Кримінологічна характеристика особи корупціонера.

Корупція - одне з найнебезпечніших для суспільства та держави явищ. Вона підриває авторитет державного апарату, дискредитує його діяльність, руйнує основні принципи, на котрі спирається будь-яка демократич­на держава, серед яких принцип рівності громадян перед законом, справедливість, неупередженість правосуддя, захищеність людини правоохоронними структурами від різного роду протиправних посягань і свавілля чиновників та ін. Крім цього, ко­рупція завдає державі значної економічної та політичної шкоди, серйозно гальмує по­ступальний розвиток суспільства. Корупція в Україні зводить практично нанівець по­тенційну ефективність будь-яких економіч­них та соціальних програм держави, резуль­тативність управлінських рішень [1, с. 5]. Тому визначення і характеристика осіб, які вчиняють корупційні злочини є достатньо актуальним напрямом наукового пошуку в аспекті здійснення ефективної протидії вка­заному різновиду злочинності.

Загальна характеристика осіб, які вчи­няють корупційні злочини розглядалися у дослідженнях О.М. Джужи [2], З.С. Іванюка [3], М.І. Мельника [4], Г.Л. Шведової [5] та інших науковців. Проте, беручи до уваги складність досліджуваної проблеми, а також реформування антикорупційного законо­давства, вона ще залишається дуже актуаль­ною.

Однією з основних складових предме­та науки кримінології є вчення про особу злочинця. Без нього неможливо до кінця з’ясувати всі інші кримінологічні пробле­ми, будь-то детермінанти злочинності чи організація боротьби з нею [6, с. 92]. В од­накових умовах різні люди ведуть себе по- різному - одні дотримуються закону, інші його порушують. Це дає підстави вважати, що особи, які обрали антисуспільний варі­ант поведінки, чинять так внаслідок певних їх властивостей, що обумовили саме цей ви­бір. Тому дуже важливим напрямом науки кримінології є вивчення осіб, які вчинили злочини.

Зміст поняття особи злочинця поєднує в собі соціологічне поняття особи і юри­дичне поняття злочинця, тому пробле­ма особи злочинця має вирішуватись на основі загальносоціологічного вчення про особу [6, с. 92].

Кожна людина відрізняється своїми особистими якостями, як позитивними так і негативними. Одні з них дієво до­помагають суспільному прогресові, інші, на­впаки, перешкоджають йому: ухиляються від суспільно корисної праці, стають поруш­никами громадського порядку або займають антисоціальну позицію. Об’єктивну цінність особи становлять не походження людини, належність до певного класу, а її соціальна позиція, внесок у загальний суспільний про­грес. Звідси ознаки особи можуть бути не лише позитивними, а й негативними. Саме останні характерні для особи злочинця. Та­ким чином, застосовуючи поняття «особа злочинця», треба мати на увазі саме соціаль­ну суть людини, яка вчинила злочин, тобто порушила кримінальний закон [6, с. 92].

Можна сказати, що особа злочинця - це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають на її злочинну поведінку [6, с. 94].

Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з’ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності. Кримі­нологи вивчають злочинність і злочинців у рамках специфічного детермінізму, коли з’ясування їх чинників та ознак недостатнє з точки зору філософії та загальних наук про людину і суспільство. Ця специфіка обумов­люється предметом і методикою криміноло­гічних досліджень. Отже, виникає завдання виокремити коло тих характеристик, які дають можливість виявити найближчі до злочину і злочинця причинно-наслідкові зв’язки та типові ознаки.

Особа злочинця також включає низ­ку елементів, тобто певну кількість різних ознак, властивостей, рис, особливостей [7, с. 37]. Будучи різновидом особи взагалі, осо­ба злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспіль­стві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і вира­жають характер та ступінь її суспільної не­безпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) соціальні ролі і статус;

г) морально-психологічні характеристи­ки [6, с. 96-97].

Оскільки корупційна злочинність є різ­новидом злочинності, то осіб, що здійсню­ють ці злочини варто класифікувати за всіма переліченими ознаками.

Дослідження особи корупціонера пока­зує, що від інших видів правопорушників корупціонер відрізняється передусім осо­бливою соціальною позицією - наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння. Корупціонером може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто осо­ба, яка має відповідний соціальний статус. Цей статус визначає реальні соціальні функ­ції особи, обумовлені її становищем у системі суспільних відносин, і відіграє для особи ко­рупціонера надзвичайно важливе значення [4]. Тому, розглядаючи суб’єкта корупційної діяльності за вказаними ознаками, варто брати до уваги саме його соціальний статус.

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця включають стать, вік, освіту, місце народження і проживання, громадянство та інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі і самі по собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили злочини, соціально-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без якої неможлива повна кримінологічна характе­ристика особи злочинців [6, с. 97].

Так, розглядаючи таку ознаку, як стать, ми бачимо, що більшу частину корупціонерів становлять чоловіки, оскільки переваж­на більшість відповідальних посад займа­ється саме ними. Також варто зазначити, що освітній рівень є високим, оскільки умо­ва мати вищу освіту на сьогоднішній день є обов’язковою для зайняття керівних посад. Така ознака, як вік злочинців, показує, що переважна більшість корупційних злочин­ців перебуває у віці понад 30 років, оскіль­ки зайняти відповідальну посаду у меншому віці дуже складно з ряду причин.

Кримінально-правова характеристика особи злочинця - це дані не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної поведінки, одноособо­вий чи груповий характер злочинної діяль­ності, форму співучасті (виконавець, органі­затор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимос­тей тощо [6, с. 97].

Характерною рисою корупціонера є наявність у нього корисливого або іншо­го особистого інтересу, який, по-перше, є обов’язковим елементом для визнання не­правомірної чи неетичної поведінки корупційною; по-друге, свідчить про умисний ха­рактер корупційної діяльності. Корупціонер - це особа, яка усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону. Про це, зокрема, свід­чить той факт, що особи, які претендують на зайняття посади у системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них антикорупційні обмеження [4]. Як правило, корупційні дії мають одноособовий харак­тер злочинної діяльності і особа-корупціонер раніше судимостей не мала.

Соціально-рольові характеристики роз­кривають функції індивіда, обумовлені його становищем у системі існуючих суспільних відносин, належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми та ор­ганізаціями в різних сферах громадського життя (робітник чи службовець, рядовий виконавець чи керівник, неодружений чи глава сім’ї, працездатний чи непрацездат­ний, безробітний тощо) [6, с. 97].

Дослідження особи корупціонера показує, що від інших видів правопорушників корупціонер відрізняється передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння. Корупціонером може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто особа, яка має відповідний соціальний статус. Цей статус визначає реальні соціальні функції особи, обумовлені її становищем у системі суспільних відносин, і відіграє для особи корупціонера надзвичайно важливе значення у трьох аспектах.

По-перше, без відповідного соціального статусу (без повноважень щодо виконання функцій держави, без включення у суспільні відносини щодо реалізації публічної влади) особа не може стати корупціонером — вона може зловжити владою або службовим становищем, використати їх в особистих інтересах або інтересах третіх осіб, лише будучи офіційно наділеною ними.

По-друге, від соціального статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежить характер корупційного правопорушення та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає особа і значнішими повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинене нею корупційне правопорушення. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Зокрема, зміст антикорупційних вимог та обмежень має визначатися залежно від зазначених моментів, пов’язаних із соціальним статусом публічної службової особи.

По-третє, соціальний статус є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, а саме утруднює притягнення особи до відповідальності за вчинене корупційне правопорушення. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї або інших осіб. При цьому чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю.

Корупційна поведінка здебільшого по­лягає у поступовому відхиленні особи, упо­вноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, уста­новлених нормативно-правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, цін­нісних орієнтацій, поступового перетворен­ня законослухняної особи на корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати на­дані їй владні повноваження у власних ін­тересах чи інтересах інших осіб. При цьому в одних випадках відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки (якісне зростання), в результа­ті чого особа твердо стає на корупційний шлях, виявляючи дедалі небезпечніші ко­рупційні прояви і визначаючи для себе корупційну поведінку сенсом перебування на посаді. В інших випадках корупційні пра­вопорушення вчинюються внаслідок збігу певних життєвих обставин. Тобто, йдеться про ситуативну корумповану поведінку (си­туативного корупціонера) [4].

Моральні властивості особи включають її світогляд, духовність, погляди, переконан­ня, установки та ціннісні орієнтації [6, с. 98]. Розглядаючи моральні властивості особи корупціонера ми можемо відмітити, що ця особа вже зорієнтована на протиправне ви­користання владних повноважень для на­живи, задоволення власних інтересів та інтересів третіх осіб за винагороду. Таким чином, особа цілеспрямовано йде до влади з метою вчинення корупційних діянь.

Психологічна характеристика особи зло­чинця включає особливості її інтелектуаль­них, емоційних і вольових якостей [6, с. 98]. Інтелектуальні властивості корупціонера передбачають достатньо високий рівень ро­зумового розвитку і обсяг знань, який до­поміг зайняти відповідну посаду, великий життєвий досвід.

Розглянувши основні кримінологічні ознаки, що характеризують особу злочинця, ми можемо охарактеризувати особу, яка вчи­няє корупційні злочини. Так, перед нами постає особа віком понад 30 років, який має одну або декілька вищих освіт, займає керівну посаду, має корисливий або інший особистий інтерес, усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону, раніше не судимий. Таким чином, для попередження корупційних злочинів підвищену увагу необхідно приділяти саме таким категоріям осіб. Вар­то також зазначити, що вивчення особи корупціонера не повинно обмежуватися вста­новленням відповідності окремим ознакам, які лише поверхово характеризують особу, а має проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією повнішого вияв­лення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею но­вих злочинів.

Корупційна поведінка здебільшого може проявлятися у двох формах.

Перша з них полягає у поступовому відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, установлених нормативно-правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, поступового перетворення законослухняної особи на корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй владні повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому в одних випадках відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки (якісне зростання), в результаті чого особа твердо стає на корупційний шлях, виявляючи дедалі небезпечніші корупційні прояви і визначаючи для себе корупційну поведінку сенсом перебування на посаді. В інших випадках корупційні правопорушення вчинюються внаслідок збігу певних життєвих обставин. Тобто йдеться про ситуативну корумповану поведінку (ситуативного корупціонера).

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що, зайнявши відповідну посаду, особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи, задоволення інших інтересів або інтересів третіх осіб. Тобто особа цілеспрямовано йде до влади з метою вчинення корупційних діянь.

Характерною рисою корупціонера є наявність у нього корисливого або іншого особистого інтересу, який, по-перше, є обов’язковим елементом для визнання неправомірної чи неетичної поведінки корупційною; по-друге, свідчить про умисний характер корупційної діяльності. Корупціонер — це особа, яка усвідомлює протиправність своїх дій чи бездіяльності і свідомо йде на порушення закону. Про це, зокрема, свідчить той факт, що особи, які претендують на зайняття посади у системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них антикорупційні обмеження.

З кримінологічною метою можна здійснити певну класифікацію корупціонерів, виділивши певні їх типи, які характеризуються єдністю однієї або кількох найбільш суттєвих ознак. При цьому в основу такого поділу можуть бути покладені різні критерії. Це можна проілюструвати, зокрема, на прикладі найбільш небезпечного виду корупціонерів — хабарників.

Дослідження кримінальних справ про хабарництво, аналіз спеціальної літератури дозволяє виділити кілька умовних типів хабарника залежно від його морально-психологічної спрямованості та характеру дій.

1. Хабарник, який одержує незаконну винагороду за вчинення або невчинення певних дій по службі від випадку до випадку, спеціально не створюючи чи підшукуючи ситуації для одержання хабара (ситуативний хабарник). Такий хабарник, діючи на користь хабародавця, як правило, рідко виходить за межі своїх повноважень, отримуючи незаконну винагороду власне за виконання своїх службових обов’язків. Вигода, яку має хабародавець від такого хабарника, полягає, наприклад, у прискоренні вирішення його питання безпосередньо хабарником або "проштовхуванні" вирішення цього питання іншими службовими особами, отриманні незначних переваг порівняно з іншими особами тощо. Здебільшого у таких випадках ініціатива давання-одержання хабара виходить від хабародавця. Саме він, сумніваючись у можливості позитивного вирішення того чи іншого питання, але прагнучи вирішити його більш ефективно, пропонує службовій особі матеріальну винагороду за вчинення у власних інтересах певних дій або утримання від них. При цьому зовсім не виключається давання-одержання хабара з ініціативи хабарника. Але ініціатива у таких випадках свідчить про його готовність одержати незаконну винагороду і має характер простої пропозиції, яка не впливає на добровільність поведінки хабародавця. Останній приймає рішення про давання хабара без тиску службової особи. Взаємовідносини сторін за таких обставин утворюють угоду про специфічне співробітництво, взаємодію службової особи та особи, яка прагне досягти певної мети за допомогою підкупу. При цьому суб’єкти протиправної угоди виявляють взаємну зацікавленість і їх волевиявлення базується на добровільних засадах. У таких випадках давання-одержання хабара, як правило, не маскується під законні угоди або в інший спосіб.

Такий хабарник є типовим представником так званого дрібного хабарництва — предметом його є хабар у незначних розмірах (в основному продовольчі або промислові товари, невеликі суми грошей), дається він за вирішення незначних життєвих питань, суб’єктами одержання хабара виступають службовці найнижчих рівнів. Відповідно і суспільна небезпека такого діяння є найнижчою з-поміж інших видів хабарництва. Однак як соціальне явище воно являє собою велику небезпеку, оскільки значно поширене і призводить до перетворення хабарництва з аномалії на правило, до зламу суспільної психології, коли корупційні відносини починають розглядатися як найоптимальніший спосіб вирішення життєвих питань.

2. Хабарник цілеспрямовано займається "продажем" своїх повноважень, постійно вишукуючи можливості для одержання незаконної винагороди, фактично повністю або значною мірою підпорядковуючи цій діяльності свою службову діяльність. Тобто йдеться про злочинний промисел у вигляді хабарництва. Його особливістю є те, що предметом хабарництва у таких випадках виступають як гроші, так і цінні предмети, послуги матеріального характеру (виконання робіт: будівництво будинків, гаражів; оплата за навчання тощо). У багатьох випадках така діяльність має завуальований вигляд, давання-одержання здійснюється через посередників, що істотно ускладнює її викриття і доказування вини хабарника. Ініціатива давання-одержання хабара здебільшого належить хабарнику і може мати форму як простої пропозиції, так і вимагання. При вимаганні хабара службова особа, використовуючи владні повноваження, авторитет посади, здійснює психічний тиск на хабародавця, висуває конкретні вимоги та умови задоволення інтересу останнього, або створює відповідну обстановку, за якої у хабародавця залишається єдиний спосіб вирішення питання — давання хабара. Така форма поведінки службової особи засвідчує, крім усього іншого, її послідовне намагання використати свою посаду для незаконного одержання матеріальних цінностей чи благ матеріального характеру, тобто стійку корисливу її спрямованість. Вимагання хабара свідчить про порушення паритетних засад у відносинах хабарник — хабародавець. Перший цілковито домінує над другим, що зрештою є підґрунтям для виникнення між ними конфлікту, відтак дає більше шансів правоохоронним органам дізнатися про факт давання-одержання хабара, викрити хабарника і притягнути його до встановленої законом відповідальності. Саме характер взаємовідносин між службовою особою та особою, яка дає хабар, є підставою для більш суворої відповідальності за одержання хабара шляхом вимагання (ч. 2 ст. 368 КК) [29].

Небезпека цього виду хабарництва значною мірою підвищується також з огляду на те, що хабар одержується переважно за виконання службовою особою незаконних дій по службі (безпідставне звільнення від відповідальності, надання пільг, переваг у порушенні встановленого порядку або за відсутності для того підстав тощо).

3. Хабарник, який перебуває, так би мовити, на матеріальному утриманні кримінальних угруповань, комерційних або політичних структур, забезпечуючи за допомогою наданої йому влади чи службових повноважень постійне "обслуговування" їх інтересів. Це найнебезпечніший тип хабарника, який, як правило, обіймає керівну посаду в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, має безпосередній стосунок щодо прийняття важливих рішень, наділений широкими владними повноваженнями. Відстоюючи за незаконну матеріальну винагороду інтереси зазначених суб’єктів, він може діяти як у межах своїх службових повноважень, так і виходити за них. Таку винагороду хабарник одержує здебільшого на системній основі, хоч вона може бути й разовою. Але в будь-якому випадку ця винагорода є досить значною — такою, що "виправдовує" його ризик. Її одержання ретельно вуалюється у форму подарунків, придбання нерухомості або цінного рухомого майна на підставних осіб, шляхом перерахування коштів на рахунки комерційних структур, благодійних фондів тощо, контроль над якими має хабарник або його довірені особи. Такий хабарник служить "дахом" для злочинної діяльності злочинних об’єднань, є одним з елементів функціонування злочинних структур кланового (мафіозного) типу. Притягнення його до кримінальної відповідальності за хабарництво для правоохоронних органів становить істотну складність через, по-перше, складнощі виявлення та документування його злочинної діяльності; по-друге, наявні у нього можливості протидіяти правоохоронній діяльності.

Наведені типи хабарника мають, по-перше, умовний характер, а, по-друге, не є вичерпними. В реальності той чи інший хабарник може поєднувати ознаки різних типів, мати додаткові особливі ознаки, за якими можна продовжити типологізацію хабарників, як, власне, й інших корупціонерів. Наприклад, хабарництво у вигляді промислу може здійснюватися як на рівні "дрібного" хабарництва, так і на найвищих владних щаблях.

Слід зазначити, що хабарники становлять тип корупціонера, який може вчиняти корупційне діяння лише у взаємодії з іншими суб’єктами: одержання службовою особою хабара можливе лише за умови давання його іншою особою. Водночас за механізмом корупційної поведінки можна виділити й інший тип корупціонера, який при вчиненні корупційних діянь може діяти самостійно, досягаючи результату без взаємодії з іншими особами (це, зокрема, характерно для викрадення чужого майна з використанням службового становища, зловживання владою або службовим становищем).

Вивчення кримінальних справ про хабарництво свідчить про те, що одержання хабара у багатьох випадках вчиняється групою осіб. За даними судової статистики у кожному третьому випадку одержання хабара беруть участь дві або більше особи. При цьому спостерігається зростання кількості таких злочинів, учинених групою осіб. Так, якщо у 1997 р. їхня питома вага у структурі одержання хабара становила 34,7 %, то у 1998 р. цей показник зріс уже до 38,4 % [30, с. 35].

Кримінологічне дослідження груп хабарників свідчить про те, що в багатьох випадках службові особи, які попередньо домовилися про спільне одержання хабарів, діють досить тривалий час. Як правило, у випадку одержання хабара групою осіб його розмір становить значну суму коштів. При цьому зустрічаються добре відлагоджені і законспіровані ланцюги просування цих грошей від хабародавця до тих, хто їх отримує. У ряді випадків хабарники одночасно виступають хабародавцями, передаючи певну частку хабара вищим посадовим особам. За таких обставин об’єктивно з'являється фігура організатора, який не лише сам отримує хабар, а й координує дії всіх інших учасників такого роду злочинної діяльності.

Вивчення даних офіційної статистики дозволяє виокремити кілька важливих щодо кримінологічності аспектів стосовно особи хабарника:

1) зменшення кількості жінок серед хабарників. Так, якщо у 1990 р. жінки серед хабарників становили 42 %, то у 1999 р. — лише 28,7 %.

2) істотне підвищення освітнього рівня хабарників: якщо у 1990 р. лише кожний другий (52,9 %) хабарник мав вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 р. питома вага таких осіб серед хабарників становила вже 84 %. У цьому зв’язку є спірною теза про те, що "чим вищий освітній і культурний рівень населення, тим нижчий рівень злочинності" [31]. Ця теза бачиться правильною щодо насильницької, "вуличної" злочинності. Але стосовно службових злочинів, у тому числі і одержанні хабара, та деяких інших видів злочинів її не можна визнати правильною, оскільки вчинення зазначених діянь у багатьох випадках потребує певного рівня освіти та високого інтелекту. Отже, наявність відповідного рівня освіти обумовлюється характером службової діяльності службових осіб та особливостями посад, які вони обіймають. Його підвищення, яке вимагається потребами ефективного виконання службових обов’язків, може мати негативний наслідок: удосконалення способів учинення корупційних злочинів, підвищення характеру та ступеня їх суспільної небезпеки;

3) традиційно незначною у структурі хабарників є питома вага осіб, які раніше вчиняли злочин. До того ж вона постійно зменшується. Так, якщо у 1990 р. кількість осіб, які раніше вчиняли злочин, серед хабарників становила 3,2 %, то у 1999 р. — майже вдвічі менше — 1,8 %. При цьому у 1999 р. таких осіб серед одержувачів хабара було 2,2 %, серед посередників у хабарництві — 0,9 %, серед хабародавців — 4,9 %;

4) незначні коливання у віковій характеристиці хабарників. По-перше, певне зменшення кількості осіб, які вчинили хабарництво у віці 25-29 років (у 1990 р. таких осіб було 15,3 %, у 1998 р. — 11,1 %). По-друге, незначне збільшення питомої ваги хабарників у віці 30 років і старше (у 1990 р. таких осіб було 80,8 %, у 1998 р. — 82,4 %). При цьому в останні роки (за весь період з 1990 р. по 1999 р. офіційна статистика не дає можливості простежити цю тенденцію) спостерігалося збільшення кількості хабарників, яким виповнилося 60 років. Так, у 1996 р. таких осіб було 3,7 %, у 1997 р. — 4,2 %, у 1998 р. — 5,3 %, у 1999 р. — 6,8 %.

Продовжуючи характеристику соціально-демографічних ознак корупціонерів, слід звернути увагу на той факт, що традиційно найвищим серед осіб, які вчиняють службові злочини, є освітній рівень осіб, які вчиняють зловживання владою або службовим становищем. Так, у 1996 р. питома вага осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед тих, хто вчинив злочин, передбачений ст. 364 КК, становила 81,1 %, у 1999 р.— 87,7 %.

Слід зазначити, що питома вага осіб, які вчиняють злочин, передбачений ст. 364 КК, є найбільшою у структурі осіб, які вчиняють службові злочини (розділ XVII Особливої частини КК). Наприклад, у 1999 р. таких осіб було 29,6 %, тоді як, скажімо, осіб, які вчинили давання-одержання хабара — 12,1 %, а осіб, які перевищували владу або службові повноваження (ст. 365 КК) — лише 5,1 %.

Цікавим є також той факт, що питома вага жінок, які вчинили злочин, передбачений ст. 364 КК, є найбільшою серед осіб, які вчинили інші службові злочини (в середньому 37—40 %).

Кількох важливих щодо кримінологічності висновків можна дійти, проаналізувавши соціальний статус осіб, які притягуються до відповідальності за порушення антикорупційного законодавства.

По-перше, можна визначити чотири основні категорії таких осіб. Це: державні службовці, депутати всіх рівнів, голови місцевих рад (сільські, селищні, міські голови), військові службові особи. При цьому до категорії державних службовців належать і працівники державних органів, у тому числі правоохоронних, на яких не поширюється Закон України "Про державну службу".

По-друге, можна визначити частку кожної із цих категорій у структурі таких осіб. Аналіз даних офіційної статистики свідчить про те, що традиційно найбільшою є питома вага державних службовців. Так, у 1997 р. із 6 343 осіб, стосовно яких було складено протоколи про порушення вказаного закону, державні службовці становили 4 548 (71,7 %), депутати — 651 (10,3 %), голови місцевих рад — 443 (7 %), військові службові особи — 468 (7,4 %). У 2000 р. ці показники (протоколи було складено стосовно 6 160 осіб) були відповідно такими: 4 100 (66,6 %), 214 (3,5 %), 908 (14,5 %), 614 (10 %).

По-третє, можна простежити низку тенденцій, пов’язаних із соціальним статусом таких корупціонерів.

Насамперед, привертає увагу той факт, що серед порушників зазначеного закону спостерігається зменшення кількості державних службовців і депутатів. Так, за досліджуваний період питома вага депутатів-корупціонерів зменшилася майже втричі — якщо у 1997 р. вона становила 10,3 % (651 особа), то у 2000 р. — лише 3,3 % (214 осіб). Питома вага державних службовців у структурі порушників Закону України "Про боротьбу з корупцією" у 1997 р. становила 71,7 % (4 548 осіб), а у 2000 р. — 66,6 % (4 100 осіб). При цьому відбувалися певні кількісні коливання, пік яких припадає на 1998 р. За вказаний рік різко зросла кількість виявлених корупціонерів з-поміж числа державних службовців (5 162 особи, тоді як у 1997 р. їх було 4 548, а у 1999 р. — 4 321) і різко зменшилася кількість корупціонерів-депутатів — з 651 особи у 1997 р. до 339 осіб у 1999 р.

Водночас, спостерігається тенденція до зростання кількості голів місцевих рад та військових службових осіб, стосовно яких складаються протоколи за порушення зазначеного закону. За цей період кількість корупціонерів з числа голів місцевих рад подвоїлася (з 443 до 908 — питома вага зросла з 7 % до 14,7 %), корупціонерів з числа військових службових осіб — з 468 до 614 осіб (питома вага зросла з 7,4 % до 10 %).

Дослідження виявило ще одну закономірність, яка свідчить про те, що найчисельнішу групу порушників антикорупційного законодавства складають представники низових ланок державного апарату та місцевого самоврядування. Це можна проілюструвати на прикладі даних офіційної статистики за 1999 р. Так, із викритих 4 321 порушників указаного закону 4 227 були державними службовцями 5-7 категорії, 88 — службовцями 3-4 категорії, 6 — службовцями 1-2 категорії. Серед викритих 233 депутатів-порушників зазначеного закону не було жодного народного депутата України та депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів обласної ради було всього 2 (тоді, як у 1997 р. їх було 11, а у 1998 — 7), районної — 31, міської — 50, селищної — 33, сільської — 117.

Отже, із загальної кількості виявлених державних службовців, які порушили антикорупційне законодавство, державні службовці 1-2 категорії становили лише 0,1 %. Це при тому, що у 1997 р. їх питома вага була 2,2 %, а у 1998 р. — 0,8 %. Основну частину (97,8 %) державних службовців, які порушили зазначений закон, становили державні службовці 5-7 категорії. Привертає увагу, що їхня питома вага поступово збільшується — у 1997 р. таких службовців серед усіх виявлених державних службовців-порушників Закону України "Про боротьбу з корупцією" було 92,5 %, а в 1998 р. — вже 96,5 %.

Соціальний статус корупціонерів впливає на характер учинюваних корупційних правопорушень. Так, державні службовці 3-4 категорії найбільш схильні до незаконного одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; зайняття підприємницькою діяльністю чи роботи за сумісництвом; надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Державні службовці 5-7 категорії найчастіше незаконно сприяють з використанням свого службового становища фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг; відмовляють фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримують її, надають недостовірну або неповну інформацію; порушують вимоги щодо декларування доходів.

Депутати районних рад здебільшого незаконно займаються підприємницькою діяльністю або працюють за сумісництвом, тоді як депутати міських рад найчастіше припускають порушення вимог щодо декларування доходів.

Для депутатів сільських рад найбільш характерним є таке порушення, як неправомірна відмова у наданні передбаченої законом інформації, умисне затримання її, надання недостовірної чи неповної інформації. Таке саме правопорушення, а також незаконне сприяння з використанням свого службового становища фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності — це порушення Закону України "Про боротьбу з корупцією", які найчастіше вчиняють міські, селищні та сільські голови.

Військові службові особи та працівники органів внутрішніх справ, як і державні службовці 3-4 категорії, найбільш схильні до незаконного одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, придбання предметів за ціною, нижчою від їхньої фактичної (дійсної) вартості.

Наведені вище ознаки не вичерпують змісту структури та головних рис кримінологічної характеристики особи корупціонера і лише контурно окреслюють уявлення про сутність корупціонера, його типи, характер та рушійну силу поведінки. Особа корупціонера потребує значно глибшого наукового дослідження з боку кримінології, психології, політології, кримінального права. Водночас наші дані доволі переконливо свідчать про те, що саме кримінологічна характеристика особи корупціонера дозволяє глибше з’ясувати соціальну і правову сутність корупції, механізм корумпованої поведінки, соціальні передумови корупції, причини та умови корупційних діянь, розробити й ефективно реалізувати заходи антикорупційного характеру, зокрема профілактичний вплив на певну категорію чи конкретного корупціонера.

Певні особливості має особа корупціонера – працівника органів внутрішніх справ. Це є досить небезпечним явищем, адже до обов’язків даних осіб без­посередньо входить боротьба з корупцією. Політики та громадськість все частіше наріка­ють на закорумпованість структури МВС України, на державному рівні активно розроблюються та впроваджуються програми щодо здійснення «очищення» рядів працівників ОВС від корупціонерів. А на питання, хто найбільш підвладний корупції у сьогоднішньо­му суспільстві, представники населення найкорумпованішими називають державну автоінспекцію та правоохоронні й судові ор­гани, які разом із медичними закладами посідають перші три мі­сця [8, с. 29].

Поширення корупції серед працівників ОВС України викликає велике занепокоєння в суспільстві та у керівників держави, адже високий рівень корумпованості працівників ОВС «у деякій мірі паралізує зусилля держави у боротьбі зі злочинністю та породжує у значної частини населення невіру в державні інститути влади» [9, с. 32]. Усе це свідчить про нагальну необхідність та актуаль­ність вивчення сучасного стану корупції в ОВС з метою подальшої розробки заходів її профілактики.

Задля ефективної боротьби з цим явищем в ОВС України не­обхідно чітко усвідомлювати, який саме зміст охоплює поняття «корупція», а також вивчити особистість корупціонера-працівника ОВС України, адже без вивчення особливостей особи­стості злочинця неможливо повністю зрозуміти причини індивіду­альної злочинної поведінки та причини цього окремого виду зло­чинності в цілому.

Особистість злочинця протягом багатьох років викликала зацікавленість науковців. Чимало праць таких вчених, як Ю. М. Антонян, В. М. Бурлаков, П. С. Дагель, К. Є. Ігошев, В. М. Кудрявцев, Н. С. Лєйкіна, О. Б. Сахаров та багатьох інших присвячено вивченню особистості «звичайного» злочинця. Над вивченням особистості працівників ОВС, які вчинили злочини, почали працювати лише останнім часом, коли окремої уваги на­була так звана «міліцейська злочинність» - злочинність серед пра­цівників ОВС. У рамках досліджень цієї категорії злочинів вчені розробляли також і проблематику злочинця-працівника ОВС. Над різними аспектами кримінологічної характеристики цієї групи злочинців працювали вчені, серед яких російські дослідники Ю. О. Аксенов, С. О. Алтухов, О. М. Варигін, Р. В. Скоморохов, А. А. Тірських, В. О. Фєсунов, та українські - О. М. Мартиненко, О. С. Новаков С. А. Шалгунова. Завданням, що стоїть перед нами зараз, є виявлення особливостей, властивих особистості працівника-корупціонера серед співробітників ОВС.

Відносно того, що слід розуміти під корупційними діяннями працівників ОВС, не існує чіткої точки зору. Корупція серед працівників ОВС включає перелік найрізноманітніших діянь, найпоширенішим серед яких є хабарництво. Поряд із цим корупція в ОВС проявляється у таких діяннях, як приховування фактів неправомірних дій, надання не­законних пільг, «розвал» кримінальних справ, надання допомоги в організації незаконного бізнесу, убезпечення незаконної діяльності, а також «вирішення питань», махінації та ін. Головним критерієм для визначення корумпованості будь-якого з цих діянь є їх мотива­ція — отримання матеріальних винагород та вигод [10, с. 148].

Для боротьби з корупцією в ОВС недостатньо бути ознайомле­ними із самою проблемою в загальних рисах. Велику роль відіграє особистість корупціонера, кримінологічні особливості якої є пер­винними, оскільки вони є джерелом, суб’єктивною причиною зло­чинних дій. Без вивчення особистості неможливе ефективне ви­криття та розслідування корупційних злочинів серед працівників

ОВС, а також проведення ефективної профілактичної діяльності щодо корупції серед працівників ОВС.

Загальна характеристика корупціонерів має ряд особливостей у порівнянні із характеристиками інших злочинців. Узагальнений портрет корупціонера виглядає так: сімейна особа, яка має пре­стижну роботу, є гарним працівником та відрізняється високою працездатністю, виключними діловими якостями. Досить часто ця людина має високе матеріальне становище. Щодо освітніх ха­рактеристик, то така особа у переважній більшості має вищу (ча­сом й не одну) освіту. Середній вік корупціонера 32 роки, що сві­дчить про сформовану психіку та світогляд. Найбільш поширени­ми мотивами вчинення корупційних діянь є кар’єризм, владолюб­ство, користь (проте, користь частіше виступає вторинним моти­вом), самоствердження в очах престижної групи, покращення свого соціального статусу, страх бути знешкодженим у встановле­ній системі суспільства [11, с. 236, 241].

Аналізуючи особу корупціонера-працівника ОВС, слід зупини­тися на окремих групах характерних ознак цих осіб. Так, вивча­ючи соціально-демографічні характеристики злочинців, необхідно зазначити, що за статевою ознакою жінок-корупціонерів серед працівників ОВС зустрічається досить мало, що пов’язано із неве­ликим відсотком жінок серед працівників ОВС.

Корупційні діяння працівниками ОВС найчастіше вчиняються у віці від 21 до 30 років. Так, наприклад, за хабарництво у 2012 р. 22,6% корупціонерів серед працівників ОВС складали особи у віці 21-25 років та 32,35% у віці 26-30 років. Наступного року спосте­рігалось зростання рівня хабарництва серед працівників ОВС з одночасним «омолодженням» злочинності. Найбільша кількість злочинів була також вчинена у віці від 21 до 30 років (61,6%), проте, значно збільшилась кількість злочинів, вчинених у першій групі, від 21 до 25 років, яка склала 31,7%. Така велика кількість корупційних злочинів у зазначеній віковій категорії пояснюється тим, що в цьому віці особа є найбільш життєво активною, має ви­сокі матеріальні та духовні потреби, які й намагається задоволь­нити різними способами, в тому числі протизаконними [12, с. 131-­132]. Найменша кількість злочинів зафіксована серед працівників у віці понад 40 років (6,5%), що, на думку вчених, може бути пов’язано із двома факторами: по-перше, працівники у цьому віці переходять до більш високої категорії особового складу, де латен­тність корупції значно вища, по друге, зниження кількості злочи­нів у віковій категорії від 40 років відбувається через те, що доля таких працівників в ОВС України досить незначна.

Аналіз впливу стажу роботи в ОВС показав, що найбільшу ко­румповану групу складають працівники, які перебувають на слу­жбі від 6 до 15 років: у 2011 р. такі представники серед хабарни­ків склали 64,5%, у 2012 р. — 83,3%. А. А. Тірських виявив насту­пну залежність: при збільшенні стажу роботи в ОВС збільшується кількість працівників, які здійснюють корупційні діяння. Він на­водить такі дані: до 1 року служби питома вага скоєних коруп­ційних діянь лише 3,7%, від 1 до 3 років — 7,4 %, від 3 до 5 років — 18, 5%, від 5 до 10 років — 55,5 % [13, с. 14].

Спостерігається досить високий рівень освіти серед злочинців- корупціонерів. За аналітичними даними 2011—2012 років, 64,8% отримали вищу освіту (серед яких 83% — юридичну), середню спе­ціальну освіту мали 24,1%, та лише 1,1% — середню. Ситуація у Росії щодо освітнього рівня злочинців-корупціонерів серед пра­цівників ОВС є подібною: перше місце посідають особи з вищою освітою (66,6%), друге — особи, які мали середню спеціальну осві­ту, і невеликий відсоток складають особи, які мали середню освіту (7,4 % працівників).

Найбільш корумпованими службами за показниками 2012 р. є міліція громадської безпеки (70,2%), в складі якої домінуюча роль належить ДАСМ — 51,8% усіх корупційних діянь, ДІМ — 41,1%, та ДДАІ — 17,3%, друге місце посідає кримінальна міліція — 16,1%, де більшу частину корупціонерів складають представники ДКР та ДБНОН — по 6,5%; 6,5% корупціонерів виявлено також серед пра­цівників слідства та дізнання.

Наступним етапом вивчення особистості є аналіз морально- психологічних характеристик працівників ОВС, які вчиняють корупційні діяння. Перш за все, хотілося б звернути увагу на загаль­ну ситуацію в ОВС, де основною характеристикою особового складу багатьох відділів ОВС сьогодні виступає плинність кадрів: колектив змінюється постійно, особовий склад оновлюється при­близно кожні два роки. Систему залишили професіонали, рівень професійної мотивації яких був досить високий. Відсутність про­фесійної мотивації та зацікавленості в роботі стала поширеним явищем, що призводить до вчинення правопорушень та злочинів.

Під час прийому на службу в ОВС існує багато проблем. Досить часто доводиться займатися не відбором до лав працівників ОВС, а їх підбором. Часом на службу потрапляють особи, які лише фор­мально відповідають вимогам до працівників ОВС (особи, що ма­ють середню освіту, певний стан здоров’я, та ін.), особистісні яко­сті не беруться до уваги, що в результаті спричиняє ситуацію, ко­ли в ОВС опиняються люди, яким не місце на займаних ними по­садах. Все це є причиною поступової деформації працівників ОВС, а це, відповідно, впливає на їх інтереси, кругозір, потреби, звички, поведінку, цінності.

Досить часто працівники ОВС не задоволені своїм соціальним статусом, не бачать перспективу просунення службовими схода­ми. Приблизно п’ята частина працівників бажає перейти на іншу роботу. Типовим стало ставлення до служби як до засобу покра­щення свого добробуту, а переваги службового положення вико­ристовується працівниками задля допомоги родичам, знайомим, а також у власних інтересах.

Щодо віри у законність та справедливість, то серед працівни­ків ОВС часто можна почути, що все в житті продається та купу­ється. Відносно корупції в ОВС самі працівники стверджують, що така боротьба ведеться зовсім неефективно або не проводиться взагалі, лише третина особового складу вірить в успіх боротьби з корупцією в ОВС [13, с. 15].

Серед ціннісних орієнтацій працівників ОВС домінують егоїс­тичні та матеріальні потреби, а основним фактором, який впли­ває на вчинення корупційних злочинів, на думку працівників ОВС, є низький рівень заробітної плати. Невідповідністю розміру заробітної платні в ОВС пояснюють багато вчинків, в тому числі й злочинних. Безумовно, низький рівень заробітної платні спричи­няє необхідність шукати додаткові джерела прибутку, а також знижує мотивацію до сумлінного виконання службових обов’язків. Та низьким рівнем заробітної плати не можна пояснювати вчинення усіх злочинів в ОВС, хоча саме корисливі мотиви доміну­ють у корупціонерів-працівників ОВС.

Корисливий мотив працівників-хабарників ОВС був досить ре­тельно досліджений С. А. Шалгуновою, що виділила шість видів конкретних корисливих спонукань, які підштовхують особу до вчинення злочину:

- мета накопичення грошей та матеріальних цінностей, жадіб­ність, ненажерливість. Це найбільш прихована частина посадової злочинності;

- прагнення до матеріального комфорту та благополуччя, до придбання цінностей (автомобіля, дачі, великої квартири і т. п.), до «життя не гірше за інших» та інші подібні мотиви;

- потреба в алкоголі, прагнення до «вільного», необтяженого зайвими турботами життя та інші схильності, що вимагають ма­теріальних затрат (азартні ігри);

- матеріальна необхідність «службового характеру» - бажання догодити начальнику, придбати та підтримувати необхідні «для справи» ділові стосунки (як в правоохоронних органах, так і в державних);

- особиста матеріальна необхідність, тимчасові чи постійні ма­теріальні проблеми, сімейно-побутові потреби в предметах, мате­ріалах, речах (одязі, ліках, ін.);

- певна частина корисливих злочинів вчиняється з доміную­чою «процесуальною» мотивацією, коли суб'єкт не лише і не стіль­ки прагне розбагатіти, скільки до гострих почуттів ризику [12, с. 137-138].

Користь, безсумнівно, в багатьох випадках стає основним мо­тивом корупційної діяльності, проте не слід вважати, що всі без виключення корупційні діяння вчиняються саме з корисливих мотивів. Певну частину корупціонерів складають також особи, які вчиняють подібні діяння кар’єризм, владолюбство, необхідності постійно завойовувати авторитет оточуючих, бути на виду. У цьому випадку користь, як особисте збагачення, виступає лише в якості додаткового мотиву [11, с. 241].

Підсумовуючи проведений аналіз особистості злочинця-корупціонера серед працівників ОВС, можна скласти загальний портрет такого працівника: особа у віці від 20 до 30 років, яка достатньо довго працює в ОВС (6—15 років), має високий рівень освіти (переважно вищу юридичну) та певний професійний досвід. У корупційній діяльності працівників ОВС домінуючим, як прави­ло, є корисливий мотив, який лише інколи відходить на другий план, поступаючись місцем необхідності відчуття влади, поваги оточуючих та ін.

Дата добавления: 2015-08-17