Політична легітимність

Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прий­няття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зро­бив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:

1. Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патрі­архальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно­му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авто­ритет держави віковими традиціями шанування влади.

2. Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзви­чайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму (грецьк. charisma - «благодать святого духу»). Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизма-тичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.

3. Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якос­тей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність влади інтересам народу, нації чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.

Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схва­лення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення лідера з ідеалом, ефект дії харизми чи демагогії. Особиста легітимність подібна до хариз-матичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають раціональні оцінки.

Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схва­лення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють «нульова» вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

Дата добавления: 2015-07-25