Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Арабський народ Палестини.

Читайте также:
  1. D. Ратификация международных соглашений
  2. G. ТРАНСГРАНИЧНОЕ УПРАВЛЕНИЕ - Международное сотрудничество; 1 млн. долл. США; 2-10 лет
  3. I. Международно-правовые акты
  4. I. Тест по Международному частному праву для специальностей юридического профиля.
  5. II. ЗАДАЧИ ПАРТИИ В ОБЛАСТИ ПОДЪЕМА МАТЕРИАЛЬНОГО БЛАГОСОСТОЯНИЯ НАРОДА
  6. II. НАРОДНОЕ ХОЗЯЙСТВО В ГОДЫ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ
  7. II. Русское народничество и националисты

Населення окупованих Ізраїлем палестинських територій бореться за створення (відновлення) власної держави. Арабський народ Палестини представляє Організація визволення Палестини (ОВП), міжнародна правосуб'єктність якої була визнана в 70-х роках XX ст. спочатку Радою Безпеки, а потім і Генеральною Асамблеєю ООН. Нині має статус спостерігача в ООН, Лізі арабських держав та інших міжнародних організаціях.

ОВП контактує з досить великою кількістю держав, у тому числі з Росією, Єгиптом, Францією, Сирією, Ліваном та ін. Палестина є учасницею кількох десятків універсальних міжнародних договорів, зокрема, Женевських конвенцій 1949 р. та Конвенцій ООН з морського права 1982 р.

У 1993 р. ОВП підписала Вашингтонську угоду, яка передбачала створення на окупованих Ізраїлем територіях тимчасової Палестинської автономії. Тепер цей орган здійснює адміністративну та судову владу на окупованих територіях. Із створенням тимчасової Палестинської автономії ОВП втратила статус суб'єкта міжнародного права, який тепер визнається за представниками уряду Автономії.

Народ Західної Сахари має статус, аналогічний статусу арабського народу Палестини, його міжнародна правосуб'єктність визнана ООН, при якій він отримав статус спостерігача.

У зв'язку із змінами, що останнім часом відбуваються у міжнародних відносинах доданого суб'єкта, все частіше застосовують терміни "держави на стадії становлення" та "нації, що прямують до своєї державності".

 

 

Співвідношення міжнародного і національного права

 

Проблема співвідношення міжнародного та національного права є сьогодні однією з ключових проблем теорії та практики міжнародного права. У цьому аспекті в науці міжнародного права багато обговорюють тему «дихотомії права», тобто поділу права на національне і міжнародне.

 

Одразу звернімо увагу на те, що концепція дихотомії права має сенс лише тоді, коли ми розглядаємо право як один із аспектів діяльності держави, тобто пов’язуємо право з державою, що є характерним для позитивістського юридичного світогляду. Якщо ми бачимо в праві такий феномен соціального буття, який існує поза державою і незалежно від неї, тоді у нас менше підстав говорити про дихотомію права, оскільки у такому ракурсі право є цілісним явищем.

 

Нагадаємо, що концепція дихотомії права з’явилася наприкінці епохи Середньовіччя, а середньовічний універсалізм ще не знав поділу між суто внутрішніми (національними) та міжнародними аспектами регулювання соціальних відносин. Тільки з появою співтовариства суверенних держав виникає потреба в розмежуванні двох окремих систем права – міжнародного та національного, які базуються на різних засадах нормативного регулювання.

 

Привертає увагу той факт, що впродовж значного періоду часу співвідношення між національним і міжнародним правом не були в центрі уваги юридичної науки та практики, оскільки ці системи права регулювали різні сфери, а колізії між їхніми нормами виникали доволі рідко.

 

Так, національне право регулювало переважно внутрішньодержавні відносини, а предметом регулювання міжнародного права були міждержавні стосунки, які стосувалися таких питань, як право війни, право миру, укладення міжнародних договорів та союзів, а також питання сфери юрисдикції держави.

 

Крім того, слід зазначити, що з погляду матеріального джерела міжнародного права дихотомія права також не має особливого значення. Так, школа природного права розглядає право як єдине явище, що випливає з одного джерела. Тому для цієї школи дихотомія права не є важливим.

 

Соціологічна школа, яка вбачає матеріальне джерело права в соціальній взаємозалежності, також не підтримує концепцію дихотомії права; так само як і психологічна школа права, для якої джерелом усього права є юридичні емоції.

 

Навіть для юридичного позитивізму, з погляду матеріального джерела права, дихотомія права не має великого значення, оскільки для цієї школи міжнародне і національне право мають спільне джерело – волю держави. Якщо у випадку національного права воля держави виражається в односторонній спосіб, то у випадку міжнародного права воля держави виражається спільно з волею інших держав.

 

Дихотомія права має сенс, якщо говорити про неї в контексті формальних джерел права. Виходячи з такої формальної думки наприкінці XIX ст. у доктрині міжнародного права було сформульовано дуалістичну (або плюралістичну) концепцію, згідно з якою міжнародне і національне право являють собою дві окремі правові системи, що існують і функціонують незалежно одна від одної. Можна сказати, що дуалісти (плюралісти) вважають, що міжнародне і національне право є не тільки окремими, але й також автономними правовими системами, які функціонують у різних площинах. Згідно з крайньою версією дуалізму міжнародне і національне право не мають між собою жодного зв’язку чи точок перетинання, а також не можуть мати впливу один на одного.

 

Дуалізм, що базується в теоретичному плані на позитивізмі, наголошує на провідній ролі держави і визначає міжнародне право як систему права, яка спирається на згоду держав, виражену у формі міжнародного звичаю та договору. Крім того, дуалісти наголошують на принципово різній природі міжнародних (міждержавних) і внутрішньодержавних відносин. На їхню думку, якщо національне право допускає застосування норм міжнародного права лише тому, що це є проявом верховенства держави та її влади в рамках власної юрисдикції, а не результатом впливу міжнародного права на внутрішньодержавні відносини.

 

Згідно з дуалістичною доктриною, національні суди можуть застосовувати міжнародне право лише тоді, коли воно буде або «трансформоване», або «інкорпороване» в національне право. До того ж після здійснення такої «трансформації» чи «інкорпорації» в національне право норми міжнародного права можуть бути скасовані чи змінені актом внутрішнього законодавства.

 

Крім того, дуалісти визнають міжнародну правосуб’єктність насамперед за державами, заперечуючи міжнародну правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб.

 

Одним із провідних творців дуалістичної концепції вважається німецький вчений Генріх Тріпель (Heinrich Triepel). Саме він сформулював три головні критерії, які дозволяють розмежувати національне (внутрішнє) і міжнародне право. Так, на його думку, ці системи права мають різні: 1) джерела; 2) суб’єкти; 3) предмети регулювання.

 

Однак із плином часу, як виявилося, з погляду згаданих критеріїв різниця між національним та міжнародним правом вже не має такий чіткий вигляд. Розглянемо ці критерії у світлі сучасного міжнародного права.

 

Щодо різних джерел, то дійсно основними джерелами національного права є закони та підзаконні акти (а в деяких країнах ще прецедентне право), а джерелами міжнародного права є насамперед міжнародні договори та звичаї. Водночас слід звернути увагу на те, що низка держав дотримується концепції «міжнародне право – частина національної системи права», що знаходить віддзеркалення в їхніх конституціях [1]. Окремі держави навіть включають міжнародні договори до переліку джерел національного права. Так, наприклад, ст. 87 Конституції Польщі 1997 року (Розділ II. Джерела права) передбачає, що ратифіковані міжнародні договори є одним із джерел загальнообов’язкового права Польщі.

 

Крім того, не треба забувати про загальні принципи права, які є джерелом міжнародного права і які являють собою засади права, що існують у всіх правових системах.

 

Дуалістична концепція не дає також адекватного пояснення правотворчій діяльності міжнародних міжурядових організацій, рішення яких (наприклад, технічні стандарти ІКАО) можуть майже автоматично ставати частиною національного права держав-членів.

 

Однак найбільш яскравим прикладом неадекватності дуалістичної концепції можна вважати право ЄС, яке сформувалося на базі міжнародного права і поступово набуло рис наднаціонального правопорядку, в якому немає чіткої межі між внутрішньодержавною та міждержавною сферами.

 

Стосовно різних суб’єктів національного і міжнародного права, то і тут ми можемо спостерігати певні тенденції, які не узгоджуються з дуалістичною концепцією. Йдеться про статус фізичних осіб, які традиційно не вважалися суб’єктами міжнародного права.

 

Створення та діяльність Європейського суду з прав людини є свідченням того, що фізичні особи можуть кидати виклик власній державі у міжнародній сфері і що вони не є виключно адресатами чи об’єктами норм міжнародного права. Іншим прикладом є те, що в міжнародній практиці можна зустріти факти укладення угод між державами, з одного боку, і фізичними або юридичними особами – з іншого боку. Переважно такі угоди стосуються питань міжнародних інвестиції.

 

Крім того, фізичні особи мають певні права та обов’язки в рамках міжнародного гуманітарного права.

 

Виходячи з цього, деякі автори розглядають фізичних осіб як таких, що мають похідну або обмежену міжнародну правосуб’єктність.

 

Таким чином, критерій різних суб’єктів також не гарантує чіткого поділу між національним та міжнародним правом.

 

Стосовно такого критерію, як різні предмети регулювання, то тут можна стверджувати, що в обох системах права може бути той самий предмет регулювання, оскільки впродовж певного часу відбувався процес включення питань, які традиційно вважалися виключною компетенцію національного права (наприклад, питання, пов’язані з правовим статусом особи), до сфери регулювання міжнародного права.

 

Проте дуалістична концепція і сьогодні залишається доволі впливовою. На думку професора І. І. Лукашука, сьогодні «найбільш розповсюдженою концепцією співвідношення міжнародного та національного права є, вочевидь, дуалістична, яка виходить з того, що між цими двома правовими системами не існує якогось підпорядкування, кожна діє в своїй сфері» [2].

 

Варто також наголосити, що теоретичною основою концепції дуалізму є юридичний позитивізм, який був також «правовою ідеологією» авторитарних держав, котрі за допомогою цієї концепції намагалися захистити себе від звинувачень у нехтуванні та порушенні прав людини на своїй території.

 

Цікаво зазначити, що радянська школа міжнародного права з самого початку дотримувалася дуалістичної концепції, однак з плином часу в її рамках з’явилися певні варіації цієї концепції. Так, наприклад, болгарський юрист П. Радойнов висунув концепцію «реалістичного дуалізму», згідно з якою необхідно виходити з того, що колізії між нормами міжнародного та національного права в кінцевому рахунку вирішуються на користь міжнародного права, оскільки інший підхід означав би його заперечення.

 

У сучасній російській доктрині обґрунтовується теорія «діалектичного дуалізму», згідно з якою міжнародне та національне право – дві самостійні системи права, які тісно взаємопов’язані і взаємодіють між собою [3].

 

З огляду на це школа природного права тяжіє до концепції монізму, коли йдеться про співвідношення між національним і міжнародним правом. Монізм передбачає, що національне і міжнародне право є частинами (підсистемами) однієї спільної системи права. Питання тільки в тому, яка з цих підсистем має пріоритет.

 

Зазначимо, що сьогодні під концепцією монізму частіше розуміють теорію примату (верховенства) міжнародного права щодо національного права (так звана «інтернаціоналістська» версія монізму). Такої версії монізму дотримуються не лише прихильники школи природного права, соціологічної та психологічної школи, але й також прихильники нормативізму, який вважається одним із напрямів школи позитивного права.

 

Стосовно концепції монізму з погляду школи природного права, то одним із найбільш відомих представників цієї концепції був Герш Лаутерпахт, який в своїй теорії наголошував на великому значенні моральних цінностей і необхідності поваги до прав людини. Лаутерпахт розумів міжнародне і національне право як єдину нормативну систему, головною функцією і метою якої є забезпечення добробуту особистості. Виходячи з цього, він вважав, що найкращим засобом досягнення цієї мети є саме примат міжнародного права над правом національним, оскільки міжнародне право втілює в собі моральні цінності та ідеал справедливості, що базується на повазі до прав і свобод людини.

 

Другою головною версією інтернаціоналістського монізму є нормативізм (іноді його називають «суперпозитивізмом»), який спирається в своїй методології на філософії Канта та принципи формальної логіки.

 

З погляду нормативізму світ норм права являє собою єдину ієрархічно побудовану систему права. Логічну єдність цій системі надає засаднича (ієрархічно вища) норма pacta sunt servanda, яка є також джерелом юридичної дійсності для всіх інших норм права.

 

Так, на думку одного з творців нормативізму Ганса Кельзена, міжнародне право – це право більш високого порядку, яке визначає дійсність національного права. Як стверджував Кельзен, усі норми міжнародного права мають вищу силу щодо норм національного права, а норми національного права, що не відповідають нормам міжнародного права, стають автоматично недійсними, тоді як норми міжнародного права підлягають безпосередньому застосуванню у внутрішній сфері держав.

 

У своєму крайньому варіанті монізм навіть передбачає, що міжнародне право не може бути предметом жодних обмежень з боку конституційного права.

 

Крім того, моністи визнають міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб.

 

Однак насправді дійсність національного права не може випливати з міжнародного права, хоча б тому, що міжнародне право з’явилося пізніше.

 

Крім того, моністична концепція не повністю узгоджується з реальною практикою, оскільки національне право і суди віддають перевагу не нормам міжнародного права, а власній конституції.

 

Інша версія монізму (так званий «націоналістичний монізм»), яка сьогодні майже повністю втратила свої позиції в науці міжнародного права, виходить з примату національного права над міжнародним, яке, у свою чергу, розглядається як «зовнішньодержавне право». Ця версія монізму, прихильником якої був у свій час Гегель, є по суті нігілістичною, оскільки заперечує існування міжнародного права.

 

Цей різновид монізму був досить популярним серед так званої «боннської школи» німецьких юристів, наприклад таких, як Ф. Цорн, А. Цорн, Е. Кауфманн та А. Лассон.

 

Цікаво, що цей «націоналістичний монізм» став основою націонал-соціалістської доктрини міжнародного права в Німеччині часів Третього рейху, для якої межі міжнародного права визначалися волею національного законодавця, а саме міжнародне право було лише дериватом зовнішньодержавного права.

 

Привертає увагу той факт, що спір між дуалістами і моністами є характерним швидше для континентальної науки міжнародного права, тоді як представники науки країн «загального права» (common law) не стільки займаються теоретичними дискусіями на цей рахунок, скільки віддають помітну перевагу емпіричному підходу, намагаючись знайти практичне розв’язання проблеми співвідношення між національним і міжнародним правом у конкретному випадку.

 

Не всі сучасні європейські автори вважають спір між прихильниками дуалістичної та моністичної концепції актуальним і дійсно важливим. Так, наприклад, польський вчений Анджей Васильковський замість цього спору вважає за необхідне шукати «прагматичне, практичне вирішення питання щодо співвідношення між міжнародним та національним правом, яке підходило ситуації постійних змін та розвитку» [4].

 

Водночас цей автор визнає, що в сучасних умовах концепція монізму все-таке краще, ніж концепція дуалізму.

 

Можливо, ми повинні розглядати обидві концепції як такі, що не існують в чистому вигляді в реальному житті, а є своєрідними «ідеальними типами» чи моделями, що не відображають повністю складної і розмаїтої практики міжнародних відносин.

 

Міжнародне право про взаємодію з національним правом

 

Як свідчить досвід, міжнародне право не ігнорує національне право. Так, наприклад, узгоджена практика державних органів різних країн, які представляють власні держави в міжнародних відносинах, може суттєво впливати на формування міжнародного звичаєвого права, а правотворча практика державних законодавчих, виконавчих та судових органів держави у міжнародній сфері також може сприяти виникненню міжнародного звичаю як одного з найстаріших джерел міжнародного права. Крім того, національне законодавство може бути доказом існування міжнародного звичаю або загальних засад права.

 

Як приклад тісного взаємозв’язку між національним і міжнародним правом можна навести регулювання питань громадянства. Так, з одного боку, міжнародне право залишає на розсуд національного права регулювання питань щодо конкретних умов набуття громадянства, однак, з іншого боку, міжнародне право вимагає, щоб національне законодавство стосовно питань громадянства узгоджувалось з міжнародним договірним і звичаєвим правом загального характеру.

 

Як бачимо, міжнародне право не можна вважати повністю автономною і самодостатньою системою права стосовно національного права.

 

Прикладом зв’язку між національним і міжнародним правом є також фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanda («договорів треба дотримуватися»), яка має два аспекти: 1) зовнішній чи міжнародний, аспект, який передбачає регулювання міждержавних відносин; 2) внутрішній аспект, який означає, що ця засада виконує роль своєрідного мосту між міжнародним і національним правом, тобто передбачає необхідність змін національного права відповідно до міжнародно-правових зобов’язань.

 

Згідно з цією засадою держава зобов’язана впроваджувати у своє внутрішнє законодавство зміни, які є необхідними для виконання прийнятих на себе міжнародно-правових зобов’язань. З чого також випливає, що держава не повинна посилатися на норми свого національного права чи прогалини в ньому як на привід для невиконання міжнародно-правових зобов’язань. Ця засада неодноразово підтримувалася в рішеннях міжнародних судів та різних міжнародних документах.

 

Цілком зрозуміло, що якби норми міжнародного права можна було б обійти за допомогою прийняття відповідних норм національного права, тоді міжнародне право в цілому втратило б своє значення і сенс як правовий регулятор міжнародних відносин.

 

Так, наприклад, Постійна палата міжнародного правосуддя у справі 1932 року щодо громадян Польщі у Вільному місті Гданськ дійшла висновку, що: «держава не може посилатися на свою конституцію, щоб не виконувати своїх обов’язків, які випливають з міжнародного права або в силу договорів»; а Міжнародний суд ООН у справі 1988 року наголосив на «фундаментальній засаді міжнародного права, згідно з якою міжнародне право має пріоритет перед національним правом» [5].

 

Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сторона міжнародного договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору.

 

Однак примат міжнародного права над національним правом зовсім не означає, що положення національного права не мають жодного значення для міжнародного права. Насправді норми національного права є надзвичайно важливими для реалізації та ефективності міжнародного права. Держава за допомогою свого внутрішнього права виражає свою думку стосовно різних важливих питань, які безпосередньо стосуються міжнародного права. Наприклад, держава за допомогою норм національного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права.

 

Крім того, не є рідкістю така ситуація, коли міжнародний суд, розглядаючи конкретну справу, проводить аналіз відповідних положень національного права, без чого неможливо вирішити відповідну проблему міжнародно-правового характеру.

 

Норми національного права можуть також служити доказом дотримання чи недотримання міжнародного права певною державою.

 

Роль національного права в процесі реалізації норм міжнародного права стає також очевидною, коли йдеться про так звані «несамовиконувані договори» (non-self-executing treaties), тобто коли такий договір залишає державі можливість вибору конкретних національно-правових засобів реалізації положень цього договору.

 

Таким чином, міжнародне право вимагає від держави досягнення кінцевого результату – повного виконання міжнародно-правових зобов’язань (pacta sunt servanda), а також добросовісного виконання цих зобов’язань (bona fides).

 

З іншого боку, міжнародне право не дуже цікавлять конкретні засоби і методи виконання державою міжнародно-правових зобов’язань, оскільки міжнародне право не визначає методів та механізмів імплементації норм міжнародного права в сфері дії національного права. З цієї причини різні держави по-різному вирішують питання реалізації міжнародного права в рамках власної системи права.

 

Національне право про взаємодію з міжнародним правом

 

Співвідношення між національним та міжнародним правом визначається правовою системою кожної держави. Саме тому це питання вирішується по-різному в кожній державі, у зв’язку з чим доволі складно уявити всеохопну картину тих методів і механізмів, якими послуговуються держави в процесі реалізації норм міжнародного права в національному праві.

 

Привертає увагу той факт, що держави швидше намагаються використовувати в своєму законодавстві формули загального характеру, залишаючи деталі реалізації норм міжнародного права в національному праві процесові інтерпретації та застосування міжнародного права.

 

Якщо проаналізувати конституційні положення різних держав стосовно міжнародного права, можна дійти висновку, що держави намагаються відстоювати свій суверенітет у тому сенсі, що тільки деякі з них віддають помітну перевагу нормам міжнародного, а не національного права, і лише окремі держави погоджуються на пріоритет міжнародного права над власною конституцією. З іншого боку, це зовсім не означає, що держави ігнорують чи нехтують нормами міжнародного права.

 

Слід визнати, що відповідні положення конституційного права різних держав, які стосуються питань взаємодії національного і міжнародного права, часто мають доволі абстрактний характер, формулюючи, як правило, лише головну засаду щодо такої взаємодії, залишаючи при цьому конкретизацію цієї засади практиці застосування права.

 

Можна стверджувати, що практика держав у цих питаннях тяжіє більшою мірою до дуалістичної концепції співвідношення національного і міжнародного права, яка вимагає включення приписів міжнародного права в національне право за допомогою відповідних методів. При цьому важливо мати на увазі, що ефективність міжнародного права в кінцевому рахунку залежить від критеріїв, прийнятих в національних системах права. Тут також важливим є не стільки конкретний механізм чи метод, який використовує держава з метою реалізації міжнародного права в сфері права національного, скільки практичне забезпечення відповідності національного права до міжнародного права. Якщо ж йдеться про колізію між нормою міжнародного та національного права, коли відповідне положення конституційного права не передбачає чіткого примату міжнародного права, тоді доцільно, щоб така колізія вирішувалася на засадах прихильності до міжнародного права та інтерпретації норми національного права в аспекті міжнародного права.

 

Серед численних і різноманітних методів і механізмів включення чи реалізації міжнародного права в національній систему права в науці виокремлюють, зокрема, такі: рецепція, трансформація, паралелізація, відсилання, інкорпорація (адопція), обов’язковість ex proprio vigore, теорія виконання, адмісія тощо.

 

Спробуємо стисло охарактеризувати ці методи і механізми з урахуванням того, що в літературі ще не існує їх єдиного розуміння, а в практиці можна зустріти їхні різноманітні варіації та різновиди.

 

Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права норми міжнародного права стають нормами національного права, тобто норми національного права (наприклад, закон) повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути, наприклад, тоді, коли держава приймає національний закон, який повторює приписи міжнародного договору.

 

Трансформацію і паралелізацію розглядають як різновиди рецепції. Так, трансформація передбачає перетворення норми міжнародного права в аналогічну (хоча не завжди ідентичну) норму національного права за допомогою так званого «трансформатора», тобто нормативно-правового акта національного права. Це означає, що міжнародне право не може безпосередньо застосовуватися в національному правопорядку, а потребує певних змін (наприклад, зміни гіпотези норми стосовно її адресатів) для того, щоб його норми могли ефективно діяти в іншій системі права.

 

Роберт Бледсо та Болеслав Бочек розглядають доктрину трансформації як принцип, згідно з яким «для того, щоб міжнародне право стало «правом країни» (law of the land), воно повинно стати частиною внутрішнього права, тобто повинен бути законодавчий акт, щоб трансформувати міжнародну норму в національну (внутрішню) норму» [6].

 

На думку цих авторів, доктрина трансформації частково базується на вірі в суверенний характер держави, оскільки держава в силу власного суверенітету має виразити свою згоду на обов’язковість для неї норми міжнародного права у достатньо чіткій та ясній формі, наприклад, за допомогою прийняття національного закону [7].

 

Доволі критично до концепції трансформації підходить професор І. І. Лукашук, який слушно зауважує, що сам термін «трансформація» є умовним і ним доводиться послуговуватися лише тому, що він широко визнаний [8].

 

Свою думку професор Лукашук пояснює тим, що насправді в процесі, який називають трансформацією, не відбувається перевтілення норми міжнародного права, яка зберігає свій статус. Натомість змісту норми міжнародного права надається статус норми національного права. Власне кажучи, зазначає професор Лукашук, тут йдеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права [9].

 

З погляду професора С. В. Черніченка, терміну «трансформація», незважаючи на його умовність, все-таки можна віддати перевагу перед іншими термінами [10]. До того ж, на його думку, трансформація відбувається у всіх випадках, коли внутрішньодержавне право приводиться у відповідність до міжнародних прав, навіть тоді, коли формулювання того чи іншого міжнародного договору можуть викликати ілюзію щодо безпосереднього застосування його положень для регулювання внутрішньодержавних відносин [11].

 

У науці виокремлюють два види трансформації: загальна (генеральна) трансформація та спеціальна (індивідуальна) трансформація.

 

Загальна трансформація полягає у включенні в національну систему права усього або частини міжнародного права (договорів чи рішень міжнародних організацій або тільки міжнародного звичаєвого права) на основі загальної норми національного права (частіше за все норми конституції держави).

 

Спеціальна трансформація, у свою чергу, передбачає кожного разу перетворення окремого джерела міжнародного права (окремого договору чи рішення міжнародної організації) в норму національного права за допомогою конкретного національного нормативно-правового акта.

 

У літературі іноді висловлюється думка про те, що трансформація, скажімо, міжнародного договору відбувається тоді, коли ратифіковано або промульговано цей договір. Однак більш коректним є погляд, згідно з яким сама по собі ратифікація не є актом трансформації, якщо національне право досить чітко не вказує на те, що наслідком ратифікації є трансформація. Насправді, ратифікація є одним із способів вираження згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору і як такий має міжнародно-правові наслідки.

 

У науці іноді також виокремлюють пряму і опосередковану трансформацію. Так, на думку І.І. Лукашука, при прямій трансформації правила договору породжують тотожні правила в національному праві в силу самого акта ратифікації або іншого виду прийняття договору [12]. Такий вид трансформації іноді називають інкорпорацією або включенням.

 

При опосередкованій трансформації на основі міжнародного договору видають національний нормативний акт, який більш-менш повно відтворює зміст договору [13].

 

Паралелізація означає повторення норми міжнародного права в національному праві. Мається на увазі, що законодавець створює норми національного права, які відповідають нормам міжнародного права, тобто такі національні норми, які хоча і не завжди ідентичні, проте близькі за змістом до норм міжнародного права.

 

Стосовно таких правових механізмів, як відсилання, інкорпорація та обов’язковість ex proprio vigore, то їхньою спільною рисою є те, що хоча за їх допомогою і не відбувається перетворення норм міжнародного права в норми національного права, проте ці механізми сприяють тому, що міжнародне право спричиняє наслідки в сфері національного права.

 

Так, відсилання має на увазі необхідність застосування у внутрішньодержавних відносинах норм міжнародного права, які не підлягають рецепції, і на які вказується в національному праві. Інакше кажучи, відсилання означає, що національне право вказує національному суду чи іншому органу на компетенцію або обов’язок застосувати певну норму міжнародного права, яка через це не стає нормою національного права, хоча і має наслідки у сфері цього права.

 

Як приклад відсилання наводять ст. 16 Конституції Португалії, в якій йдеться: «Приписи, що містяться в Конституції та законах і стосуються основних прав громадян, повинні тлумачитися і знаходитись відповідно до Загальної декларації прав людини».

 

Поняття інкорпорація, яку іноді ще називають адопцією, може по-різному трактуватися різними авторами.

 

Так, наприклад, Роберт Бледсо та Болеслав Бочек розуміють під інкорпорацією «принцип, що міжнародне право вважається частиною національного права і, таким чином, є обов’язковим для держави незалежно від того, чи існують національні закони, що віддзеркалюють ці норми» [14].

 

Ці автори також називають інкорпорацію загальною «рецепцією» і зазначають, що деякі держави (Австрія, ФРН та Швейцарія) включили цю доктрину в свої конституції.

 

Водночас інкорпорацію часто протиставляють трансформації, оскільки вона: 1) не є нормотворчим актом; 2) має більш автоматичний, ніж трансформація, характер; 3) не змінює природи норм міжнародного права.

 

Так, сутність інкорпорації полягає в тому, що норми міжнародного права автоматично включаються у внутрішнє право і вважаються його частиною, тоді як трансформація передбачає, що норми міжнародного права стають частиною національного права тією мірою, якою вони вже були включені в національне право за допомогою закону, рішення суду або навіть звичаю.

 

Слід також звернути увагу на подібність між інкорпорацією та загальною трансформацією.

 

Обов’язковість або ефективність, міжнародного права в державі ex proprio vigore (тобто власною силою) означає, що у разі відсутності в національному праві чіткої вказівки на включення в нього міжнародного права це право (наприклад, міжнародний договір) все-таки може мати вплив на внутрішньодержавні відносини.

 

У науці міжнародного права можна також зустріти теорію виконання, серед прихильників якої такі вчені, як Д. Анцілотті, І. Седл-Хохенвельдерн, Р. Бернхардт тощо.

 

Теорію виконання іноді розглядають як різновид інкорпорації. Сутність цієї теорії полягає в тому, що норми міжнародного права не підлягають перевтіленню в норми національного права, а застосовуються в національному правопорядку безпосередньо. Згідно з цією теорією, норми міжнародного права, що підлягають застосуванню у внутрішньому праві держави, доповнюються державним наказом (актом права держави), спрямованим на забезпечення ефективної реалізації цих норм.

 

Прихильники теорії виконання посилаються на с. 59 (2) Конституції (Основного закону) ФРН 1949 року, в якій йдеться: «договори, що регулюють політичні відносини Федерації, або стосуються справ, які є предметом федерального законодавства, вимагають згоди та спільної діяльності відповідних у цьому випадку для федерального законодавства органів у формі федерального закону».

 

Одним із прихильників теорії адмісії (допущення) вважається німецький вчений Г. Шван (H. Schwan), який сформулював її у зв’язку з застосуванням права Європейських Спільнот. На думку цього автора, норма права Європейських Спільнот не підлягає трансформації у внутрішнє право, а тільки «допускається» до застосування в національному правопорядку.

 

Підсумовуючи аналіз різних методів, механізмів та теорій застосування міжнародного права в рамках національного права, зазначимо, що, незалежно від них, на державі завжди лежить обов’язок виконання її міжнародно-правових зобов’язань відповідно до принципів pacta sunt servanda та добросовісності (bona fides), оскільки тільки так можна забезпечити ефективну реалізацію та дієвість міжнародного права. Крім того, важливо наголосити, що в практиці стверджується засада прихильного ставлення до міжнародного права, згідно з якою норми національного права слід тлумачити і застосовувати у такий спосіб, щоб це відповідало нормам і принципам міжнародного права.

 

Міжнародне право в праві України

 

Декларація про державний суверенітет України 1990 року (Розділ X. Міжнародні відносини) встановила «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» [15].

 

В українському законодавстві питання співвідношення між національним і міжнародним правом певною мірою регулюється Конституцією 1996 року. Водночас слід наголосити на тому, що в Конституції України йдеться не про міжнародне право в цілому, а лише про таке його джерело, як міжнародний договір. До того ж йдеться не про всі види міжнародного договору, а лише про такі договори, які потребують згоди на обов’язковість з боку Верховної Ради України. Так, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України, «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

 

Зазначимо, що з цього формулювання неясно, чи мають міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, пріоритет щодо норм українського права.

 

Частина 2 ст. 9 Конституції України передбачає у свою чергу положення, згідно з яким «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

 

Водночас ст. 18 Конституції України встановлює правило, згідно з яким «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

 

Пріоритет міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлюється Законом України «Про міжнародні договори України» [16]. Частина 1 ст. 19 цього Закону під назвою «Дія міжнародних договорів України на території України» передбачає, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства»; а ч. 2 цієї статті встановлює правило, згідно з яким «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

 

На жаль, чинне українське законодавство не містить положень, які б регулювали питання співвідношення між українським правом та іншими джерелами міжнародного права, насамперед, міжнародним звичаєм.

 

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що українське право, насамперед текст Конституції України, потребує подальшого вдосконалення, щоб українське право якомога повніше відповідало міжнародно-правовим зобов’язанням України.

 

Література:

 

Лукашук И. И. Конституции государств и международное право. – М., 1998.

Лукашук И. И. Международное право в судах государств. – СПб., 1993. – С. 112.

Панов В. П. Международное право (учебные материалы). – М., 1997. – С. 9.

Wasilkowski A. Monism and Dualism at Present // Theory of International Law at the Threshold of the 21st Century. – Kluwer Law International, 1996. – P. 332.

Shaw M. Prawo miedzynarodowe. – Warszawa, 2000. – S. 101.

Bledsoe R., Boczek B. The International Law Dictionary. – ABC-CLIO, 1987. – P. 31.

Ibid.

Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: БЕК, 1996. – С. 224.

Там само.

Черниченко С. В. Теория международного права. В 2-х томах. Том 1: Современные теоретические проблемы. – М., 1999. – С. 151.

Там само.

Лукашук И. И. – Вказ. праця. – С. 225.

Там само.

Bledsoe R., Boczek B. The International Law Dictionary. – ABC-CLIO, 1987. – P. 12.

Згідно з самою Декларацією: «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод».

Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2004. – № 50. – Ст. 540.

 


Дата добавления: 2015-08-18; просмотров: 101 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Принцип, згідно з яким держави дозволяють свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість| Березня 1917 р - ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.049 сек.)