Регулювання угод між суб’єктами підприємницької діяльності

У ст. 81(1) Договору про Співтовариство заборонено всі угоди між суб’єктами підприємницької діяльності ЄС[5] (англ. undertakings), рішення їх асоціацій та узгоджені дії (картельна практика), які можуть зашкодити торгівлі між державами-членами ЄС та які мають на меті (або наслідком) запобігання, обмеження або спотворення конкуренції в межах Спільного Ринку Співтовариства і, зокрема такі, що: а) прямо або опосередковано закріплюють ціни купівлі чи продажу або інші умови торгівлі; б) обмежують або контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток або інвестиції; в) розподіляють ринки або джерела постачання; г) застосовують неоднакові умови до рівноцінних операцій з іншими торгівельними партнерами, ставлячи їх таким чином у невигідні умови конкуренції; д) зумовлюють укладання контрактів прийняттям іншими Сторонами додаткових зобов’язань, які за своїм характером або відповідно до комерційної практики не пов’язані з предметом такого контракту.

Відповідно до ст. 81(2) Договору про Співтовариство будь-які такі заборонені угоди, рішення або картельна практика автоматично вважаються недійсними. Треба мати на увазі, що наведений перелік не є вичерпним, антиконкурентними можуть бути визнані й інші угоди, дії та рішення.

При застосуванні статей 81 та 82 Договору про Співтовариство використовується так звана система заборон (англ. prohibition system), відповідно до якої будь-яке обмеження конкуренції підлягає забороні, окрім випадків, коли таке обмеження відповідатиме вимогам законодавчо встановлених виключень.

Стаття 81 Договору про Співтовариство розповсюджується лише на відповідні угоди між, якнайменше, двома незалежними суб’єктами підприємницької діяльності. При цьому група суб’єктів підприємницької діяльності ЄС, в якій центральна керівна структура визначає загальну політику, та дочірні компанії не мають реальної комерційної автономії, вважається економічним союзом і, таким чином, визнається єдиним суб’єктом підприємницької діяльності[6]. У деяких випадках декілька самостійних фірм може бути визнано єдиним суб’єктом підприємницької діяльності через існування міцних економічних зв’язків між ними. Найбільш поширеним прикладом цього служать договори між головним підприємством та його філією. У подібних випадках ЄСП визнає такі договори локальними (тобто визнає їх не стільки договорами, скільки внутрішніми адміністративно-розпорядчими актами, які мають значення лише для даного формування), а відтак такими, що не підпадають під дію ст. 81(1) Договору про Співтовариство.

Стаття 81(1) Договору про Співтовариство не уточнює, чи підпадають під дію заборони антиконкурентні угоди суб’єктів підприємницької діяльності, які засновані за межами ЄС, визначаючи, що достатнім є той факт, що в результаті таких дій має місце запобігання, обмеження чи спотворення конкуренції в межах Спільного ринку Співтовариства. ЄСП з цього приводу дійшов висновку, що діяльність підприємств, заснованих за межами Співтовариства, може підпадати під дію заборони ст. 81(1) Договору про Співтовариство, якщо антиконкурентні угоди таких підприємств виконуються в межах Спільного ринку Співтовариства, тобто мають ефект у рамках Спільного ринку Співтовариства [7]. Цей підхід є проявом екстра-територіального принципу (англ. extra-territorial principle) або “доктрини ефекту” (англ. effects doctrine).

У законодавстві Співтовариства про конкуренцію під договорами розуміють будь-які письмові контракти, усні домовленості, договори, які укладено частково письмово, частково усно, та так звані “джентльменські угоди”, що не мають форми контракту та не є юридично обов’язковими. При цьому останні, рівно як і ”будь-яка усвідомлювана паралельна поведінка”, визнаються узгодженими діями.

Заборона ст. 81 Договору про Співтовариство розповсюджується як на горизонтальні, так і вертикальні угоди. Горизонтальні – це угоди між суб’єктами підприємницької діяльності ЄС, які конкурують на одному рівні виробництва або дистрибуції, наприклад, угоди між виробниками або між оптовими чи роздрібними продавцями. Вертикальні угоди укладаються між суб’єктами, що діють на різних рівнях виробництва та дистрибуції товарів, наприклад, угоди між виробниками та дистриб’юторами, між постачальниками сировини та виробниками кінцевого продукту.

Узгоджені дії суб’єктів підприємницької діяльності розтлумачено ЄСП як “форму координації між суб’єктами підприємницької діяльності, що, не досягаючи стадії, коли укладається угода, замінює собою ризики, які пов’язані з конкуренцією”[8]. При цьому такі дії є правопорушенням лише тоді, коли спричиняють довготермінове підвищення цін.

Рішення асоціацій є резолюціями уповноваженого органу асоціації (найчастіше це рада, що складається з представників усіх або більшості членів асоціації), які покладають певні обмеження та повноваження на членів та обмежують свободу їх дій.

Відповідно до принципу ринкової інтеграції усі перелічені вище угоди, рішення асоціацій та узгоджені дії суб'єктів підприємницької діяльності є предметом регулювання ст. 81(1) Договору про Співтовариство лише у випадку, коли вони можуть завдати шкоди торгівлі між державами-членами ЄС. Для визначення такої шкоди ЄСП застосовує спеціальний тест, за допомогою якого визначається, чи була “можливість передбачати з великим ступенем вірогідності на підставі об’єктивних даних, що угода може прямо чи непрямо, реально чи потенційно, вплинути на торгівлю між державами-членами ЄС”. При цьому навіть у випадках, коли сторони угоди є представниками однієї держави-члена, існує можливість застосування ст. 81(1) Договору про Співтовариство, якщо такі угоди можуть створити додаткові обмеження конкуренції за національними ознаками та таким чином ускладнити фірмам з інших держав-членів доступ до визначеного ринку. Використання цього тесту дозволяє практично всі порушення в будь-якій частині Спільного ринку Співтовариства кваліфікувати як порушення режиму недискримінації між державами-членами ЄС. Відсутність спричинення шкоди торгівлі між державами-членами ЄС виключає можливість застосування ст. 81(1) Договору про Співтовариство, але норми національного конкурентного права можуть застосовуватись.

Законодавство Співтовариства про конкуренцію забороняє угоди, які запобігають, обмежують або спотворюють конкуренцію на Спільному ринку Співтовариства. При цьому до уваги беруться як антиконкурентні наміри сторін, так і реальний ефект, до якого призвела угода (навіть за умови відсутності відповідного наміру у сторін). В останньому випадку сторони не можуть посилатися на свою необізнаність або на некоректну юридичну пораду з цього приводу. При визначенні наявності негативного впливу на конкуренцію ЄСП застосовує принцип “ економічного аналізу”, що включає аналіз можливих наслідків угоди з економічної точки зору. Враховується вплив не лише на Спільний ринок Співтовариства, але й на ринки інших країн, бо недобросовісні суб’єкти підприємницької діяльності можуть використовувати зовнішніх партнерів і ринки для послаблення конкуренції в межах ЄС. Ця метода дозволяє виключити з числа заборонених угод ті, що формально підпадають під дію ст. 81(1) Договору про Співтовариство, але, завдяки незначній частці ринку учасників таких відносин, не завдають суттєвої економічної шкоди конкуренції, а відтак не суперечать цілям Спільного ринку Співтовариства. Крім того, у низці випадків такі угоди є єдиним засобом для дрібних компаній витримати конкуренцію, а відтак вважається, що вони позитивно впливають на стан ринку. Для вилучення угод малої значущості, що нездатні суттєво вплинути на торгівлю у Співтоваристві з під дії заборони ст. 81 (1) Договору про Співтовариство Європейською Комісією було запроваджено принцип de minimis, який закріплений в Повідомленні про угоди малої значущості, що суттєво не обмежують конкуренцію відповідно до ст. 81 (1) Договору про Співтовариство[9]. Згідно з цією доктриною, угода, що формально підпадає під дію ст. 81 Договору про Співтовариство, але яку укладено між суб’єктами підприємницької діяльності ЄС, чия сукупна частка не перевищує встановлений рівень, визнається дійсною. При цьому, для підприємств-конкурентів така частка на ринку не повинна перевищувати 10 %, а у випадку укладення угоди між підприємствами, що не конкурують між собою – 15 %. Для угод, що мають кумулятивний антиконкурентний ефект (якщо фірма є у секторі, де вже діє подібна мережа угод, з’являється висока частка ризику, що конкуренція може бути обмежена в результаті кумулятивного ефекту) – 5 %. Щодо малих та середніх підприємств[10], то за загальним правилом вважається, що вони не здатні спричинити суттєву шкоду конкуренції між державами-членами ЄС.

Принцип de minimis не застосовується до угод щодо встановлення цін або розподілу ринків (англ. hard-core restrictions). Такі угоди майже завжди визнаються забороненими[11].

Разом із розробкою концепції несумісних зі Спільним ринком Співтовариства угод створено інститут так званих вилучень (англ. exemptions). У ст. 81(3) Договору про Співтовариство передбачено, що, якщо комерційна угода формально порушує норми конкурентного права (тобто за формальними ознаками така угода підпадає під дію ст. 81(1) Договору про Співтовариство), але фактично призводить до поліпшення виробництва та розповсюдження продукції або сприяє економічному або технічному прогресові, внаслідок чого значну вигоду одержує споживач, і яка не покладає на підприємства надмірних обмежень та не дає можливості послабити конкуренцію, така угода підпадає під категорію вилучень та звільняється від застосування будь-яких заходів упливу з боку органів держав-членів ЄС та інститутів ЄС (тобто така угода цілком “вилучається” з-під дії заборон ст. 81(1) Договору про Співтовариство). Тобто заборонена угода є дозволеною за умови, що позитивний ефект від неї переважає над негативними антиконкурентними наслідками. При цьому мають бути виконані чотири умови (перші дві – позитивні; останні дві – негативні).

Перша умова – комерційна угода має сприяти поліпшенню виробництва або розповсюдженню товарів, або технічному чи господарському прогресові. Поліпшення або прогрес можуть проявлятися як відразу, так і через деякий час, що пов’язано із збільшенням обсягів виробництва, зміною системи розповсюдження (дистрибуції) товарів тощо.

Поліпшення можуть включати будь-які вдосконалення в сфері управління, усунення торгівельних бар’єрів, поліпшення якості продукції, тощо. Поняття прогресу в праві Співтовариства досить розпливчате і передбачає більш кардинальні зміни системи товарообігу.

Друга умова – комерційна угода має гарантувати споживачам справедливу частку кінцевих благ. Під споживачами розуміються усі суб’єкти, які придбали товари на будь-якій стадії розповсюдження, як для власного споживання, так й для подальшого перепродажу, використання у виробництві й ін. Поняття блага включає не лише зниження ціни, але й збільшення кількості чи якості одиниць торгівлі, поліпшення сервісу, тощо.

Третя умова – комерційна угода не повинна накладати на суб’єктів підприємницької діяльності ЄС обмеження, що є зайвими для задоволення позитивних умов. Ця негативна умова пов’язана з наслідками обмежень, що покладаються суб’єктами підприємницької діяльності одним на одного. Суб’єкти підприємницької діяльності мають довести, що ці обмеження є обґрунтованими та потрібними для досягнення цілей, вказаних у позитивних умовах. Нерідко мають місце випадки, коли угоди відповідають першим двом умовам, але з приводу невідповідності третій отримують відмову у наданні індивідуальних вилучень.

Четверта умова – комерційна угода не повинна надавати суб’єктам підприємницької діяльності ЄС можливості усунення конкурентів щодо суттєвої частини певної продукції. Остання умова пов’язана з дією угод поза державою та потребує повного аналізу ринку, з урахуванням найближчих конкурентів, обсягів продажу (виробництва) товарів та інших чинників.

У 2003 р. система надання вилучень суб’єктам підприємницької діяльності ЄС зазнала значних змін. Відповідно до Регламенту Ради Міністрів 1/2003[12] ст. 81(3) Договору про Співтовариство та система вилучень, що нею передбачена, набули прямої дії у правових системах країн-членів. Так, починаючи з 1 травня 2004 р. суб’єкти підприємницької діяльності ЄС отримали право самостійно, без дозволу Європейської Комісії (як це передбачалось раніше діючим Регламентом 17[13]) прямо застосовувати вилучення, передбачені ст. 81(3) Договору про Співтовариство у відповідних випадках. Такі зміни відбулися на підставі пропозицій Європейської Комісії щодо модернізації правил, що регулюють конкуренцію[14]. Раніше чинна система дозволів (англ. authorization system) передбачала, що для отримання права користуватися певним вилученням необхідною була попередня нотифікація угоди до Європейської Комісії та отримання підтвердження Європейської Комісії щодо відповідності нотифікованої угоди критеріям, викладеним у ст. 81(3) Договору про Співтовариство. За умов нової системи (англ. directly applicable exception system), суб’єкт підприємницької діяльності, що укладає угоду, яка, на його думку, підпадатиме під заборону ст. 81(1) Договору про Співтовариство, має самостійно визначити, чи дотримані вимоги ст. 81(3) Договору про Співтовариство, щоб дозволило застосувати ст. 81 Договору про Співтовариство в цілому. При цьому ризик неправильного визначення відповідності комерційної угоди критеріям ст. 81(3) Договору про Співтовариство цілком покладається на підприємства, які мають право звернутися за консультацією до Європейської Комісії або національних конкурентних органів. Окрім того, Європейська Комісія втратила монополію на застосування ст. 81(3) Договору про Співтовариство. Замість цього таке право Регламентом 1/2003 надане національним конкурентним органам і національним судам, які покликані застосовувати поряд із конкурентними нормами національного права загальноєвропейські правила щодо конкуренції.

З метою допомогти суб’єктам підприємницької діяльності ЄС та представникам національних органів зорієнтуватися у нових умовах Європейська Комісія опублікувала розгалужений комплексний інформаційний пакет, так званий “пакет модернізації” (англ. modernization package)[15], в якому роз’яснюються питання тлумачення статей 81 та 82 Договору про Співтовариство, порядок координації дій між Європейською Комісією та національними конкурентними органами і судами[16].

Ще під час дії старої системи надання вилучень Європейська Комісія зіткнулася із величезною кількістю індивідуальних заяв щодо звільнення від дії ст. 81(1) Договору про Співтовариство, тому Регламентом Ради Міністрів 19/65 із змінами, внесеними Регламентом 1215/99[17], Європейська Комісія отримала право видавати власні регламенти, які надають групові вилучення з під дії заборони ст. 81(1) Договору про Співтовариство для окремих груп угод (англ. block exemption regulations). Такі регламенти виключають певні категорії (блоки) угод певних секторів і/або категорій організацій, які відповідають умовам ст. 81(3) Договору про Співтовариство[18]. На підставі цих повноважень Європейська Комісія наразі надала декілька групових вилучень. Поза тим, певні групові вилучення було прийнято Радою Міністрів, яка також має право їх встановлювати. У цих документах точно зазначені умови, які повинні виконуватися для одержання користі від відповідної пільги. Головне практичне значення таких вилучень полягає в тому, що компанії, які відповідають встановленим вимогам, автоматично підпадають під дію вилучення і не повинні самостійно проводити оцінку своїх дій на відповідність критеріям ст. 81(3) Договору про Співтовариство.

Таким чином, ст. 81 Договору про Співтовариство обмежує певну свободу підприємств стосовно договірних відносин. Установлено досить жорсткі умови, яким мають відповідати угоди. За порушення хоча б однієї з них угоди визнаються такими, що не породжують юридичних наслідків для сторін. Проте очевидно, що встановлення обмежень у договірних відносинах не є самоціллю, а лише покликане забезпечити економічний та технологічний прогрес, ефективне функціонування Спільного ринку Співтовариства. Тому право Співтовариства відходить від вузько-формального (безапеляційного) тлумачення норм права (заборона дій per se) і фактично вимагає приймати рішення про шкоду, яка завдається конкуренції на Спільному ринку Співтовариства, в кожному конкретному випадку, з урахуванням усіх обставин справи, правових та економічних чинників[19]. Все більше довіри та свободи з цього питання надається самим суб’єктам підприємницької діяльності, але така свобода є збалансованою досить суворою відповідальністю і повноваженнями Європейської Комісії та національних органів на перевірку відповідної діяльності підприємств.

Дата добавления: 2015-07-20