Створення політичних партій і громадсько-політичних організацій у Наддніпрянщині.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

2.2. Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія - українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикапенко, Борис Грінченко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичнийлад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Основні програмні засади УДП зазнали певного впливу соціалістичних ідей.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію «Просвіт», українських періодичних видань. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.

2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України.

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади. Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення ІV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д. Антонович і М. Ткаченко. За гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П. Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918-1920 pp. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, I. Мазепа).

На IV з'їзді (10-12січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - «офіційну соціал-демократичну» і ліву - «незалежну», яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, I. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії», висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УІІР.

«Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР. В еміграції діяла так звана «Закордонна делегація УСДРП», що мала центр у Празі та належала до СоціалістичногоІнтернаціоналу.

2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму таконституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

- впровадженні парламентаризму;

- перебудови Російської держави на федеративних засадах;

^- національно-територіальної автономії України.

3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша - стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.

Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП разом із представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд ТУП. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави й у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. У червні 1917 р. Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург. Тут мешкало чимало українців і сюди, після відбуття покарань, дозволили повернутися і навіть обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Прагнучи якомога більше прислужитися свому народу, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популярізацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Проте воно стало прикладом для наслідування.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал “Основа” (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фолькльорі, історії, міжнаодних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відрождувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Сумління цих людей мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і саме тому їх необхідно зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова «холоп» – образлива назва польських панів на адресу українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, насили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів`я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих “вчили в національному напрямі”. На межі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського уніерситету, серед яких були П.Чубинський, М.Драгоманов, утвоили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Харків), а також Кубані (Катеринодар) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових досліджень в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністюдіяльністю.

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Втім підготовка та вибух польського повстання 1863-1864 рр., побоювання того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвели до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. теємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Цим документом заборонялось публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, рилігійної літератури, окрім художніх творів. Проблема української мови роз‘язувалася знаменитою фразою: “Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає та бути не може”.

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

проте діячі віддані справі відродження України не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Проте відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики знову з`являються громади, але вже на нелегальних засадах. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського Географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень. Крім того київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети “Киевский телеграф”.

Урочисте відкриття Відділення відбулось 13 лютого 1873 р.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввезення із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п`єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам`яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському рухові в цілому. Свою чинність указ зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову. Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни суспільного ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком “відродження нації” називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.

Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних землях України) була Революційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. М. Міхновський, у свій час член “Братства Тарасівців”, діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України “від Карпат аж по Кавказ”. Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію – Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ “10 заповідей” проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло “Україна для українців”. 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Наприкінці 1904 – на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва “Спілка”) на чолі з студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання, як форми революційної боротьби, вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв’язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.

На початку ХХ ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська Демократична Партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська Радикальна Партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії – нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського “Союзу визволення” (зародка майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Вже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники – Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) – Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП – М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”.

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), “Союз 17 жовтня” (“Октябристи”). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський “Бунд” (“Союз”).

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "Королівство Галіції та Лодомерії" (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно "королівство" поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости.

До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва.

Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб.

Монархія Габсбургів, в якій на близько 8 млн. австрійських німців припадало 17 млн. ненімецького, переважно слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.

Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості.

В 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6% загальної їх кількості в Австрії. Тільки 1843 р. в краї з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх було вже 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл. Лише 6 міст цього краю мали населення 10 тис. і більше осіб, зокрема, у Львові проживало 70 тис., у Бродах — 28 тис., у Самборі — 10 тис., в Дрогобичі — 10 тис. осіб.У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, суконна та ін.).

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. До того ж величезна кількість кращих земель належала поміщикам, державі і Церкві. Одночасно зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни, — панщина, данини, чинші на користь поміщиків та повинності на користь гресуюче малоземелля, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, непосильний кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду й вимирання селян, особливо в час стихійних лих.

Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти поміщицького гноблення. Їхня антикріпосницька боротьба виливалася в різні форми: скарги на поміщиків у державні установи, втечі від панів, потрави поміщицьких посівів і лук, підпали маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришківських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання. Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців і сільських багатіїв, одним із найбільш активних у 20-х рр. ХІХ ст. був загін Мирона Штоли (Штолюка), який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутів.

На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843—1844 pp., очолений Л. Кобилицею(1812—

1851 рр.), вихідцем із сім'ї кріпака.

З розвитком, хоч і повільним, капіталістичних відносин і зростанням чисельності інтелігенції, під впливом кріпосницької боротьби селянства, а також революційних ідей, які йшли з Західної Європи, на західноукраїнських землях розгортався, особливо в Галичині, національно-визвольний рух.

У 30—40-х рр. ХІХ ст. в польських таємних

організаціях і гуртках ("Союз друзів народу", "Співдружність польського народу", "Союз вільних

галичан", "Союз синів вітчизни" та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі, брали участь і українці, особливо представники студентства.

Одночасно з польським розвивався й український національний рух.

В 30-х рр. ХІХ ст. у Львові склався гурток, який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.), Іван Вагилевич(1811—

1866 рр.) та Яків Головацький (1814—1888 рр.) розмовляли в університеті й семінарії українською ("руською") мовою, був прозваний польськими студентами "Руською трійцею".

Найбільш значною заслугою цієї трійці було видання в 1837 р. у Будапешті збірки "Русалка Дністровая", яка, за влучним висловлюванням академіка

О. Білецького, є "перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність".

В 1846—1847 pp. брати І. та Я. Головацькі видали дві книжки альманаху "Вінок русинам на обжинки". Важливе значення мала публіцистична стаття Я. Головацького "Становище русинів у Галичині", опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі "Щорічник зі слов'янської літератури, мистецтва і науки" в

1846 р. Автор у статті фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні й політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.

Оновлення суспільно-політичного життя західноукраїнських земель почалося з політичних реформ, що стали наслідком революційних подій 1848 р., які почалися 13 березня у Відні. Австрійський імператор Фердинанд І змушений був проголосити Конституцію.

Через місяць, 13 квітня, у Львові виникло національно-патріотичне представництво — Центральна рада народова, яка представляла інтереси і настрої поміркованої частини польського населення Галичини. Програма цієї організації передбачала здійснення демократичних реформ на засадах автономії. Для того, щоб запобігти поширенню революційних настроїв і не допустити антиурядових селянських виступів, у травні Фердинанд І скасував панщину в Галичині (в інших провінціях імперії це сталося лише у вересні 1848 р.).

Революційні настрої стимулювали процес розмежування польських і українських сил. Українці звернулися з проханням до імператора визнати їх національність рівною польській.

На противагу Центральній раді народовій 2 травня 1848 р. було створено українське національно-

політичне представництво — Головну руську раду. Вона складалася з передових представників українського громадянства — вищого духовенства, світської інтелігенції, національної буржуазії на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. До складу Ради ввійшов також провідник закарпатських українців

А. Добрянський.

В Маніфесті до народу від 15 травня 1848 р., повідомляючи про своє утворення, Головна руська рада проголосила ідею національної єдності галицьких та наддніпрянських українців. Водночас декларувалась окремішність українського народу від польсь­кого та великоросійського.

У процесі розвитку національно-демократичної революції 1848 р. у Галичині вперше було сформульовано соборницьку державну ідею. Її автором став сільський священик з університетською освітою

В. Подолинський, який написав брошуру "Голос перестороги", де, на противагу пануючій на той час в українському русі панславістській ідеї об'єднання усіх слов'янських народів в єдиній федерації, відстоював необхідність побудови соборної суверенної української держави.

19—26 жовтня 1848 р. у Львові під головуванням І. Борискевича відбувся з'їзд українських вчених, основною метою якого було визначення головних напрямів культурної та шкільної політики в краї. В своїх виступах Я. Головацький обстоював думку про окремішність української мови від польської та російської. На з'їзді було ухвалено новий правопис на зразок "малоросійських пісень" М. Максимовича, також прийнято рішення про заснування культурно-освітнього товариства "Руська матиця", що мало видавати і поширювати книжки рідною мовою.

У березні 1849 р. на підставі нової конституції Буковину було відділено від Галичини і визнано автономною провінцією, а Закарпаття виділено в Руський дистрикт на правах автономії у складі Угорщини. Революційні події на Буковині вилилися у селянське повстання під проводом Л. Кобилиці, яке дало історикам підстави стверджувати, що "весна народів" з найбільшою силою виявилася саме на Буковині. Утім, поразка революції дозволила Відню відмовитися від багатьох поступок, зроблених на етапі її піднесення.

Так, 31 грудня 1851 р. було скасовано Конституцію 1849 р. і відновлено абсолютизм.

Революційні події в Австрійській імперії найбільше серед західноукраїнських земель активізували процеси модернізації суспільно-політичного життя у Галичині, яка користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Порівняно з Наддніпрянською Україною тут проголошувались політичні свободи: друку, виборів, заснування товариств, проведення громадських зібрань, боротьби за покращення економічного і соціального становища.

В Східній Галичині навчання в початкових школах велося українською мовою. Навіть у Львівському університеті під тискомреволюційних подій у зимовий семестр 1848/1849 р. була відкрита перша на українських землях кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.

Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Особливого розвитку набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу збільшити кількість наукових праць з історії.

Представниками народницької школи були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін. Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII—XIX ст.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін

63. Причини поразки та історичні уроки Української народної Республіки.

По-перше, серед членів Директорії не було згоди щодо напряму найближчої політики. По-друге, її діяльність паралізувалася особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри.

Фіктивність Директорії як «колективного» органу була очевидною. У ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада належала військовим структурам, а точніше — виборним отаманам партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УHP. Вони добре воювали тільки поблизу своїх домівок, а за несприятливих умов розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік.

Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив?

Директорія і сам В. Винниченко проголошували відданість інтересам трудящих селян, але здійснювали надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки повинні були підлягати експропріації, та строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їх власність вважалася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу, зокрема необхідність встановлення робітничого контролю у промисловості. Фактично вона або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.

Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей в маленьких єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті погромів залишилися без засобів до існування або загинули. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Винуватці, як правило, залишалися безкарними.

Треба відмітити, що УНР опинилася в важких зовнішньополітичних обставинах, Директорія не мала чіткого зовнішньополітичного курсу: частина уряду була орієнтована на Радянську владу, частина – на Антанту і Польщу. Відсутність єдності призвело до повтору ситуація, яка в історії України XVII ст.. отримала назву «Руїна». Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі-більшовики, на південному сході-Добровольча армія Денікіна, війська Директорії в грудні 1918 р. вступили до Києва. Продовжуючи політику Центральної Ради, Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках.

Уроки української революції

Українська революція 1917–1921 рр. показала, що ідея незалежності України близька різним верствам українського суспільства, а також її розділяли представники деяких інших національностей, що проживали на Україні.

Прагнення мати власну державу було настільки великим (але не підкріпленим конкретною силою), що більшовики для встановлення власної влади були змушені декларувати підтримку незалежності України, і навіть на початку 20-х років виконати певні конкретні кроки з українізації. Але політичний та економічний суверенітет України був фіктивним, більшовицька Росія не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення боротьби складається в тому, що був збережений та поглиблений процес утворення Української держави. Українці знову нагадали про себе всьому світу, як про окрему націю, що має право мати власну державу. Проте, Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не вдалося відстояти та укріпити незалежність. Отриманий досвід і уроки революції стали доробком для наступних поколінь борців за українську державу та стали в пригоді наприкінці ХХ століття.

64. Державне будівництво в Західноукраїнській Народній республіці. Причини поразки ЗУНР.

Важливе місце у державотворенні ЗУНР і формуванні нового правового поля в країні посідає Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель, прийнятий У Н Радою 13 листопада 1918 р. Хоча він був дуже короткий, не містив преамбули, а його норми виписано досить стисло, загалом він мав ознаки конституції держави. Закон нормативно закріплював назву держави, її територію і кордони в межах (етнічних земель), суверенітет держави, верховенство влади народу і делегування ним своїх повноважень владним органам. Наголошувалося на тимчасовому характері влади У Н Ради і Державного секретаріату до скликання Установчих зборів. Державним гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому полі. Від часу прийняття Тимчасового основного закону У Н Рада фактично перебрала на себе функції парламенту.

Намагаючись надати У Н Раді статусу органу всенародного представництва, її керівники поповнили склад парламенту представниками від усіх повітів і великих міст. На початку січня 1919 р. було створено Президію УНРади, що складалася з президента і чотирьох заступників.

Загалом процес державного будівництва ЗУНР мав ряд спільних рис із розбудовою УНР у Наддніпрянській Україні, а УНРада наслідувала деякі кроки Центральної Ради й намагалася уникнути помилок київських урядовців. Зокрема, спеціальним законом було підтверджено чинність на території ЗУНР австрійського законодавства, якщо воно не суперечило меті розбудови Української держави. Справедливо буде зазначити, що подібний документ щодо чинності законодавства Російської імперії та Тимчасового уряду прийняли в УНР, однак він був нечітким, і його фактично не втілили в життя.

До позитивних аспектів державотворення в ЗУНР належить унормування створення Української галицької армії (УГА), яка під час війни і протистояння з Польщею стала головним чинником забезпечення державної незалежності. Подібної оперативності й послідовності у військовому питанні так і не вдалося досягти діячам УНР ні за Центральної Ради, ні за Директорії. Це, зокрема, призвело до втрати національної державності в Україні.

Провідною ідеєю діячів УНРади було виправдати сподівання більшості населення краю щодо створення соборної незалежної Української держави шляхом об'єднання ЗУНР з УНР. Задля цього вели переговори з урядом гетьмана П. Скоропадського, а після повалення його влади - з Директорією УНР.

Юридичні аспекти злуки двох держав готували спеціальні комісії. У результаті спільної роботи й узгодження позицій 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено передвступний договір між УНР і ЗУНР про об'єднання в єдину державу. З січня 1919 р. Президія УНРади і Рада державних секретарів його затвердила. Водночас в ухвалі було зазначено, що до скликання Установчих зборів об'єднаної Української Республіки законодавча влада на західній території й далі належатиме УНРаді, а виконавча - Державному секретаріату як тимчасовим органам держави.

Об'єднання УНР та ЗУНР було юридично закріплено Універсалом Директорії про злуку двох держав від 22 січня 1919 р., положення якого містили чітку і недвозначну норму про об'єднання "на умовах, зазначених у постанові Західноукраїнської Народної Республіки від 3 січня 1919 р."1.

На увагу заслуговує вирішення ЗУНР національного питання, яке у Західній Україні було не менш гострим, ніж у Наддніпрянщині. УНРада так і не встигла прийняти продекларованого закону про національно-персональну автономію. Однак фактично уряд ЗУНР послідовно дотримувався принципів поваги й забезпечення прав національних меншин.

Причинами поразки ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітетдержави та її територію;

- поразка Української Народної Республіки.

65. Особливості радянського політичного та соціально-економічного режиму в Україні на початку 1920-х років. Політика воєнного комунізму.

Суть, зміст і мета політики «воєнного комунізму. «Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів керування економікою, що проводилася більшовиками в 1918-1921 pp. (з 1919 р. - в Україні).

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика «воєнного комунізму» містила в собі: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення продовольства у селянства), загальної трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці, мілітаризацію суспільства, скасування комунальних платежів, плати за проїзд в транспорті тощо.

У 1919 р. політика «воєнного комунізму» була введена в Україні.

.2. Націоналізація промисловості. Держава намагалася взяти важелі керування пріоритетними галузями у свої руки. Була встановлена державна монополія на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Приватні підприємства, які ще не були націоналізовані, повинні були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РСФРР. У 1920 р. були націоналізовані практично всі підприємства України.

.3. Трудові відносини. Більшовики ввели загальну трудову повинність, трудову мобілізацію. Щоб змусити людей працювати, вони дорівняли робітників до солдатів в армії. Запроваджувалися мілітаризація праці, примусова праці «буржуазних елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

.4. Торгівля та фінанси. При «воєнному комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт тощо; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

.5. Політика «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби запровадити колективні форми господарства (комуни).

а) Продовольча диктатура. Більшовицький режим увів продовольчу диктатуру. Влада поклала обов'язки на селян у примусовому порядку здавати запаси зерна та інших сільськогосподарських товарів за державними (украй низькими) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялась і розглядалась як спекулятивна. Така політика здобула назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару в селян. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко тощо.

б) Створення комнезамів. Для зміцнення свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети незаможників (комнезами). Вони повинні були доповідати державним службовцям і членам продзагонів про те, хто із селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комнезами почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного комунізму призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Уже в 1920-1921 pp. ця політика зазнала повного краху.

"Нова економічна політика" в Україні.

Так як у 1921р. більшовики і їх вождь В. Ленін були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (неп).

Основними складовими нової економічної політики були:

-відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин;

-введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості;

-дозвіл приватної торгівлі;

-денаціонізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам;

-введення господарчого розрахунку на підприємствах;

-дозвіл іноземної концесії;

-відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди;

-зменшення державного втручання в економіку;

-заміна продрозвертки продподатком.

Цими складовими неп намагався забезпечити виживання більшовицькому режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Хоча ленінська партія погоджувалась лише на тимчасовий компроміс, не відмовляючись від мрії створення соціалістичної економіки. Уряд залишив за собою контроль за такими командними висотами в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

У сільському господарстві найголовнішим була заміна продрозвертки на продподаток, який визначався напередодні посівної і був у два рази меншим.

В промисловості неп передбачав повернення дрібних і середніх підпрємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловості. Підприємства змогли об'єднуватись у трести. Відміненою була обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили, дозволялось використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі почали створюватись умови для розвитку таких її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. Було введено червонець - нову грошову одиницю, яка дорівнювала 10 золотим карбованцям. Введена єдина система податків, створювались ощадні каси та ощадний банк.

Ці зміни привели до швидкого темпу підвищення продуктивності праці.

Нова економічна політика сприяла розгортанню кооперативного руху. Була сформована єдина система кооперації: споживча, сільськогосподарська, кредитна і виробнича. Що сприяло підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективому кредитування селянських господарств.

В умовах нової економічної політики довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Незважаючи на це відставала більшість галузей важкої промисловості, які як і транспорт і зв'язок, були під контролем держави.

3. Наслідки більшовицьких експериментів.

Завдяки непу було відновлене господарство, яке було зруйноване за роки війни, зросла промисловість та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, знята соціальна напруга. Не зважаючи на ці всі позитивні наслідки є і негативні такі як: відстала більшість галузей важкої промисловості, транспортна і зв'язкова, а також галузь зовнішньої торгівлі. Усі великі підприємства були у складі державних підприємств. Очевидною стала невідповідність ідеології більшовиків з їх практикою.

На прикінці 20-х років нову економічну політику було відкинуто. Приводом чого стала ще одна хлібозаготівельна криза 1927 - 1928 рр. Неп була замінена командно-адміністратиною системою керівництва.

66. Особливості проведення колективізації в Україні. Геноцид українців у 1932–1933рр.

Грицак „Нарис з Історії України”

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна, як основний постачальник зерна на ринок, займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити до осені 1930 р., тоді як на решту територіях – щонайпізніше навесні 1932 р.

Одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркулів як класу”. “Куркулів” розстрілювали, ув’язнювали або ж виселяли з села, часто – у Сибір або ж Казахстан. До 1932 р. в Україні таким чином було ліквідовано 200 тис. селянських господарств. “Декуркулізація” мала на меті перш за все позбавити селянство його природнього керівництва, яке могло організувати спротив насильницькій колективізації. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства булиміцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чол. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”

“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи.

Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті було колективізовано до кінця 1932 р. в УРСР майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. До загального неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: у 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала більш спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 р., й безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва.

У результаті загальної дезорганізації сільського виробництва висилення із села найпродуктивнішої частини виробників та селянського опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало українського збіжжя за будь-яку ціну. У 1931 р. для вилучення зерна у селян в села вислали війська і міліцію. Унаслідок реквізицій з республіки було забрано не лише урожай, алеймайже половину (45%) посівного зерна.

Українські керівники намагалися виправити становище, відправляючи в окремі райони продовольство. Дехто з них зверталися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодуючих. Але ці звернення не принесли результату, а лише посилили недовіру Москви до республіканського керівництва.

У січні 1933 р. в Україну з Москви був посланий Павло Постишев. Він зайняв посаду другого секретаря КП(б)У і водночас став головою столичної – харківської – партійної організації. Першого секретаря КП(б)У Станіслава Косіора, який перебував на цьому пості після від’їзду Кагановича у 1928 р., відтиснули на другий план.

Восени 1932 р. в Харків прибула спеціальна хлібозаготівельна місія на чолі з Вячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Вона вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану!). Після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною-літом 1933 р. голод сягнув найбільшого розмаху. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Селяни пробували рятуватися втечею у міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й, окрім того, воно боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”. Московське керівництво довгий час не приймало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезенняу Росію, гнили просто неба. І лише у квітні 1933 р., коли голод розгорнувся у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, очевидно, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. “На носі” була нова посівна кампанія, а по цілих селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Щоб компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На “вільні” землі України і Північного Кавказу переселялися селяни з центральних районів Росії.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Опубліковані недавно дані перепису 1937 р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 рр. зменшилася на 2,8 млн. чол. Однак й ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937 рр. За підрахунками сучасних українських істориків і демографів, кількість жертв голодомору сягає 4-5 млн. чол.

Голод 1932-1933 р. став національною трагедією. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього появилосяколгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність

Коротко…

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Дата добавления: 2015-08-17