Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ 3. Великобританія у XVIII – на початку XIX ст.

Читайте также:
  1. Chapter XVIII
  2. XV-XVIII ғғ. қазақтардың материалдық рухани мәдениетінің ерекшеліктері.
  3. XVIII Аркан Таро.
  4. XVIII в.
  5. XVIII в. в истории России: первая модернизация. Российское государство и общество в 1-й пол. XIX в.
  6. XVIII ВЕКЕ. 1 страница
  7. XVIII ВЕКЕ. 10 страница

Початок промислової революції. Ослаблення королівської влади і посилення парламенту. Утворення колоніальної імперії. Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Участь у війнах наполеонівської доби.

Початок промислової революції. У 1700 р. в Англії та Уельсі проживало більше п'яти з половиною мільйонів жителів (підраховано дослідниками за списками реєстрації хрещень), з них у столиці - понад 674 тисячі чоловік. Протягом століття населення Англії значно зросло. У 1801 р. воно становило вже 9 млн. осіб. Цей безпрецедентний демографічний вибух менше всього пов'язувався з імміграцією (головно ірландців); навпаки, значна кількість англійців емігрувала за океан. Зростання населення пояснювалося підвищенням рівня життя, піднесенням народжуваності й падінням смертності завдяки покращенню медичного обслуговування, Між 1730 та 1760 рр. спостерігався небезпечний період у житті країни, коли смертність перевищувала показники народжуваності Причиною цього було поширення серед населення звички налити тютюн (простий народ, від старих до дітей, полюбляв палити глиняні люльки з дешевим американським тютюном) та вживати сильні алкогольні напої на основі спирту (особливо джин). Урядові кола були занепокоєні таким явищем і у 1751 р. провели черев парламент закон: за ним міцні спиртні напої обкладалися високим податком, а їх продаж у роздріб припинявся. Громадська думка осудом поставилася до паління тютюну серед жінок та дітей і це сприяло зменшенню вживання тютюнових виробів.

У першій чверті XVIII ст. значно зросли врожаї пшениці. Пшеничний хліб складав 38 відсотків усього хліба, що споживало населення острова, далі йшли жито, ячмінь та овес. Величезна кількисть ячменю йшла на виготовлення солоду для еля (світлих сортів пива). За винятком кількох графств на заході, де споживали у більшості сидр (слабоалкогольне вино з яблучного соку), ель був національним напоєм, який пили не тільки чоловіки, але й жінки та діти. У вищих верствах суспільства на початку XVIII ст. поширеним явищем стало вживання кави і чаю. Завдяки зростанню заморської торгівлі ці напої поступово розповсюджувалися серед усього населення й витискали з ужитку джин. Виникали кав'ярні, які перетворювалися на своєрідні клуби. Так, у кав'ярні Едуарда Ллойда можна було дізнатися про всі новини, пов'язані із торговим флотом. На спеціальному помості у Ллойда проходили аукціони, оголошувалися важливі торгівельні повідомлення, проходив обмін інформацією. В середині XVIII ст. усна інформація замінюється друкованою, поширення набуває газета. Вона коштувала 2-3 пенси, за обсягом доходила до чотирьох сторінок, кожна з яких мала чотирі колонки.

Аграрний переворот, який розпочався в Англії ще наприкінці ХV ст., наближався у XVIII ст. до свого завершення. У результаті подальшого процесу обгороджування розширювалось і зміцнювалось велике землеволодіння. Видавалися закони про «поділ общинних земель», й надалі лендлорди практикували викуп землі у селян та різними методами змушували їх залишати землі. Самі землевласники часто здавали землі у капіталістичну оренду, а орендарі, використовуючи працю наймитів, прогресивні методи агротехніки, намагалися піднести врожайність культур і збільшити прибутковість господарства. Разом з тим усе більше орної землі використовувалося для підвищення врожайності кормових трав, коренеплодів з тим, щоб підгодовувати худобу протягом зими. Припинився масовий забій худоби восени. Солоне м'ясо замінююся свіжою бараниною та яловичиною. Досягнення в аграрному секторі позитивно вплинули на здоров'я нації: якщо у XVII ст. цинга була поширеним явищем навіть серед заможних людей, то у наступному столітті ця хвороба відійшла у минуле. Значно покращилася порода худоби, її середня вага протягом XVIII ст. подвоїлася. Великого значення набуло розведення і покращення порід коней. З усього світу в Англію приїздили купувати коней – від скакових арабських, місцевої породи гунтерів (англ. hunter, hunt – полювати, гнати; верхових коней для полювання й перегонів з перешкодами) до ломовиків. Кінь необхідний був як найпоширеніший транспортний засіб, для спорту (іподроми ставали улюбленими місцями відпочинку), для господарства.

У промисловості Англії, звільненої революцією XVII ст. від монополій та дріб'язкової регламентації, зростали мануфактури. Наприклад, наприкінці XVII ст. у галузі виробництва паперу було біля 50 мануфактур, а у 30-х роках наступного століття – вже біля 300. Саме тоді зародилась всесвітньо відома фірма Вотмена («ватманський» папір). До середини XVIII ст. мануфактурний капіталізм в Англії досягнув найвищої зрілості. Його перевага над дрібним виробництвом означала значний крок вперед в економічному розвитку держави.

У країні впевнено перемагали капіталістичні форми господарювання. Проходило становлення нових фінансових інститутів, зокрема банківської системи. Ще у 1694 р. відкрився Англійський банк, а потім з'явилися десятки приватних комерційних банків: в 1725 р їх було вже 24, а в 1759 р. – 32. Поширеними у бізнесі поняттями стали: фондова біржа, кредит, рента, акція, платіжне зобов'язання та ін. Як гриби після дощу, виростали нові компанії, які шахрайським шляхом зривали великі гроші і вмить зникали Наприклад, у 1717 р. шотландець Джон Лоу засновував компанію і випустив розрекламовані акції, які користувалися шаленим попитом. За акціями і вдень, і вночі покупці вистоювали у довжелезних чергах. Через три роки компанія збанкрутувала, розоривши своїх акціонерів. Попит на акції дав поштовх ідеї, згодом реалізованої, замінити гроші із дорогоцінних металів на наперши банкноти.

У 60-і – 80-і роки XVIII ст. в Англії розпочинається промислова революція. Рушіями прогресу стали тисячі винахідників та раціоналізаторів, які намагалися замінити людські руки механізмами. Найбільшого успіху у той час вони досягли у виробництві тканин. Символом промислового перевороту стала винайдена у 1765 р. Джеймсом Харгрівсом механічна прядка, названа ним на честь доньки «Джені». Прядка визволила руку робітника й створила умови для одночасної роботи спочатку 8, потім 16, а у подальшому – 80 та більше веретен. Через два роки сільський цирульник Ричард Аркрайт взяв патент на прядку, яка пов'язувалася з механічним двигуном: машина отримала назву ватерної (water – вода), тому що приводилась у рух колесом подібним до колеса водяного млина. Аркрайт, а потім й інші підприємці відкрили прядильні фабрики з новими машинами. У 1780 р. в Англії нараховувалося 20 таких фабрик, а через 10 років їх вже було 150.

Механізація прядильних робіт підштовхнула винахідників до створення механічного ткацького верстату. Ще у 1733 р. талановитий механік Дж.Кей винайшов пристрій – «самолітаючий» човник, який подвоїв продуктивність праці ткача. У 1785 р. сільський священик і винахідник Едмунд Картрайт створив механічний ткацький верстат, продуктивність якого у 40 разів перевищувала ручну працю ткача.

Інші галузі промисловості теж швидко збільшували виробництво. З року в рік кількість технічних винаходів зростала. Нові машини вимагали змін у організації виробництва. Виникали заводи та фабрики із спеціальними будовами – цехами, у яких працювали сотні машин; їх обслуговували тисячі робітників, якими керували інженери. Мануфактурне виробництво відходило у минуле. Спочатку заводи та фабрики засновували на річках з тим, щоб використовувати, як у млинах, силу води. Це залишило відбиток у англійській мові: дотепер завод визначається і словом mill (млин). Винахідник Томас Ньюкомен ще у 1705 р. винайшов паро-атмосферну машину для відкачки води у шахтах, яка знайшла широке застосування у XVIII ст.; він був одним із перших творців парової машини. У 1769 p. лаборант університету в Глазго Джеймс Уатт удосконалив парову машину, а у 1784 р. він її зробив «подвійної дії», тобто пара, поширюючись, тиснула один, а потім на протилежний бік поршня. Машина Уатта відіграла велику роль у переході до машинного виробництва і у розвитку транспорту.

На перших порах основним матеріалом для виготовлення машин було дерево, однак у подальшому всі вузли стали металевими. В Англії виник дефіцит чавуну й сталі, хоча залізної руди в країні не бракувало. Не вистачало деревного вугілля, майже усі ліси біля промислових центрів за короткий час були вирубані. Спроби виплавляти руду на кам'яному вугіллі пов'язані із родиною англійських підприємців Дербі. У 1713 р. батько Абрахам І частково замінив деревне вугілля на кам'яне (до залізної руди додавали вапно під час виплавки чавуну на кам'яному вугіллі). Його син Абрахам II у 1735 р. застосував доменне плавлення чавуну на коксі. Наприкінці 70-х років XVIII ст. третій з Абрахамів Дербі завершив будівництво першого у світі залізного мосту через р. Северн.

У 1783 р. майстер одного із заводів Пітер Оньон та власник невеликого заводу Генрі Корт одночасно і незалежно один від одного винайшли новий метод отримання ковкого заліза – пудлінгування (від puddle – перемішувати). У 1784 р. Г.Корт винайшов прокатний стан. Наприкінці XVIII ст. Англія із імпортера перетворилася на потужного експортера металу.

Застосування металу як основного матеріалу для машин та верстатів привело до створення ефективного металообробного верстата. Наприкінці XVIII ст. талановитий винахідник Генрі Модслі створив токарно-гвинторізний верстат з механізованим супортом. Після ряду удосконалень він набув майже сучасного вигляду. Модслі один з перших зрозумів значення стандартизації виробів, йому належить пріоритет у створенні стандартів різьб на гвинтах і гайках. Винахідник став власником заводу з випуску токарних верстатів, а сама поява машинобудівної галузі економіки стали знаменним явищем промислової революції.

Розвиток промисловості і торгівлі вимагав покращення доріг та здешевлення транспорту. Прогрес у техніці дорожнього будівництва пов'язаний із застосуванням твердого покриття доріг. Покращення доріг привело до появи регулярного пасажирського сполучення диліжансами – великими каретами із запряженими двома-трьома парами коней, елегантними двомісними фаетонами і високими колесами, запряженими парою коней. Через визначені проміжки будувалися станції для заміни запрягів. Поштова карета у другій половині XVIII ст. долала шлях від Манчестера до Лондона за 28 годин, а раніше на це відводилося майже чотири дні. Для охорони поштових карет споряджався вартовий, озброєний мушкетом, оскільки не поодинокими були випадки нападів розбійників.

Для вантажних перевезень будувалися канали, поглиблювалися річки, споруджувалися греблі, шлюзи. Будівництво каналів розпочалося у швидко зростаючому промисловому районі Південного Ланкаширу та у західній частині центральних графств. У 60-х роках інженер Бріндлі за підтримкою герцога Бриджуотера завершив спорудження тогочасного технічного досягнення – Манчестерсько-Ліверпульський каналу. За короткий час країна вкрилася водними каналами, які разом з річками становили розгалужену й дешеву систему сполучення.

Важливою галуззю економіки залишалась зовнішня торгівля, яка приносила величезні прибутки. Десятки компаній торгували з Туреччиною, Італією, Голландією, Німеччиною, Росією, Індією, країнами Близького Сходу та Африки. На відміну від попередніх років, збільшилося значення ринків колоній, передусім Північної Америки.

Промисловий переворот призвів до суттєвих зрушень у житті Англії не тільки в економіці, а й у соціальній структурі, розміщенні населення по країні, навіть у побуті. У соціальному плані сформувалися пролетаріат та промислова буржуазія. Наприкінці ХVІІІ ст. в Англії нараховувалося біля 1,5 млн. робітників, чверть населення країни проживала у містах. Самі міста значно виросли: населення Манчестера, Бірмінгема, Шеффілда та ін. зросло у 2-3 рази.

Все менше серед робітників було людей, які за сумісництвом вели власне сільське господарство. Переважна більшість розраховувала лише на заробітну платню. На її розмір впливали різні фактори. В містах, наприклад, робітники отримували більше, ніж селах. Висока зарплата була там, де цінувалася майстерність, а машина була не в етапі замінити робітника. Однак, як тільки впроваджувалася механізована операція, платня пролетаріату зменшувалася. Цим пояснюється вороже ставлення значної частини робітників до винаходів, виступами проти механізації робіт так званих «луддитів» (за ім'ям легендарного Неда Лудда, який нібито першим навмисно зламав свій верстат). Луддити підпалювали фабрики, пошкоджували верстати та машини, виражаючи таким чином свій протест проти експлуатації людей найманої праці. Рух луддитів набув такого розмаху, що парламент змушений був розглянути цю проблему та схвалити закони, скеровані проти руйнівників машин.

Почали виникати професійні спілки фабричних та інших робітників (trade-union). Перші спілки організували працівники текстильних фабрик півночі та центра країни, а також шахтарі. Вони спочатку діяли розрізнено, однак у подальшому об'єднувалися за професією у рамках одного міста або району. Профспілки все частіше очолювали робітничий рух проти експлуатації. Перші виступи у формі страйків виникли серед текстильників. Пролетарі виходили на демонстрації, влаштовували мітинги, подавали петиції до парламенту. Влада була налякана першими виступами робітничого класу; в 1799 р. парламент провів закон про заборону тред-юніонів.

Ослаблення королівської влади і посилення парламенту. В першій половині XVІІІ ст. тривав розвиток парламентської системи. У 1701 р. на доповнення до «Білля про права» парламент схвалив «Акт про улаштування» (більш відомий як закон про спадковість престолу). За ним королівська влада оголошувалась обмеженою законами, які мав право видавати лише парламент. Там відзначалось: «Закони Англії є природженими правами її народу, й усі королі та королеви, які вступають на престол англійського королівства, зобов'язані проводити управління англійським народом у відповідності із вказаними вище законами, й усі їх підлеглі повинні нести службу, дотримуючись тих же законів».

Акт 1701 р. гарантував спадковість престолу протестантам, позбавив прав на корону сина Якова ІІ, католика, який перебував в еміграції, та визначив подальшу долю корони. Після смерті Вільгельма III корона мала перейти до протестантки – доньки Якова II данської принцеси Анни, а після неї (у випадку бездітності) до онуки Якова І Софії, володарки невеликої німецької держави Ганновер, та її нащадків (теж протестантів). Акт підтверджував новий державний устрій, тобто обмеження прерогатив короля владою парламенту. З короля знімалась відповідальність за затвердження законів, вона покладалася на міністра, який доповідав і підписував закон. Проголошувалась незмінність суддів королем, встановлювалось, що членом парламенту не могла бути людина, яка перебувала на службі у короля або отримувала від нього пенсію.

Уряд ставав все більш незалежним від короля. Королева Анна (1702-1714) та перші королі ганноверської династії Георг І (1714- 1727) і Георг II (1727-1760) ще іноді головували на засіданнях уряду, однак у подальшому ця «обтяжлива» для них робота (Георг І навіть не знав англійської мови) припинилась. Реальна виконавча влада все більше переходила до кабінету міністрів, який поступово виділився із Таємної ради при королі й перетворився у відповідальний перед парламентом орган. Король Георг II вже втрати право вето щодо схвалених парламентом законів й право брати участь у засіданнях уряду.

Незадовго після того, як перший король ганноверської династії сів на престол, парламентарі провели рішення про скасування виданого ще за Вільгельма III закону про трьохрічний термін дії депутатського мандату у палаті громад. Вони замінили короткий термін довгим, семирічним, надали закону зворотної дії і, таким чином, продовжили свої повноваження ще на 4 роки, не звертаючись до виборців.

Сама виборча система піддавалася критиці у суспільстві через існування буртів, або «гнилих містечок», які у далекому минулому були великими населеними пунктами, а пізніше, у силу різних обставин, занепали, однак зберегли право представляти населення у парламенті. Найзнаменитіше серед них Олд-Сарум складалось з 5 будинків із 12 мешканцями; будівлі перейшли у власність мої родини Піттів, яка з того часу мала забезпечене місце у парламенті. У призначений час у містечко приїжджав уповноважений власника, який призначав двох представників у парламент. Існувало навіть «гниле містечко», яке було проковтнуто морем, а все ж зберегло своє право представляти неіснуючий населений пункт у парламенті. В день виборів власник сусіднього бургу відпливав з трьома виборцями на місце, де були затоплені будинки, і розігрував комедію виборів. Бург можна було купити за хороші гроші; наприкінці XVIII ст. багатії, які повернулися з Індії (набоби), купували собі такі виборчі дільниці. Був навіть випадок, коли бург продавався із аукціону. У той час, як Лондон з півмільйонним населенням посилав у парламент лише 4 депутати (по 1 на 125 тис. чоловік), 30 бургів з населенням загальною кількістю 375 чоловік посилали 60 депутатів (по одному на 6 виборців). З 568 членів нижньої палати 200 депутатів призначалися сімома тисячами виборців. Однак і у тих округах, які не належали аристократичним родинам, вибори були далеко не вільними. Незважаючи на заборону підкупів, останні були звичним явищем. Кандидати отримували голоси виборців за обіцянки заплатити борги громади, яку вони мали намір представляти, за роздачу грошей, за пригощання алкоголем.

У першій половині XVIII ст. визначилися певні звичаї та прецеденти політичної практики, які складали атрибути парламентської системи. Король не міг призначати міністрів за своїм бажанням, а обов'язково мав вибирати їх із партії більшості в палаті громад. Лідер цієї партії очолював кабінет міністрів. Кабінет подавав у відставку, як тільки його партія втрачала більшість у парламенті. Таким чином, на середину XVIII ст. в Англії склалася система управління, яка викликала заздрість міцніючої буржуазії інших країн і підпадала під поняття конституційної монархії, хоча основного закону або конституції як такої так не було прийняти Обмеження королівської влади, залежність уряду від парламенту, правові гарантії, записані у Habeas Corpus Act та інших законах, незалежність суддів від короля і кабінету міністрів – усі ці риси англійського законодавства були прогресивним явищем у розвитку цивілізації. Разом з тим, залишалася недосконалою виборча система. Процвітала парламентська корупція, посилилась роль олігархів – влади небагатьох, окремих діячів фінансових та промислових верхів. Залишалися закритими для публіки дебати у парламенті.

У перші десятиріччя XVIII ст. у двопалатному парламенті Англії – палаті громад і палаті лордів – панували поперемінно парламентські угруповання «вігів» й «торі», які виборювали владу. Якщо до вігів в основному належали фінансисти, торговці, комерсанти, то протилежну партію підтримували більш консервативні сквайри-поміщики. Посилення влади парламенту призвело до загострення боротьби між вігами й торі. У 1702 р. віги отримали більшість на виборах і сформували кабінет міністрів на чолі з полководцем та дипломатом Джоном Черчіллем, більш відомим як герцог Мальборо. На виборах 1710 р. прийшли до влади торі, уряд очолив визначний історик та політолог віконт Болінгброк. Намагаючись зміцнити пануюче становище землевласників, торі схвалили статут, який встановлював майновий ценз для депутатів від графств у 600 ф.ст. річного доходу з нерухомості, а для депутатів від міст – у 200 ф.ст. Однак цей захід не допоміг, на наступних виборах 1714 р. віги повернулися до влади і правили аж до 1762 р.

У першій половині XVIII ст. у Великобританії з'явився тип професійного політика, рисами якого були безпринципність, шахрайство, хабарництво, намагання збагатитися за рахунок казни. Таким діячем був лендлорд та фінансист Роберт Уолпол, з 1721 по 1742 рік – лідер партії вігів й прем'єр-міністр. Виходець з типові родини сквайрів, нащадок мирових суддів та депутатів палати громад Уолпол вступив у політичний союз з фінансовими орударями Сіті, які привели його до верхів влади. Опинившись біля керма держави, він швидко збагатився за рахунок хабарів від постачальників, шукачів кар'єри, колоніальних чиновників. Прем'єр жив, як справжній магнат. Мораль століття була такою, що Уолпол не приховував джерел свого багатства. Відомий його вислів щодо парламентаріїв: «У кожного з цих людей є своя ціпа». Члени уряду підкуповували членів парламенту з тим, щоб провести необхідні закони, й у свою чергу брали хабарі від усіляких груп підприємців та купців.

Утворення колоніальної імперії. Важливою подією стало об’єднання Англії й Шотландії (1707 p.), яке відбулось під воєнним та економічним тиском Лондона. Унія скасувала шотландський парламент. Представники від нього увійшли до складу англійського парламенту (16 лордів та 45 депутатів палати громад). Шотландія припинила існування як окрема держава, хоча і зберегла певну автономію в окремих галузях, наприклад, у судовій. Шотландці відіграли велику роль в утворенні Британської імперії, здобували високі церковні та державні посади (серед них кілька прем'єр-міністрів). З часу унії з'явилася нова офіційна назва держави – Великобританія (Great Britain).

Протягом попередніх століть Англія завдала смертельного удару Іспанії на морі, перемогла основну конкурентку в зовнішній торгівлі – Голландію. У XVIII ст. головною суперницею Великобританії у боротьбі за колонії та гегемонію на морі стала Франція, Остання прибрала величезні території в Північній Америці і простягала руки до Індії. Французька Вест-Індська компанія створила чимало факторій на Гіндустанському півострові й проводила там наступальну політику. Франція посилено будувала військовий флот; у середині століття він майже зрівнявся з англійським Французький уряд, намагаючись підтримати вітчизняне мореплавство, значно збільшив мито з іноземних кораблів, які ввозили товар у країну.

Англія взяла участь у війні 1701-1714 рр. європейських країн за поділ так званої іспанської спадщини. Після смерті іспанського короля Карла II Габсбурга у 1701 р., за його заповітом, на мадридський трон посадили онука французького короля Людовика XIУ герцога Анжуйського. Французькі офіцери встановили контроль над іспанською армією, а дипломати заявили, що «Піренеї більші не існують». Французькі купці отримали привілеї на торгівлю з іспанськими колоніями, відтіснивши англійських та голландських конкурентів. Франція, таким чином, несподівано для інших європейських держав, значно зміцнилася, а цього її сусіди не могли допустити. Англія очолила антифранцузьку коаліцію держав (туди увійшли Нідерланди, Австрія, Данія, ряд німецьких князівств) і щедро фінансувала своїх союзників, по-суті купуючи солдатів на континенті. На боці Франції на початковому етапі війни були Баварія, Савойя, Кельнське князівство, Португалія (з 1703 р. перейшла на бік противників). Англійські війська брали обмежену участь у воєнних операціях на континенті. Головнокомандувач герцог Мальборо здобув кілька перемог у Баварії та у південних Нідерландах, однак більш вагомого значення мали дії британців у колоніях й на морі. Англійські колоністи у Північній Америці, скориставшись тим, що французькі канадці не змогли отримати допомогу із метрополії, захопили Ньюфаундленд і землі навколо Гудзонової затоки. Флот британців атакував французькі кораблі, проводив десантні операції. У 1704 р. Англія захопила Гібралтар – «ключі» від Середземного моря, чим значно зміцнила свої позиції на півдні Європи. Вона також нав'язала Португалії торговельну угоду, яка надала їй право безмитного ввезення своїй товару у цю країну.

Війна за іспанський спадок коштувала англійським платникам податків 50 млн. фунтів стерлінгів. Частина їх була розкрадена верхами армії. Наприкінці війни головнокомандувача збройними силами у Європі герцога Мальборо звинуватили у присвоєнні державних коштів, й він змушений був емігрувати. У 1713 р. у м Утрехті (Нідерланди) воюючі сторони підписали мир, за яким Франція поступилася на користь Англії частиною Канади, Іспанія мирилася із втратою Гібралтара, крім того, англійці отримали так зване «асієнто» – монополію на ввезення рабів в іспанські колонії 1в Південній Америці.

У першій половині XVIII ст. тривали конфлікти між учасниками попередньої війни. Франція залишалася грізним суперником Великобританії. Острівне становище Англії оберігало її від нападу з боку країн Європи. Тому усі зусилля англійські уряди скеровували колоніальні акції, обмежуючись політичними комбінаціями, у яких за великі гроші купували собі союзників на континенті. Це була політика найму «друзів» проти свого головного ворога – Франції.

У середині XVIII ст. до влади у Великобританії прийшла група політиків на чолі з яскравим прихильником будівництва «великої колоніальної імперії» Вільямом Піттом Старшим. Онук колишнього губернатора Мадрасу, який розбагатів на колонізації Індії, палкий виразник інтересів англійських торговців, судновласників й колонізаторів, він, перед усім, висував завдання зміцнити військову могутність Англії на морях і завоювати нові колонії. Це угруповання вігів зуміло домогтися відставки Уолпола, людини з підмоченою репутацією. Міністр з 1745 р., прем'єр-міністр в 1766-1768 рр. Пітт Старший відверто проголосив курс колоніальної експансії. Правлячі кола Великобританії вирішили завдати удару по колоніальній і морській могутності Франції. Скориставшись тим, що Франція була втягнута у чергову європейську – Семирічну війну (1756-1763) на боці Австрії, Росії, Швеції, Саксонії проти Пруссії, Англія підтримала останню. Фрідріху II Прусському Лондоном були надані значні грошові субсидії. У той час як французька армія билася на континенті з прусською, флот Великобританії блокував французькі береги, бомбардував порти, зруйнував доки. В 1759 р. англійці несподіваним маневром атакували військово-морські сили Франції біля її західного узбережжя й затопили значну частину кораблів противника. В результаті цієї перемоги Англія стала володаркою морів.

Головну увагу правлячі кола Великобританії звертали на розбудову колоніальної імперії. Вони озброїли англійських колоністі«у Північній Америці та за їх допомогою завоювали всю територію французької Канади. У 1760 р. було захоплено велике місто французьких переселенців – Монреаль. При укладанні миру в 1763 р Англія закріпила за собою Канаду, а також землі на схід від Міссісіпі (Луїзіану). Франція була змушена залишити всі свої колонії у Північній Америці. Іспанія поступилася Англії Флоридою. Незадовго до того було покінчено з володіннями Франції в Індії. Вона зуміла зберегти за собою лише п'ять портових міст їм Гіндустанському півострові.

Приєднання Індії до Великобританії здійснювалося руками Ост-Індської компанії, яка прагнула, насамперед, до активної торгівлі, до значних прибутків та високих темпів збагачення. Однак у ході торговельних операцій, в ім'я гарантованого їх забезпечення, захоплювалися чужі землі, розпочиналися загарбницькі війни. Особливо прославився своїми перемогами, а ще більші пограбуванням країни Роберт Клайв. Він у своїй кар'єрі пройшов шлях від писаря Ост-Індської компанії до командувача військами, а у подальшому став лордом. Англійці силами самих індійців, які перебували на військовій службі у компанії (сипаїв), захопили важливі пункти торгівлі на обох узбережжях Гіндустану (Бомбей, Мадрас, Калькутту та ін.). Велике значення мало завоювання Бенгалії. Після битви при Плессі у червні 1757 р., де трьохтисячне колоніальне військо (європейців у ньому було інше 800 чоловік) під командуванням Клайва здобуло перемогу над майже 70-тисячним військом бенгальського наваба (князя), Ост-Індська компанія стала повновладною господаркою Індії. Завоювання країни службовці компанії у повній мірі використали для власного збагачення. За підрахунками економістів, з 1757 по 1780 р. Англія вивезла з Індії безоплатно у вигляді товарів та монет 38 млн. ф.ст.

З 1788 р. розпочалася колонізація Англією п'ятого континенту Австралії. Флотилія під командуванням капітана А.Філіпа привезла першу групу засуджених на вислання. У затоці Порт-Джексон капітан заснував перше європейське поселення в Австралії – Бідніі (Сідней).

Таким чином, Великобританія у XVIII ст. стала володаркою величезної колоніальної імперії, яка включала американські колонії, Канаду, острови Вест-Індії, Ост-Індію, Австралію. Експлуатація колоній стала широким каналом збагачення метрополії, притоку величезного багатства у країну. У переселенських колоніях Північної Америки та Австралії, які заселялися переважно англійцями, почав розвиватися капіталізм. Переселенці намагалися відтворити економічну структуру метрополії. У колоніях на Сході (наприклад в Індії), теж впроваджувалися зачатки прогресивного капіталістичного способу виробництва, яке супроводжувалося розоренням і зубожінням численних ремісників.

Особливе місце у імперії Великобританії займала її європейська колонія – Ірландія. Експлуатація Ірландії Англією призвела до стагнації ірландської промисловості та до знедолення народу, маси ірландців були змушені у пошуках кращої долі емігрувати.

У 60-х роках XVIII ст. в Ірландії помітно посилився селянський рух, відбувалися повстання (1762, 1772). Солідарність ірландців з боротьбою американських колоністів за незалежність надзвичайно стурбувала правлячу верхівку Англії і змусила її піти на деяке пом'якшення карного кодексу. У 1783 р. «Акт про зречення» надав Ірландії парламентську та судову автономію. У м. Дубліні розпочав роботу ірландський парламент. Однак у 1798 р. вибухнуло чергове повстання. Воно, як іпопередні, було жорстоко придушено англійцями (загинуло біля 70 тис. ірландців), керівника – Уолфа Тона стратили. Стало очевидно, що створення ірландського парламенту не покращило становище народу. Британський уряд вирішив приєднати Ірландію до Англії. Таке рішення викликало спротив в Ірландії, однак підкуп дублінських депутатів призвів до їхнього рішення розформувати власний парламент. Акт про унію був прийнятий у 1800 р. (вступив у силу з 1 січня 1801р.) й надав право Ірландії посилати 100 депутатів у англійську палату громад та 32 депутатів у палату лордів. Католикам, які складали переважну більшість населення Ірландії, й надалі заборонялося претендувати на депутатські мандати. Держава з часу прийняттія унії отримала офіційну назву – Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії.

Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Промисловий переворот й викликані ним соціальні зрушення, супроводжувалися політичною кризою, яка виникла у 60-80-х роках у зв'язку и спробою короля Георга III (1760-1820) повернути владу монарху На відміну від перших Георгів, новий король активно втручався у політичне життя країни, оточив себе відданими людьми і щедро винагороджував їх титулами, пенсіями, посадами. До так званих «королівських друзів» перейшли деякі парламентарії із вігів. У самій партії вігів утворилася радикальна група («нові віги»), ям вимагала розширення виборчого закону на користь промислової буржуазії. У 1762 р. монарх, спираючись на консервативне угрупування торі, домігся усунення кабінету вігів від влади і, всупереч традиції, сформував новий кабінет міністрів не з парламентські більшості (вігів), аз «королівських друзів» (торі). Частина члені» парламенту охарактеризувала це як «палацову революцію» реакції, порушення компромісу 1688 р. і виступила проти нового кабінету.

По містах Англії пройшли мітинги протесту проти зосередження влади у руках короля. Від імені вігів на сторінках заснованої ними газети «North Briton» виступав парламентарій Джон Уілкс, один з родоначальників нової політичної течії – радикалізму, тобто прихильників рішучих, докорінних змін. У 1763 р. за публікацію в цій газеті анонімної статті з різкою критикою тронної промови Георга III та через нападки на уряд Уілкса заарештували. Влада порушила закон про недоторканість депутата парламенту, тому суд звільнив його з-під варти. Палата громад, за наполяганням «друзів короля», виключила радикала із свого складу, і він змушений був втекти до Франції. Від Уілкса відвернулися лідери вігського угруповання, у тому числі Пітт Старший. Справа радикального депутата стала прапором боротьби за громадянські права, демократичні елементи проголосили його жертвою реакції. Під гаслом «Уілкс і свобода» у країні збиралися багатолюдні мітинги. У 1768 р. колишній депутат повернувся до Англії і знову виставив свою кандидатуру у парламент. Його обрали депутатом, однак палата громад значною більшістю голосів оголосила вибори недійсними, а уряд наказав заарештувати Уілкса. На знак протесту проти беззаконних дій уряду виборці графства Мідлсекс тричі обирали його у парламент. Натовп намагався силою визволити його із в'язниці. Нарешті у 1771 р. Уілкс зайняв місце у парламенті. Через три роки радикали провели 12 своїх депутатів у палату громад. У ході виборчої компанії воші вимагали: розширення виборчого права й перерозподілу виборчих округів, скорочення строку повноважень парламенту, вигнання з нього осіб, які отримували пенсії з королівської скарбниці.

З кіпця 60-х років із оточення радикалів почали розповсюджуватися «Листи Юніуса» – анонімно видані памфлети, автор яких сміливо критикував панування олігархії, корупцію, безпринципність парламенту, обґрунтовував вимоги реформи виборчої системи, свободи друку. Тоді ж радикали почали створювати організації, які боролися за виборчу реформу, зокрема – «Товариство захисників білля про права» та «Товариство конституційної інформації». Увійшли у практику мітинги на захист «свободи та конституції». Під тиском радикалів почали публікуватися парламентські дебати. Спочатку видавець «Джентльменського журналу» Е.Кейв за це порушення парламентського привілею декілька разів потрапляв у в'язницю, однак з часом молодий репортер цього видання Самюель Джонсон придумав трюк з фантастичними дебатами у країні Ліліпутії, де всі без труднощів впізнавали Англію.

З 70-х років XVIII ст. почали відкрито публікуватися звіти про дебати в палаті громад, зросла роль преси (з'явилися численні газети, у тому числі з 1785 р. відома газета «Таймс»), Боротьба буржуазних радикалів підтримувалась широкими масами ремісників, дрібною буржуазією, які потерпали від податкового тиску. Підключився до руху за виборчу реформу й пролетаріат, який кількісно зріс у ході промислової революції.

На політичне життя Англії вплинула війна північноамериканських колоній за незалежність (1775-1783). Скорочення торгівлі з ними негативно відбилося на економічному стані країни Опозиція солідаризувалася з американськими колоністами. Уілкс був оголошений колоністами «ентузіастом американської свободи», а радикали – союзниками. У той же час хвиля шовінізму, здійнята значною частиною населення, певною мірою пом'якшила радикалізм. Радикали, які закликали визнати політичні й громадянські права населення колоній, були звинувачені у державній зраді. На основі «національного єднання», коли проти Англії на боці північноамериканських колоній виступили Франція, Іспанія, Голландія та інші країни Європи, радикали змушені були притишитися. Крім того, збагачення англійської буржуазії на військових замовленнях знизило її активність на політичній арені. Широким призовом в армію та флот влада розрядила напруження серед безробітних та невдоволених. Таким чином, правлячій верхівці вдалося вийти із політичної кризи, пов'язаної із боротьбоюнародів Північної Америки за незалежність.

Поразка Великобританії у війні з північноамериканськими штатами, а також з Францією та Іспанією завдала відчутного удару по англійському колоніалізму. За Версальським миром (вересень 1783 р.) метрополія змушена була визнати незалежність США. Пануючі класи компенсували втрату північноамериканських колоній посиленням експансії на інших континентах з метою захоплення нових земель.

Участь у війнах наполеонівської доби. Роки Великої Французької революції, диктатури Наполеона Бонапарта та наполеонівських війн (1789-1815) були переломними не тільки в історії Франції, а й багатьох країн світу, у т.ч. Великобританії. Початковий період Великої революції англійське суспільство зустріло із схваленням і вітало перемогу французької буржуазії над феодалами. Багато політичних діячів вбачали в подіях на континенті аналогію з англійською «славною революцією». Правлячі кола розраховували на послаблення міжнародних позицій Франції. Однак після скасування королівської влади і встановлення республіки (1792) англо-французькі відносини значно погіршилися. Після страти короля Людовика XVI (січень 1793 р.) прем’єр-міністр Великобританії Вільям Пітт Молодший розірвав дипломатичні відносини з Францією. Англія вступила в антифранцузьку коаліцію, організовану монархами Європи, куди, крім неї, входили Австрія, Росія, Пруссія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість німецьких держав. Надалі Лондон був ініціатором усіх антифранцузьких коаліції, коли вони розпадалися, англійці раз за разом створювали нові.

Безпосередня участь Великобританії у наполеонівських війнах (1793-1815, з невеликими перервами) обмежувалася операціями на морі, а на суходолі – довготривалою експедицією в Португалію та Іспанію (з 1808 по 1813 рр.) армії під командуванням генерала Артуpa Уелслі, якому надано було титул герцога Веллінгтона. Острівне становище, економічне процвітання, переваги морського озброєння надавали Англії можливість вести довготривалу війну, не побоюючись висадки французького десанту. 21 жовтня 1805 р. військові кораблі Великобританії під командуванням адмірала Горація Нельсона у запеклому бою біля мису Трафальгар розтрощили об'єднані французький та іспанський флоти, чим остаточно довели беззаперечну перевагу англійців на морі. Звістка про перемогу на морі була із захопленням зустрінута в країні, адмірал Нельсон, який у бою був смертельно поранений, став національним героєм Великобританії.

Переконавшись у неможливості висадити десант на Британські острови, Наполеон спробував побороти противника методом континентальної блокади. У 1806 р. спеціальним декретом імператора всім залежним від Франції країнам було наказано припинити будь-яку торгівлю з Англією, закрити для англійських кораблів свої порти. Французькі порти не приймали ті кораблі, які до того побували в Англії. Континентальна блокада призвела до різкого скорочення англійського експорту і виникнення у 1809 р, торговельно-промислової кризи. Багато середніх та дрібних фірм, продукція яких орієнтувалася-на експорт, збанкрутували. Наслідки блокади тяжко відбилися на населенні країни. Зросли ціни на хліб та інші продукти харчування. Лише завдяки ресурсам колоніальної імперії англійцям вдалося вистояти.

Лондонський уряд вживав енергійних заходів, щоб зірвати блокаду, зокрема, англійські військові кораблі зупиняли у відкритому морі кораблі інших країн, конфісковували товари Франції або ті, які перевозилися до неї. Це вело до численних дипломатичних конфліктів, серед них найбільшої гостроти набули зіткнення із США. Англія не тільки захоплювала американські кораблі, але й примусила 6 тис. моряків США, затриманих під чаї цих операцій, служити у своєму флоті. Колишня колонія відповіла на це припиненням торгівлі з Великобританією, що у період блокади завдало відчутного удару по економіці країни. На американському континенті США повели наступ на британську Канаду. У червні 1812 р. розпочалася англо-американська війна. Військово-морський флот забезпечив перевагу Великобританії. У серпні 1814 р. в результаті вдалого десанту англійці захопи столицю США Вашингтон й спалили великі будівлі міста, серед них Капітолій та Білий дім. Обстановка в Європі, викликані військовою кризою Французької імперії, змусила Лондон запропонувати американцям почесний мир і зайнятися континентальними проблемами. Наприкінці 1814 р. був підписаний мир, який підновив довоєнний стан у відносинах Лондона та Вашингтона.

Під час англо-американської війни на протилежній стороні земної кулі Наполеон зазнав вирішальної поразки у війні з Росією (1812). У жовтні 1813 р. у битві під Лейпцигом (ця подія отримала назву «Битва народів») спільні війська Росії, Австрії, Пруссії та Англії довершили розгром французів. Наступного року війська англійців під командуванням герцога Веллінгтона з Піренейського півострова окупували південь Франції, а армії союзників наступали зі сходу. У березні 1814 р. війська союзників по коаліції вступили у Париж та змусили Наполеона зректися престолу. Навесні 1815 р. Наполеон спробував повернути втрачену владу, однак 18 червня того ж року війська союзників під командуванням герцога Веллінгтона завдали йому остаточної поразки під Ватерлоо. Герцог Веллінгтон поповнив коло національних героїв Великобританії. Він став одним із лідерів партії торі й у подальшому неодноразово обіймав високі урядові посади, у тому числі й прем'єр-міністра.

Поразка Франції посилила позиції Британської імперії у світі. Англія зміцнила свої торговельні переваги й панування на морі, ще більше розширила колоніальні володіння за рахунок послаблення інших держав. Вона захопила важливі стратегічні пункти у Середземному морі (Мальта, Іонічні острови), острів Цейлон в Індійському океані, поширила володіння на Гіндустанському півострові, продовжила колонізацію Вест-Індії, посилила свій вплив у Бразилії та в інших країнах Латинської Америки. Активно проходила англійська експансія в Середній Азії. В результаті англо-іранського договору 1809 р. Лондон заявив про свої пріоритети в Персії. Того ж року Англія нав'язала перший нерівноправний договір Афганістану. Великобританія захопила у голландців Капську колонію на півдні Африки. Отримавши колосальні прибутки від работоргівлі африканськими неграми, правлячі кола Англії у 1807 р. схвалили закон про її заборону, витлумачивши це світовій громадськості як вияв гуманізму. Лондонський уряд створив чітку митну систему, в результаті якої у метрополію безперервно надходили сировина і продукти харчування, а вивозилися, з великим прибутком для держави, готові вироби (тканини, метал та ін.)

Віденський конгрес 1814-1815 рр., який підбив підсумок наполеонівських війн, закріпив за Великобританією захоплені території. Англійська дипломатія забезпечила собі провідну роль у світовій політиці. Великобританія, спираючись на промислову, фінансову та торговельну перевагу, використовуючи могутність військово-морського флоту та острівне становище, ставала гегемоном на світовому ринку товарів.

 

Розділ 4. Великобританія у 1815-1874 рр.

Завершення промислової революції. Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р. Політична боротьба. Парламентська реформа 1867р. Ірландське питання та демократичні реформи 70-хроків. Колоніальна експансія. Зовнішня політика.

Завершення промислової революції. З XIX ст. в Англії регулярно відбувалися переписи населення. У середині XIX ст. там проживало понад 27 млн. осіб. Зростали міста, збільшувалася частка міського населення. Найбільшим містом залишався Лондон (біля 2,5 млн. мешканців). На цей час в країні завершилася промислова революція. Вона перетворила сільськогосподарську країну у промислову. Фабрично-заводське виробництво стало основним засобом випуску продукції. Машини в основному замінили ручну працю. Великобританія випереджала інші держави у технічному розвитку, впровадженні досягнень науки у виробництво. У 1825 р. там працювало біля 15 тис. парових двигунів загальною потужністю 375 тис. кінських сил (для порівняння: у Франції в цей час було 325 парових машин загальною потужністю 5 тис. кінських сил).

Економічне процвітання Англії базувалося на розвитку чотирьох галузей: вугільної, металургійної, суднобудівельної, бавовняної. Розвивалися також інші галузі важкої та легкої промисловості. Промислове піднесення призвело до бурхливого розвитку видобутку вугілля. З 1810 по 1850 р. видобуток його зріс у чотири рази (у 1800 р. – 10 млн. т, у 1850 р. – 44 млн. т). Швидкими темпами зростала продукція металургії. З 1830 по 1850 р. виплавка чавуну збільшилася з 680 до 2250 тис. т, а у 1870 р. до 6,5 млн. т. У 1848 р. Британія виробляла біля половини усіх чавунних чушок світу, за наступні тридцять років випуск чавуну потроївся. В середині ХІХ ст. винахідник Генрі Бесемер впровадив у виробництво новий спосіб виплавки сталі, що значно збільшило виробництво цього важливого для промисловості продукту.

Високими темпами розвитку відзначалося машинобудування Виникли нові заводи, які спеціалізувалися на випусках верстатів систем машин, різних механізмів. Нові технічні винаходи використовувалися усіма галузями господарства країни. Важливим винаходом став паровий молот, удосконалень зазнав токарний верстат який значно підвищив точність обробки металу. У 1851 р. у Лондоні відкрилася Всесвітня виставка, яка вразила сучасників досягненнями промисловості й новими винаходами. Центральний павільйон – «Кришталевий палац» був побудований із застосуванням металу та скла.

Значно повільнішими темпами впроваджувалися нові досягнення у сільськогосподарське виробництво. Випробовувалися перші парові машинні плуги, застосовувалися механічні сіялки, молотарки, агрохімія. У 1848 р. виникла перша фабрика з виробництва мінеральних добрив (суперфосфатів). Сільське господарство відігравало й надалі важливу роль в економіці держави. В 1830 р. біля 4,5 млн. осіб або 28% населення Англії було задіяне у цій галузі.

З розвитком промисловості пов'язана розбудова залізничного транспорту. Поштовхом до появи залізниці стали спроби перевезення вугілля із шахт по залізних рейках. У 1814 р. Дж. Стівенсон винайшов паровоз, а вже у 1825 р. завершилося будівництво першої у світі залізниці Стоктон-Дарлінгтон. Потім з'явилася магістраль Ліверпуль-Манчестер, а на середину XIX ст. країна вкрилася мережею залізничних колій. У 1843 р. в Англії було біля 3 тисяч кілометрів залізниці, а у 1848 р. – вже понад 8 тисяч кілометрів. Залізниця стала основним засобом транспортування вантажів и перевезення пасажирів. Канали, після періоду процвітання у попередні часи, скуповувалися власниками залізниць і виводились із конкурентної боротьби за перевезення вантажів. Зникли поштові карети, поштові готелі.

Як доповнення до залізниць розвивався телеграфний зв'язок У 1846 р. утворилася електрична телеграфна компанія. Вже наступного року кембрідзькі професори проводили переговори телеграфом стосовно висування кандидатури на посаду канцлера університету. У ті ж самі роки з'явилася однопенсова марка як одиниця оплати за поштові послуги. Це викликало інформаційний бум. До того часу поштові перевезення були надто дорогими й недоступними для широких мас. Тепер почастішало листування між родинами емігрантів, мандрівників, просто знайомими. Поява пароплава (винайшов американець Р.Фултон у 1807 р.) підштовхнула подальший розвиток й морського транспорту.

Видатний інженер Ісамберд Брунел вирішив проблему будівництва тунелів під водою. В 1843 р. відкрився тунель під р. Темзою, що справедливо розцінювався як видатне досягнення інженерної думки. Він започаткував будівництво на повністю механізованій ним Портсмутській верфі гігантських океанських і лайнерів, найвідоміші з яких були: «Грейт Вестерн» (1838), Грейт Брітайн» (1845), «Грейт Істерн» (1858).

Економічне лідерство Англії доповнювали наймогутніші у світі торговий та військово-морський флоти, причому у 60-і роки пароплавів за тоннажем було більше, ніж кораблів, які ходили під вітрилами. У середині XIX ст. на суднобудівних підприємствах Глазго, Белфаста було започатковано виробництво корпусів кораблів ї ї металу. У 1852 р. на воду спущено «Агамемнон» – перше у світі парове судно з гвинтовим двигуном. Велике страхове агентство Ллойда в Лондоні стало інформаційним центром світового пароплавства.

Розвиток океанського пароплавства сприяв зростанню торгівлі Великобританії. Збільшувався вивіз продукції. Особливо бурхливо розвивався експорт машин та верстатів. Англія стала своєрідною «майстернею світу». У країну ввозилася сировина для фабрик, продовольчі товари, а вивозилися, в основному, готові продукти промисловості. Провідними індустріальними районами були Північна Англія, Середня Шотландія, Південний Уельс. Англія завойовувала світові зовнішні ринки завдяки якості та дешевизні своїх товарів.

Зовнішня торгівля стимулювала інвестиції англійського капіталу. До 1850 р. інвестиції скеровувалися переважно у Європу, а у другій половині XIX ст. до колоній – Індії (зокрема, на будівництво там залізниці), Австралії та Канади. У двадцятих роках XIX ст. англійський капітал успішно просувався у Латинську Америку.

Слід зауважити, що промислова революція викликала у 1825-1826 рр. першу короткочасну економічну кризу. Швидке зростання продукції призвело до певного перенасичення зовнішнього ринку і скорочення експорту англійських товарів. Падіння цін, зменшення обсягу виробництва спричинили банкрутства декількох тисяч фірм. Хоча з часом становище в економіці вирівнялося, однак у подальшому такі кризи відбувалися регулярно (майже кожне десятиріччя) і породжували сплески безробіття та соціальну напругу у суспільстві.

В результаті промислової революції організаційно сформувався новий клас – пролетаріат. Всупереч закону, який забороняв утворення профспілкових організацій, серед робітників виникали тред-юніони. Робітники наполегливо вимагали покращення умом праці, збільшення заробітної платні. Серед них поширилося вчення манчестерського підприємця Роберта Оуена, який виступав з ідеями створення кооперативних товариств на підприємствах, де робітникам належала би частка власності, зрівняння багатих і бідних, переваги суспільних інтересів над приватними.

Слово «соціалізм» (від лат. socialis – суспільний) поступово входило у політичний лексикон. Соціалістичні ідеї підхопили і деякі землевласники-торі, які посилено викривали недоліки у побуті фабричних робітників, в той же час підприємці-віги з парламентської трибуни описували важке життя сільських наймитів. У результаті цієї критики виникло фабричне законодавство. Парламент схвалив закон, який обмежував дитячу працю на фабриках 12 годинами. З часом були заборонені підземні роботи у шахтах для дітей та жінок, праця дітей та підлітків у нічну зміну. До появи закону широко застосовувалася праця малюків сажотрусами, яких опускали у димарі для їх очистки. З'явилася посада фабричної и інспектора, спостерігача за виконанням законів на підприємствах.

Велике невдоволення трудящих мас викликав схвалений парламентом, де більшість місць належало лендлордам, хлібний закон 1815 р. За ним, іноземне зерно обкладалося великим митом, що забезпечувало високі прибутки місцевим землевласникам, фермерам. Він поповнив зведення законів, які встановлювали бар'єри на імпорт продуктів харчування і заохочували його вивезення. Проти цього закону виступили фабриканти та купці. Перших він змушував підносити заробітну плату робітникам, другим – перешкоджав іноземну торгівлю. Економічно багатий стан підприємців прагнув встановити свій вплив у палаті громад. Розгортався широкий рух за парламентську реформу з метою ліквідації так званих «гнилих містечок», де депутатів фактично призначав лендлорд.

Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р. У серпні 1819 р. відбувся великий мітинг у підтримку вимог парламентської реформи біля Манчестера у Пітерсфілді. Влада вдалась ні репресій. У результаті розгону мітингу військами були вбиті та поранені. Сучасники іронічно назвали цю подію «битва при Пітерлоо» (за аналогією з Ватерлоо). Виникла нагальна проблема наведення громадського порядку. У столиці, вперше у 1829 p., був уведений інститут цивільної поліції з кийками, у синіх мундирах, циліндрах (пізніше замінених касками). Поступово «бобі», як їх доброзичливо прозвали городяни, стали на службу і в інших містах та населених пунктах країни.

Наляканий народним рухом парламент ще з кінця XVIII ст. неодноразово призупиняв дію Нabeus corpus act, запроваджував «виключні» закони, прозвані громадянами «законами для затискання ротів». За ними, мирові судді отримували право нічних обшуків, у випадку виникнення підозр щодо приховування зброї. Газети і брошури обкладалися гербовим збором, «бунтарські» книжки підлягали конфіскації, а видавцям загрожувало ув'язнення. Населення великих фабричних центрів позбавлялося права зборів; було взагалі заборонено збиратися «для з'ясування причин невдоволення державними та церковними порядками і для підготовки петицій». Незважаючи на суворі закони, зростала злочинність; більше ніж 200 злочинів підлягали смертному вироку, серед них – крадіжка речей з вітрини магазину, навмисне пошкодження верстатів на фабриках.

Реакційні заходи, запроваджені парламентом проти населення, суперечили англійським конституційним актам та історичній суспільній традиції. Серед правлячої еліти лунали голоси про необхідність діалогу з опозицією, про своєчасні поступки й припинення політики репресій. Партія вігів у палаті громад послідовно виступала з критикою уряду торі Роберта Ліверпула (прем'єр-міністр у 1812-1827 pp.). Віги заявляли про готовність провести парламентську реформу, виступали за згортання репресій, пропагували розширення демократичних свобод. У лавах торі теж посилювався вплив поміркованих або «ліберальних» політиків. Серед них виділялися Джордж Каннінг (з 1822 р. керівник зовнішньополітичного відомства, а у 1827 р. – глава уряду), Генрі Пальмерстон, Робері Піль та ін. Під їх впливом парламент відновив дію Нabeus corpus act, скасував суворі закони, серед них – закон про заборону тред-юніонів (1824). Тоді ж почали виникати об'єднання дрібних майстрів та робітників за спеціальностями: механіків, кравців, ткачів та ін. Профспілки з'ясовували умови праці у кожному ремеслі, надавали матеріальну допомогу своїм членам у випадках хвороби аби безробіття, підтримували їх під час страйків. Кожний тред-юніон мав свою загальну касу взаємодопомоги, обирав комітет для управління справами, скликав своїх членів на загальні збори.

Під впливом руху за виборчу реформу парламент допустив у свої ряди католиків. Це нововведення відбулося завдяки агітації ірландця католицького віросповідання Даніеля О'Коннела. Багатий нащадок старовинного кельтського клану, популярний адвокат О'Коннел об'єднав поміркованих прихильників незалежності Ірландії у велику відкриту «католицьку асоціацію». Масові мітинги, організовані асоціацією, певною мірою відтіснили діяльність таємних товариств, до того впливових в Ірландії. Коли самого О'Коннела, всупереч закону про присягу (англіканській церкві) обрали у парламент, прем'єр-міністр консервативного кабінету герцог Веллінгтон зрозумів, що наполягання на присязі буде небезпечним для порядку у країні, і переконав короля поступитися. Реформа 1829 р. не задовольнила ірландців: разом з передачею католикам політичних прав, в Ірландії підвищувався виборчий ценз, який усував від участі у виборах прошарок найбідніших фермерів. Національний рух відродився з новою силою під гаслом ліквідації унії 1801 р. (так званий рух «ріпілерів», тобто бажаючих розірвати унію).

Активно виступали за парламентську реформу нові зміцнілі класи – буржуазія й пролетаріат. Буржуазні радикали створили у багатьох містах свої політичні організації, зокрема, у 1829 р. в Бірменгемі – Політичний союз під керівництвом банкіра Томаса Атвуда та Національну політичну асоціацію у Лондоні, яку очолив фабрикант Френсіс Плейс. Навесні 1831 р. лондонські робітники на чолі з Вільямом Ловеттом утворили власну організацію – Національну спілку робітничого класу. У програмі спілки було: введення загального виборчого права, таємне голосування, скасування палати лордів, титулів та привілеїв, церковної десятини, дешеве та швидке правосуддя, створення національної гвардії замість найманої армії.

Серед буржуазії та робітників набуває популярності гасло вільної торгівлі (фритрейда – free trade) замість політики протекціонізму, за скасування «хлібних законів» по обмеженню імпорту продуктів харчування. Фритрейдерство як широкий рух ставило за мету знищення перепон для розповсюдження світової торгівлі. На чолі його стояли манчестерські фабриканти Річард Кобден та Джон Брайт, а саме місто стало політичним та ідеологічним центром руху (звідси економічний термін «манчестерство» як синонім фритрейдерства»). Кобден запевняв, що введення вільної торгівлі приведе до зміни світу, ліквідації мілітаризму, постійних армій, імперій, «люди стануть однією сім'єю і будуть вільно обмінюватися плодами своєї праці». Економічна програма фритрейдерів концентрувалася у принципах: «свобода торгівлі», «свобода конкуренції, виробляти більше, дешевше, з мінімальними затратами». У 1822 р. фритрейдери скерували у парламент петицію з вимогою ліквідації бар'єрів для торгівлі, а наприкінці 30-х років створили Лігу боротьби проти «хлібних законів».

1830 р. у зв'язку із смертю короля Георга ІV (1820-1830) відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу вігам.

Лідер цієї партії Чарльз Грей сформував уряд. Навесні 1831 р. уряд вігів вніс проект парламентської реформи на розгляд палати громад. Законопроект зустрів шалений опір торі. Розстановка політичних сил у палаті громад не дозволяла уряду провести цей білль. Тоді прем'єр-міністр розпустив парламент і призначив нові вибори. У новообраному парламенті віги отримали переважну більшість, законопроект пройшов палату громад, але на цей раз був відкинутий палатою лордів. На знак протесту прем'єр міністр Грей подав у відставку. Герцог Веллінгтон запропонував сформувати кабінет торі, що призвело би до конфлікту з вігською більшістю у парламенті. В умовах зростання революційних настроїв мас, що вилились у великі демонстрації в містах Дербі, Ноттінгемі, Бристолі, у верхах влади відмовилися підтримати ініціативу Веллінгтона. Новий король Вільгельм ІV (1830-1837) змушений був знову доручити сформувати уряд Грею. І тут лідер вігів скористався маневром; який формально узгоджувався з конституційним звичаєм. Однією з королівських прерогатив було дарування титулу лорда. Грей ультимативно запропонував королю призначити лордами прихильників реформи виборчої системи. Перед загрозою свого існування палата лордів капітулювала і затвердила білль.

Після підпису короля у червні 1832 р. закон про парламентську реформу вступив у силу. За реформою, більшість так званих «гнилих» або «кишенькових» містечок ліквідовувалися. Загалом звільнялося 143 депутатських мандати, з них 13 місць надавалися Шотландії та Ірландії, а 130 мандатів порівну поділялися між міськими й сільськими округами. Таким чином міста, які значно кількісні зросли за роки промислової революції, отримали вагомі політичні важелі. У той же час землевласницька аристократія позбавлялася монополії у політичному житті країни. Компроміс 1688 р., який тоді досягнули аристократія та верхівка фінансової і купецьке буржуазії, відтепер поширився й на промислову буржуазію.

Виборча система 1832 р. і надалі базувалася на високому майновому цензі, тому право голосу не отримала навіть дрібна буржуазія. Число виборців збільшилося майже вдвічі за рахунок великої і середньої буржуазії міста та села, але складало всього 814 тис., що у порівнянні з населенням країни було ще замало. Реформа означала розширення соціальної бази парламентської системи за рахунок більш представницького кола власників країни, вона змінила співвідношення сил палати лордів і палати громад на користь останньої.

Реформа 1832 р. відкрила так звану «золоту еру» англійського парламентаризму. Палата громад з легкістю змінювала уряди, які не відповідали її інтересам. Англійський парламент став стрижнем державного життя. Виборча реформа сприяла формуванню політичних партій Англії. У 1831 р. торі, що стали себе називати консерваторами, організували спеціальний клуб, який відігравав роль координатора їхньої діяльності у національному масштабі. В 1836 р. подібний орган з'явився у вігів, котрі стали себе називати лібералами. ГІо-суті проходило формування партій. Принципових розбіжностей між консервативною та ліберальною партіями не спостерігалося.

Політична боротьба. Парламентська реформа 1867 р. З 1837 р. протягом 64 років престол Великобританії займала королева Вікторія. Період її правління називають «вікторіанською епохою». Монарх Великобританії залишався главою держави. Виконавчу владу очолював прем'єр-міністр, законодавча влада належала парламенту. Як і раніше, Англія, на відміну від інших країн, не мала бюрократичного апарату. Роль держави зводилась переважно до підтримки правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовнішньої політики, збору податків і сприяння торгівлі. Всі інші сфери були у компетенції приватних осіб. Місцеве управління Англії й надалі і зосереджувалося в руках мирових суддів.

Підприємці та торговий люд повною мірою скористалися реформою парламенту. Урядом консерваторів Роберта Піля (прийшов до влади у 1841р.) за підтримкою палати громад, була здійснена програма фритреда. Першим кроком стала важлива реформа англійського бюджету. Головний тягар державних доходів до реформи покладався на непрямі податки, які отримували у вигляді збору за ввезені товари. Піль скасував, а у деяких випадках відчутно знизив мито на необхідну для англійських фабрик сировину Замість цього для поповнення бюджету уряд повернув ліквідований у 1815 р. податок на доходи.

Наступним кроком уряду був наступ проти «хлібних законів», Поштовхом до цього став голод 1845 р. в Ірландії через хворобу картоплі, єдиного харчу бідного населення країни. Ліга боротьби проти «хлібних законів» висунула вимогу негайного відкриття портів для ввезення імпортної пшениці. У 1846 р. Піль, незважаючи на опір земельної аристократії, домігся скасування «хлібних законів», після чого були значно знижені імпортні тарифи на багато видів продовольчих товарів, скасовані Навігаційні акти, останні залишки політики меркантилізму. Це викликало розкол у партії торі. З неї вийшла групка пілітів (прихильників Піля, які виступали за вільну торгівлю).

У 1850-х роках фритредери склали окреме політичне угрупування в парламенті. Вони вели активну пропаганду космополітичних ідей, що відбивало намагання англійської промислової буржуазії зміцнити свої позиції на світовому ринку та посилити економічну експлуатацію колоній. Уряд вігів, який прийшов на зміну Пілю, продовжив фритрейдерську політику. Повна перемога принципів вільної торгівлі закріпила у політичному плані звитягу промислової буржуазії над земельною аристократією.

Парламентська реформа 1832 р. не задовольнила багатьох, у тому числі великий робітничий клас, який так і не отримав важелів впливу на законодавчий орган. Наприкінці 30-х років XIX ст. серед робітників поширюється рух за проведення нової, більш демократичної, виборчої реформи, за введення загального виборчого права. Організаторами цього руху були тред-юніони. Вони скликали мітинги, демонстрації, подавали у парламент традиційні форми протесту – петиції або Народні хартії (People's Charter) тому рух дістав назву чартистського. Народна хартія, яка була представлена у травні 1838 p., містила шість пунктів: загальне виборче право для чоловіків, які досягнули 21 року, щорічне переобрання парламенту, виплата фіксованих окладів членам парламенту, таємне голосування, рівні виборчі округи, скасування майнового цензу для кандидатів у парламент. У 1840 р. розрізнені чартистські об'єднання організувалися в єдину Національну чартистську партію (асоціацію). Нею було складено нову хартію, яку підписали 3 млн. громадян. У травні 1840 р. чартисти провели велику демонстрацію, під час якої Народну хартію урочисто було подано на обговорення парламенту. Однак останній відхилив її. На знак протесту чартисти закликали пролетаріат до загального страйку. Для придушення страйкового руху уряд вжив рішучих заходів – провів масові арешти лідерів та учасників руху, судові процеси. Рух було частково зупинено.

Нове піднесення виступів чартистів припадає на 1847-1848 рр., коли під черговою петицією було зібрано ще більше підписів. Чартисти готували грандіозну демонстрацію. Однак вжиті урядом репресивні заходи зірвали цю акцію. Парламент знову відхилив подану петицію. Восени 1848 р. рух чартистів пішов на спад. Поступкою рухові стало введення 10-годинного робочого дня, деяке розширення фабричного законодавства на користь пролетаріату. Чартистський рух переконав робітників, що для захисту своїх інтересів їм необхідно згуртуватися. У 1868 р. утворився Національний Конгрес тред-юніонів, який об'єднав на той час 118 тис. членів.


Дата добавления: 2015-08-02; просмотров: 134 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ 2. Англійська революція XVII ст.| Розділ 5. Колоніальна експансія Великобританії на рубежі ХІХ-ХХ ст.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.035 сек.)