Як ставилася влада до проблем селянства?

ІV. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Давайте пригадаємо яке відсоткове відношення займали українці у складі Російської імперії:

– Українці – 72%

– Росіяни – 12%

– Євреї – 8%

– Інші національності – 8%

У складі Австрійської монархії:

– Поляки ­–45,5%

– Українці – 43%

– Євреї – 11%

Сьогодні ми почнемо вивчати історію українського селянства в ХІХ ст і маємо визначити, яке місце українські селяни займали в соціальній структурі суспільства.

V. ВИЗНАЧЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

Тема нашого уроку: «Якби ви знали, паничі...» (Т. Шевченко): українське селянство в середині XIX століття.

Мета нашого уроку:

VI. ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НОВИХ ЗНАНЬ

Розглянемо план уроку:

1. Соціальне та економічне становище українського селянства в середині ХІХ ст.

2. Наростання антикріпосного руху серед українських селян.

3. Уявлення селян про свою роль в суспільстві ХІХ ст.

4. Реформа Олександра І: умови та наслідки для селян.

1.Соціальне та економічне становище українського селянства в середині ХІХ ст.

Найбільш значними розрядами селянства в першій половині XIX ст. були приватновласницькі (поміщицькі) та державні селяни. Усі вони були за­лежними, оскільки не мали права володіти землею. Економічною основою для закріпачення була встановлена законом власність на землю, незалежно від того, хто виступав власником землі — держава чи приватна особа.

Соціальний склад сільського населення відрізнявся значною строкатіс­тю. До розряду казенних селян входили: державні селяни, які проживали на казенних та приватних землях, козаки, військові поселенці, однодвірці, однодвірські селяни, кіннозаводські, євреї — землероби, поселені на казенних та приватних землях, частково старостинські, економічні, коронні, вимороч­ні, банківські, відписні, колоністи, вільні хлібороби, селяни, приписані до навчальних закладів, вільні матроси, кантоністи, солдатські діти, нижчі вій­ськові чини та ін. Всі вони були особисто вільними, проте, користуючись ка­зенною землею, несли на собі тягар державних повинностей та податків, що наближало їх до становища поміщицьких та удільних селян.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3—4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6 днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав. Незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим, ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними, користувалися казенною землею. Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі.

Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства. Кожен крок поселенця був регламентований. За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

2. Наростання антикріпосного руху серед українських селян.

Піднесення селянського руху найчастіше припадало на роки, коли влада робила спроби реформ, які не залишали байдужими селян. У 1848 р. виступи селян пов’язувалися із введенням інвентарної реформи, у лютому 1855 р. — з оголошенням під час Кримської війни маніфесту про створення народного ополчення і поширенням чуток про звільнення від кріпацтва під час запису до ополчення. Похід у Таврію «за волею» спровокував криваві сутички між селянами і військами, що відбувалися впродовж 1856 р.

Селяни рішуче відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, вико­нувати будь-які інші повинності, коритися розпорядженням поміщиків та місцевих органів влади, організовували навіть своє самоуправління ⁵.

Статистика селянських виступів з 1796 по 1856 р. свідчить про різке зрос­тання кількості поданих колективних скарг та «прошеній» ⁶. Статистичні ма­теріали з 1857 по травень 1861 р. дають можливість відчути докорінну зміну, що відбулася в характері селянських заворушень. У виступах селян більш чіт­ко лунала вимога звільнення від кріпосної залежності та прагнення зберегти за собою після звільнення надільні землі. Наприклад Учасники «Київської козаччини» 1855 р., на­приклад, заявляли: «Поля і ліси - наші, і все, що є у панів, - також наше. Во­но так і є, бо ми самі і наші предки за все це вже відпрацювали».

3. Уявлення селян про свою роль в суспільстві ХІХ ст.

Проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. посилило у селян прагнен­ня до соціальної рівності та почуття власної гідності. У кріпаків з’явилася віра в те, що й вони нарешті здобули своє право. Чутки про невдачі російської ар­мії у Кримській війні 1853-1856 рр. послабили в них царистські ілюзії. Саме тоді селяни вели розмови про можливість розгрому Російської імперії ан­глійськими й французькими військами, який принесе їм жадане звільнення від кріпацтва.

Себе і своє місце у суспільстві селяни Правобережної України оцінювали крізь призму усвідомлення ними суспільної значущості хліборобської праці, притаманного також європейському селянству. Вони вважали працю хліборо­ба своїм покликанням, дарованим їм самим Богом.

Те, що селяни усвідомлювали себе годувальниками суспільства, сприяло руйнуванню в них традиційного селянського сервілізму, пробуджувало приспа­не кріпосництвом почуття власної гідності. Напередодні скасування кріпосного права селяни вже не хотіли визнавати соціальних пріоритетів шляхти, тим па­че, що в її середовищі кількість безмаєткових шляхтичів зростала, а їх соціаль­но-економічне становище наближалося до селянського.

У суспільній свідомості селян напередодні скасування кріпосного права (ймовірно, під впливом поширюваних чуток, що волю їм, можливо, дадуть, але землю залишать у власності поміщиків) з’явилося і міцніло переконання, що не лише сервітути, а й орна земля мають належати селянам. Свої претензії на зе­мельну власність вони вмотивовували двома основними аргументами: 1) вони вже відпрацювали панам за землю і 2) Бог створив землю не для нероб - поміщи ків, а для тих, хто працює на ній. Учасники «Київської козаччини» 1855 р., на­приклад, заявляли: «Поля і ліси - наші, і все, що є у панів, - також наше. Во­но так і є, бо ми самі і наші предки за все це вже відпрацювали»

4.Реформа Олександра І: умови та наслідки для селян.

Вихідним моментом реформ стала промова нового імператора Олександ­ра II, виголошена перед московським дворянством у березні 1856 р., його твердження: «Лучше отменить крепостное право сверху, нежели дожидаться того времени, когда оно само собой начнет отменяться снизу» ¹. Пізніше, під час роботи Таємного комітету, утвореного 3 січня 1857 р., він змушений був заявити: «Положение наше такое, что медлить нельзя».

Економічні фактори, що стали одними з головних причин реформи 1861 р., виявили всі недоліки кріпосницького ладу. Продуктивність праці се­лян до 1860 р. була дуже низькою і, незважаючи на дешевизну, не виправдо­вувала себе економічно. У 1848 р. 2/3 поміщицьких маєтків України мали ве­ликі борги і не забезпечували своїх селян насінням та продуктами харчуван­ня, врожаї рік у рік зменшувалися. Усе це свідчило про занепад кріпосного права задовго до його скасування.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест і «Положення про селян». Положення торкалося двох найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщика й поземельних відносин.

Положення 19 лютого 1861 р. складалося з 22-х окремих законодавчих актів. На Україну із законодавчих актів поширювалися: «Манифест», «Общее положение», «Положение о дворовьіх», «Положение о викупе», «Положение о губернских и уездньїх по крестьянским делам учреждениях», «Правила о порядке приведения в действие Положения о крестьянах», три «Местньїе по- ложения о поземельном устройстве крестьян». У положеннях враховувалися дві сторони ліквідації кріпосного права: осо­биста залежність селян від поміщиків і земельний устрій селян. Положення зберігали за поміщиками право власності на всю землю, яка розподілялася між селянами та надавалася їм у безстрокове користування відповідно до розмірів, встановлених «Місцевими положеннями». Навіть тоді, коли селянська грома­да повністю переходила на викуп, земля залишалася власністю поміщиків.

Наділення селян землею набувало обов’язкового характеру. Упродовж дев’яти років вони мали право відмовитися від отриманого наділу, залишаю­чись при цьому прикріпленими до землі. В разі зміни селянином місця про­живання він міг відмовитися від землі та сплатити за неї поміщику весь оброк або вартість панщинної повинності. До початку викупу свого наділу селяни вважалися «тимчасово зобов’язаними» і мусили відробляти кріпосні повин­ності на користь поміщика.

При общинному землекористуванні громада розподіляла землю поміж окремими господарствами (на тягла) з періодичними переділами по душах. При внесенні платежів за землю встановлювалася кругова порука. У місцево­стях із подвірним або сімейним землекористуванням громада наділяла селян землею в постійне користування, при цьому за внесення викупних платежів відповідало кожне господарство окремо.

Джерело.

Маніфест 1861 р.

Для правильного достижения сего мы признали за благо

повелеть:

1. Открыть в каждой губернии губернское по крестьянским

делам присутствие, которому вверяется высшее заведование делами

крестьянских обществ, водворенных на помещичьих землях.

2. Для рассмотрения на местах недоразумений и споров,

могущих возникнуть при исполнении новых положений, назначить в

уездах мировых посредников и образовать из них уездные мировые

съезды.

3. Затем образовать в помещичьих имениях мирские управления,

для чего, оставляя сельские общества в нынешнем их составе,

открыть в значительных селениях волостные управления, а мелкие

сельские общества соединить под одно волостное управление.

4. Составить, поверить и утвердить по каждому сельскому

обществу или имению уставную грамоту, в которой будет исчислено,

на основании местного положения, количество земли,

предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер

повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю,

так и за другие от него выгоды.

5. Сии уставные грамоты приводить в исполнение по мере 30

утверждения их для каждого имения, а окончательно по всем имениям

ввести в действие в течение двух лет со дня издания настоящего

манифеста.

6. До истечения сего срока крестьянам и дворовым людям

пребывать в прежнем повиновении помещикам и беспрекословно

исполнять прежние их обязанности.

7. Помещикам сохранить наблюдение за порядком в их имениях,

с правом суда и расправы, впредь до образования волостей и

открытия волостных судов.

Завдання: Проаналізуйте цей документ і визначне основні положення маніфесту.

VII. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Запитання для учнів:

1. Назвіть основні відмінності між державними та приватними селянами.

2. Скільки днів на тиждень тривала панщина на півдні, Правобережній та Лівобережній Україні.

3. Чому Кримська війна 1854-1855 рр, стала каталізатором антикріпацьких рухів.

4. Маніфест якого царя, призвів до Походу до Таврію за волею.

5. Коли і хто видав маніфест, який скасував кріпацтво.

6. Назвіть причини і наслідки реформи, яка скасувала кріпацтво.

VIII. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Сьогодні на уроці ми розглянули соціальне і економічне становище селян в середині ХІХ ст. Було визначено причини посилення гніту селян, які призвели до активізації анти кріпосних рухів. Також ми вивчили передумови, причини і наслідки проведення реформи Олександра І в 1861 році, яка скасувала кріпацтво.

ІX. ПОВІДОМЛЕННЯ ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дати відповідь на питання:

1. Назвіть причини економічного визиску селян?.

2. Дайте характеристику таким подіям: Київська козаччина, Похід до Таврії за волею, чому вони почалися і чим закінчилися.

3. З`ясуйте, як сприйняли селяни реформу 1861 року Олександра І.

Дата добавления: 2015-08-17