Охарактеризувати та назвати основні психолого-педагогічні особливості розвитку дітей із порушеннями опорно-рухового апарату.

Основний контингент категорії дітей із порушенням опорно-рухового апарату: 1. спадкова етіологія (міопатія Дюшена, амнотрофія Вердінга-Гофмана та ін.); 2. унаслідок захворювань (поліомієліт, артрогрипоз, ахондроплазія або хондродистрофія, міопатія, сколіоз та ін.), 3. ураження ЦНС, головного мозку (ДЦП, пухлини, травми), провідникових шляхів (паралічі рук, кривошия та ін.); спинного мозку (наслідки поліомієліту, травми); 4. вроджені й набуті деформації. ДЦІІ – захворювання незрілого мозку, яке виникає під впливом різних шкідливих факторів, що діють в період внутрішньоутробного розвитку, в момент пологів і на 1 р. ж. д. При цьому вражаються рухові зони головного мозку, а також відбувається затримка дозрівання ЦНС в цілому. Тому зустрічаються різноманітні поруш: рухові, інтелектуальні, мовленнєві, розлади вищих кіркових функцій. У д. порушений весь хід моторного розвитку, що, робить несприятливий вплив на формув. нервово-психічних функцій. Це пов'язано з тим, що дихання, кровообіг, ковтання, переміщення тіла в просторі, звуковимова – реалізуються рухом – скороченням м'язового апарату. При ДЦП часто спостерігається підвищення м'язового тонусу; поява насильницьких рухів (гіперкінезів): порушення рівноваги і координації рухів: порушення відчуття руху тіла або його частин (кінестезії). Класифікація ДЦП: спастична диплегія, двойна геміплегія, геміпаретична, гіперкінетична, атонічно-астатична форми ДЦП Основна мета корекційної роботи при ДЦП полягає в наданні дітям медичної, психологічної, логопедичної й соціальної допомоги, забезпечення максимально повної й ранньої соціальної адаптації, а в подальшому й загального та професійного навчання. Основні напрями корекційної роботи (Л.Данилова, Е.Каліжнюк, О.Мастюкова, О.Приходько): Медикаментозне лікування направлене на нормалізацію м'язового тонусу, зменшення гіперкінезів, посилення активності компенсаторних процесів в нервовій системі. Фізіотерапевтичні процедури направлені на зменшення спастичності, поліпшення кровообігу в м'язах. Заходи ортопедичного характеру включають дотримання режиму, розробленого для кожного учня інд., викор. різних ортопед, пристосувань для ходьби, корекції положення рук і пальців, стабілізації постави голови. Змінний непостійний характер порушень м'язового тонусу в атртикуляційній мускулатурі, зумовлюють особливості звуковимови. У цих дітей в першу чергу страждає комунікативна сторона мовлення. Найбільш поширеною формою мовних порушень є псевдобульбарна дизартрія; спостерігається слиновиділення, порушене дихання, голосоутворення. Ураження черепно-мозкових нервів поєднується з порушенням функції окорухових нервів, що виявляється в косоокості, порушенні фіксації і дослідження предметів. Особливо характерні для цих дітей порушення зорово-моторної координації, які проявляються в тому, що дитина не може фіксувати погляд і плавно простежувати рух своїх рук. Навчання дітей з порушеннями опорно-рухового апарату організується в школах-інтернатах для дітей з наслідками поліомієліту і церебральних паралічів. Завдання школи поєднання навчання і виховання з лікувально-відновлюваними заходами, трудова підготовка, професійна орієнтація.

8. Схарактеризувати та назвати основні психолого-педагогічні особливості розвитку дітей із порушеннями поведінки. Трактування поняття «девіантна поведінка» різне, але критерієм девіацій вважають порушення норм, прийнятих у даному суспільстві. Соціальна норма, що історично склалася у конкретному суспільстві, міра, межа, інтервал допустимого в поведінці або діяльності дітей, соціальних груп або організацій. Сьогодні принциповим критерієм «соціальної норми» є відсутність реальної загрози фізичному й психічному благополуччю. Причини порушеної поведінки: психічні й психофізичні розлади; причини соціального й психологічного характеру; причини пов’язані з віковими кризам. Сьогодні актуальними є питання гіпердинамічної поведінки (непосидючість, надмірна вертлявість, забудькуватість, балакучість, відсутність контролю й регуляції власної діяльності, некерованість та ін.), вияви агресивної та гіпоактивної поведінки. З позиції психопатології дитячого віку до категорії дітей з девіантною поведінкою включаються діти з психопатіями й акцентуаціями (О.Лічко,1983). Серед типів порушень поведінки найбільше значення мають психопатоподібні розлади, що перешкоджають успішній соціальній адаптації, і нерідко, сприяючі формуванню асоціальної поведінки аж до правопорушень і злочинів. Типи психопатологічної поведінки: 1) психічна декомпенсація невротичного типу; 2) психічна декомпенсація психопатоподібного типу: а) з переважання емоційно-вольової нестійкості, б) переважання афектної збудливості, в) переважанням патології потягів.

Психічна декомпенсація невротичного типу зв'язана в з хворобливим переживанням відчуття власної інтелектуальної неповноцінності (невіра в свої можливості, страх перед майбутнім, перебільшене переживання невдач). Значно знижується продуктивність навчальної діяльності. Під час усних відповідей, контрольних робіт виникають стани страху, розгубленості. Після фільмів або розповідей із страхітливим змістом посилюється боязливість, страх темноти, виникають тяжкі сновидіння. Підлітки, як правило, переживають дефекти зовнішності: косоокість, моторну незручність, енурези. Схильні до спроби бродяжництва. Позитивні властивості: доброзичливість, прив'язаність до батьків, вчителів. Вони охоче виконують доступну для них роботу по будинку, інтернату.

Декомпенсація психопатоподібного типу проявляється: в емоційно-вольовий нестійкості, афективній збудливості і руховій розгальмованості, патології потягів. Крім порушень шкільної дисципліни (непосидючості, дратівливості, схильності до невмотивованих конфліктів з вчителями і товаришами по навчанню, агресії, систематичним прогулам) спостерігається асоціальна поведінка (рання алкоголізація, крадіжка, бродяжництво, схильність до нарко- і токсикоманій, сексуальні ексцеси). Для них характерно відсутність інтересу до шкільних занять. Основний рушійний мотив поведінки цих підлітків - задоволення. Як хлопці, так і дівчата в основному прагнуть до суспільства більш старшої молоді. Часто афективна збудливість провокується негативізмом по відношенню до авторитету дорослих. У підлітків цієї групи можуть спостерігатися і немотивовані коливання настрою у вигляді дисфорії із злобністі, похмурістю, підозрілістю. Фізична зовнішність цієї групи підлітків свідчить про ранній початок статевого метаморфоза (надмірний або ранній розвиток вторинних статевих ознак і зовнішніх статевих органів). У дівчаток нерідко буває ожиріння, ранній початок менструацій (у 9-11 років). У порушеннях поведінки підлітків відображається і їх інтелектуальна недостатність: під час втеч, вірячи будь-яким обіцянкам, вони виїжджають в інші міста з незнайомими людьми; вкрадене продають за безцінь або обмінюють на солодкості; не враховуючи ситуацію, швидко попадаються на крадіжках. У зовнішньому вигляді цієї категорії підлітків явно виявляється дисгармонія розвитку, пов'язана із статевим метаморфозом і ендокринно-вегетативною дисфункцією.

9. Схарактеризувати психолого-педагогічні особливості розвитку дітей із порушеннями мовлення. Найважливішою психічною функцією людини є мовлення – основний засіб спілкування людей. За допомогою мовлення людина передає іншим людям свої думки, почуття, бажання, досвід, спонукає їх до тих чи інших вчинків і дій. На основі мовлення та його смислової одиниці – слова – формуються і розвиваються такі психічні процеси, як сприймання, уява, пам'ять та ін. Розвиток мислення значний мірою зумовлений розвитком мовлення і, навпаки, розвиток мовлення залежить від розвитку мислення. У багатьох загальнопсихологічних і дефектологічних дослідженнях доведено велику роль мовлення в розвитку компенсаторних процесів при різноманітних формах дитячих аномалій. Порушення мовленнєвого розвитку характеризуються як вторинні ускладнення при ряді первинних дефектів: глухоті, сліпоті, розумовій відсталості та ін. Порушення мовленнєвого розвитку як первинні виявляються в окремої групи дітей із порушеннями мовлення при збереженому слуху та інтелекті. Це особлива категорія дітей – діти з порушеннями мови і мовлення. Вивченням, попередженням і корекцією порушень мови і мовлення займається галузь наукової і практичної дефектології логопедія (від грец. Logos – слово і paideia – виховання).Логопедія – це пед. наука, яка вивчає закономірності виникнення, усунення і профілактику мовленнєвих порушень та навчання і виховання дітей з вадами мовлення спец методами і засобами. Основною метою логопедичної допомоги в дошкільних та шкільних закладах є забезпечення навчання, виховання та розвитку осіб з вадами мовлення, а також попередження мовленнєвих порушень та шкільної неуспішності.

Порушення мовленнєвого розвитку спостерігаються у дітей з нормальним психофізичним розвитком, збереженим фізичним слухом при труднощах оволодіння мовою і мовленням. Необхідним є розрізнення понять норми та порушення мовлення.

Мова – система знаків, що є засобом здійснення людського спілкування, мислення; соціально-психологічне явище, суспільно необхідне та історично обумовлене.

Мовлення – функціонування мови, продукт мовленнєвої діяльності у процесі якої використовуються одиниці, категорії, форми та норми мови; послідовність мовних знаків, що організовуються відповідно до потреб інформації, яка висловлюється. Між мовленням та мовою складні діалектичні взаємовідносини: мовлення здійснюється за правилами мови; під впливом ряду факторів (вимоги суспільної практики, розвиток науки та ін.) вона змінюється та вдосконалює мовлення; поза мовленням неможливо формування свідомості (А. Богуш).

Норма мовлення – загальноприйняті варіанти використання мови в процесі мовленнєвої діяльності, що забезпечується збереженими психофізіологічними механізмами мовленнєвої діяльності.

Порушення в мовленні визначаються як відхилення в мовленні людини, що говорить, від мовної норми, прийнятої в певному мовному оточенні, зумовлене розладом нормального функціонування психофізіологічних механізмів мовленнєвої діяльності.

Мовленнєві порушення мають такі особливості: 1) вони не відповідають віку людини; 2) не являються діалектизмами, безграмотністю мовлення та вираженим незнання мови; 3) пов’язані з відхиленнями у функціонуванні психофізіологічних механізмів мовлення; 4) здійснюють негативний вплив на подальший психічний розвиток дитини; 5) мають стійкий характер та не зникають самостійно; 6) вимагають логопедичної допомоги, в залежності від їх характеру.

Оскільки, порушення мовлення являють собою розлад, відхилення від норми в процесі функціонування механізмів мовленнєвої діяльності, то під структурою мовленнєвого дефекту ми розуміємо множину мовленнєвих та немовленнєвих симптомів даного порушення мовлення та характер їх взаємозв’язку. В структурі мовленнєвого порушення виділяють первинний дефект (ядро) та вторинні відхилення, що є наслідками первинного й знаходяться у причинно-наслідковому зв’язку з ним. Структура мовленнєвого дефекту знаходить своє відображення у певному співвідношенні первинних та вторинних симптомів, що здебільшого визначає специфіку логопедичного впливу. Порушення мовлення як первинна патологія гальмує формування потенційно збережених розумових здібностей, перешкоджаючи нормальному функціонуванню психічних процесів та формуванню інтелекту. Проблема недорозвинення мовлення у дітей ґрунтовно вивчалась і висвітлювалась у вітчизняній і зарубіжній літературі багатьма науковцями Р.Левіна, Є.Соботович, В.Тарасун, М.Шеремет та ін.). Р.Левіною (1969) була розроблена періодизація проявів ЗНМ: від повної відсутності мовних засобів спілкування до розгорнених форм зв'язного мовлення з елементами фонетико-фонематичного і лексико-граматичного недорозвинення. Виділяють (Р.Левіна) три рівні мовленнєвого недорозвитку. Перший рівень – характеризується украй обмеженими мовленнєвими засобами спілкування. Активний словник дітей складається з звуконаслідувань і звукових комплексів. Широко використовуються жести, міміка. Характерна багатозначність слів, що вживаються. Діти не використовують морфологічні елементи для передачі граматичних відносин. В їх мовленні переважають кореневі слова, позбавлені флексій. Пасивний словник дітей ширше активного. Звукова сторона мовлення характеризується фонетичною невизначеністю. Вимова звуків носить дифузний характер, зумовлений нестійкою артикуляцією і низькими можливостями їх слухового розпізнавання. Другий рівень -характеризується збільшеною мовленнєвою активністю дитини. Словниковий запас значно відстає від вікової норми. Мовленнєва недостатність виразно виявляється в усіх компонентах. Діти користуються тільки простими реченнями, що складаються з 2-3, рідко з 4 слів. Спостерігаються грубі помилки у вживанні граматичних конструкцій. Фонематична сторона мовлення характеризується наявністю численних спотворень звуків, замін і змішувань. Порушена вимова м'яких і твердих звуків, шиплячих, свистячих, африкат, дзвінких і глухих. У дітей виявляється недостатність фонематичного сприйняття, їх непідготовленість до оволодіння звуковим аналізом і синтезом. Третій рівень - характеризується наявністю розгорненого фразового мовлення з елементами лексико-граматичного і фонетико-фонематичного недорозвинення. Характерним є недиференційоване вимовляння звуків: свистячих, шиплячих, африкат і сонорів). В активному словнику переважають іменники і дієслова. У вільних висловах переважають прості поширені речення, майже не вживаються складні конструкції.

10.Схарактеризувати психолого-педагогічні особливості розвитку дітей із порушеннями інтелекту. До категорії дітей з порушеннями інтелектуального розвитку відносяться розумово відсталі діти і діти із затримкою психічного розвитку. Охарактеризуємо дітей з розумовою відсталістю як стійке, явно виражене зниження пізнавальної діяльності, що виникло на основі органічного ураження ЦНС. Існують різні форми розумової відсталості, серед яких найпоширеніша олігофренія (від грец. оlygos - малий, рhren - розум). Це форма психічної недорозвиненості, що виникла як наслідок ураження ЦНС (насамперед кори головного мозку) у пренатальний (внутрішньоутробний), натальний (під час пологів) або постнатальний (на ранніх етапах прижиттєвого розвитку, як правило, до трьох років) періоди. Причинами олігофренії найчастіше є різноманітні зовнішні фактори, що викликають органічне ураження головного мозку: інфекційні захворювання вагітної (вірусний грип, краснуха тощо), зараження плода токсоплазмозом, алкоголізм батьків, пологові травми, асфіксія та ін. Вроджена олігофренія може бути пов'язана з порушеннями хромосомного набору, білкового обміну в організмі (фенолкетонурія), несумісністю крові матері та дитини (резус-фактор) тощо. На першим етапах прижиттєвого розвитку дитини, до трьох років, олігофренія виникає внаслідок запальних захворювань головного мозку, (менінгіти, менінгоенцефаліти при різних вірусних інфекціях, що вражають мозок), а також як результат травм. пошкоджень. Проте загального ознакою для всіх таких дітей є переважне недорозвинення складних форм вищої нервової діяльності, головним чином таких функцій мислення, як, абстрагування та узагальнення. З цим головним психологічним симптомом олігофренії, фізіологічною основою якого є значне порушення динаміки нервових процесів у дифузно ушкодженій корі головного мозку, пов'язані й інші недоліки пізнавальної діяльності - неточність, уповільненість, вузькість сприймання, недорозвиненість різних функцій мовлення, порушення довільної уваги, пам'яті (як механічної, так і логічної та довільної). Все це зумовлює значне порушення здатності до розуміння та засвоєння інформації. Загальна недорозвиненість пізнавальної діяльності може поєднуватись із порушенням працездатності, цілеспрямованості розумової та практичної діяльності, своєрідністю поведінки. Деяким дітям притаманна патологічна збудливість, імпульсивність; іншим, навпаки, - надмірна загальмованість, інертність, в'ялість. Для всіх олігофренів характерна певна недорозвиненість емоційно-вольової сфери, якостей особистості: бідність емоційних переживань (особливо складних вищих, наприклад естетичного змісту), слабкість вольових зусиль, зниження критичності та самокритичності, самостійності. Інтелектуальна недорозвиненість ускладнюється психопатичними виявами в поведінці: грубістю, нестриманістю, розгальмованістю потягів, неспроможністю контролювати поведінку. М. Певзнер розробила класифікацію олігофреній, що має значення для здійснення диференційованого та індивідуального корекційного підходу до таких дітей у процесі їх навчання та виховання. Розрізнюють чотири форми олігофренії. 1. Основна, неускладнена, яка характеризується дифузним, але відносно поверховим ураженням кори півкуль головного мозку, що призводить до олігофренічної недорозвиненості всієї пізнавальної діяльності; при цьому не спостерігається значних додаткових порушень у діяльності органів чуття, в емоційній, вольовій, моторній, мовній сферах, немає патологічної неврівноваженості процесів збудження та гальмування. 2. Поєднання недорозвиненості пізнавальної діяльності з вираженими нейродинамічними розладами: а) з патологічним переважанням збудження над гальмуванням; б) з патологічним переважанням гальмування над збудженням. 3. Поєднання загальної недорозвиненості складних форм пізнавальної діяльності з додатковими порушеннями мовного розвитку (як моторної, так і сенсорної його сфер) або просторового сприймання. У таких випадках слід індивідуалізувати та диференціювати вимоги шкільних програм. 4. Поєднання загальної недорозвиненості складних форм пізнавальної діяльності з порушеннями особистості в цілому. Коли спостерігається зміни в системі потреб та мотивів.

Дата добавления: 2015-07-25