Ярослав Стецько 49 страница

Відношення до москалів під час визвольної революції має теж відповідати засадам нашої визвольної політики, які вже були загально з'ясовані. Конкретніше треба буде розрізняти і в цьому питанні три основні категорії. Перша — це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті ставляться до українських визвольних змагань і до української держави. Вимога повної льояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародніх засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї категорії москалів у визвольних змаганнях на засаді добровільности, чи обов'язкової мобілізації, має мати характер індивідуальний за принципом територіяльним, а не в окремих московських формаціях.

Друга категорія — це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території сприяємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної боротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не виступили до боротьби проти самостійности України.

До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи потенційних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситу-акції засобами й методами, згідно з міжнародніми правилами поступування під час війни. Генеральною напрямною є намагатися усунути поза межі України по змозі якнай-більшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпечуванням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби.

Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на Українських Землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України всіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляться самостійницьким змаганням. Ці передумови має створити всенародній збройно-революційний зрив — повстання. Переможне повстання відразу переходить у будування і закріплювання самостійного життя, як одностайний, послідовний процес.

Проголошення віднови УССД і творення української державної влади, хоча б тимчасового характеру, мусить бути переведене вже тоді, коли національно-визвольна революція здобуває перемогу на частині Українських Земель, коли вона опанує й звільнить від ворога частину української території з виглядами на дальший переможний розвиток.

Ініціятива і керівництво в державно-творчих діях належить тим самим революційно-визвольним силам, які підіймають, організують і ведуть народ до переможної боротьби. Основою і вирішним фактором у державнотворчих актах є загальне виявлення волі народу, проведене у найвідповіднішій в даних умовах формі. Коли в перших державно-творчих актах бере участь тільки частина народу, на звільненій території, то з дальшим її розширенням переводиться доповнюючі народні вирішення.

Не можна розраховувати на те, що перемога української національної революції над московськими імперіялістичними силами на всіх Українських Землях відразу запевнить мирні умови для дальшого державного будівництва. Треба враховувати передусім таку можливість, що проти молодої Української Держави буде зразу підготовлювана поза кордонами України і звідти ведена нова загарбницька війна московського імперіялізму. Безпосередньо після революційно-визвольного періоду може прийти період національно-оборонної війни.

Тому ціла відбудова самостійного державного життя мусить бути ведена передусім під кутом визвольних і оборонних вимог.

Програмові засади українського націоналізму визначують напрямні, до яких зміряє революційна перебудова усіх ділянок життя. Але необхідні переходові етапи і форми цієї перебудови у визвольно-воєнному періоді мусять бути максимально достосовані до тих вимог, що їх кожночасно диктує визвольна й оборонна стратегія в широкому розумінні — мілітарному, політичному, економічному й ідеологічно-духовому.

Заторкнені тут питання далеко не вичерпують дуже широкої проблематики національно-визвольної протибольшевицької революції. Метою цієї праці було поставити і з'ясувати бодай частину тих питань, на які треба дати відповіді, чи їх проекцію у теперішній вишкільній праці. Ці матеріяли мають одночасно дати основу для дальшого систематизування і розпрацьовування цієї проблематики.

ДЕ ПОВИННІ ЗІЙТИСЯ ШЛЯХИ

Власні сили, підметна роля України — це вимоги, щоб український визвольний рух міг здобути для своєї боротьби справжніх союзників, а не сподівався на чужу допомогу. Про це Степан Бандера не втомлювався говорити, переконуючи як власних земляків, так і чужих політиків. Якщо Захід хоче не лише зупинити агресивність Москви, а й знищити її, як джерело лиха, він мусить поважно брати до уваги протибольшевицьку боротьбу поневолених Москвою і комунізмом народів. Бо національно-визвольні змагання цих народів — “це найслабше, найвразливіше місце большевицької Москви”. І на цьому відтинку можуть “зійтися шляхи” вільних і поневолених народів, які прагнуть волі.

Стаття “Де повинні зійтися шляхи” друкувалася, за підписом Ст. Бендери, в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік вид. VI, чч. 1-2 (254-255) з 7. січня 1959 р. У дужках подаємо ті пропущення, що їх зробив сам Автор, пристосовуючи свою статтю до газетних розмірів, і які в “ШП” не були друковані.

Як передрук з “ШП”, стаття появилася теж у тижневику “Гомін України”, Торонто, Канада, рік вид. XI, чи. 5 з 24- 1. 1959.

Всі самостійницькі сили уярмлених Москвою народів пильно стежать за розвитком міжнародньої ситуації, а зокрема за розвитком взаємовідносин між західніми державами та СССР. Цей розвиток не є байдужий для нікого з нас. Ніхто не може вважати себе незацікавленим, стороннім спостерігачем, бо всі розуміють важливість цього фактора для національно-визвольних змагань кожного народу.

Все ж таки існують дуже поважні ріжниці в його оцінці. Для революційних сил це, правда, дуже важливий, але не вирішний чинник. Пригожа міжнародня ситуація та прихильна настанова зовнішніх сил можуть значною мірою допомогти визвольним змаганням уярмлених народів. Але ця поміч тільки тоді матиме корисні та тривкі наслідки для самостійности якогось народу, коли він власними силами провадитиме незалежну визвольну боротьбу. Тільки при найбільшому напруженні власних змагань і за повного урухомлення всіх своїх сил поневолений нарід зможе використати пригожу зовнішню ситуацію і сторонню поміч, щоб здобути й закріпити свою державну незалежність. Визволення чужими силами може звільнити якийсь нарід від однієї неволі, але справжньої самостійности воно не дасть.

Тому-то не можна узалежнювати національно-визвольних змагань від чужосторонніх сил і від зовнішньої ситуації. Для чужих народів і держав справа визволення якогось народу з-під московсько-большевицького ярма може бути тільки засобом, допоміжним чинником у їхніх власних політичних, стратегічних, чи інших плянах, а не властивою метою і життєвою конечністю, як для даного народу. Скільки ж їхні пляни міняються, або відкриваються інші, догідні шляхи для їх здійснення, тоді й міняється їхнє відношення до визвольних змагань поневоленого народу.

Та й передумовою для використання пригожої ситуації, чи зовнішньої допомоги для визволення є існування самостійницьких сил і власної боротьби народу. Використати щось може тільки той, хто існує, діє і змагає до чогось свідомо. Якщо б визвольні сили й боротьба якогось народу були мобілізовані тільки під впливом зовнішніх сил, чи створеної ними ситуації, то це перерішувало б їхню залежність. Замість скористати, вони були б використовувані. Правда, є взаємини і співдії між народами на засадах взаємної користи і вигоди. Але партнером для інших може бути тільки такий нарід, що уявляє собою певну самобутню і діючу силу.

(Тому-то революційні сили поневолених Москвою народів уважають зовнішню ситуацію і ставлення чужих держав допоміжним хоч і дуже важливим, але не вирішним чинником у національно-визвольній, протибольшевицькій боротьбі).

Але в українському політичному житті так само, як і в інших народів, є ще й другий погляд на цю справу. Є політичні середовища, які, незалежно від своїх теоретичних деклярацій, не вірять у те, що боротьба власними силами може бути успішною (чи мати більше значення. Прагнучи, одначе, теж національного визволення з большевицької неволі, вони всі надії покладають на західні держави). Вони вбачають єдину можливість визволення в тому, що західні держави розіб'ють большевиків у воєнному конфлікті і дадуть поневоленим народам самостійність (або іншим способом примусять Москву змінити її внутрішню систему і політику в напрямі більшої свободи). Власні сили і власна боротьба поневоленого народу мають для них другорядне значення. (Одні вважають їх потрібними під умовою повного пристосування до міжнародньої коньюнктури і до плянів тих чужих сил, які мають принести визволення. Інші й того не хочуть, мовляв, ми нічого не вдіємо, треба вичекати, поки розгра між великими потугами обидвох сторін не змінить ситуації).

Відповідно до основно різних настанов тих двох політичних напрямків, різняться теж їхні розуміння й оцінки розвитку міжнародніх відносин.

Для табору орієнтації на чужі сили найважливішим питанням, від якого ніби повністю залежить справа визволення є питання чи і скільки західні держави включають українську справу в свої дальші політичні пляни й у свою актуальну політичну дію. Це питання не є байдужим теж для фронту незалежної революційної боротьби. (І з нашого боку ведеться відповідна зовнішня акція з метою, щоб справа визволення України була належно оцінювана і відповідно трактована різними державами, як важливий фактор у сучасному ґльобальному змаганні двох світів). Але нам іде про підметку ролю України і нерозривно з цим зв'язані права. Натомість включення української справи в політичні пляни Заходу в тому розумінні, щоб вона стала одним із предметів його розгри з Москвою, не можемо вважати властивим чи головним завданням української самостійницької політики. (А це якраз стало немов найвищою метою деяких українських політичних чинників. Декому здається, що якби тільки вдалося будь-як прив'язати українську справу до воза західньої політики, то це немов би вже забезпечувало визволення. Вслід за цим ціле політичне зацікавлення і вся ніби самостій-ницька діяльність таких чинників зводиться до того, щоб якось розбудити і втримати зацікавлення чужих держав). В наслідок свого наставлення прихильники орієнтації на чужосторонні сили зосереджують свою увагу на актуальній політичній коньюнктурі й неспівмірно переймаються всіма її хитаннями. Кожне напруження у взаєминах між західніми державами й Москвою пожвавлює їхні настрої та активність, а відпруження чи застій спричинює неспівмірну депресію. Зосередження уваги на коньюнктурних коливаннях часто поєднується з недобачуван-ням основних ліній розвитку. (А зведення власної політики до реаґування на змінливу коньюнктуру не може заступити послідовної підметної політичної акції).

Революційно-визвольний націоналістичний рух дивиться на розвиток міжнародньої політичної ситуації головно під тим кутом, які є можливості включити в цей розвиток визвольні змагання України та її союзників, як власнопідметний фактор. Відомо, що кожна держава керується передусім власними національними інтересами у відношенні до зовнішнього світу, до своїх союзників і противників. (Цей національно-егоїстичний мотив лежить в основі теж таких політичних зв'язків і потягнень, які ніби йому заперечують, підпорядковуючи національні інтереси рації ширшої спільноти. В таких випадках приходять до голосу національні рації в аспекті розвитку на довшу мету І їм мусять підчи-нитися ближчі, через те ніби великі, але фактично менше важливі інтереси актуальної ситуації). Це і враховує ОУН (Організація Українських Націоналістів при оцінці міжнароднього політичного розвитку і політики поодиноких держав у таких питаннях, які мають для нас більше значення. Під тим оглядом) на першому місці ставить питання: чи та наскільки міжнародній розвиток і політика окремих держав створюють умови об'єктивно пригожі для протибольшевицької революційної боротьби.

З цього погляду велике значення мав би конфлікт між західнім і большевицьким бльоками та тверда західня політика проти московського аґресивного імперіялізму. Це важливіше, ніж; порожня пропаганда і деклярації про підтримку національно-визвольних змагань з боку Заходу, коли ці його деклярації у практичному відношенні ідуть впарі з політикою примирення і поступок супроти большевицької імперії. Якщо тільки західні держави будуть захищати свої власні життєві інтереси з належною рушій-ністю і далекозорістю, то така їхня постава створюватиме ситуацію пригожу для революційної боротьби.

Справою національно-визвольних сил є використати пригожі умови, зокрема кожну скрутну ситуацію большевиків, і розгортати революційну боротьбу з власного почину та за власними плянами. Це і є вірний шлях до партнерства й обопільної корисної співдії. З такою настановою можемо спокійніше розглядати міжнародній розвиток і звертати загострену увагу на основні питання.

Розглядаючи розвиток взаємовідносин між західнім і большевицьким бльоками за ввесь повоєнний період, стверджуємо, що примирливо-коекзистенційна політика західніх держав була шкідливою не тільки для поневолених народів, а й для самого Заходу. Важливим є те, що таке розуміння утверджується в політичній думці західніх народів і призводить до поважного звороту в напрямі направи. Виплекане в наслідок воєнного союзу переконання про те, що московсько-большевицький імперіялізм не такий-то страшний, уступає перед щораз правильнішим пізнанням його справжньої природи. Західні народи все виразніше усвідомлюють собі, що непогамована експансія і хижацьке загарбництво — це постійна, органічна ознака большевицької Москви. Шкідливі ілюзії про можливість стабілізованої мирної коекзистенції зникають, її базою мало б бути: заспокоєння большевицької експансії; розподіл світу на сфери впливів і обопільне невтручання; поладнання спірних питань; розбудова всебічної і взаємно корисної виміни. Але насправді поняття коекзистенції щораз чіткіше зводиться до стверджування фактичного стану, тобто до існування побіч себе і проти себе двох непримиренних систем і ворожих собі державних бльоків. Безпосередній їх географічний стик на величезних просторах і взаємна протилежність майже в усіх площинах призводять до того, що ця коекзистенція подібна до співіснування вовків і овець. Західні народи на власній шкірі переконалися, що ніщо не міняє вовчої природи большевицької Москви, через те всякі сподівання на коекзистенцію тратять вкінці всякий ґрунт. Бо бути в ролі овець, розшарпуваних тічнею вовків — не хоче жодний нарід.

Отже, замість мирної коекзистенції, устійнюється коекзистенція збройна. Вона фактично існує ввесь час. її стабілізування має базуватися на вирівнянні, чи урівноваженні мілітарних потенція-лів. Але в парі з заходами в тому напрямі йдуть ще інтенсивніші намагання обидвох бльоків перегнати, чи перехитрити противника й запевнити собі перевагу. Байдуже, чи це діється з агресивними, чи тільки з оборонними намірами у формі зброєнь, чи переговорів про роззброєння, — ефект є один і той самий: замість стабілізації — постійний рух, перегони. Це вже є елементи тихої, але дуже небезпечної боротьби, яка стає тим завзятішою, чим більш вирівнюються потенціяли обидвох сторін.

А проте, зрівняння або й стабілізування технічно-мілітарних потенціялів не перерішує питання війни, ні миру. Бо є багато інших факторів, які, поруч кількости і якости війська, зброї, і технічних засобів, мають так само вирішний вплив на більшу чи меншу здатність і готовість народу до війни. Це є фактори об'єктивної і суб'єктивної категорії, яких ніколи не можна зрівняти, ні урівноважити. Через те оцінки власних шансів і шансів противника на перемогу є звичайно цілком різні по обидвох боках. Елемент волі має широке поле і він часто відограе вирішну ролю.

Змістом коекзистенції, як вона формується вже півтора десятиріччя, була і є боротьба, ведена різними засобами. Поскільки немає перспектив на те, щоб імперіялістично-аґресорська природа большевицької Москви змінилася, то і боротьба між обидвома бльоками залишається постійним елементом сучасного міжнародного укладу. Вона не є засобом до стабілізації цього укладу, чи до якихсь поправок у ньому, бо стабілізація можлива тільки після його основної зміни.

Збройна коекзистенція, виповнена перманентним напруженням і боротьбою, і то не тільки у формі пропаґандивних, дипломатичних та економічних конфліктів, але теж з немалозначними, хоч льокалізованими збройними зударами — це стан протилежний до того, що на Заході уявляють собі під концепцією мирної коекзистенції. Цей стан — це т.-зв. холодна війна. Початкова летюча журналістична фраза набирає щораз повнішого і грізнішого змісту, як влучне окреслення існуючої затяжної ситуації.

Для большевиків такий стан цілком вигідний. Він відповідає їхнім внутрішнім потребам для виправдання постійної напіввоєнної системи. Одночасно вони продовжують свою експансію в різних напрямках, маючи змогу свобідно добирати і зміняти засоби й методи політичної, економічної і мілітарної пенетрації, без того великого ризика, яким була б для них третя світова війна. Натомість для західніх держав холодна війна надто небажана й обтяжлива. Вона є суперечна мирній системі демократичних країн і потребам їхнього нормального життя. Через те Захід так наполегливо намагається знайти якусь розв'язку ситуації в напрямі мирної коекзистенції. Але ввесь доцьогочасний досвід не може залишитися без наслідків. Безнадійність концепції мирної коекзистенції через незмінну природу московського імперіялізму стає щораз нагляднішою. Мирна коекзистенція, так як її розуміє Москва, є для західніх держав рівнозначна з постійними поступками, з утратою одних позицій за одними, з капітуляцією на рати перед большевицьким агресивним наступом.

Коли ж виключити цю можливість поступового самогубства, то залишається альтернатива: збройна коекзистенція з постійною боротьбою, тобто холодна війна, або велика гаряча війна. Ця альтернатива випливає з фактичного геополітичного укладу і з відношення сил і вона мусить стати підставою плянової політики вільних народів. У висліді ця альтернатива повинна бути інструментом західньої політики для натиску на Москву, а не лише засобом большевицьких погроз і шантажів.

Хоч питання мирної коекзистенції може ще актуалізуватися в міжнародній політиці неоднократне й різними способами, то кожна чергова невдача, з чим треба рахуватися, все більш буде викреслювати його з реальних плянів Заходу. Його взаємини з большевицьким бльоком не зможуть вийти з поля постійного напруження і боротьби, які розтягаються між двома бігунами (полюсами), між холодною і гарячою війною.

Коли в політичній думці західніх народів устійниться переконання, що боротьба з большевизмом є необхідна й неминуча, тоді побіч питання про її розміри й гостроту, яке тепер найбільше турбує ці народи, з часом буде щораз настирливіше висуватися друге основне питання: як довго може і має існувати такий стан напруження? У непозбавлених життєвої снаги націй мусить прийти той переломовий момент, що вони, побачивши необхідність боротьби, вестимуть її з відповідною енергією і викрешуть в собі волю боротися до її переможного закінчення. Постанова західніх держав прямувати до засадничої розв'язки буде зворотним моментом у міжнародньому розвитку. Після погребання концепції про мирну коекзистенцію, розв'язка може лежати тільки на лінії основної зміни відношення сил між обидвома сторонами, зміни всього міжнароднього укладу. І це, як можна сподіватися, стане основною метою цілої політики західніх держав. Замість коекзистенції з большевицьким експансивним імперіялізмом, вона змагатиме до того, щоб принаймні обрубати йому хижацькі пазурі й ікли та створити таку ситуацію, в якій він перестане бути руїнником миру і свободи в світі та загрозою для них.

Найрадикальнішим шляхом до цього є тотальна світова війна, з метою знищити большевизм і зламати хребет московському імперіялізмові. Але західні держави не швидко й не легко зважаться на те, щоб пляново вибрати війну, як вихід із ситуації. Зате вони швидше можуть прийняти плян офензивної стратегії в холодній війні, яка повільніше і менш радикальним способом має довести до такої ж мети.

Досі ініціятива в холодній війні повністю була на боці большє-виків, які, послуговуючись наступальною стратегією та елястичною, мінливою тактикою, осягали все нові здобутки й відтискали західні держави на багатьох важливих відтинках. При відповідній зміні своєї настанови та при напруженні сил, Захід може перейти до офензиви, успішно атакуючи слабі місця московської імперії і протинародньої комуністичної системи. В тому напрямі є великі можливості, відповідне використання яких основно змінило б міжнародню ситуацію і скерувало б її розвиток у протилежному, ніж досі, напрямі. (Передумовою для цього є рішення Заходу боротися з Москвою і комунізмом наступально і послідовно та не боятися большевицьких погроз великою війною, не поступатися перед ними.Межа між; холодною і справжньою війною є досить рухома. Вона може бути цілком пробита тоді, коли в холодній війні одна сторона наступає твердо, з рішучою постановою досягти намічену мету за всяку ціну і натрапить на рішучість противника далі не відступати. Така можливість існує завжди і залежить передусім від наступаючої сторони, від того, наскільки вона зазіхає на життєві інтереси другої сторони). Хто має ініціятиву в холодній війні, той має теж контролю над можливістю виникнення гарячої війни. Це ще один важливий арґумент, який промовляє за тим, щоб західні держави доклали всіх зусиль і перейняли до своїх рук ініціятиву в розвитку подій. А добре усвідомлена загроза для власних життєвих інтересів і конечність їй протидіяти, це дуже сильний рушій у політиці народів.

З'ясовані тут міркування приводять до висновку, що в дальшому розвитку подій Захід повинен протиставитися большевицькому наступові щораз твердіне і з дефензиви переходити до офензиви. Це створюватиме кориснішу ситуацію для національно-визвольних змагань.

Протибольшевицька боротьба революційних сил набуватиме тим більшого значення в міжнародній політиці, чим більше буде загострюватися і поглиблюватися конфлікт між обидвома бльоками. Це стосується не тільки до великої, гарячої, але й до холодної війни.

Коли на доцьогочасних фронтах не можна здобути перемоги, а не хочеться переходити до гарячої війни, тоді треба залучувати до розгри з противником нові сили і нові відтинки боротьби. Досі так поступали большевики з великим успіхом. Якщо Захід схоче перебрати ініціятиву, не прямуючи до світової війни, мусить шукати таких саме можливостей. А національно-визвольні змагання поневолених народів — це найслабше, найвразливіше місце большевицької Москви. Воно досі було Заходом майже іґнороване. Тим часом це якраз той відтинок, на якому вільні і поневолені народи можуть спільним зусиллям найуспішніше зламати агресивність московсько-большевицького імперіялізму.

НА ПІВМЕТІ

Це остання в житті Степана Бендери стаття, що її він написав з приводу нового напруження між Заходом і СССР в справі Берліну, бажаючи, щоб дефетистичні настрої, які в той час появилися серед суспільства і політиків західніх країн, не заторкнули теж української спільноти на чужині. Стаття була друкована п. н. “На півметі” у великодньому числі “Шляху Перемоги”, Мюнхен, рік VI, чч. 19-20 (271-272) за 3-го травня 1959 р. і вияснює безпідставність страху перед ато-мовою війною. У травні того ж року московський аґент Сташинський робив першу спробу вбити Провідника ОУН, Степана Бандеру з газового пістоля, але завагався і втік з Мюнхену.

Напруження в справі Берліну (Справа Берліну виникла разом із падінням гітлерівської Німеччини в 1945 р. Як її територія, так і сам Берлін був поділений між чотирьох переможців: американців, англійців, французів і большевиків, хоч покищо ще затримав одностайність міського самоврядування і представництва. Згідно з постановами західніх альянтів, державна відбудова Німеччини повинна була проходити ступнево, протягом відповідного часу. Спершу дано дозвіл на творення німецьких політичних партій, а в 1946, частково і в 1947 рр., відбулися перші вибори по громадах, округах і країнах. Коли ж альянти не могли зговоритися з Москвою щодо дальшої спільної політики в справі Німеччини, вони вирішили творити окрему німецьку державу з осідком у Бонні. 7-го червня 1948 р. в Лондоні відбулася конференція західніх союзників, на якій вирішено покликати до життя західньонімецьку конституанту з завданнями створити “федеративну форму уряду з відповідно пристосованим центральним управлінням”. В дальшому розвитку подій альянти провели в контрольованій ними частині Німеччини грошеву реформу й це привело до ще більшого напруження взаємин між Заходом і Москвою: большевики проголосили бльокаду Берліну, не допускаючи до нього альянтів сухопутніми шляхами, англійці й американці відповіли створенням “повітряного мосту” і протягом одного року постачали берлінцям літаками продукти, товари, харчі тощо. Большевики відтягнули з чотиричленної альянтської комендантури в Берліні своїх представників, а незабаром комуністи заатакували демонстрацією берлінський міський парлямент, який мав осідок у східній частині міста. 30-го листопада 1948 р. большевики створили в підсовєтській частині міста власне міське управління; у західній відбулися в той час вибори до міської ради, але їх совєти збойкотували й проголосили недійсними. У травні 1949 р. большевики припинили бльокаду Берліну, а альянти протибльокаду підсовєтської зони Німеччини. З того часу Берлін остаточно поділився на дві частини: східню під московсько-большевицькими впливами, й західню, яка має права однієї із західньонімецьких союзних країн. Справа Берліну виринає постійно і спричинює зудари між західніми альянтами та Бонном з одного боку, і з Москвою, з другого. В 1959 р. вона знову загострилася і загрожувала навіть можливістю світової війни) висунуло на денне світло глибші течії і рушії, які впливають на формування публічної опінії і політики західніх держав. Центральне місце серед них займає питання війни. Його розглядають уже серйозніше, в аспекті закономірного розвитку невідхильного конфлікту між двома світами. В цьому питанні зударяються теж внутрішні протилежні настанови, які нутрують на Заході.

З одного боку значно скріпилася і виразно заманіфестувалася твердіша постава західніх держав проти плянів совєтської під'їзної аґресії. Рішення далі не поступатися й не здавати позицій на відтинку Берліну вже не обмежується дипломатією і правною сторінкою. Справа розглядається одверто в аспекті большевицьких однобічних насильних потягнень і відповідної мілітарної реакції Заходу. Можливість виникнення війни з таких конфліктів, заперечення думки про їх льокалізацію й осторога перед послідовним її переходом у велику атомову війну — поставлені на порядок дня авторитетними політичними заявами. Якщо західні держави твердо і непохитно стоятимуть на тих позиціях, які вони зайняли в справі Берліну, то це буде важливим кроком вперед на шляху протидії наступові московського імперіялізму.

А цей процес кристалізації в настанові Заходу має й другу свою сторінку. Не менше виразно виступають теж; дефетистичні тенденції, прояви повного капітулянтства перед больше-вицькою загрозою. При цьому не враховуємо вже тих елементів і течій, які, маючи якесь споріднення з комунізмом, не вважають большевизму найгіршим лихом, недобачають його загрози. Але є й такі, що розуміють добре, чим є большевизм і що він несе загроженим народам, проте не вагаються вперто виступати проти послідовної боротьби з його наступом, включно з мілітарними протидіями, їхнім головним мотивом є страх перед атомовою війною.

В публічних обговореннях питання війни приходять до голосу міркування, доведені до крайньої послідовности. Розглядається альтернативу: большевицьке невільництво, чи атомова війна? Одне або друге — як остаточний наслідок вибору одного з протилежних шляхів. Враховування такої скрайньої ситуації, що поза цією альтернативою не лишає іншого виходу, має показати остаточні наслідки двох протилежних настанов, які існують в політиці Заходу. Тобто — твердого курсу спротиву всякій большевицькій аґресії, не виключаючи й війни, та примирливої політики постійних поступок. Не йде одначе, про чисто теоретичні дискусії, про умовні ситуації й арґументи. Ці дискусії й арґументи мають служити актуальній, дійовій політиці і формувати її.

Альтернативу: “капітуляція перед большевизмом, чи атомова війна” висувають противники мілітарної оборони, щоб обґрунтувати й підкреслити її безвиглядність. Деякі з них не заперечують страшної небезпеки, яку готує большевицька Москва народам, загроженим її аґресією. Але свою поставу вони мотивують таким міркуванням: Коли б західні народи, зокрема європейські, навіть попали в большевицьку неволю, то всупереч найтяжчому лихоліттю, страшним спустошенням в духовному, економічному й суспільно-політичному житті, вони врятувати б принаймні свою фізично-біологічну субстанцію. Дальше життя мало б усе таки перспективи на поправу їхнього становища. Натомість атомова війна мусить принести фізичне, біологічне знищення народів і цивілізації. Незалежно від силової переваги однієї чи другої сторони, атомова війна принесла б обидвом незаліковане, а то й тотальне знищення, особливо в Европі. Отже війна атомова не дає жадної шанси.

Дата добавления: 2015-07-16