Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тенденції духовного розвитку

ОСВІТА. | КНИГОДРУКУВАННЯ. | ЛІТЕРАТУРА. | АРХІТЕКТУРА. | ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. | Українське бароко й особливості української культури періоду першого національного відродження | Українська культура доби козацько-гетьманської держави | КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - XVIII ст. | ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ | ОСВІТА І НАУКА. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ |


Читайте также:
  1. Анкілостома і некатор. Поширення, морфофункціональні особливості, цикл розвитку, шляхи зараження людини, патогенний вплив, лабораторна діагностика і профілактика.
  2. Аномалії положення та розвитку жіночих статевих органів.
  3. Аскарида людська. Поширення, морфофункціональні особливості, цикл розвитку, шляхи зараження людини, патогенний вплив, лабораторна діагностика і профілактика.
  4. Балантидій. Поширення, морфофункціональні особливості, цикл розвитку, шляхи зараження людини, патологічний вплив, лабораторна діагностика і профілактика.
  5. Біологічні особливості свиней і їх роль у розвитку галузі
  6. Блохи. Поширення, морфофункціональні особливості, цикл розвитку, шляхи ураження людини, діагностика і профілактика.
  7. Бюджет розвитку МБ, джерела його формування та напрямки використання.

У другій половині XVII століття відбуваються докорінні зміни в політичному житті України, в її економіці та культурі. Внаслідок національно-визвольної боротьби Лівобережжя і Київ звільняють­ся від польського володарювання.

На Лівобережжі формуються три політичних утворення: Геть­манщина або Малоросія, Слобідська Україна і Запорізька Січ. Січ після повернення на контрольовані Росією території аж до знищення її Катериною II була фактично самостійною, лише у випадку війни узгоджувала свої дії з російським командуванням. Слобожанщина мала такий самий полковий устрій, як і Гетьманщина, але підпо­рядковувалася безпосередньо російським властям, натомість Малоросія мала свого гетьмана і Генеральну військову канцелярію, що здійснювали державно-владні функції, в тому числі й військові.

Швидко зростає населення Лівобережжя за рахунок переселен­ців із Правобережжя України, де внутрішні чвари та вторгнення турецьких і татарських загонів створювали нестерпні умови для життя, та з Росії, звідки багато людей тікали, щоб звільнитися від кріпосницької залежності. Збільшується кількість міст, особливо на Слобожанщині.

На початку XVIII ст. почалося відновлення українцями старих і заснування нових поселень на Поділлі, а в середині століття по­силюється колонізація степового Півдня. На Запорізькій Січі в 60-ті роки в 38 куренях жило 13 050 козаків та до 5 тис. чоловічої статі селян, а на момент розгрому її 1774 р. — близько 50 тис. осіб чоловічої статі.

Так звана Новоросія була відкрита для всеросійської колонізації. Створювалися нові міста і, водночас, військові та військово-морські поселення та промислові центри. Будуються пристані: Херсонська, Гола й Глибока, 1775 р. укріплення в Херсоні, наступного року тут будується головний порт і база Чорноморського флоту. А ще за рік постають біля гирла Інгулу Миколаївські укріплення, де виростають верфі й місто Миколаїв, в яке 1790 р. переноситься адміралтейство з Херсона.

За задумом Катерини II, Новоросія мала бути саме російською колонією, в якій великою була б питома вага іноземців. Ще в сере­дині XVIII ст. іноземним колоністам відведено райони Новосербії

біля фортеці св. Єлизавети, після розгрому Січі перетвореної на по­селення Єлисаветград, та Слов'яносербії, межиріччя Сіверського Донця, Бахмута й Лутані. Серед колоністів були серби та вихідці з різних Балканських країн (волохи, арнаути); греки — переселенці з Криму — заснували місто Маріуполь. Чимало з'явилося на півдні України німців. Головним методом колонізації була роздача вели­чезних земельних масивів російській військово-чиновничій знаті, куди вони мусили «виводити» своїх кріпаків. Проте від початку переважну більшість населення Новоросії становили українські селяни. У 1763—1764 pp. вони складали 75 відсотків із загальної кількості населення. Отже, в етнічному розумінні ніякої Новоросії ніколи не було: степи Причорномор'я були освоєні насамперед українськими хліборобами.

До кінця XVIII ст. землі воєводств Руського, Белзького, Тер­нопільське Поділля, Закарпаття та Буковина (де проживало близь­ко 1,5 млн українців) відійшли до Австрії. За цих обставин роль Лівобережжя, а згодом — Києва у всьому громадському і загалом культурному житті України починає активно зростати.

Провідне місце в господарстві того часу займало хліборобство, яке характеризувалося поверненням до вільної сільськогосподар­ської праці. Завдяки цьому склалися умови для відродженя тих традиційних якостей, які вирізняли людей Київської Русі: праце-любство, любов до природи, фізична та духовна витривалість. Утвердженню цих якостей сприяли в містах і маєтках також за­няття ткацтвом, гончарством тощо.

Політичний устрій тих часів можна охарактеризувати як поєд­нання авторитарних і демократичних основ, що дозволяло досить плідно розвивати ініціативу і вільнодумність, відповідальність всіх та кожного. Соціальну структуру населення України другої поло­вини XVII—XVIII ст. визначав розподіл на такі соціальні групи, як селяни, козаки, козацька старшина, міщанство, духовенство.

То був час, коли представники всіх верств населення прагнули звільнення від утисків, бажали жити незалежно. Стійкість, завзя­тість, впертість характеризували українців, коли йшлося про волю та незалежність. Таке непоборне бажання бути вільними існувало разом з любов'ю до рідної землі, до вітчизни.

Культура цієї доби була пов'язана, насамперед, з культурними орієнтирами Київської Русі. Головними соціальними верствами, що забезпечували тоді національно-культурний розвиток, виступа­ли міщани, духовенство, козацтво. Завдяки їм продовжувалась діяльність братств як головних осередків культурного життя. Духовенство зуміло поєднати боротьбу за віру з боротьбою за волю й національні інтереси. Воно ж породило таке явище в Україні, як «мандрівні учителі», у ролі яких виступали дяки. Вони переходили з місця на місце та навчали дітей. Часто посада дяка при церкві була поєднана з посадою шкільного учителя. Учні церковних шкіл потім нерідко самі робилися дяками-учителями.

Зрозуміло, що віра в Бога допомагала перенести всі страждання та негоди, які випадали на долю народу. Звичайно, охоронцем всьо­го, чим жили люди того часу, виступала Жінка, котру шанували і поважали.

Іншим осередком збереження національно-культурних основ було Запорізьке військо. У цій народній армії, яка складалася з представників різних верств населення, була сформована військова школа. Вона була покликана формувати у людини такі якості, як стійкість, мужність, відданість, вірність тощо. Козацьке середови­ще намагалося існувати за лицарськими принципами, головними з яких були стриманість, терплячість, хоробрість, сміливість, здат­ність до самопожертви. При цьому всі козаки вважали себе товари­шами та братами, мали рівні права, підкорялися волі громади, су­ворій дисципліні та авторитету обраної влади. Такі порядки визна­чали характер козацького життя не тільки на Запоріжжі, а й на всіх контрольованих козаками територіях.

Усе це сприяло духовному піднесенню народу, яке яскраво від­дзеркалилося у подальшому розвитку науки, освіти, мистецтва.

У зазначену добу виникає ціла мережа церковно-приходських шкіл, відкриваються ліцеї. Києво-Могилянську колегію, засновану православним братством, було перетворено 1701 року за сприяння гетьмана Івана Мазепи в академію. Вона стає одним із провідних вищих навчальних закладів у Європі.

За зразком Київської академії було засновано школу в Новгород -Сіверську, яка була переведена до Чернігова і 1700 р. одержала статус колегії. 1727 р. Білгородський єпископ заклав колегію в Харкові, 1738 р. Переяславський єпископ — в Переяславі, в Полтаві 1779 р. відкрито Слов'янську семінарію.

У самій же Київській академії одночасно навчалося більш як 1000 «спудеїв». Серед її вихованців — майже всі видатні постаті україн­ської історії (зокрема, Ю. Хмельницький, Г. Сковорода, М. Бантиш-Каменський, Г. Полетика, О. Безбородько, Г. Грабянкатаін.). Саме тут розвивалася українська літературна мова і традиція, створю­вався професійний театр. Викладачами були вихованці колегії, чимало з них завершували свою освіту за кордоном. Варлаам Ясинський здобув диплом доктора філософії та богослов'я в Римській академії, Стефан Яворський вивчав курс філософії та богослов'я в Познанській та Віденській академіях, Феофан Прокопович слухав лекції в Римській католицькій академії Святого Афанасія. Як рек­тор Києво-Могилянської академії у1711—1716 роках він пропагував погляди Декарта, Локка, Бекона, розповідав про вчення Коперніка та Галілея. Петро І, який прагнув «прорубати вікно в Європу», при­значав вихованців і професорів Київської академії на вищі духовні, урядові й освітні посади. 14 ректорів першого в Росії вищого на­вчального закладу — Слов'яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії, починаючи з Симеона Полоцького і Стефана Яворського.

Навколо академії у Києві гуртувалися визначні наукові діячі, а також громадські діячі. Тут працювали Ф. Прокопович, І. Гізель, І. Галятовський, Д. Туптало, К. Сакович та ін. Академія була ви­датним центром науки в Україні — саме тут відбувався розвиток таких наук, як логіка, етика, психологія, історія, філософія тощо. Києво-Могилянська академія за змістом освіти та рівнем освіченос­ті слухачів відповідала вимогам світових вищих навчальних за­кладів того часу, її вплив поширювався далеко за межі України.

Випускники цього закладу вірили в гуманістичні основи знання та їх перетворюючу силу. Багато юнаків з інших країн навчалися в Києво-Могилянській академії. Міжнародні зв'язки академії спри­яли збагаченню вітчизняного духовного життя, а також впливали на культурну ситуацію в інших державах, тобто забезпечували активну культурну співпрацю.

Розповсюдження освіти сприяло тому, що в Україні за цих часів поширювалася мережа бібліотек. У XVIII ст. великі бібліотеки мали шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, державні діячі, монастирі, школи тощо (наприклад, приватні бібліотеки мали І. Мазепа, І. Галятовський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, І. Кочубей, К. Розумовський та ін.). Бібліотеки формували книжками, що ви­писували з-за кордону, давніми літописами чи хроніками, видан­нями класичних, авторів часописами, книгами з усіх ділянок на­уки таін.

Розвитку бібліотек сприяло книгодрукування, центрами якого можна вважати друкарню Києво-Печерської лаври і львівську дру­карню, котра водночас займалася підготовкою кваліфікованих кадрів видавничої справи. Друкарні Києва, Львова, Новгород -Сіверського, Чернігова постачали книги до Росії, Білорусі, Молдови, Румунії, Польщі та інших країн.

Слід підкреслити, що своєрідна експансія культурних діячів з України розпочалася ще в XVII ст. і чим далі, тим різноманітнішим за складом був потік переселенців до життєвих центрів імперії. Спочатку це були переважно священнослужителі, причетні до справ культури. В Москві поширювались українські книги, користували­ся авторитетом вчителі з України, серед помічників патріарха Никона було багато українських книжників, значну частину російського кліру становили вихідці з України. Потім дедалі більше українців залучалося до справ мистецьких, передусім це — музиканти, зо­крема, бандуристи та співаки придворної капели. З гетьманської столиці Глухова привозили хлопчиків і до капели, і для навчання малярству. Вихідці з України організовували театри в Росії. Театр у Москві засновано Стефаном Яворським, переведеним з Києва Петром І. Театр у Ярославлі, знаменитий пізніше завдяки великому актору Федору Волкову, завдячує своїм існуванням єпископу Ростовському Дмитру Тупталу. Іван Зарудний набув великої попу­лярності у Петербурзі й Москві як архітектор і скульптор (зокрема, вирізьбив іконостас Петропавлівського собору в Петербурзі).

Знаковою фігурою в російській історії став Олексій Григорович Розумовський, глава цілого клану Розумовських, що відіграли видатну роль у політичному й культурному житті імперії. Брат Олек­сія — Кирило був призначений президентом Петербурзької ака­демії.

Розумовський привіз 1745 р. з України видатного співака й ди­ригента Марка Полторацького, який згодом стає директором Співацької капели. До Петербурзької академії мистецтв привозили з гетьманської столиці Глухова і юних художників для продовжен­ня навчання; тут були і хлопці, батьки яких мали в Україні славне художницьке ім'я (Левицький, Боровиковський).

Однак таке інтенсивне перетікання інтелектуальних сил України до головних культурних осередків Російської імперії мало певні негативні наслідки. Україна починає втрачати культурний авто­ритет. Обмеженість політичних прав, впровадження заходів, які жорстко реґламентували українське культурне життя, призводили до поступового нівелювання національних ознак в культурі. Цьому також сприяла розчленованість українських земель, поступове звуження контактів з іншими культурами.

На думку деяких вчених, лише один чинник рятував український народ від денаціоналізації — почуття національної самосвідомості, яке підживлювалося лише завдяки існуванню селянської родини і козацтва, що боролося «за віру та націю руську».

Духовне життя України того періоду може бути репрезентоване, насамперед, прізвищами таких мислителів, як Ф. Прокопович та Г. Сковорода. Ф. Прокопович вважається яскравим представником просвітницької філософії в Україні й Росії. Він спирався на досяг­нення західноєвропейської суспільної думки і був прихильником теорії «просвіченого абсолютизму», згідно з яким вбачав рушійною силою розвитку суспільства боротьбу освіченості з неуцтвом. Його концепція «просвіченого абсолютизму» не повторювала ні візан­тійських, ні західноєвропейських учень. Вона викладена в творах Ф. Прокоповича «Правда воли монаршей...», «Слово в неделю цветную о власти й чести царской» та ін. На думку філософа, мо­нарх — батько для своїх підданих, державна влада має божествен­не походження, вона вище батьківської. Церква, згідно з поглядами філософа, має бути підпорядкована монарху, необмежені права якого охоплюють світські й церковні справи.

Ф. Прокопович займався розробкою етичного вчення. Ідеалом для нього була добра «природна» людина. У суспільстві, на думку вченого, відбувається боротьба добра та зла — негативних рис, які концентруються в людині, й кращих рис, що існують в її душі. Зло він порівнював з убозтвом, а добро з багатством. Як бачимо, зміст етичного вчення Ф. Прокоповича відповідав ідеалам просвітництва й сприяв їх розповсюдженню в Україні.

Не менш важлива роль в українському духовному житті XVIII ст. належала Г. Сковороді. Фахівці вбачають у постаті Г. Сковороди як

діяча науки — філософа і богослова, так і митця — письменника, співака, на формування поглядів якого великий вплив мала Києво-Могилянська академія, ідеї грецьких, латинських філософів, ні­мецьких богословів, Біблія як головна книга його пізнання. Учення Г. Сковороди викладено в його філософських трактатах, діалогах, збірках поезій, байок: «Начальная дверь ко христіанскому добро-нравію», «Симфонія, нареченія книга Асхань о познані самого себя», «Сад божественних песней», «Басни харковскія» та ін. Він уважав християнську віру філософією, а філософію розумів як християнську віру. Згідно з його поглядами у світі існують три світи — великий (космос), малий (мікрокосм, людина), символічний (Біблія) на основі вічного (найважливішого) та тлінного. В людині повинен царювати дух, а не тіло, вона повинна жити задля само­свідомості й Богосвідомості. Спізнавши саму себе, людина знайде спокій та радість. Для цього, стверджував Г. Сковорода, потрібно віддатися волі Божої, тобто спізнати свої здібності й відповідно тому вибрати собі справу життя. Тільки тоді людина може відчути себе щасливою. Філософські погляди Г. Сковороди базувалися на його ідеї «спорідненоїпраці» та «нерівноїрівності». ДосягненняГ. Ско­вороди в науці, художній творчості висловлювали думки народу, сутність його ідеалів, спрямованість його поглядів і тому були йому зрозумілі й близькі.

Україні цієї доби властива особлива строкатість культурного життя, поєднання якого в цілісність якраз і здійснювалось у цей час на основі барокового світогляду і світовідчуття.

Звідси й випливає і та напруженість, властива барочній культу­рі узагальненість, дещо моралізаторська, оперта на слові й раціо­нальності. Ці риси можна виявити і у культурної еліти, і в народній творчості.

Людина барокової культури не боялася говорити про вічні ваган­ня між скупими радощами духу і тим бездумним і до часу щасливим буттям.

Для неї було ясно, що гармонійно розвинута людина Ренесансу — лише красивий міф, за яким ховаються непоборні суперечності біо­логічного й соціального, колективного й індивідуального, усвідом­люваного й неусвідомлюваного, «небесного» й «земного», вічного й швидкоплинного — всього того, що в ті часи мислилося як опо­зиція духовного і тілесного, божественного і диявольського.

Складність проблеми полягає в тому, що людина не здатна бути до кінця ані «духовною», ані «тілесною». Безконечні вагання, роз­думи, сумніви супроводжують кожен її крок на землі. Сум за втра­ченою ілюзією гармонії й внутрішньої досконалості — основа тра­гічного гуманізму бароко. Це та світоглядна межа, що віддаляє його від Ренесансу.

Для барокової культури та її подальшого розвитку величезне значення мало також і досягнуте в XVII ст. розуміння принципової неоднозначності змісту різних сфер психічної діяльності. Заслуга

тогочасних мислителів полягає в тому, що, внаслідок пильного за­зирання в глибини людської душі, вони дійшли висновку, що наша «внутрішня сфера» позбавлена однорідності, прозорості та ясності, що уважний погляд у кожному її куточку відкриває загадкові й моторошно чорні глибини. Людина здатна поєднувати в собі взаємо-виключні бажання, прагнення та установки.

У XVII столітті таке внутрішнє роздвоєння людини осмислюва­лося в дусі традиційної християнської символіки. Однак у своїх роздумах над загадками душі люди почали заходити так далеко, що припускали можливість співіснування в одній особистості христи­янської набожності й... запеклого сатанізму. Людина була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. На ці думки наводить давня легенда, пов'язана з Успенським собором Єлецького монастиря. Якщо вірити їй, до початку XIX століття на стіні церкви висів портрет ктитора, генерального обозного Василя Дуніна-Борковського, який був тут похований. Цікава деталь: на тлі портрета написано славнозвісний образ «Єлецької Богоматері», який свого часу небіжчик дуже шанував і навіть пожертвував чи­малі гроші на коштовний оклад для нього. Проте, виявляється, сучасники знали його не лише як побожну людину, а й як... упиря. Про друге, про сатанинське життя обозного розповідала картина, що колись висіла тут же, в соборі, поруч із вже згадуваним ктитор-ським портретом.

Лише в добу бароко могло визначитися таке ставлення до людини, портрет якої знаходився в соборі, і лише тоді могли повісити тут же зображення її сатанинських прижиттєвих і посмертних пригод.

Психологія людини бароко була сповнена контрастів. Митці й мислителі тих часів уже починали вгадувати в ній не лише відблис­ки добра, а й зла. Вони вже знали, що світ і темрява невіддільні від людської природи. І доводиться лише шкодувати, що це досягнення барокової думки витіснили раціоналістично прямолінійні уявлення просвітителів про вроджену доброту і розумність людини, про «об­лагороджуюче» значення душевних криз, коли розум «неодмінно» перемагає в нас тваринні та егоїстичні пристрасті.

Завдяки мислителям бароко в європейській культурі почав ви­роблятися й утверджуватися погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра й зла, яка дає непередбачувані наслідки.

Подібну діалектику спостеріг Яворницький у постаті січовика: «У внутрішніх якостях запорізького козака помічалась суміш чес­нот і пороків, завжди, зрештою, властивих людям, що вважають війну головним своїм заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у відношеннях один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, не­стримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі

ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть».

У такому ідеалі чоловіка відбилася вся українська історія, а особ­ливо історія XVII століття з його прагненням до освіти, миру, лю­дяності — і водночас із безконечними війнами, безконечними смертями в ім'я віри і свободи. До народження цього неповторного для всього слов'янського світу типу людини мали причетність най­різноманітніші верстви українського народу (починаючи від черне­цтва і кінчаючи селянством).

Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа, створюваний українською культурою XVII століття, не був поетичною фікцією, грою фантазії митців, підігрітої тодішньою патріотичною пропа­гандою. Козацтво справді-таки виявилося значною культурною силою, причетною до складних, а часом і драматичних духовних шукань своєї доби.

В цілому духовне життя XVII—XVIII ст. було пройняте ідеєю бо­ротьби «за віру та націю руську», що базувалася на гуманізмі — ре­лігійному і світському. Це означало продовження духовних тради­цій Київської доби. Важливо і те, що в Україні з початку XVII ст. набула чинності ідея «Київ — другий Єрусалим» на противагу ідеї, яка опановувала Росію: «Москва — третій Рим».

 


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 83 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Особливості східноєвропейського Просвітництва| Характеристика художніх процесів

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.011 сек.)