Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Архітектура і образотворче мистецтво

Словник термінів та понять теми | Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу | КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 1 страница | КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 2 страница | КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 3 страница | КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 4 страница | СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ | УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ. ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. | РОЗВИТОК ОСВІТИ І НАУКОВИХ ЗНАНЬ. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ. КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ П. МОГИЛИ | ІДЕЇ РЕНЕСАНСУ В УКРАЇНІ. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА. ЛІТОПИСАННЯ |


Читайте также:
  1. Архітектура
  2. Архітектура
  3. АРХІТЕКТУРА
  4. АРХІТЕКТУРА
  5. АРХІТЕКТУРА
  6. АРХІТЕКТУРА
  7. АРХІТЕКТУРА

У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руй­нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз­витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен­тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до­сягла українська архітектура на галицько-волинських зем­лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних тиші: 1) оборонні споруди-замкк;.2) церкви.

У цей період в архітектурі та образотворчому мисте-.цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві За­хідної України, де ренесансний стиль гармонійно поєдну­вався з українським народним стилем, перенесеним з де­рев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архі­тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращи­ми пам'ятками українського архітектурного стилю є три-дільні, або триванні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львів­ської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

*Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В. Цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере­плановувались та розширювались міста, переважно в Га­личині, на Волині, та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди). У середині «XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Ве­лике фортифікаційне будівництво проводиться на Запо­різькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси бароко.

Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо­ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кре­менці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівель­ні школи: галицька і волинська. Для галицької школи ха­рактерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Олеську. В обо­ронних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували велико­форматну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи ма­ють вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.

У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення — дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові, Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст-. замість сті­нових замків стали зводити бастіони з розкішними магнат­ськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Зрлочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як, наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенден­ції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були спо­руджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Де-м'янй, які за своєю оригінальністю не поступаються шедев­рам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок,' церква в Зінькові на Поділ­лі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначи­ти також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерман-ський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало силь­них впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні-пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії україн­ського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї рене­сансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі! Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бан-дінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (3591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. При­хильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красов-ський), які разом складають унікальний архітектурний ан­самбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з, церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ят­ки кінця XVI—початку XVII ст., як Каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Пере­яслава і Канева.

*Ж.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі 'кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше. нагадували форму вісім­ки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, зміню­вати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітек­турні споруди домінують у другій половині XVII—на по­чатку XVIII ст.

Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'я­зана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в ін­тер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ят­ників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система мо­нумента — скульптурне зображення померлого на кам'я­ному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітек­турними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свід­чить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановле­ний у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.

Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, ви­тонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю ма­люнка і високою професійністю виконання. Поступово ут­верджувався реалістичний напрям, характерною особливіс­тю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на по­лотнах художників поступово втрачають колишню нерухо­мість і часто набирать рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби зберег­лася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». її прото­типом було зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив поста­тями, вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського

монастиря Антонія і Феодосія. їх образи прива"блюють своєю щирістю і безпосередністю.

До полотен київської школи слід віднести ікони «Ми­кола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська бого-матір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про висо­кий рівень мистецької культури Києва після татаро-мон-гольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розви­валось під впливом К,иєва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзви­чайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений ко­лір одягу Цречистої Марії тонко гармонує з багряним фо­ном, лазуреві барви — з коричнево-чорними і вишнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII—початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке вра­ження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають ікони, нама­льовані на дошках. Особливою популярністю користували­ся образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієбо-рець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-, ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ пере­можно майорить на вітрі, символізуючи звитягу над драконом.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскра­вим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Тру-шевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою до­вершеністю і самобутністю.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народ­ного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагаду­ють простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набува­ють певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими де­талями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, напи­саних на сюжети «страшного суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зобра­женні раю та пекла. Іконописці карають грішників, приму­шуючи їх приймати Страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливо­го суддю, економа, й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, кар­тярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звер­тають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть пере­дати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письмен­ника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корняк-та, львівського старости Мнішека та ін.

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львів­ського цеху художників пов'язані імена кращих живопис­ців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пи­липовича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення потреб братств і церков. Творчість львівських художників харак­теризувалась високою професійною культурою, обізнаніс­тю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в деко-ратавно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, об­робці металу. Утворювалися Ісвоєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне Забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів. Здобутки духовної культури українського народу по­чатку XIV—першої половини XVII ст. дають підставу гово­рити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

 

Грушевський Лі С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. Київ; Львів, 1916.

Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI—XVIII ст К, 1983.

Історія української культури / За ред. д-ра Івана Крип'якевича Нью-Йорк, 1990.

Ісаевич Я- Д- Братства і їх роль у розвитку української культурі! в XVI—XVIII ст. К., 1969.

Марченко М. І. Історія української культури з найдавніших часін і до середини XVII ст. К-, і 961.

Нічик В. М., Литвинов В" Д., Стратій'Я- М. Гуманістичні і рефор маційні ідеї на Україні (XVI—початок XVII ст.). К.і 1991,

Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного жит тя українського народу. К., 1918.

Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. Розд VIII—X.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. К., 1993.

Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. К., 1990.

Філософія Відродження>на Україні. К., 1990.


Бичко

Лекція 11. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ ТА КУЛЬТУРИ (XIII-XV ст.)

Занепад Наддніпрянщини під натиском степо­виків спричинився до зростання значення земель, які лежа­ли далеко від військових подій — передусім Галичини та Волині. Господарський розвиток і активна торгівля, які пов'язали Західну Україну та Східну, багато в чому базу­валися на розробці та експлуатації соляних копалень. На важливому торговельному шляху між Заходом і Києвом ле­жала Волинь із такими її багатими і великими містами, як Червень, Белз, Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та ін. Холмщина, так звана Україна, теж була од­ним із найбільш населених регіонів.

У боротьбі з Угорщиною, Польщею та київськими князя­ми досить рано створила могутню державність Галичина. У XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його си-

ни Рюри'к, Володар та Василько підготували об'єднання зе­мель, а завершив це Володимирко (1124—1153). За Яросла­ва Осмомисла — одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» — держава набула справжнього розквіту. Роману вдалося з'є­днати Тхалич і Волинь в єдину державу, яка значно посили­лася за князя Данила. «Данило,— зазначав І. П. Крип'я-кевич,— це найбільша постать в історії Г'алицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розби­ту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських зе­мель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет кня­жої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здо­був мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шука­ючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і по­клав основи під її дальший розвиток»!.

У 1349 р. польський король Казимир разом з уграми ви­рушає походом на західні землі, що призводить до остаточ­ного занепаду Галицько-Волинського князівства. Політика обмеження прав місцевого українського населення, яку про­водили король та його наступники, спричинилася до того, що в 1387 р. Галичину було остаточно включено до Польської держави. Водночас Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського.

Україна підтримала Литву тільки в боротьбі з кримча­ками. Адже Київська Русь протягом трьох століть борони­ла себе від нескінченних нападів південних сусідів. Королю Вітовту вдалось опанувати побережжя Чорного моря та Крим. Саме він побудував велику систему замків і фортець на середньому Дністрі, фортеці на нижньому Дніпрі тощо. Однак після його смерті закладена ним південна колоніза­ція була занедбана. Оборонна лінія відкотилась аж до зам­ків Вінниці, Капеля, Черкас, Брацлава.

Незважаючи на тс, що Литовська держава проводила централізаторську політику, нехтуючи автономію в будь-якій формі, вона все 'ж таки отримувала значну підтримку з боку українського та білоруського населення. Пояснює­ться це тим, що Литовське князівство надало українській та білоруській мові статус державних. Православна церква

Кригі'яхевич. І, П. Історія України. Львів, 1980. С. 81.

теж 'отримала права державності. Крім того, в побут литов­ців увійшло багато звичаїв слов'янства.

Усе змінилося з приходом до влади польської шляхти. Згідно з Люблінською унією (1569), Польща значно розши­рювала свої території. До неї відходили Підляшшя, Волинь та Київщина. Саме з цього часу починається дуже тривалий, агресивний наступ шляхетської Польщі на українську на­родність.

Зайнявши величезні простори України, магнатські роди установлювали свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула в Україну і дрібна шляхта, а також безліч різних панських агентів та посередників. Політика полонізації, яка спочат­ку мала економічний характер, згодом посилилася в куль­турній' галузі. Найсуттєвішу роль у цій справі відігравало духовенство. Так, у XV ст. католицькі єпископства були за­кладені у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно розпочали активну діяльність францискан­ці, домініканці, єзуїти, які створювали монастирі та числен­ні школи.

Православна цетжва, яка була під заступництвом дер­жави в Київській, Галицькій Русі та Литовському князів­стві, втратила своє привілейоване становище. Силою істо­ричних обставин вона змушена була наблизитися до народу і пооушити не лише релігійні, а й світські справи.

Насамперед, це була діяльність, спрямована на органі­зацію системи освіти, яка продовжувала традицію, закла­дену ще з часів Київської Русі. Певною мірою ця традиція відтворювала особливості освіти Візантії, хоча з XIII— XIV ст. через Польщу та Литву посилився західноєвропей­ський вплив. Богослужебні книги використовувались як під­ручники, вчителями було духовенство. Дяк (поруч із дав­ньою назвою «дідаскал» або «даскал», «майстер» з'являєть­ся і попа назва «бакаляр») навчав дітей або в церкві, або біля церкви. Заможні люди наймали дяків для домашнього навчання. Навчалися всі діти незалежно від матеріального становища їх батьків.

Зрештою, така система певною мірою збереглася до XVIII ст. Цікаві свідчення ппо неї залишив сірійський ман­дрівник Павло Алепський: «Починаючи з цього міста (Раш-кова) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім не­багатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють чита­ти і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях,., дітей більше, ніж трави, і всі вміють

читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чолові­ки їхні були вбиті в безнастанних війнах» '.

Найяскравішим документом, що передає зміст тогочасно­го навчання, можна вважати заповіт, який залишив брац-лавський каштелян (волинський шляхтич) Василь Загоров-ський. Перебуваючи в кримській неволі, він написав заповіт, в якому наказував опікунам знайти, коли його двом синам ви­повниться сім років, «дяка, добре вченого й цнотливого, або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене (Загоровсь-кого) служив, і віддати їх вчитися руській науці в Св. Пись­мі або в'М'ойому домі, або в церкві святого Ілії в Володи­мирі, і, не пестяче їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до по­множення хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій»2.

Враховуючи те, що його діти мали в майбутньому посі­сти державні посади, для чого необхідно було володіти мо­вою державного діловодства (латинською), Загоровський звертається до опікунів із пооханням знайти згодом «ста­течного бакаляра, який би міг їх (синів) добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі» 3.

З різних джерел можна дізнатися, що саме вивчали діти в' Україні в кінці XIV—XVI ст. Передусім то була азбука та склади (пізніше це отримало назву «буквар»). Після цьо­го переходили до найголовнішої частини навчання — читан­ня. Спочатку це був буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам, а також Письму. Спочатку «ус­тави» (каліграфічному письму великими літерами), а з кін­ця XV ст. так званому «скоропису», який сприяв україніза­ції старослов'янської мови. Згодом розпочалося розділення на церковну мову та мову українську. Саме цією мовою були написані оригінальні твопи письменників-лолемістів.

Після закінчення шкіл випускники підвищували свою освіту самостійно. Насамперед вивчали грецьку та латин­ську мови. Не маючи своїх власних вищих учбових закладів, укоаїнці та білоруси, починаючи з XIV ст., отримували ос­віту в європейських університетах — Краківському, Паризь­кому, ^Палійському, Болонському, Гейдельберзькому, Пра­зькому та ін. «... З кафедр Кракова та Болоньї, Падуї та Відня,— писав відомий російський вчений І. М. Голенищев-Кутузов, оцінюючи внесок українців в європейську культу­ру,— вихідці з українських степів коментували античних ав-

1 Цит. за: Хрестоматія з історії Української РСР. К., 1959. С. 383.

2 Мит. за: Українська культура. П-одєбради. 1940. С. 20. * Там же.

торів. Гуманісти українського походження, які вважали себе русинами, розвивали свою діяльність у самій Польщі та на Заході» '.

Внаслідок цього українська культура починає відчувати на собі могутній вплив культури світової (як західної, так і східної). Ріасамперед, це проявилося в тому, що в Украї­ну почала надходити різноманітна перекладацька літерату­ра. Це були книги як релігійно-богословського змісту (го­ловним чином старозаповітні біблійські тексти, які були заново перекладені зі староєврейських оригіналів), так і лі­тература на морально-етичні теми. При цьому робилася певна редакція в напрямі «осучаснення» книг, коли в кла­сичні літературні збірники часів ще Київської Русі («Ізма-рагд», «Четья», «Бджола», «Прологи») включали апокрифи, твори Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, київських митрополитів — Ілларіона, Григорія, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій представляв кла­сичну традицію руської давньої культури — візантійсько-християнську.

У перекладацькій літературі з'являються твори, котрі, не вписуючися в церковну традицію, дістають надзвичайну по­пулярність серед освічених кіл України та Біларусі. Це так звані «повісті духовні» — «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудала-лицаря», світські повісті «Олександрія», «Тро­янська історія», «Житіє Олексія, чоловіка божого» та ін.

Популярність «духовних повістей» зумовлювалася пере­орієнтацією суспільної свідомості з аскетично монументаль­них «духовних» ідеалів середньовіччя на героїчні прагнення ствердити нову свідомість, яка все більше спрямовувалася до виділення людського буття, концентрації навколо нього всіх інших світоглядних проблем. Під впливом західноєвро­пейської думки в Україні, де не згасала ідея боротьби за на­ціональне самоствердження, виникають цікаві процеси, йдеться про те, що ранньогумапістичні ідеї, котрі тією чи іншою мірою були пов'язані з візантійсько-християнською догматикою, зумовили потяг до нового прочитання античної культури, без якої неможливе обгрунтування антрополо­гічної світоглядно-філософської проблематики.

Заслуговує на увагу, що це прочитання теж має свій, відмінний від європейського гуманізму характер. Українсь­кі та білоруські гуманісти передусім звертаються до творів істориків античності, видатних політичних та державних ді­ячів. При цьому перевага надається працям, які мають пев-

1 Голеншцев-Кутузов Й. Н. Ґуманизм у восточнмх славян: Украй-на и Белоруссяя. М., 1963. С. 6—7.

Ний практичний характер. Насамперед до них належить та­ка книга енциклопедичного характеру, як «Арістотелеві врата». Ця книга містить у собі ряд практичних рекоменда­цій у сфері питань державної політики, поведінки людини в сім'ї та поза нею, медичні та астрологічні знання.

Зазначена книга була написана на арабському сході. Після хрестових походів вона дістала поширення через ла­тинську та єврейську версії в Європі. Переклад цієї книги був зроблений зі староєврейської. Крім того, зі староєврей­ської перекладалися логічні праці Мойсея Маймоніда, з арабської — праця Аль-Газалі «Логіка Авіасафа», ряд праць з астрономії та астрології. Отже, виникала потреба у створенні умов для науково-природничого бачення світу, орі­єнтації людського буття не на божественний промисел, що було характерним для середньовічного мислення, а на но­вий, передренесансний світогляд, який пов'язував долю людини з природними явищами.

Ідеалом цієї епохи стає людина «тримовна» — знавець як грецької, так і латинської чи єврейської мови. Ці знання потрібні були не стільки для освоєння минулого, скільки для практичного діяння. Від героя-мученика до героя-пере-можця прямує культура України, починаючи з XIII ст. У XV ст. ця ідея знаходить свій вияв у так званій «житій­ній літературі»— агіографії.

Описуючи подвиги святого, автор давав читачу певний моральний взірець. Це і сказання про Бориса та Гліба, і «Житіє св. Володимира», «Чтение о жизни и о погублений страстотерпца Бориса и Глеба», «Житие отца нашего Фео-досия, Игумена Печерського», і «Житіє Нестора», і найви­значніший твір — «Патерик Києво-Печерської лаври». З XIII ст. ченці, що втекли з Києва, створюють у Володими­рі під керівництвом митрополита Кирила гурток книжників, праці яких поширюються по всій Русі (житійна та оратор­ська проза). Саме тут виникає «Житіє Олександра Невсь-кого та Дмитрія Донського». У XIV ст. Кипріян, що при­йшов до Києва з Константинополя і став митрополитом, зі­брав |гсі житія і сприяв їх поширенню. Значну популярність у XIV—XV ст. дістали і такі твори Григорія Цамблака, як «Похвала Кипріану» та «Великомученику Дмитрію».

Пануюча настанова на активно діючу людину підтвер-джу'вала той факт, що українська культура поступово вклю­чалася в загальноєвропейський процес переходу до Відро­дження. Та й не могло бути інакше, оскільки в містах Ук­раїни проживало етнічно різноманітне населення: поляки, німці, євреї, вірмени, італійці, греки, литовці, молдавани, угорці, що сприяло взаємопроникненню різних культур.

Ідеї раннього гуманізму привносять в Україну, переду­сім в її центральні та західні регіони, й італійські проми­словці, купці, архітектори. У XV ст., коли під ударами Ту­реччини занепали італійські колонії в Криму, частіша ге­нуезьких купців переселяється до Львова та Києва. Украї­ну починають частіше відвідувати італійські гуманісти, які не тільки вивчають її, а й знайомлять європейський світ із культурою та життям українського народу.

Таким чином, ідеї діячів епохи Передвідродження все частіше знаходять свій прояв у культурному житті України. Як відображення цього процесу в мистецтві України спосте­рігається поступовий перехід від готичного стилю, що харак­теризується холодною відчуженістю від людини та суворою чіткістю форм, до ренесансно-бароккового. Щоправда, про­вести межу між цими стилями досить важко.

У XIV—XV ст. у київських церквах з'являються ікони, на яких пропорції тіла дуже витягнуті: руки й ноги надзвичай­но маленькі, голова непропорційно велика, округла, як зем­на куля, з розвиненою черепною частиною. Водночас вини­кають і ознаки порушення «стабільності».

Під впливом італійських майстрів розквітає ренесансний стиль, тісно пов'язаний із відображенням внутрішнього супе­речливого психічно напруженого життя людської особисто­сті. Найяскравіше цей стиль відобразився в так званому ор­наментальному мистецтві. Йдеться про дерев'яне, покрите позолотою різьблення, що обрамлює ікони, вівтарі та цілі іконостаси. Поступово мистецтво різьби виходить за церков­ні межі, наповнюючися світськими мотивами. Насамперед, зміст малюнка постає у вигляді скомбінованих із візерунків геометричних, рослинних, тваринних, а іноді і людських го­лів. Найчастіше зображувалися янгольські крилаті голівки та крилаті амури.

Згодом цс мистецтво дістало загальне поширення, ство­ривши стиль так званого «козацького барокко», тобто стиль нецерковпого, світського напряму. Бароккові мотиви втілю­валися і в музичних формах, що знайшло свій вияв у культу­рі України в XVI—XVII ст.

Як відомо, в дохристиянський період українська музи­чна культура включала в себе багато пісень обрядових, співів епічно-героїчних. На думку М. Грушевського, «геро­їчний епос, представлений в нинішній билинній традиції, в переважній мірі і зложився на Україні і жив довго в україн­ських землях, складаючися в певні цикли та виробляючи певні загальні типові поетичні образи, котрими орудовано при ріжних переробках і відмінах старих поем". Тому в най­більш постійних і типових загальних місцях нинішньої би-

ліпної традиції маємо безсумнівно дуже багато такого, Що йде безпосередньо від нашого бнлінного репертуару» '.

У X ст. в Україні поширюється церковний спів, спочатку грецькою, а згодом церковнослов'янською мовами. Тогочас­ний спів був одноголосний. Навчали йому спеціальні вчите­лі — «демественники», які користувалися музичними книга­ми, в котрих ноти були написані спеціальними знаками — «знаменами», чому і сам церковний спів називався «знамен­ним розспівом». Водночас був ще так званий «кондакарний» спів *(за назвою «книжок-кондакарів» із спеціальним нот­ним письмом). Осередком зазначених розспівів була Києво-Печерська лавра.

З XIV ст. в Україні поширюється нова лінійна нотація, яка потроху витискує стару нотну грамоту. І хоча до полі­фонічного (партесного) співу було ще далеко, Україна вже знала багатоголосний спів, який «являв собою образ спізне-ного примітиву. Це був так званий строчний спів, писаний трьома рядами крюків понад словами, причому середній го­лос, так званий путь, вів мелодію наспіву, а два інші, вто-руючи, називались верх та низ. До тих трьох голосів долу­чався інколи четвертий, що був немов варіацією, чи фігу­рацією тих трьох голосів. Гармоніка цього триголосу була дуже невпорядкована, а нагадувала перші незугарні мно-гоголосся Заходу з якогось XIII століття» 2.

Життя українців прикрашали не тільки церковні мело­дії, а й народні наспіви. Поступово формується новий, при­таманний лише українській культурі, музично-поетичний жанр — думи.

У спілкуванні з іншими народами та їх культурами, а також під впливом гуманістичних ідей Передвідродження в середовищі української громадськості визріває новий рівень самосвідомості, яка, з одного боку, акцентує увагу на пев­них об'єднуючих світоглядних концепціях, а з іншого — відзначає притаманні національній самосвідомості особли­вості

Як уже згадувалось, українська культура постійно за­знавала, впливу інших культур, що позначалося певним чи­ном на її розвитку. Проте, завдяки високому рівню культури, успадкованому від Київської Русі, нівелювання руської культури не відбувалося. Вбираючи в себе досягнення інших культур, українська культура виходила на світову арену, як одна із внутрішньо сформованих. Суттєво те, що однією із найважливіших бзййк національної самосвідомості, ідо склалася, є поява спроб концептуального розгляду питань, пов'язаних з особливостями етнічного походження.

Саме в XIV—XV ст. і відбувається процес формування таких концепцій. Насамперед, це стосується визначення на­зви не стільки народу (як відомо, українці називали себе «русинами», «росіянами» аж до XVIII—XIX ст., водночас у XVII ст. в козацьких документах і навіть у думах згадуєть­ся термін «українці»), скільки назви території, етнічної спільності. У XIV ст. виникає поняття «Малої Русі» («Ма­лої Росії»). «Цей термін,— зазначав М. Грушевський,— ви­ник в канцелярії константинопольського патріархату. На наш погляд, поширення поняття «Мала Русь» на землі Пів-денно-Західної Русі зумовлювалося уявленнями греків про цю область як основну (корінну) територію Русі (подібно до того, як «Мала Греція» означала митрополію, а «Велика Греція» — її колонії) '.

На думку Грушевського, термін «Мала Русь» був штуч­но створений в церковних колах для визначення галицької митрополії, яка на початку XIV ст. відокремилася від ми­трополії «всеї Росії», традиційно зв'язаної з Києвом. Через зміни політичних ситуацій поняття «Мала Росія» існува­ло поряд із непевним існуванням терміна «Митрополія Ли­товська». Ця митрополія то розширяла свої володіння, то звужувала, то охоплювала київські і турово-пінські землі, то обмежувалася до земель Галицько-Волинських.

У XV ст. термін «Мала Росія» зникає, оскільки митро­полити як східні, так і західні, ігноруючи один одного, на­зивали себе митрополитами «київськими і всея Руси». У по­літично-державному розумінні цей термін теж починає ви­користовуватися, хоча раніше він прозвучав у привітанні московських послів 31 грудня 1654 р. Переяславський про-топоп сказав: «Радостію исполняемся, благородній царст-віи мужіе, всегда зрим благополучное благородія вашего от царскаго пресветлого величества пришествія, о нем же слухом уха усльїшевше, мьі, меньшіе и нижайшіе богомолцьі ваю, изидохом чающе, яко ньше Господь Бог пришествіем вашим усєрдноє жєланіе исполнил православія нашего, еже совокупитися во єдино Малой и Великой Россіи под єдино­го великодержавного благочестивого царя восточного креп-кою рукою» 2. Згодом цей термін використовується вже в царських указах, де, зокрема, є такі слова: «Государь, царь і вел. князь Алексей Михайлович всеа Великія и Мальїя

Росіи самодержец, указал бьіти у себя государя на дворе вапорожскаго гетмана Богдана Хмельницкого посланни­ком»...1

Заслуговують на увагу спроби обгрунтування змістовної суті даного поняття. Складність цього процесу зумовлюва­лася тим, що українські землі були у складі різних держав.. І все ж таки можна виділити певні так би мовити «зачатки» узагальнюючих теорій.

Якщо врахувати той факт, що середньовічна свідомість, спираючися на євангельський принцип «Нема вже Іудея, ані язичника; ні раба, ні вільного; ні чоловічої статі, ні жіночої: бо всі вони одне в Христі Іісусі» 2, обстоювала тим самим етнічну універсальність, то виникає необхідність деталізації процесу становлення національних особливостей народів. І хоч цей процес включав у себе нові соціальні характери­стики (не конфесійно-релігійні, а національно-мовні, дер­жавно-громадянські, навіть психічно-характерологічні), у своїй основі деталізація все ж спиралася на звичне підґрун­тя — біблійську міфологію. Вихідною була легенда про по­ходження всіх людей на землі від Ноя та його синів — Сіма, Хама та Яфета. Європейські народи при цьому пов'язува­лися з Яфетом.

Однак виділення окремого народу відбувається тоді, коли ренесансні літературні пам'ятки «проривають» біблійську картину світу. Так, виходячи з Птолемеївського «Посібника з географії», автор праці «Аннали чи хроніки славетного ко­ролівства Польського» Ян Длугош (1455—1480) локалізу­вав на території Східної Європи розселення сарматів (між країнами романо-германських народів та азіатськими і при­уральськими степами). З сарматами Длугош ототожнював поляків. Пізніше сарматизм розглядався як певна субкуль-

I тура, аристократична за своїм змістом, тобто притаманна лише шляхті. Стверджувалася, як зазначає Ю. А. Ісіченко,

І «непохитність станових привілеїв шляхти, обгрунтованих давністю походження і виявленою предками мужністю, ви-

I няткове право шляхтича на особисту свободу» 3.

Водночас українські діячі починають формувати свою концепцію, подібну до польських концепцій сарматизму. Від­мінність цієї концепції полягає в тому, що вона носить пев­ний узагальнений характер: «Грецьі их для тиранства сав-роматьі нарицаху, си ест род со ехидньїми очима, понесе 2со>ро5 значит єхидну, 6ц—ца око. Такожде и в Сармации

сЬдше различно презьівахуся: поляне, древляне, сквери, кривичи и проч., или якоже и ньшЬ Москва, Б-Ьлая Русь, Вольшь, Подоля, Украйна, Подгоря и проч. Но обаче аще и различие ест во именованіи волостям, но вЬстно єсть веЬ общеединьїм именем Русь нарицаются» 1. Наголос робиться на моделі нових особистісних цінностей, таких, як мужність, войовничість, вірність слову тощо. Шляхетність як станове обмеження усувається. На перший план виходять риси на­родного характеру. У майбутньому (XVI—XVII ст.) все це дало початок так званому козацькому барокко.

На противагу сарматському барокко «Історія Русів» та літопис Григорія Грабянки спираються на легенду про по­ходження українського козацтва від хозар, які розглядаю­ться як стародавнє слов'янське плем'я, відоме своєю войов­ничістю, мужністю та любов'ю до батьківщини. Тут ми вже знайомимося з певними ідейними концепціями національ­ного характеру, які започатковувалися ще в XIV—XV ст.

Таким чином, починаючи з XIV—XV ст., духовна культу­ра України все далі відходить від середньовічних теологіч­них настанов, відкриває шлях для поширення світської куль­тури. «Це виразилося передусім у широкому залученні народнорозмовної мови до процесу творення духовних цінно­стей, у відродженні літературних традицій Київської Русі, у творчому використанні культурних надбань Західної Єв­ропи та арабо-єврейської культурної спадщини»,— зазна­чають автори «Історії української філософії»2. Помітно активізується діяльність українських вчених на терені євро­пейських культур. Насамперед, серед них слід назвати рек­тора Болонського університету, видатного вченого-астроно-ма Юрія Дрогобича (бп. 1150—1494).

Людська особистість у цей час, все більше звільняючися від релігійно-канонічних обмежень, відкривається для пов­ноцінного земного життя. Епоха породжує людей супереч­ливих, у діяльності яких химерно сполучаються миеуле і паростки майбутнього. Сутність такої особистості можій со­бі уявити на прикладі Григорія Цамблака (бл. 1364 —бл. 1420). Обраний митрополитом Київським та Литовським, ■він виявив неприпустимий із позицій православної церкви лібералізм щодо відмінностей між католицьким та право­славним напрямами на Константському соборі (1418). Йде­ться про те, що проклятий константинопольським патріар­хом (1414) Цамблак став не тільки реформатором церков­ного співу в Україні та Білорусі (вніс у практику церковного співу болгарський розспів), а й створив більше сорока різноманітних творів: похвальних слів, проповідей, житій святих. У цих творах герої Цамблака постають поміт­но індивідуалізованими, схожими на справжніх живих людей.

Зазначений метод відмови від релігійно-догматичної ти­пізації в напрямку реального відображення людської осо­бистості свідчить про виникнення явищ, які характеризують

і епоху Передвідродження. На жаль, через певні несприятли­ві умови (відсутність цілісної національної державності,

і політичної єдності) зародки нового не переросли в розвине­ну культуру Ренесансу в Україні.

 

Рекомендована література

Аркас Микола. Історія України — Русі. К., 1990. Вычко А. К. Народная мудрость Руси (анализ философа). К., 1988. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. К.; Львів, 11)13.

Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990. Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. Лотоцький А. Історія України. Львів, 1990. Філософія Відродження на Україні. К., 1990.


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 167 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
МУЗИКА І ТЕАТР| Лекція 12. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI—XVIII ст.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.028 сек.)