеження для державних службовців, суддів тощо. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли держава знаходиться у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичне припинення громадянства за певних умов. Найчастіше в ролі таких умов виступають натуралізація в іншій державі або оптація громадянства іншої держави. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства не припускається його автоматична втрата; там же, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою. В країнах, де передбачено автоматичне набуття громадянства іноземними особами в разі укладання шлюбу з громадянами даної держави, розривання цього шлюбу автоматично тягне за собою й втрату громадянства, набутого вказаним чином.

Однією з форм припинення громадянства також є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, має назву денаціоналізації, а позбавлення натуралізованого громадянства – денатуралізація. Денатуралізація є досить звичайною процедурою: вона нерідко пов¢язана з протиправними діями, зокрема, з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв¢язок між державою та натуралізованою особою вужчий за обсягом встановлених прав та обов¢язків і менш стійкий, ніж зв¢язок між державою та її природженим громадянином.

Щодо денаціоналізації треба зазначити, що її можливість пов¢язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі статтею 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення від обов¢язків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення кримінально-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов¢язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини. Наприклад, ст 16 Конституції Німеччини стверджує, що „німецьке громадянство не може бути відібрано. Втрата громадянства може відбуватися лише на підставі закону, а проти волевиявлення особи – лише в разі, коли вона тим самим не стане особою без громадянства”; ч.2 ст.11 Конституції Іспанії встановлює, що „жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності”, - таким чином, можна дістатися висновку, що натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства. Австрійський закон, який припускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це за збігом шості років після натуралізації.

Дата добавления: 2015-08-20