Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 10 страница

Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 1 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 2 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 3 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 4 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 5 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 6 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 7 страница | Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 8 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

- Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у городi! - кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою!

I почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, i веселi юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нiчою гаразд веселитись.

Як ось почали розїжджатись iз Нiженя й шляхта, державцi що були понаїжджали пiд час тiєї ради. Iнший привiз i жiнку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'їхалось з усiєї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весiллє вийшло. Як почаiла по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, обороняючи свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали.

Кому ж пощастило улизнути за царину, тiї, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє iде значний чоловiк у кованому возi да й шаблю держить голу або рушницю при плечi. Слуги iдуть кiнно округ воза. А за ним низовцi, охляп на мiщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стрiляй, хоть рубай, лiзуть наче скаженi. Боронить, боронить пана з сiм'єю челядь, да як звалять одного-другого запорожцi з коня, так хто оставсь - урозтiч! А вони, окаяннiї, коней зупиняють, у колесах спицi рубають, вози перевертають, панiв iз кармазину i з саєти обдирають. По полю не один вiз з покалiченими кiньми валяється, не одна вдова плаче по мужовi, не один бiдаха, конаючи в кровi, тужить, що не полiг пiд Берестечком. А там скрiзь порозламуванi скринi; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух iз перин, наче снiг, летить по вiтру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж iздригається. Довелось би i йому таке лихо, якби не блакитна стрiчка в ковнiрi.

Се ж однi так бiдовали, а другi давали таки добру одсiч харцизякам. Iншi догадались викидати iз возiв одежу: знiмали з себе жупани-лудани, блаватаси й єдамашки да кидали пiд ноги запорожцям, аби їх неситу заздрiсть зупинити. А запорожець пiдхопить, ткне пiд себе да знов навздогiн.

- Ей, люде добрi! - кричать iншi селянам, що, мов торопленi овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде!

То люде й оступлять, i оступлять кругом вiз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тiї братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огрiють, що тут i зов'ється ледащо. Iншi значнiї люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги i мiж простим людом додому пiхом пробирались. Тодi-то мужики до панiв, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись i до господи його з пiд Нiженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсiм попустити Україну низовцям на поталу.

Дивиться Черевань, аж i Тарас Сурмач їде возом iз Нiженя. Запорожцi його, у личаковiм кунтушi, не займають. На возi з ним iще пiвдесятка мiщан. Побачивши Сурмач Череваня:

- Ге-ге! - крикне.- Отак нашi поживились!

- А що там, бгате?

- Та що! Пiд'їхали нас братчики так, що тiлько ушима стрепенули!

- Що ж вони вам, бгате?

- Та що! Зараз у бурмистра Колодiя кубки, коновки срiбнi, ковшi, що позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили: "Не взивай козака злодiєм! Тепер,- кажуть,- минулось: се моє, а се твоє,- усе_ тепер обще! Своє добро, а не чуже розiбрали братчики по кишенях!" Отакiї! Ще ж це не все. Тут однi в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана, дак той смiється: "Ви ж хiба,- каже,- вражi сини, не знаєте, що ми тепер усi як рiднi брати? Усе в нас тепер укупi!.." Так-то пiдiйшли нас оманою сiчовi братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Києвi в нас не похазяйствовали низовi добродiї.

- Бгатцi! - каже Черевань.- У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жiнка, то й я сiв би з вами та й убравсь iз сього пекла.

- Рятуй же їх боржiй, добродiю,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!

- Чорта з два просватає! - гукнув тут, як iз бочки, чийсь товстий голос.

Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток - товарисгва верхи.

- Черга з два,- каже,- просватає! Уже кому що, _а Чсреванiвна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!

- Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, iдучи:

- Нi, не чую. Який я Тур? Хiба не бачиш, як тепер усе на свiтi попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь свiт перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тiлько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тiлько не Туром.

- Да годi, бога ради! - каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?

- Себто про Череванiвну закидаєш? - у одвiт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже бiс iзлизав - не бiйсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж бiльш, як не Кирилу Туровi, достанеться Череванiвна? Може, думаєш, тобi зоставлю? Найшов дурня!

I помчавсь iз своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.

Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собi стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось - Василь Невольник з кiньми. Упав Петро на коня i полинув за запорожцями; як тут йому назустрiч старий Шрам.

- Куди се ти мчишся, синку?

- Тату! Знов запорожцi хочуть ухопити Череванiвну!

- Покинь тепер усiх Череванiвен, синку! - каже понуро Шрам. - Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема бiльш дiла: закльовала ворона нашого сокола!

Нiчого й казати Петровi. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрiзано!

Аж ось гукає Черевань:

- Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.

- Де се ти, бгате, був у сю заверюху?

- Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам,- Прощай, нам нiколи.

- Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на радi з тобою був, бодай нiхто вже не дiждав так радувати! Що ж iз того вийшло? Тiлько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж менi ще звелиш чинити?

- Шкода вже тепер нашої працi, брате Михайле! - каже Шрам.- їдь собi з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усi амiнь.

- А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? - питає Черевань.

- Нi,- каже Шрам.-Барабашiв тепер повна Україна.

- Їй-богу, бгате, я кричав "Сомка!" так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Пiдождiть же! Куди ж оце ви, бгатцi?

- Куди ми iдемо,- одвiтує Шрам,- там тобi не бувати.

- Та, по правдi сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й пiд Нiженем огрiлись. Ось до якого часу блукаю не обiдавши. А бiдолаха Сомко! Що то вiн тепер?

- Ну, їдь же собi обiдати,- каже Шрам,- нам нiколи. Прощай!

- Прощайте й ви, бгатцi! Та заїздiть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.

- Нi, вже! - одвiтує Шрам.- Тепер про нас хiба тiлько почуєш. Прощай навiки!

Да й обнялись обоє перш iз Череванем, а потiм i з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:

- Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?

З тим i роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань iз Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.

 

XVI

 

А Брюховецький тим часом бенкетовав у Нiженi. У ту-бо нещасливу годину справдi так лучилось, як мовив Галка - "Де кричать, а де спiвають; де кров iллють, а де горiлку п'ють". Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагiн iз думними дяками - люде поважнi, що не з гайдамаками б їм бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазi, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому вiру; не звонтпили через того Iванця наготовити кривавих буч своїм землякам iз нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скiлько опiсля розлито на Вкраїнi кровi через Iванцеве лукавство да через неситу хтивiсть московських воєвод?

Гуляє князь Гагiн iз Брюховецьким, iсповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон'є. Скрiзь, i в свiтлицях у Колодiя, i на подвiр'ї, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались iз ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Iванцевi. Невiрнi душi! Тепер уже iншому й трунок не лiзе в пельку, iншому так тяжко, як тому Юдi; да вже нема вороття - треба брататься з розбишаками! А тiї окаяннiї сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких i не сходяться, п'ють горiлку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз iде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанiю, i питається в гетьмана:

- Чи в вас у Сiчi знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже:

- В нас, князю, у Сiчi, то i норов, хто "Отче наш" знав. Як, уранцi вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи кiвш буде, не глядить перемiни,Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тiнi.

Як же почали розхапувати по кишенях мiщанське добро, то князь i собi звонтпив, щоб його ще гiрш, нiж на радi, не потрутили; да, скончивши обiд, зараз i попрощавсь iз новим гетьманом. Брюховецький провiв його аж за ворота.

Провiв князя за ворота, аж тут йому назустрiч двоє дiдiв сiчових - ведуть за шияку якогось сiромаху-братчика. Так як-от часом двоє вовкiв попадуть пiд селом необачну свиню да, взявши з обох бокiв за ушi, ведуть у пущу на розправу, так тiї дiди вели бiдаху-запорожця через базар, позираючи грiзно з-пiд сивої щетини.

- Де се ви, батьки, блукали, що й не обiдали вкупi? - питає Iванець.

- Та от бач! - кажуть.- За цим ледащом i обiд утеряли.

- Що ж вiн таке?

- Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволiв син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак вiн туди i внадивсь.

- Так оце ви його й пiймали на гарячому вчинку?

- Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: "Е, постривай же,- кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!" - та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрi люде на радi гетьмана обирають, а вiн, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. "Одчини!" Не одчиняє. "Одчини!" Не одчиняє. Ми дверi вивалили, аж вiн, поганець, там, як той кнур у берлозi!

- Що ж ви оце думаєте з ним чинити?

- А що ж бiльш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагрiти, щоб не дiждав бiльш рясту топтати!

Кругом запорожцi, як тiї гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повiв кругом якось лукаво очима.

- Ударити,- каже,- в раду.

От i почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вiвчаря, той звiдти, той звiдси, поспiшали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала i зробили судне колесо i всi дiди стали в первiй лавi, похиливши тяжкiї од думок голови, тодi й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От i став на свойому гетьманському мiстi, пiд бунчуком i корогвою, i вщухнули всi, слухаючи, що казатимуть старiшi. Як ось, тiлько що кошовий дiд, батько Пугач, виступивши наперед, хотiв кланятись на всi боки до раднього слова, аж Iван Мартинович звелiв ударити у срiбнi Сомковi бубни i прийняв сам таке слово:

- Панове полковники, осаули, сотники i вся старшина, i ви, братчики запорозькiї, i ви, козаки городовiї, а найбiльш ви, мої низовi дiтки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас iз собою на Вкраїну, на волю й на розкошi, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замiсть паляниць годувати? Ох, боже мiй милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм дiткам, а тут ось сивiї голови сiчовiї знай киї та киї вимагають. I за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило стоїть посеред колеса) За те, що трапилось, може, раз на вiку, вскочити в гречку! Який же його бiс утерпить, ходючи посеред спашу? Хiба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Сiчi за се карати, а тут нам через жiнок швидко доведеться перевести всiх братчикiв. Як вам здається, панове молодцi, чи правду я кажу, чи нi?

- Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! - загули кругом запорожцi, як iз бочки.

- А вам як здається, батьки? - питається в дiдiв. А дiди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвiтовати. Довгенько думали сивiї оселедцi, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далi виступив знов наперед батько Пугач да й каже:

- Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотiв! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобi кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобi кажу, що пропадеш, як собака!

- Годi лиш, батьку! - крикне Брюховецький - Чого се розпустив морду, як халяву? Та се не Сiч: тут тобi гетьман не свiй брат!

- От яка нам честь за нашу працю! - кажуть дiди.- Тим-то добре казано нам у Сiчi: "Ей, не слухайте, батьки, сього ледащицi: пiдвезе вiн вам москаля!" А ми таки не пойняли вiри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраїнi завести запорозькi порядки!

- О, ви голови цвiлiї! - каже Брюховецький.- Яких же тут сподiватись порядкiв, коли Запорозька Сiч буде серед жонатого люду? Ви думаєте, що i всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми - так iнше почуваємось Не москаля я вам пiдвiз, а роблю все по правдi, що жоден братчик на мене не пожалується. На Сiчi, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру - женитись та господарювати.

- А хiба ж ти,- озвавсь батько Пугач,- не казав нам, окаянний, як пiдмовляв нас у городи: "Ходiмо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всiї Українi?" Хiба ти не казав, що Сiч буде Сiччю, а запорожцi будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?

- Казав,- одвiтує Брюховецький,- i як казав, так i зробив. Самi бачите, що запорожцi тепер першi пани на Вкраїнi: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть i рядитимуть вони по запорозьких чвичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер нi в мiщанина, нi в мужика се моє, а се твоє. все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишенi. Чого ж вам iще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Нi, сього не буде: я своїм дiткам не ворог.

- За дурницю! - кажуть дiди.- На чiм держиться Сiч i славне Запорожжє, те повернув ти на смiх!

- Нехай собi й держиться, коли йому так до смаку. Ми мiж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай iде на Сiч їсти сушену рибу з сировцем.

- Ми таки й пiдемо, гаспедiв сину! - каже батько Пугач,- Ти нас не випихай колiном. Тiлько добре собi пам'ятай, що брехнею свiт пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братцi, на його гетьманство! Ходiмо до своїх куренiв! Гей, дiти, хто за нами?

Сiчовi батьки думали, що так i висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться.

- Хто за нами? - покликне ще раз батько Пугач.- Кому любо з нечестивим пройдисвiтом у грiхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!

Тiлько ж i за другим разом нiхто анi з мiсця.

- Так ви, бачу, усi одним миром мазанi! - каже тодi батько Пугач.- Пропадайте ж, ледащицi! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слiд, що топтав iз паливодами! Плюйте й ви, батьки,- каже своїм товаришам,а на прощаннє скажем сьому Iродовi, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.

От i почали дiди один за одним виходити з колеса. I зараз первий, обернувшись, плюнув на свiй слiд да й каже:

- Щоб же тебе побив несвiтський сором, як ти нашу старiсть осоромив!

I другий плюнув да й каже:

- Щоб на тебе образи падали! I третiй:

- Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав нi вдень нi вночi покою! I четвертий:

- Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! I п'ятий:

- Щоб ти на страшний суд не встав! I, вийшовши з радного колеса, забрали свої конi з чурами да й рушили до Низу.

А Iванцевi того було й треба. Посмiявшись доволi

з своїми розбишаками, каже:

- Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули мiщан, одбули й старих дундукiв. Тепер пийте, гуляйте i веселiтесь. А мене щось на сон знемогає. Пiду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи.

Пiшов Iванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледвi ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.

- Пiдтоптавсь,- кажуть,- наш Iван Мартинович.

- Iще б не пiдтоптатись, стiлько дiла наробивши!

- Та, мабуть, i в головку на радощах лишає закинув.

А вiн, клятий, нi од працi не втомився, нi од горiлки не впився. Його лукавий мiзок коверзує собi нову думку: як би того безталанного Сомка до послiда-години допровадити! Плутаючи по дорозi ногами i зажмуривши очi, як кiт, Брюховецький скрiзь зуби почав так против своєї думки закидати.

- Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловiковi? Засмiявсь козак:

- Се, пане ясновельможний, тiлько таку гуторку проложено.

- Гм! - каже Брюховецький.- Проложено! А з чогось же то її взято... Ох, ноги зовсiм не несуть! Вража старiсть надiходить. Чи випив чоловiк кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.

- Се ви, пане гетьмане,- каже Петро Сердюк,- на радах так уходились.

- Ох, на радах, на радах! - мимрить Брюховецький.- Послужив я козацтву щирою душею, а як-то менi козацгво послужить!

- I, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! - сказав козак Сердюк. - Та ми за вас усi голови положимо!

- Голови! - бурчить Iванець.- Було б з мене й одної голови, якби хто зумiв її положити, щоб довiку не встала.

Усмiхнувсь Петро Сердюк да й думає: "Пiдтоптавсь, пiдтоптавсь пан гетьман!"

А вiн iде, тяжко ступаючи, справдi мов п'яний; далi знов пробовкне деяке слово, i все на Сомка наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюковi Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький i каже:

- Чи бачиш ти, Петре, коло станi, при самiй землi вiконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усiма, i не було йому рiвнi на всьому свiтi. Як тобi здається се диво?

- Диво велике,- каже Петро Сердюк,- нiчого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане.

- От же я розкажу тобi щось iще дивнiше. Ось слухай лишень, братику, який менi сон сьогоднi перед свiтом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й прийшов, i лiг спати, i виспавсь, i проснувсь ранком - проснувсь, аж менi кажуть, що вночi чудо велике створилось: Сомковi миш голову одкусила! Як тобi здається, Петре? Проти чого сей сон менi приснився? Коли б ти менi сей сон одгадав, знав би я, як тобi оддячити.

Загадавсь козак, далi, помовчавши, й каже:

- Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?

Обняв Iванець Петра Сердюка за сi слова. Далi, ввiйшовши до свiтлицi, зняв з руки широзлотий перстень да й каже:

- Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрiзь дванадцятеро дверей, куди треба. Вiзьми, надiнь, нiде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зiлля?

- Того одступаю,- каже Сердюк Петро,- що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас нiхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем i твiй сон пройде.

Оставсь Брюховецький, як остуджений.

- Е,- каже,- так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звiку козак не був i не буде катом! - i почав ходити по свiтлицi.

Походив, походив.

- Чорт знає якi,- каже,- забобони! Буцiм не все один бiс, чи задавити яку погань на радi, чи шпирнути ножем пiд бiк у глибцi!

Ще помiркував трохи, ходючи.

- Мабуть,- каже,- що не все одно!.. Чом же ось я сам не пiду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його смiливо, а тепер мене якийсь острах бере...

Знов почав походжати мовчки.

- Казна-як доля чоловiка ворочає! - каже собi.- Мабуть, сам лихий менi помагає... А лучче б нiчого сього не було... Ой батьку Богдане! Не пiзнав би ти тепер свого Iванця!.. Ворог!.. I звiдки нечистий утелющив менi ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись... Вивернеться... добре, що поборов... Два коти в одному мiшку не помиряться... Чом же оце нема в мене сили до закiнчення? Була сила свiт на свiй лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь... Що ж, як на Москвi зроблять не по-нашому? Грошi грошима, бояре боярами, а цар - душа праведна...

 

XVII

 

Мiзкує собi ледачий Iванець, ходючи по свiтлицi, аж ось увiйшов вартовий:

- Якийсь чоловiк має про негайне дiло ясновельможного сповiстити.

Дозволив гетьман позвати перед себе. Увiйшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тiлько очi видно, а сам у широкiй семрязi; на спинi чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грiшна душа його тривожилась.

- Хто їй такий?

- Той, кого тобi треба.

У Йванця пiшов мороз поза спиною.

- Кою ж,- каже,- менi треба?

- Тобi треба такого, щоб заворожив на впокiй Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панiв люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й нiженськi мiщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусiя.

- Що ж ти за чоловiк?

- Я чоловiк собi мiзерний - швець iз Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.

- Як же ти заворожиш Гетьманщину?

- А так. Пiду тiлько та розкажу Сомковi твiй сон; зараз усе i втихомириться.

- Дияволе! - скрикнув Брюховецький.- Звiдки ти мiй сон знаєш?

- Од усатого пацюка знаю.

- Буде ж тому пацюковi!

- Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скорiш одкараскатись, щоб через тебе та й усiм нам не було - сьогоднi пан, а завтра пропав.

Довгенько помовчав Брюховецький.

- Одкрий,- каже,- голову; я подивлюсь, чи не нечистий справдi до мене присусiджується.

- Нечистому багацько дiла й по монастирях,- одвiтує той да й одкинув вiдлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:

- Кирило Тур!

- Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомковi катом,- каже Кирило Тур i накривсь iзнов вiдлогою.

- Невже ти оце вiзьмешся за таке дiло? - питає Брюховецький.

- А чому ж? - каже.- Хiба в мене руки не людськi?

- Ти ж, кажуть, був трохи свiй iз Сомком!

- Так, як чорт iз попом. Я вже давно на його чигаю, i в Києвi - сам здоров знаєш - трохи не доказав йому дружби. А нашi дундуки подякували менi киями. Отака в свiтi правда!

- За що ж ти на його злишся?

- Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай i ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобi подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи менi тiлько, як до його добратися.

- От як,- каже.- Вiзьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.

- Гарна каблучка,- каже Кирило Тур.- Ще й сагайдак iз стрiлкою на печатi вирiзано. А Брюховецький:

- Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покiйний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив iз сим знаком i в Черкаси до Барабашихи. Покiйний гетьман подарував менi його на пам'ятку.

- Еге! - каже Кирило Тур.- Що то з доброї руки подарунок! Так от вiн на добро й здався,- да й вийшов iз свiтлицi.

Iванець сам провiв його за дверi, а вiн йому шепче:

- Лягай спати, не турбуйсь. Перед свiтом приснивсь тобi сон, перед свiтом i справдиться.

Пiшов Кирило Тур, похилившись, у своїй вiдлозi з горбом. Нiхто б не пiзнав тепер його молодецької ходи, нi високою стану. Так собi, наче горбатий дiд. Уже надворi стемнiло. Ось добирається вiн до Сом-кової глибки. Зараз у надвiрнiх дверей стоїть козак iз ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.

- Геть!

- А се що? - каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руцi перстень.

Скоро вздрiв сторож гетьманський знак, зараз i одчинив дверi.

За тими дверима ще дверi. Iзнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стiнi на вiконцi. I той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще третi дверi i третiй козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик i ключ од глибки.

- Iди,- каже,- до свого товариша Я буду сповiдати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобi на сей час позакладало.

А той йому:

- Та я й сам рад звiдси заздалегiдь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповiдь.

- Ну, коли знаєш, то й лучче.- каже запорожець.- Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Вiн пiсля сповiдi засне.

- Засне пiсля твоєї сповiдi всякий! - бурчав, зачиняючи дверi, сторож.

Вiн же виходить у однi дверi, а Кирило Тур входить у другi. Увiйшов i зараз запер дверi. Гляне, посвiчуючи по глибцi каганцем, аж у кутку сидить на голому ослонi Сомко. Одним залiзом за поперек його взято i до стiни ланцюгом приковано, а другi кайдани i на ногах замкнутi. У старiй подранiй сiрячинi, без пояса i без сап'янцiв. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тiлько вишиваної срiблом да золотом сорочки посовiстились iзнiмати. Вишивала ту сорочку небога Леся; i по ковнiру, i по пазусi, i по ляхiвках широких рукавiв повиписовала голубонька срiблом, золотом i блакитним шовком усякi квiтки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьмановi на пам'ятку гостьовання в Хмарищi. Так отся тiлько сорочка зо всього багатства йому осталась; i чудно, i жалiсно було б усякому дивитись, як вона у тiй мiзернiй глибцi iз-пiд старої сiрячини на гетьмановi сiяла!

Постановив Кирило Тур на вiкнi каганчик, а сам наблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець iз-за халяви ножаку i показує Сомковi. Той iзвiв до неба очi, охрестивсь:

- Що ж? - каже.- Роби, що тобi сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:

- Хiба ж тобi не страшно вмирати?

- Може б, менi,- каже Сомко,- й страшно було, якби не було написано: "Не убойтесь от убивающих тiло, душi же не могущих убити..."_

А Тур каже:

- Та се ти так мiзкуєш, поки не почув залiза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки рiзону по грудинi...

- Адова утробо! - крикне тодi Сомко.- Невже тобi мало моєї кровi? Ти ще хочеш навтiшатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи пiд землею, звик iссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тiло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!

- Добре, єй-богу, добре! - каже тодi Кирило Тур своїм голосом, ховаючи нiж на халяву.- Єй-богу! - каже.- Менi здається, що я смик, а всi люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на свiтi коротаю, а весiллє справляю.

- Що се! - каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на iм'я боже, чи справдi ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалi туманiти?

Запорожець зареготав.

- Ще й питає! А яка б же шельма, опрiч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожi? Тiлько вiн один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.

- Що ж ти менi скажеш?

- А от що я тобi скажу. Давай лишень мiнька на одежу та виходь iз сiєї пакосної ямки. Тут тiлько б гадинi жити, а не чоловiковi. Уподобав же чорт знає що! Там iебе пiд Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як i я: паволоцький пiп iз попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навiки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, i давай тиснуть паволочан - притьмом хоче зруйновати мiсто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. "Постривай,- кажу,- попе, ще, може, вернемо сокола з клiтки!" А тут i помiж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волi, так кутесь та ждiте гасла. Ти, може, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Iванця. Тепер тiлько гукнеш по Вкраїнi, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бiгтиме. Пiднiмуться й тiї, що не були на радi, бо иа раду позлазилась до Iванця тiлько сама погань з України, а добрi люде не пойняли гольтя-пакам вiри. Тим-то Iванець iз поганцями таке лихо i вкоїв! А з Запорожжє теж тiлько самi паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тiлько озвешся, руку потягне i допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобi казку кажу?


Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 9 страница| Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 11 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.039 сек.)