Олена Пашник

до змісту літературознавчої сторінки
на головну

Творчість Оксани Забужко - поетична, прозова й публіцистична - становить своєрідну спробу філософського заглиблення в основи людського буття, виявляючись на всіх його рівнях: самопізнання, осягнення природи Іншого, світового космічного і міфологічного творення. Саме тому актуальним нам видається аналіз у творчості письменниці специфіки функціонування категорії трансцендентного як одвічного прагнення людської істоти до пізнання сутності буття поза його видимими гранями. Поезія ж, вбираючи мінливі ритми Всесвіту, є найпридатнішою для вербалізації підсвідомих імпульсів, пошуку власної ідентичності на межі взаємопроникнення профанної та сакральної сутностей людського існування. Як зауважувала сама О.Забужко, поезія - "гранична повнота людської мовної потенції, ліміт, за яким - хіба що вже лиш мова янголів (чи, може, музика? чи - мовчання?..)".

Термін "трансцендентність" (від лат. transcendens - той, що виходить за межі) веде свою генеалогію від схоластичної філософії. Схоласти розрізняли іманентні і трансцендентні причини й дії; перші реалізуються в об’єктах, другі - знаходяться за межами їх наявного буття. А вже у І.Канта термін отримав гносеологічний відтінок і почав означати (на противагу іманентному) те, що переступає межі можливого досвіду. Трансцендентними нормами (незалежною волею, безсмертною душею, Богом) диктується, на думку вченого, і поведінка людини.

Отже, у філософії устійнюється розуміння опозиції трансцендентний / іманентний як дихотомії: іманентне (внутрішньо притаманне), суб’єктивне, виокремлюється на противагу трансцендентному, зовнішньому. Хоча пізніше Ф.Шеллінг, зокрема, розглядає трансцендентне як таке, що фокусується на суб’єктивному, коли об’єкт зникає, будучи "затуленим" актом знання: "Транцендентне знання є знанням про знання тією мірою, якою воно чисто суб’єктивне". Однак суперечності тут не спостерігаємо, оскільки дихотомічна пара понять трансцендентне / іманентне артикулює спрямованість (форму), а суб’єктивність / об’єктивність вказує на природу (походження, зміст) знання, отже, ці пари є елементами різних систем координат. В.Ерн, наприклад, акцентував увагу на співвіднесеності поняття "трансцендентне" зі свідомістю, зазначаючи, що стало традиційним розуміння трансцендентного як того, що виходить за межі нашого індивідуального досвіду: "трансцендентне все, що припускається в якості предмета, який існує поза свідомістю". Категорія власне суб’єктивності (а не суб’єктивного знання) є компонентом поняття іманентного, трансцендентному ж у цьому разі відповідає термін "інтерсуб’єктивність", який у феноменології розуміється як основа спільності й комунікації, завдяки якій трансцендентне "Я" переконується в існуванні Іншого.

В екзистенціалізмі трансцендентування трактувалось як вихід індивіда за власні межі буття. Уявлення ж про саме поняття трансцендентного відзначалося варіативністю. За Ж.-П.Сартром і А.Камю, - це "ніщо", яке виступає глибокою таїною екзистенції. З точки зору метафізичного (релігійного) екзистенціалізму трансцендентне - це Бог. У М.Гайдеґґера домінує міфопоетичний момент у розумінні явища. У цілому, філософія екзистенціалізму наголошувала на трансцендентному як на усвідомленні єдності всіх форм буття й одночасно акті самоствердження особистості в цьому світі, що є необхідною умовою повноцінного функціонування свідомого індивіда.

До проблеми артикуляції трансцендентності в структурі жіночої суб’єктивності першою звернулася С.де Бовуар, визначаючи трансцендентне й іманентне щодо ґендерного дискурсу і покладаючи в основу дефініцій поняття "свобода" (філософія свободи також бере свій початок у працях І.Канта). З приводу традиційного культурного дискурсу С. де Бовуар наголошувала: "Її [жінку] намагаються перетворити на річ, спрямувати до іманентності, оскільки її трансцендентність постійно живила б у ній усвідомлення своєї достатності й суверенності". Кожен індивід, акцентує письменниця, усвідомлює своє існування як постійне прагнення до самовдосконалення й основні критерії оцінки свого життя зводить до категорій "свобода" і "щастя".

Як бачимо, поняття трансцендентного як предмет релігійного й метафізичного пізнання має широку інтерпретаційну парадигму залежно від вибору точки відліку, - аж до зосередження на перцептивному невербалізованому осягненні цього феномена. Ми будемо розуміти поняття трансцендентного в контексті вільного буття людської екзистенції (можливості й здатності свободи), спрямованого до самореалізації і, одночасно, - до рефлексії, часом позасвідомої, оточуючого світу, виходу в "позаноуменальну дійсність" (В.Ерн), на рівень осягнення сакральності міфо- й космотворення.

Сучасна українська література має яскраво виражений потяг до рефлексій і саморефлексій, що стає вихідним моментом артикуляції трансцендентного бажання самовираження. У контексті такого прагнення віднайти власну тожсамість (формування "свого Космосу") тотального значення набуває проблема внутрішньої і зовнішньої свободи, яка, за С. де Бовуар, є найвагомішим компонентом трансцендентності кожної особистості. Через свободу формується і внутрішня гармонія, коли мікрокосм індивіда приводиться у відповідність до споконвічних законів макрокосму.

Специфіка концепції свободи Оксани Забужко обумовлюється передусім "позицією відкритої літературної свідомості" - можливістю вербалізації сутнісних проблем, омовленням раніше табуйованого чи просто ніким ще не фіксованого, свободою самореалізації. У передмові до збірки "Автостоп" Ю.Шерех щиро захоплювався такою відкритістю текстів: "Оксана Забужко говорить про речі, про які досі в українському мистецтві так не говорилося, часто так одверто, в таких подробицях, що дух переймає, падають усі завіси, і солодко, і страшно стає, і мимоволі думається - Боже великий, чи можна так невимушено, так просто про саму себе (бо в ліриці скрізь про саму себе), про своє тіло й душу прилюдно говорити, чи можна виносити такі речі на юрбу". Ці слова можуть стосуватися не лише "Автостопу" чи якихось конкретних, ранніх і пізніших збірок поетеси, а й усієї творчої спадщини О.Забужко. Просто поезія концентрує фарби, спираючись на важкі й щільні метафори:

Земля розволочена, наче жона чужоложна,

з-під ніг нам сочила, мов пасоку, яловий піт.

Відкритість текстів письменниці, пов’язану з переглядом традиційної моделі жіночої суб’єктивності, можна трактувати як епатажність чи емансипованість. Суть епатажу - поведінка, яка має за мету не стільки розкритися, скільки викликати певну реакцію в реципієнтів. Таке тестування читача, здійснюване, приміром, за допомогою вживлення в структуру тексту жарґону, передбачає наявність страхів у царині, що передує початку епатажу. Таким чином, ми приходимо до розуміння терміну "фемінізм" як одного із аспектів екстериорізації свободи через творчість, а також паралельно до цього артикуляції тілесного як традиційної константи вітаїзму (поема-монолог "Клітемнестра", "Польові дослідження з українського сексу"), що ілюстує бартівську концепцію розвитку "текстової еротизації" через механізми почуттєвого впливу на читача, фраґментаризації, неієрархічності, продукуючи ситуацію жіночої емоційної текстової комунікації. Феміністичну позицію письменниці цілком правомірно означити як свободу в контексті трансцендентного дискурсу, вектор якої спрямований на звільнення від колективних забобонів, культурних міфів, всього, що концептуалізує відчуження особистості від самої себе. Тексти О.Забужко сповнені не просто безпосередньої артикуляції фізичних відчуттів, а загострення найболючіших моментів нетрадиційними порівняннями з використанням подекуди позанормативної лексики. І тому, завдяки епатажності тексту відбувається створення "альтернативної" жіночої картини світу, - чи не вперше в історії Клітемнестра "заговорила" мовою тіла, так, як, може, не насмілилась би й зараз жінка, але як, безперечно, у стані афективного (чи напівафективного) збудження, зініційованого відчаєм, могла б думати, вербалізуючи тілесні відчуття:

...ненавиджу

тонке скавуління суки, котре заляскоче

мимо моєї волі в ту мить у мене в гортані...

У сучасній жіночій літературі (покоління 80-х) практично відсутній подібний мотив відвертості - як правило, констатуємо завуальованість, втілену в еротичній символіці, як, наприклад, у І.Жиленко: "І я страхаюсь, радісно і грішно, / розкрить тобі зелені вікна в сад". Одвертість О.Забужко можна пояснити й активним залученням традиції вільного постмодерного дискурсу, хоча письменниця ніде особливо й не наголошувала на своїй постмодерній орієнтації, а навпаки, ніби дистанціювалася, оцінюючи нинішнє покоління: "...занурені у всепоглинальні інтелектуально-стильові ігри праґматики-гедоністи, що добре навчилися, як сказати, але не знають, що, бавляться на постмодерному звалищі цитат...". Проте, так чи інакше, фізичне буття письменниці належить сучасності, їй імпонує постмодерністична концепція ігрової цитації, іронії. "Ми граємося крем’яшками з уламків тих споруд, які були залишені минулими культурами", - зазначає О.Забужко в одному з інтерв’ю, тим самим свідомо артикулюючи власну включеність у постмодерну ситуацію.

Трансцендентність жінки для О.Забужко, безперечно, зумовлюється й можливістю реалізації власної свободи в контексті національного дискурсу. Свобода експлікується як право на вільний акт вибору нації. Проте, для України поняття свободи сконцентроване перш за все на внутрішньому екзистенційному рівні. Л.Костенко, звертаючись до проблеми "гуманітарної аури нації", порушує питання летаргії народу, який, власне, і не прагне прокинутися (утвердитися в самототожності й трансцендентності через реанімацію атрофованої свободи, продукуванні індивідуальних софістичних констуктів). Ідентичну проблему реконструює й О.Забужко - як в есеїстиці, так і в художніх текстах. "Культура з ослабленим філософським началом, - зазначає вона в есе "Філософія і культурна притомність нації", - на сьогодні просто безпорадна перед історією, а значить, неспроможна забезпечити своєму суб’єктові (національній групі) належної культурної притомності. Саме такою виступає сучасна українська культура". Отже, мова йде про здатність цілої нації до трансцендентної свободи, але "український вибір - це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває". У світлі такого конфлікту постає також проблема об’єктивності "віддзеркалення нас світові", інтегрованості українського культурного простору в світовий. Коли вільність голосу обмежена чужим культурним оточенням ("Тільки ж мова чужа - мов тісний черевик...") - це не просто обмеження свободи. Це артикуляція глибокого трагізму ситуації відчуження батьківщини від її дітей, тотальної нівеляції понять "свій" і "чужий" простір:

А за тим склом була чужа країна -

Й на всій Землі моєї не було.

Основним чинником відмежування "свого" від "чужого", на думку О.Забужко, є мова: " вододіл - між тутешністю і чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу - проліг через мову". Проблема алієнації, гостріше закцентована депресією від "самопочуття невидимки" на вулицях чужеземного міста, авторемінісценцією реактуалізується і в "Польових дослідженнях з українського сексу".

Інший рівень індивідуальної свободи особистості актуалізується в текстах О.Забужко через поняття творчої свободи. Трансцендентність у структурі суб’єктивностей ліричних героїнь експлікується в процесі реалізації креативної сутності індивіда - жінки мають дар письменниці чи художниці. Творчий акт для героїнь О.Забужко не є виключно модусом урівноваження екзистенції після конфлікту з Іншим, як це часто можемо констатувати у поезії С.Йовенко, С.Майданської. Це, найперше, - засіб саморозкриття, рецепції, емоційного рівня осягнення повноти буття. І хоча в основі трансцендентності містяться категорії, детерміновані традиційним культурним дискурсом як "чоловічі" - світло, космос, гармонія, - весь процес трансцендентування жіночих персонажів (як і авторський) маркується ініціацією космічним началом, яке, проте, не нівелює хаотичну (інтуїтивну) природу "жіночого".

Концепція свободи творчості О.Забужко будується передусім на розумінні креаційного акту як сакрального (ритуалізованої інтенції), незалежного від волі людини. Творчість є проровом у позасвідоме, виходом екзистенції в площину трансцендентного осяяння. Тому важливим для розуміння природи трансцендентності у творчості О.Забужко є виокремлення інтенсіоналів. Найхарактерніша інтенція в текстах письменниці (енергія творення можливого світу) експлікується через певні елементи поняття "мова", а тому має такі вияви: світло, слово, море (більш абстрактні) та губи, язик, горло, або гортань, - конкретні, що ариткулює циклічність існування індивіда в мові, продукує специфіку загальної аури художньої особистості.

Найвищий рівень трансцендентності людської екзистенції - перцептивне осягнення сакральності буття. Реалізація ритуалу переходу межі між тутешнім і потойбічним у поезії О.Забужко експлікована в образах-символах як медіаторах дихотомії "профанність / сакральність" ("гортанний і темний розлам коридора", "галактична труба", "зсув календарний", "провалля віків", "жага світляна..., що свистить в порожнинах кісток"). Всі ці образи мають конотативну семантику тунелю, який проходить людина перед остаточним від’єднанням від тутешнього світу, отриманням первісної свободи (ініціація смертю).

Вагомим моментом при актуалізації переходу в надреальність є ініціація світлом. У творчості О.Забужко констатуємо своєрідний апофеоз світла, причому в першій збірці домінує образ сонця (тональність такого світла близька до прозорої сонячності новел М.Коцюбинського, міфологічне трактування якої - ясне, прозоре світло, що корелює з поняттям "Всесвітньої Порожнечі"). Трансцендентність співвідносна в цьому аспекті й з динамікою космосу (не лінійною, а, так би мовити, циклічною, пульсаційною, хоча й континуїтивною), яку авторка осягяє на рівні інтуїції, продукуючи образи такого семантичного наповнення, як "ритми світла й тіней", "розбивши світ в накрапах мерехтінь", "золотаве сонце-жук у дня блакитнім склі вібрує пружно". У пізніших поетичних збірках домінує образ вогню (феєрично-демонічного, смертоносного) - відбувається зміна інтенсивності світла і, подекуди, трансформація вібрації у лінійний рух (стріла, блискавка). Семантика такого вогню знаменує фаустівський прорив у сферу яснобачення.

Одним із вагомих результатів потягу особистості до трансцендентності є сакралізація нею профанного часу і простору. Саме потяг до такого методу продукування всесвітньої гармонії реалізується у творчості О.Забужко, коли прозаїчні символи органічно входять у "поетичний космос" текстів, актуалізуючись через ритуальний час ("Жінка з цитринами", "...Залізний вітер!"). Тому опис побуту звичайної квартири реалізується як універсалія, стає позачасовим портретом жіночої долі:

Стугоніла плита голубими суцвіттями газу,

І горіло варення, розлите в співучі вази,

Сонцем пряним липневим, що в тілі щемить так оскомно.

Основним сакральним топосом в поезії О.Забужко виступає місто (як вказує М.Еліаде, міфологічний символ Центру). Універсалія міста для авторки - сакральний простір, що сприяє людській екзистенції абсорбувати тожсамість. Домінантою такого простору є вертикаль (вісь "небо - земля", що відповідає міфологічному образові світового дерева), зреалізована через концепцію світового міста, детально викладену О.Забужко в есе "Психологічна Америка" і азіатський ренесанс, або знову про Карфаген". Сакралізація рідного топосу (Київ) зумовлена в О.Забужко передусім прагненням сприяти його включеності у світовий надкультурний контекст, вивищення до рівня світового міста.

Прикметною рисою творчості письменниці є також нівеляція проектування дихотомії сакральне/профанне як центр/периферія. Провінція як топос також сакралізується в поезії О.Забужко, бо вона консервує різні часові шари, певним чином профануючи їх, але утримуючи тяглість, відбиваючи строкатість соціально-культурних метаморфоз буття народу (цикл "Туга за батьківщиною"):

В тих містечках, де досі звертаються: "Жінко добра",

Де від готики до бароко - одна білизняна шворка...

Звертаючись до тези М.Бердяєва про свободу, яка не є вибором між поставленим перед письменником добром і злом, а створення ним власної концепції добра і зла, спробуємо також окреслити межі функціонування цих категорій у творчості Оксани Забужко. Поняття "добро" і "зло" співвідносяться для авторки найчастіше не з особистісними проблемами, як то спостерігаємо у більшості текстів сучасної жіночої літератури, вони артикулюють передусім позитив і негатив у контексті модусу загальнолюдської культури. "Добром" в авторській концепції маркується все, що корелює з категорією "світла", тобто обумовлює сакральне сприйняття авторкою профанного світу. "Зло" продукується всім, що нівелює свободу індивіда, руйнує цілісність його внутрішнього космосу: негативні емоції - на рівні міжособистісного спілкування; руйнація зв’язку поколінь - як наслідок ігнорування духовної єдності нації; аварії, катастрофи - загальнолюдський рівень. У підході до оцінки будь-якого явища авторка передусім ставить собі за мету уникнути фальші, що є артикуляцією перманентної проблеми для кожного митця: відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім. Саме це надзавдання вимагає безпомильного, часто інтуїтивного, "впізнання" добра і зла, чому сприяє повнота внутрішнього мікрокосму О.Забужко, гармонійно інтегрована в макрокосм. Творчість набуває сповідального характеру. Такою спробою всеосяжності маркується і світ її героїнь, основним елементом структури якого є прагнення до самореалізації в процесі філософського осмислення трансцендентності людського буття.

Оксана Забужко про книгу: “Здається, це чи не перша моя книжка, що з'являється на світ унаслідок прямого читацького запотребування — рясних нетерплячих відгуків (надто від молоді): «Пані Забужко, де Ваші вірші?!»... Остаточно мене добило, коли почула в одному радіозапису, як мої вірші декламують народні депутати… Тут уже просто соромно стало — виходить, наче з мене якийсь, прости-Боже, “поет для істеблішменту”: депутати читають, а студентам зась! Так що «Друга спроба» якраз і призначена задовольнити моїх “невдоволених” читачів: цей досить-таки грубенький том поетичного вибраного укладено в максимально представницькому форматі — від раніше публікованих віршів до тих, що написані цього року. Включено й дещо з найважливіших моїх поетичних перекладів, що ніколи не бачили світу (з невиданого “Вибраного” геніальної американки Сільвії Плат), і з дитячих віршиків, якими я свого часу дебютувала в амплуа “української Ніки Турбіної”, — словом, справді все найкраще з мого поетичного доробку. Так що, перефразовуючи Попелюшку з однойменного вірша, можу сказати про цю книжку — «зробила, що могла», — і закінчити, як у “Прощанні між зірок”: «А далі — розбирайтеся без мене».

У травні 2010 року відбулася презентація аудіо-книги «Оксана Забужко читає свої вірші», куди увійшли вибрані вірші зі збірки «Друга спроба», начитані самою письменницею. Аудіо-диск із поезією Оксани Забужко виданий «Фактом» спільно із студією «KWA Sound Production». Читання поезій Оксаною Забужко — це магічне дійство: вона блискуче подає вірші, повністю віддається читанню, робить це майстерно й проникливо. Вишуканий звуковий супровід від Миколи Петровського, Валерія Антонюка поглиблює настрій.

Оксана Забужко: “Мене, бува, запитують, чому саме поет читає вірші, а не актор? Та цінність якраз у тому, що поети інакше читають свої твори. Вони спираються насамперед на інтонацію, і цим ближчі до суті поезії... Поезія — природне дитя мови, її можна писати поза будь-якими соціальними умовами: в тюрмі, у злиднях... Поезію можна виношувати в умі. Я, наприклад, досі пишу в ритмі власної ходи, і тільки тоді, коли вірш закінчено, подумки наговорено (тому їх всі пам'ятаю), готовим записую, ніби відрізаю від себе. Отже, поезія соціально найневимогливіша з мистецтв, вона росте, як трава. Тоді як проза потребує громадянського суспільства”.

ДРУГА СПРОБА

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

* * *

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…

І двері розчахнулись — і за ними
стояв той чоловік, якого я люблю.
А з-за його плечей у мінус-нескінченість
(у паморозь на стінах — в перехват
дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, —
у наглий дзвін, з яким влетілий птах,
осклівши в грудку, падає додолу, —
в лабораторний кристалічний стиск —
в рідкий азот — в міжзоряну недвижність —
і врешті, у чоренну чорноту,
в якій уже нічого не розгледиш,
бо вимерзає зір) — тягнувся коридор.
Той чоловік стояв і просто так, дививсь —
зеленими підлідними очима,
і голова його була в снігу,
а щоки крила паморозь голчаста.
І раптом, тими самими очима,
я вгледіла — свою гарячу карість,
укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,
проскачку іскор в косах ворушких!.. —
а там, за мною, по мій бік порога:
палило сонце вибілений пляж —
пливли в очу жовтогарячі кола,
і плавилась од жару голова —
в червоних спахах заяскрілих щілин
на чорнім тілі дерева — вже рвавсь
назовні пломінь — з двиготом і гулом
розпростував злотисті язики
і танцював, обвалюючи крокви, —
і розверзалась спечена земля —
і вулканічна лава розчиняла
держави і міста — і сотня тисяч сонць
водночас загорялася у небі,
випалюючи зір! — відтак тяглась
плюс-нескінченість. Я явилась — звідти.
Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.
А цей поріг є — позначка нуля,
де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

— О найдорожчий, кожен ад є ад!
Тож не дивись вперед, ані назад:
стань просто — мною. Я — тобою стану.

Кивнув.
І засміявся.
І — розтанув.

В якомусь світі я була з тобою.
Десь стугоніло наше божевілля
На істеричних зблисках закаблуків,
Трощились келихи, пісні і долі —
А нам по сонцю прикипіло на устах,
І ми боялись роз’єднати руки.
І вийшла осінь, синьозуба, як циганка,
Окрилена пожежним мерехтінням,
І тасувала нам усі літа,
Що на шмалькому протязі віків
були порозлітались.
І це був світ, в якому мала я
Тріскучі, сатанинські чорні коси,
І пам’ять ще зовсім не наболілу,
Й немилосердну віру
у своє чаклунство:
На сто ладів я обертала землю, і щоразу
Твоя дорога поверталася туди,
Де реготала я, свавільно й хижо,
І толочила власний регіт, мов траву,
Тобі назустріч — чорним ураганом кіс розбитись
На твоїм напнутім, як тятива, плечі.
І це був світ, де можна всмерть натанцюватись
По тінях, котрими для нас мостились площі,
А з рукавів, що в передпліччях розчахнулись,
Бряжчали й сипалися зорі і міста,
А ми ішли крізь полум’я, крізь полум’я…
І це був світ, де я була з тобою —
Той світ, де не буває доль несправджених,
І де не знають мовчазної музики,
Світ, де все склалось так, як мало скластися, —
Якби не вітер, той скажений вітер,
Що вирвався із коридорів часу
І все на цьому світі переплутав…

Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава —
А потім будуть знову в мушлі рота,
Між скойок губ світитися слова.

Розтанеш в димній сутіні вокзалу —
Але осяде в пам’яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,

І тишина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон…
Щось відщемить. Щось — охолоне в звичку
(Бо й молодість — як скло під каблуком!).

Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І — пошепки — поплакати в вікно…

Оксана ЗАБУЖКО

ФЕЄРІЯ ПРО ДИРИҐЕНТА СВІЧОК

Дириґенте свічок!..
(Ув очах мерехтять чоловічки…)
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни, —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкида рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!..
Дириґенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч…
О, я чую: сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові —
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.
Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що двигтять в канделябрах, неначе патрони в стволі!
Поруч мене у кріслі сопе бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.
Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
“Перша свічка чадить.
І вобще, в етом вашем оркєстрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів”, —
Шелестять голоси, шелестять у пітьмі — як банкноти!
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну!
Дириґенте свічок! Ваших пальців обвуглені ґноти,
О я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!
О, тоді вони схопляться з крісел, зі схлипом і скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця обрушивши злий фейєрверк!
І коли Ваш невичахлий попіл пропалить засниділі мозки
(Задля кого згоріти, ой Боженьку мій, перед ким!) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом повільно піднімусь на кін.
Дириґенте свічок, я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт дириґентом останньої свічки —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

***

Оксана ЗАБУЖКО

ВИЗНАЧЕННЯ ПОЕЗІЇ

Знаю, що вмиратиму тяжко —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його
ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто ввесь вік ним протанцював — так,
що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської
мови,
І м’язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), —
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений
білок,
Проблимне натужно набрякла душа,
Випинаючись потемнінням
(А тіло тимчасом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,
Бо вона його душить), —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом
Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу
Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу! — і:
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву
крізь тіло,
В мить на щонайсліпучішім лезі
Поміж двома світами, —
Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,
Боже, нарешті!
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках
авторучки —
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

1989

Із нових поезій («Друга спроба», 2005)

Друга спроба
Російський мотив
“Така кругла, як глобус…”
Середземноморське літо—2003
Історія єресі

Оксана ЗАБУЖКО

ДРУГА СПРОБА

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який замість перлів, нагріб по підводдю — мідій…

“Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!”

…Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

…Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

Оксана ЗАБУЖКО

РОСІЙСЬКИЙ МОТИВ

…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
................
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…

***

Оксана ЗАБУЖКО

* * *

Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого, до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли колошкають,
до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.

Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих каструль…), —
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.

Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.

Оксана ЗАБУЖКО

СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКЕ ЛІТО—2003

В літо 2003-го од посухи на Середземномор’ї почалися лісові пожежі. Для боротьби зі стихією уряди Італії й Іспанії створили спеціальні фонди, і до кінця року місцеве населення підтримувало пожежі вже штучно — щоб зберегти робочі місця…
З утраченого літопису

…А ти за шеломянем. І між нами
Дрижать легкі моря, посічені човнами,
Й пориті літаками небеса.
І кавкання чайок звістує ранок,
І юний воїн — з бомбою й Кораном —
Встає зі сходу, вбраний у багряне,
І страх зі снів на берег виповза, —
Де ніжних міст розсипані суцвіття,
Де, як борлак, здригається століття
В кільці чужих і рідних україн, —
І я встаю, зализуючи рани,
І знов горять комп’ютерні екрани
Твоїм листом і голосом твоїм.

Ти чуєш, як вітри біжать по водах?
І дух доби — тяжкий, несвіжий подих
Із гнилозубих електронних дір —
Женуть на мене в цифровім режимі,
Втискаючи мене, немов пружину,
Все глибше й глибше — в яму, у надір…
Серед земель, які вже нас не носять,
Здавивши скроні, я друкую: “досить!” —
Надбігле слово, водяний пузир:
На цій планеті, тяжко нами хворій,
Згубитися очима в небі й морі
Вже не виходить — не сягає зір!
І ці смагляві, чорнобриві гори
Течуть димами: скільки стане зору,
Горять ліси, підпалені людьми, —
І клаптями згорілого паперу
Летять птахи, і порють стратосферу
Гелікоптери чорними крильми…

І, перейшовши мертвим буреломом,
Не зачерпнути байкерським шоломом
Із моря, як із Дону — п’яний князь
(Розбитись на гірському повороті
В машині, де співає Паваротті, —
Найбільша пільга, що чекає нас).
Горять ліси, як книги, — і нікому
Не розказать, як пряжить рот оскома
На-всіх-язиках безпорадних слів!
А ти десь там — ти ждеш мене додому,
І суне галич хмарою з-за Дону,
Й поверх пожару гучно кличе див…

***

Дата добавления: 2015-08-17