Тема 1: Академічні школи та головні напрямки розвитку теоретичної думки у літературознавстві ХІХ ст.

Практичне заняття з теорії літератури

1. Біографічний метод та його значення в розвитку літературознавства.

БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД — допоміжний спосіб вивчення літературири, який розглядає біографію та особистість письменника як чинники, що зпливають на його творчість. Серед прихильників біографічного методу існує різна оцінка його можливостей: від зизнання універсальності до допоміжного характеру методу.

Особливе місце в його розробці належить видатному французькому літератору Ш.Сент-Бьову (1804-1869), діяльність якого проходила в умовах утвердження принципів історичної та психологічної критики, що приділяла багато уваги творчій особистості письменника. Сент-Бьов одним із перших звернув увагу на різницю між літературо-знавчим та літературо-критичним аналізом, розробляв дослідницькі принципи першого роду”, за якими і було затверджено визначення.

До найцікавіших джерел біографічного жанру слід віднести іст.-худож. “Порівняльні життєписи” Плутарха (бл. 46-127 pp. н. е.), де в 46 парних біографіях знаменитих грец. та рим. державних діячів і полководців автор використовував поширений в ант. риториці та науці прийом порівн. пошуків. Парні біографії Плутарха мають особливу заключну частину — “порівняння”, яке розкриває ставлення автора до своїх героїв; образи та сюжети Плутархових “життєписів” широко використовувалися в трагедіях Шекспіра. В біографічних дослідженнях, які тісно пов’язують життя та твор. діяльність письменника, методологія Сент-Бьова багато в чому ще не втратила свого значення як допоміжна, вдосконалена принципами порівн. та психол. вивчення творчості.

2. Міфологічна школа, найвідоміші її представники.

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературоз-навстві німецьких романтиків (початок XIX ст.), спирався на естетику Ф.-В.-Й.Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Філософські основи М.ш. доконечно оформилися після видання "Німецької міфології" братів Я. та В. Грімм, що сприяло усвідомленню сутності "народної душі" не тільки греків чи римлян, а й іранців, кельтів, германців, слов'ян. М.ш. швидко поширилась у багатьох європейських країнах, спонукавши до осмислення проблеми народності мистецтва, менталітету, щоправда, в романтичному обарвленні. В Україні зазнали її впливу представники Харківської школи романтиків, стимульовані до пошуків національних першоджерел поезії (І.Срезневський, М.Костомаров, А.Метлинський та ін.). М.ш. розвивалася двома напрямами: етимологічним (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методологи) та демонологічним (порівняння схожих за змістом міфів). Представники першого напряму А.Кун, М.Мюллер, Ф.Буслаев та ін., другого — В.Шварц, О.Афанасьев. Досвідом М.ш. користувався О.Потебня. Згодом методологія М.ш. була відхилена.

3. Культурно-історична школа, її представники. Здобутки і втрати.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".

4. Порівняльно-історична школа. Значення праць Веселовського в розвитку сучасної компаративістики та дослідженні міжнаціональних літературних зв’язків.

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.

Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838—1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо".

Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові:

1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур;

2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах;

4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

"До останніх десятиліть минулого століття, — відзначає Д. Наливайко, — предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки...

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

Веселовський Олександр Миколайович [4(16).2.1838, Москва, — 10(23).10.1906, Петербург], російський історик літератури, академік Петербурзької АН(Академія наук) (1880). Закінчив Московський університет (1858). У 1859—69 вів наукову роботу в Іспанії, Німеччині, Чехії, Італії. З 1872 професор Петербурзького університету. Керував відділенням російської мови і словесності АН(Академія наук). Ст — знавець слов'янською, візантійською і західноєвропейською літератури різних епох, фольклору різних народів, видатний представник порівняльно-історичного літературознавства. Поряд із запозиченнями Ст визнавав зародження у народів власних мотивів і сюжетів. У 60—70-і рр. створив теорію історичної міфотворчості. У 70—80-х рр. вивчав віддзеркалення у фольклорі історичної дійсності («Казки про Іване Грізному», 1876 «Південноросійські билини», 1881—84). Ст негативно оцінило однобічність пануючих теорій буржуазного фольклоризму («Нові книги по народній словесності», 1886). Він розробив синтетичну теорію «побутових і психологічних основ» фольклору («Поетика сюжетів», 1897—1906; «Три глави з історичної поетики», 1899). Увагу Ст привернула творчість народів, що стояли на різних стадіях розвитку. Він широко користувався типологічним зіставленням схожих літературних і фольклорних явищ. Поняття стадій культурного розвитку, як і «середовища», було, проте, обмежено в Ст позитивістським уявленням про суспільно-історичний процес. Критично відносячись до крайніх виводів теорії запозичення, Ст, проте, в деяких роботах сам перебільшував роль літературних впливів, У ряді випадків він личив до історії мистецтва як до іманентного процесу.

Дослідження Ст про Боккаччо, Данте, Петрарці, високо ціновані в Італії, роботи про А. С. Пушкіні, В. А. Жуковськом відрізняються величезною ерудицією, проникненням в дух епохи і психологію творчості. Проблеми естетики Ст розробляв в працях: «Історія або теорія романа?» (1886), «З введення в історичну поетику» (1894), «Три глави з історичної поетики», «Поетика сюжетів» і ін. Ст створив оригінальну теорію походження мистецтва і його розвитку в епоху общинно родових стосунків. Труди В. — фундаментальний вклад в історію російської і світової науки про літературу.

5. Психологічна школа. Роль О.Потебні і Д. Овсянико-Куликовського у розвитку цієї школи.

Психологічна школа — напрям у літературознавстві. Склалася в Європі й Російській Імперії в 70—80-х роках XIX століття. Розвиваючи ідеї культурно-історичної школи, психологічна школа водночас відображала загальний поворот філософії та соціології до психологізму. Основну увагу представники школи звертали на вивчення духовного життя письменника, внутрішню, психологічну сторону його творчості, оскільки джерелом мистецтва вони вважали творчу особистість, глибини її психіки. В Європі принципи психологічного методу найвиразніше виявились у працях С. Жірардена, Е. Еннекена (Франція), В. Вундта, В. Веца (Німеччина) та інших. У вітчизняному літературознавстві основоположником цього напряму був Олександр Потебня, який системно виклав ідеї психологічної школи у книзі «Думка і мова» (1862). Питанням психології художньої творчості він присвятив праці «З лекцій з теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності» (1905) та інші. З очолюваної ним так званої харківської школи літературознавців вийшли відомі дослідники Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, Б. Лезін, О. Білецький та інші. В 1911—1923 в Харкові видавався збірник «Питання теорії і психології творчості» (вийшло 8 томів). Психологічна школа перестала існувати в 20-і роки.

Дата добавления: 2015-07-16