Другий (ІІ) рівень 6 страница

54. Українські музичні інструменти. Один із проявів його культури. Музичний інструментарій України вельми багатий i різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі. В той же час на конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. З радянських часів гру на народних музичних інструментах вивчають у спеціалізованих навчальних закладах України. Колекція інструментів представлена у Музеї Івана Гончара в Києві. Народні інструменти: духові (сопілка, волинка, зозулка, теленка, козацька труба), струнні (бандура, домра, гуслі, цитра), ударні (бубон, деркач, тарілка, трикутник). Сопілка - народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. В другій половині ХХ ст. - сопілка академічний, професійний народний інструмент. Бандура — народний струнно-щипковий музичний інструмент. Інструмент з родини арф, гусел. Музикант, граючи бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни. До бандур зараховують кобзу — старовинний національний музичний інструмент з родини лютневих.

55. Видатні українські композитори. Майже всі наші видатні музиканти були митцями не світськими, а духовними. I хоч писали світські твори, що за майстерністю та змістовністю не поступаються світовим шедеврам, ця творчість була для них другорядною. Вони створили цілий пласт духовного хорового мистецтва, неперевершеного у красі й досконалості. АРТЕМІЙ ВЕДЕЛЬ (1767-1808) - розробив теоретичні основи партесного співу, удосконалив хоровий диригент, тенор. МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ (1745—1777) - автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії. Навчався в Болонській академії разом з Моцартом. Неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу. Отримав звання академіка, чиє ім’я записано на «золотій дошці» Болонської академії. МИКОЛА ЛИСЕНКО (1842-1912) - композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Микола Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка. Опери: «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889),«Тарас Бульба» (1890), дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький». МИРОСЛАВ СКОРИК (1938) - композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, співголова Спілки композиторів України. Внучатий племінник Соломії Крушельницької. твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів. У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу. Інші композитори: Вербицький, Георгій Майборода, Микола Леонтович, Лев Ревуцький, Ігор Шамо, Григорій Верета, Василь Барвінський. Див. питання №53, 54, 56, 57, 58, 59.

56. Видатні українські співаки. Соломія Крушельницька (1872-1952) - оперна співачка. За життя Соломія визнана найвидатнішою співачкою світу. "Вагнерівська примадонна" ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Федір Шаляпін. Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй". З 1910 переїжджає до Італії. З 1939 живе в Києві. Мешкаючи й викладаючи в Радянському Союзі, Соломія, довгий час не могла отримати радянського громадянства, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, стала громадянкою СРСР. У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, у жовтні 1952 року, отримала звання професора. Іван Семенович Козловський (1900-1993) - співак, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської, Ленінської, Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Іван володів гарним голосом світлого сріблястого тембру, широкого діапазону з вільним верхнім регістром. Концертна діяльність І. С. Козловського є різноманітною. У його репертуарі — класичні шедеври Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Лисенка,

зберігає роль українського П'ємонту яку здобув у другій половині XIX століття, коли в Східній Україні було заборонене українське друковане слово. По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи "Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Укр

VIP1-2

аїнську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини.

48. Поява масових українських періодичних видань (ХІХ – поч. ХХ ст.). В джерельній базі з історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети та журнали. Їх специфічними рисами є комплексний і синтетичний характер, а також оперативність подання інформації про певні події. Українська преса веде свій початок з друкованих універсалів гетьмана І. Виговського. Західноукраїнська періодика: перший україномовний політичний часопис «Зоря Галицька» сповідував ідеї українського руху. У 60-х роках ХІХ ст., з початком українського культурно-національного відродження, значно зростає кількість газет і журналів у Харкові, Києві, Львові. Започатковуються газети, розраховані на широкі кола читачів: «Киевлянин» (Київ, 1864), «День» (Одеса, 1869). Значним науковим і культурним осередком в Україні став часопис «Киевская Старина», який опікувався проблемами історії, етнографії, фольклористики. Впродовж 1882–1906 журнал вважався одним з кращих у Європі. Він об’єднав навколо себе всі передові українські наукові сили того часу. Наприкінці ХІХ ст. українські часописи виникали й поза межами України. У Женеві періодичний збірник «Громада» (1878–1882). Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика видання набуло популярності і справляло вплив на національно-визвольне та культурне життя в Україні. Першою щоденною газетою стала львівська газета «Діло» (1880–1916), яка велику увагу приділяла культурним подіям Галичини та Сх. України. «Літературно-Науковий Вісник», який почав виходити з 1898 р. у Львові з ініціативою М. Грушевського, з нагоди 100-річно-го ювілею «Енеїди» І.П. Котляревського поставив перед собою нелегке завдання – об’єднати на своїх шпальтах всі живі українські сили у всеукраїнському масштабі, поширити ідею будування української соборності. З появою в Україні політичних партій виникає партійна преса. 1902–1905 рр. – нелегальні часописи «Гасло» (Чернівці), «Селянин» (Чернівці). Протягом 1905–1909 рр. з’являються легальні партійні видання «Вільна Україна» (Петербург), «Воля» (Харків), «Боротьба» (Київ).

49. Преса і видавництво радянського періоду. З революцією 1917 р. кількість преси укр. мовою значно зросла, особливо на Наддніпрянщині. Протягом перших років по революції (1917 — 19) кількість пресових органів на Україні, що виходять українською мовою, постійно збільшується. Видання української преси появляються не тільки в центрах, а також і в другорядних осередках і навіть у глухих провінціальних пунктах. Українська преса в цей час стає дуже різноманітною щодо напрямків і змісту. Раптове зменшення настає преси в 1920 р., пояснюється московською окупацією України. Більшовицька влада монополізує всі видавничі засоби в своїх руках і видає лише свою офіційну, себто партійно-комуністичну, пресу. Внаслідок такої комунізації преси на Україні тут зберігає свої позиції преса російською мовою. Комуністична преса на Україні, як своїм змістом, так і зовнішнім виглядом, від початку являла виразні ознаки занепаду. За останнє десятиліття ця комуністична преса на Україні переживала Деякі зміни — вона то «українізувалася», то «дезукраїнізувалася»; значно мінялося також і число назв. За відомостями «Радянського Книгаря», в 1932 р. на Радянській Україні видавалося 1126 газет, у тому числі: центральних — 30, обласних — 14, районних і міських — 382, великотиражних — 700. Як не багато газет на УРСР, воно все ж не свідчить ні про загальний розвиток української преси, ні про її національно-український характер. Значно поліпшився за останній час і зовнішній вигляд українських періодичних видань — все більше виходить ілюстрованих мистецьких публікацій. Більш досконала організація української преси виявляється і в заснуванні нових пресових осередків, якими є пресові бюро в Берліні, Брюсселі, Женеві, Лондоні, Празі й інших європейських містах.

Преса українською мовою збільшується не тільки в Галичині й на Буковині, де традиції її давніші, — вона розвивається також і на Волині та Закарпатті, де успішно поборює мовні й різні інші перешкоди. Українські періодичні видання збільшуються й удосконалюються також і в українських колоніях за океаном. Численна й давня українська преса існує в США, Канаді; окремі українські органи виходять також і в Південній Америці. Республіканські газети: “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”. українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов’язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською. На теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна. Підпільна преса. Відрізняють два періоди її історії. Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу “Український вісник”, редактором якого став В’ячеслав Чорновол. Змістом їх було викриття “імперської політики Москви”, денаціоналізація або злиття націй в єдиний радянський народ, тобто русифікація корінного населення союзних республік, проблеми екології рідного краю - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В. Симоненком, В. Стусом, М. Холодним, Ігорем Калинцем, С. Тельнюком. Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. У 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Видавництво. З 1921 року по 1925 рік спостерігається зростання кількості назв книг виданих українською мовою. 1926 рік – лист Сталіна з засудженням виступів Миколи Хвильового, який проголошував літературне кредо "геть від Москви". 1928 – закриття ВАПЛІТе 30 квітня 1925 року була прийнята постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів про збільшення тиражів навчальної і учбової літератури української мови. Тиражі укр. книг зростали до 1937, але номенклатура зменшується, що пояснюється зменшенням людей, які могли писати книги українською. Письменники і науковці були репресовані, що й призвело до зменшення кількості назв книг. З 1927 року по 1960 рік в УРСР спостерігається коливання кількості назв книг, виданих українською і російською мовами. Різниця іноді сягає 50%. В роки хрущовської "відлиги" зросла кількість назв книг, виданих в Україні: 1952 рік (1947 назв), 1953 рік (1924 назви), 1924 рік (2266). Невеличке "пожвавлення" у номенклатурі книжок відбувається протягом 1967-1972 років - перед відставкою головного комуніста України Петра Шелеста, який мав певні національні сентименти. Тиражі книг українською вражають: у 1974 році - 104795 тисяч. Але ці 104 мільйони - всього лиш 2893 назви книг і брошур. Потрібно розуміти, що книга – не телевізор і не холодильник. Літературні класики, видані стотисячними тиражами в 70-их роках, стоять на книжкових полицях в оселях і зараз, передаються в спадок. Чого не скажеш про партійних класиків, видаваних ще більшим накладом. Видаються лише обмежені теми книг: партійна, пропагандистська, класиків революції – Леніна (55 томів стотисячним тиражем), Сталіна, Маркса, ну і звичайно Шевченка.

50. ЗМІ і книгодрукування в умовах незалежності. ЗМІ -служби звернення до масової аудиторії, доступні багатьом людям, мають корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації. Після проголошення незалежності партійна преса позбулася господаря. У січні 1992р. оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав працівників ЗМІ до пікетування Верховної Ради. У 90-х з'являтися видання "жовтої". Вперше за 70 років в укр. пресі з'являються елементи журналістики сенсаційж. Характерним прикладом є газети "Лель", "Бульвар". Друкуються також газети "за інтересами" – для дачників, рибалок, мисливців; на ринку України з'являються еротичні, спортивні, професійні видання ("Дачник", "Український футбол", "Кухня"). Виникають і рекламні видання, зокрема "Авізо", "РІО", "Експрес-об'ява". Наприкінці 90-х - навала різноманітних магічних, розважальних видань ("Біла магія"). Верховна Рада засновує газету "Голос України", яка подає інформацію про події в парламенті. Кабінет Міністрів започатковує "Урядовий кур'єр", який відразу набуває статусу офіційного. Беззаперечним є твердження, що в Україні преса не стала незалежною, не стала "четвертою владою. Продовжують своє життя "Україна молода". Основна проблема укр. песи – російськомовністьОтже, попри те, що відбувся перерозподіл інформаційного простору: виникли нові видання, а деякі припинили існування або втратили незалежність, тенденції в розвитку держави та її інформаційної сфери збереглися, набувши з часом ще потворніших антиукраїнських та антидемократичних форм. Нині в медіа функціонують у олігархічному форматі. У нашій державі не створено системи комерційних ринкових медіа. ЗМІ стають все більше економічно залежними, а тому і їх тематика відображає ті політичні погляди, які сповідує "спонсор" або власник. Однак, як зазначає Інститут політики, в Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в країні. Український ринок медіа перебуває між двома серйозними небезпеками. Перша – це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємовідносин. Друга – це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. Дослідження Центру Разумкова свідчать, що порівняно з 2005 роком довіра громадян до українських ЗМІ продовжує зростати. Сучасна укр. преса трансформувалася з радянської преси. Видавництво. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — українське книжкове видавництво, перше приватне дитяче видавництво незалежної України, засноване у Києві 1992 року. З 2008 року друкує книжки для усіх вікових груп. «Генеза» — одне з найбільших та найстарших видавництв України. Видавництво працює на ринку навчального книговидання з 1992 року. У "Генезі" вперше в Україні було створено оригінальні (нерадянські) підручники з історії України. Уся навчальна література «Генези» має відповідні грифи Міністерства освіти і науки, відповідає чинним

навчальним програмам та санітарно-гігієнічним нормам. «Наукова думка» (засноване 1922р.) Вся Україна користується виданими “Науковою думкою” словниками, Енциклопедіює історії України в 10 томах (2003-2013). В 1988 році — 3 місце у світі за кількістю назв серед видавництв, що спеціалізувалися із випуску наукової літератури. «Нова Книга» (Вінниця, з 2000р.). Сучасне виробництво та реалізація найякіснішої в Україні медичної, педагогічної, географічної, історичної та філологічної літератури. Дивися питання №70.

51. Меценатство в Україні. Згідно закону України – «добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги; специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство». Давнi грамоти зберегли iмена жертводавцiв на просвiтнi цiлi: Красовський, Лангиш, Корнякт, Олена Горностаєва (фундатор Пересопницького монастиря). У XVIII ст. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета Гулечівна. У XVII-XVIII ст. освiтi, культурi допомагали Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Могила (відновлення храму Софії в Києві), Iван Мазепа, родина Розумовських. XIX ст. свiдчить про вплив меценатiв на розвиток культури: Олександр та Iлля Безбородьки (утримували Нiжинську гiмназiю), Григорiй Галаган (утримував колегiю для хлопчикiв у Києвi), Павло Бiлецький-Носенко, подружжя Русових, Терещенкiв, Харитоненкiв, Алчевських. Сьогоднi рух благодiйництва в Українi вiдроджується. Прикладом є дiяльнiсть Галини Пiдопригори з Харкова, яка будує церкви, утримує дитячий притулок, допомагає бiблiотекам. Вона є вiце-президентом Лiги Українських Меценатів. Найбiльшої пiдтримки меценатiв i спонсорiв в Українi зараз отримує мистецтво. Віктор Пінчук – автор Центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, Підтримка камерного оркестру «Пори року», акція «Година бути разом», в рамках якої відбувся благодійний концерт Пола Маккартні на Майдані Незалежності. Рінат Ахметов - завершення реставрації Будинку митрополита на території «Софії Київської», підтримка об'єктів української культурної спадщини. Проект «Людина року».

52. Музейна справа в Україні. Музеї - це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві. В Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних речей та творів мистецтва збиралися з давніх-давен у князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях. Старовинні предмети збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва. Залишились відомості про колекції князів Острозьких, Заславських. Старовинними книжками обдаровував освітні заклади та церкви Іван Мазепа. Збиранням старовинних предметів і навіть археологічними дослідженнями займався митрополит Петро Могила. Відшуковував старовинні книжки та рукописи видатний український культурно-освітній і церковний діяч XVIII ст. Феофан Прокопович. На певному етапі стали зберігати предмети, пов'язані з релігійними уявленнями та естетичними потребами. Давні цивілізації, спочатку східні, а потім і античні, мали розвинуті колекції музейного типу. У більш пізні часи музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї – як хранителі цього

VIP1-2

досвіду. Для залучення відвідувачів у музеях виставляли на показ кістки злочинців. Наступний важливий крок у розвитку музеїв був зроблений у другій половині XVIII ст. – відбулося становлення ряду суспільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацією зібрань відповідних джерел. Діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-історичної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду. 1806 р. в Миколаєві відкрито перший на території України музей, на основі зібрань знахідок античних пам’яток. У кінці XIX ст. засновано історико-археологічні музеїв у Одеській (1825 р.), Миколаївській областях (1898 р.), Херсонський природничий, Київський історичний (1899р.), Львівський природничо-етнографічний. 1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. В Україні діє 400 державних та комунальних музеїв.

53. Музичне мистецтво в Україні. П очинає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях. До ХVІІ ст. музика мала непрофесійний характер, була представлена думами, баладами, історичними, ліричними піснями. В епоху бароко, на зміну одноголосному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музикознавчої праці, що пояснила суть лінійної, нотної системи. 1632 утворення Києво-Могилянської академії, де викладались музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — відомий композитор Артемій Ведель. XVIII ст. - створена 1730р. Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський. Відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). Основноположною для

Дата добавления: 2015-07-25