Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Музей покинутих секретів 22 страница

Музей покинутих секретів 11 страница | Музей покинутих секретів 12 страница | Музей покинутих секретів 13 страница | Музей покинутих секретів 14 страница | Музей покинутих секретів 15 страница | Музей покинутих секретів 16 страница | Музей покинутих секретів 17 страница | Музей покинутих секретів 18 страница | Музей покинутих секретів 19 страница | Музей покинутих секретів 20 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Секретарки, масажистки, етажерки, асистентки — який же, коли вдуматися, широкий у платоспроможного мужчини вибір на ринку молодих і спраглих кращої долі жінок! І як мені було попервах подобалося, коли при появі на людях із Р. там, де нас не знали, мене до тієї самої ринкової категорії залічували на око офіціанти, готельні служби чи стюардеса на літаку (я перехопила її погляд, коли Р. на тому амстердамському рейсі гладив мені стегна під відкидним столиком), — як це було феєрично-весело, як заводило!.. Таке постійне хихотливе, шампанське збудження: королева на карнавалі, перебрана за пастушку. О'кей, бос, як скажете, бос, — дико сексуальна гра. Я тебе хочу прямо тут і прямо зараз. Мовчання його водія, який віз нас в аеропорт, — професійне мовчання, непробійне, як яйце Курочки-Ряби, дід бив-бив, не розбив, — таке мовчання оплачується окремо, такі мовчуни інтерв'ю не дають (а шкода, і тоді мені було шкода, все-таки журналіст у мені не вмирав ніколи!). Коли довкілля приймає тебе за шлюху і мовчить або ввічливо шкіриться, як той портьє, що вручав Р. ключі од номера (хоча розмовляла з ним я, а Р. тільки сопів поруч, бо по-англійськи не шарив, от і ще одна категорія, до якої мене можна було віднести, — перекладачки!), — то тим самим ти ніби отримуєш мовчазну суспільну санкцію на те, за що, як гадають вони, цей сопучий тип тобі й платить, і так статевий акт починається, по суті, вже біля стойки рецепції, і поки ви дістаєтеся номера в нетерплячому, набрякаючому, як роздута жила, мовчанні ліфта (де якийсь росіянин чи турок, перейнявшись атмосферою, на виході обстрілює тебе вогневим поглядом, даючи знати, що він упорався б незгірше од твого супутника, — атож, це передається як струм, чоловіки завжди спалахують, як лампочки в гірлянді, коли на їхніх очах жінку везуть трахати, і ця еротична ілюмінація — теж частина програми!), — то в номері, іно зачинивши за собою двері, ви вже просто мусите негайно гепнутись на ліжко й зайнятися цим не роздягаючись, то ти, значить, у нас перекладачка, а ну-ко переклади ось це ось сюди, умммм!.. У цьому є щось від групових оргій, це майже публічний секс, за яким спостерігають крізь стіни десятки очей, — секс інформаційної доби, секс без privacy, як на стадіоні з юрбами вболівальників: прожектори наведено, оле-оле-оле, go-go-go, го-о-ол!.. І в результаті — півтора-два тупі, механічні оргазми й незмінно вибулькуюче в голові посткоїтальне запитання: а на фіґа, власне, я це роблю?.. Фіґ його й зна, але хай уже, та й для здоров'я ж треба… А на зворотному рейсі — вже знаючи, після того ранку з вікном на мокрі дахи, що з Р. треба невідкладно рвати, і то якраз для здоров'я, принаймні душевного, — я, як на гріх, завважила була якраз таку тугеньку лялю, недавно з конвеєра, хоч уже й не зовсім свіжу, ледь підпсуту нальотом уживаности, з недвозначним, як уніформа, прикидом: розпущене вороне волосся врівень сідниць, золоті ланцюги, срібні стилети-«алеґро», що робили її на голову вищою од супутника, з виду десь чи не втричі од неї старшого, вони всілись акурат за нами, і тамтой — видать, також бізнюк, що всюди літає з власною масажисткою (на перекладачку ляля не тягнула!), — одразу занурився в якусь російську книжкову лабуду, якогось Гітлера-Сталіна-Жукова в полум'яній обкладинці (яскраве, вони люблять усе яскраве, щоб очі зривало, вічно голодні на блискуче діти сірих заводських окраїн та шахтарських посьолків!), — і за цілу дорогу озвався до своєї супутниці єдиний раз — коли принесли напої: «Шва будеш?» — так я розмовляю з маминим Барсиком: кісточку будеш?.. І я ніби вгледіла себе з Р. у кривому дзеркалі — передражненими цією парочкою, котра куди ліпше за нас відповідала класиці жанру «багач і його курва», аж до кічу (бо ж кіч — то й є класика жанру, очищена від будь-якої індивідуальности!), — і ще й посаджена була, наче вмисне для наочности, зараз за нами — як наступний щабель еволюції, коли дивитися на картинку згори, очима вже не стюардеси з проходу, а якогось злостивого божка, котрий увесь цей жартик із нас чотирьох і виклав — і десь там нагорі міг похихикувати собі в хмарну бороду, нас споглядаючи… На відміну від нас із Р. (якому я спеціально дозволила оплатити ту поїздку, для повноти відчуття, щоб уже викупатися в ньому з головою, як свиня в баюрі!), — на відміну від нас, кічева парочка не гралася, не удавала боса й секс-служницю, а справді ними була, — і жодної еротичної іскри за тим не проскакувало. Так-таки геть нічогісінько не проскакувало й не проглядалося — крім тупої, самовдоволеної пихи: бос пишався прибраною, як новорічна ялинка, молодою коханкою, вона — золотими ланцюгами, срібними «алеґро», торбами покупок у багажному відсіку і всією цією поїздкою, якою буде хвалитися подружкам, і вони їй заздритимуть: інших стимулів до злягання в цих двох не було. Секс у такій версії був мертвий — як мертвий був би він і у нас із P., якби я повсякчас не робила його грою в чуже життя.

Я тоді збагнула, що мав на увазі P., коли — на радощах після одного нашого, як на мене, геть не вартого якихось особливих радощів акту — дозволив собі на відвертість, загалом йому непритаманну, сказавши по-російськи (в інтимних ситуаціях він завжди збивався на російську): «Какая ты у меня… яркая — во всем, я никогда не знал такой женщины, как ты…»

Але ж Вадим — Вадим то знав!.. Він же прожив із Владою понад три роки, — і це не рахуючи тих місяців, коли вона, хоч і не на жарт ним захоплена, та що там — закохана (чогось мені після сьогоднішнього ніби впадло за нею таке визнавати, мовби я цим визнанням її принижую, а в неї ж тоді навіть рухи були змінилися, покотячішали ще дужче проти звичайного, вона ніби пестила все, до чого торкалась, із безгучним муркотінням тручись у ході об повітря, як об колючу чоловічу щоку, — коли така незрима пушиста хмарка чийогось дотику починає облягати кожен рух жінки, це найпевніший доказ, що жінка таки кохана й закохана, а не просто фізично сита, і Влада сама тоді сміялась і з щасливим сміхом оповідала, що закоханість — то, виявляється, геть некорисний стан для виживання в суспільстві, бо, замість відповісти ментам на дорозі як належить, ти їм розслаблено-ніжно всміхаєшся, і вони, зачувши слабину, луплять із тебе штраф як за рідного батька!..), — при всій її тодішній підплигнутій температурі поведінки, все-таки ой як довго вагалася, заки зважилась перенестися з Катруською до Вадимових новопридбаних хоромів!.. Вадим-бо якраз був тоді нарешті офіційно розлучився з колишньою дружиною (чия голівонька начебто не витримала нагло впалого на неї багатства й рушила вплав по гаванях психоаналітичних кабінетів, що ж, із жонами скоробагатьків буває…) — і купив собі цілий горішній поверх у старій кам'яниці на Тарасівській, з наміром збудувати на даху пентхауз, і взагалі… Думаю, остаточно Владу привабила саме можливість побавитися з таким великим простором, — Вадим погодився, щоб вона оформила цілу ту двоповерхову хатищу за власним дизайном. Тепер в оформленій за її дизайном квартирі порядкує Свєточка, і у ванній, де Влада колись мені робила макіяж («Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться!»), і я потім побачила себе в дзеркалі такою, якою ніколи не знала, й злякалася (надто вже це було несхоже на мій телеекранний образ, оте чуже й грізно-прекрасне, присмеркове обличчя, мов вихоплене з ночі багаттям, із довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю, губами, — таке обличчя відразу хочеться загасити, як пожежу, виносити його на люди, це самогубство, не може бути, Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така…)» — на тій самій поличці, де вона поклала тоді пензлики («Почекай, не вмивайся ще, я зроблю з тебе знімок…»), тепер лежить Свєточчина зубна щітка й контрацептивний крем. Хоча ні, така Свєточка, мабуть, має вставлену спіраль, щоб не створювати мужчині жодних невигод. А також стрижку в формі дельфінчика на причинному місці — на нашому каналі якраз учора рекламували цей перукарський салон: п'ятнадцять хвилин чистого ефіру, ласкаво просимо, дорогі українці, якихось п'ятсот євро — і ноу проблем: дельфінчик форевер. Зла я все-таки, ой зла.

І не тільки зла, а ще й несправедлива: ну звідки мені знати, як там між ними, я ж тої Свєточки й на очі не бачила, а може ж, вона якраз добра й щира душа?.. Бідна Свєточка — втягнена, як пилососом, у вакуум свіжовідремонтованої нувориської квартири: така квартира просто не може довго стояти пусткою, вона неодмінно, рано чи пізно, притягне до себе яке-небудь тіло — щоб у ній поралося, пересувалося по кімнатах, заповнюючи зайвий простір, стукало б на кухні чашками, вмикало телевізора у вітальні, забувало підняти опущене сидіння на унітазі й лишало на ранок у спальні за зсунутими шторами їдкий дух жіночих геніталій, такий різкий проти запаху твоєї власної сперми (якою ти й так задовго був зрошував самотнє ложе!), — що ж тут такого, це нормально, це всього тільки закон великих помешкань, це вони, силою власного тяжіння, рядять людьми й долями: дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги, і той, хто лишається жити сам у такій великій оселі, вступає з нею в неоголошену війну, в якій рано чи пізно буде поконаний (адже оселі тривкіші, вони живуть довше за людей!), — і муситиме вибиратися геть, і хай ще порадіє, коли не вперед ногами… Чому я на цю тему ніколи не зробила передачі? І класна ж могла вийти передача, ба навіть ціла програма, і спонсора знайти було б завиграшки, наприклад, серед будівельних фірм, — «Людина в інтер'єрі» чи, там, «Людина у себе вдома», — про те, як наш дім рядить нашим життям… Тепер, коли ми повилазили з однакових совдепівських щільників і почали лялечкуватися у власні хатки, саме час над цим застановитися, — шкода, що мені це раніше не спало на думку, а тепер уже пізно… Отак-от і життя минає: тільки озирнувся, гульк — а вже пізно. Оті виселенці з Чорнобильської зони, селяни, які самоселами вертали до своїх хат, — вони ще знали, що значить дім, і, мабуть, могли б розказати, але я, коли чорнобильський фільм робила, цей сюжет тоді не зацінила, профукала, дурепа…

І ще один такий дім, наділений власною волею, я знаю, що про нього варт було б розповісти людям, — у Львові, ту кам'яницю, яка колись належала Адьчиному прадідові: де виросли його бабуся й моя Геля Довганівна. Адька розказував, як бабця возила його маленьким через усе місто з їхнього району пролетарських багатоповерхівок у колишню професорську колонію за Винниківським базаром, щоб показати — дивись, Адріяне, оце наш дім, ось то були вікна дівочої, тут ми з тетою Гелею спали… Після війни там жив якийсь каґебіст-«освободітєль», напевно ж борець із «бандами ОУН», який потім спився, випав з вікна другого поверху (чи не тої самої дівочої?) й зламав собі шию — нібито в приступі білої гарячки. Тільки я думаю, що насправді то дім його виплюнув — кілька десятиліть перетравлював і нарешті таки виплюнув, — а діти «освободітєля» швиденько спродались і виїхали, коли валився Союз, а Адька тоді вже вчився в Києві й до Львова вертатись не збирався.

Адька (який давно вивчився) підводить на мене брови, вловивши в мені переміну настрою: щось не так?.. (Вони з Лисим уже хлищуть свій коньяк по-чоловічому сепаратно — на чомусь там погодилися й запивають могорич.) Нічого, все в порядку, заспокоюю його мовчазним кивком. Все справді в повному порядку, ах якби ти тільки знав, у якому ти порядку, мій коханий шанхайський барсе, — як приємно дивитися на тебе зі сторони, милуючись твоєю спокійною, неметушливою впевненістю: ця твоя постава, з якою ти рухаєшся по життю, не має нічого спільного з непробійною тупістю тих, хто обертає великими грішми в переконанні, ніби обертає світом, — і я вже знаю, здогадалася, в чому тут річ і що робить тебе таким на них усіх несхожим, можу хоч зараз устати на повен зріст і проголосити на цілу кнайпу, слухайте всі, одкровення Дарини Гощинської: це дім задає тобі форму!.. Отой самий, три покоління як утрачений. Це, як ті металеві формочки — рибки, зірочки, — в які я в дитинстві пакувала тісто разом із мамою, і тебе так упакували в нього — ще сирим, іще в несвідомому віці, й цупкий каркас того дому, про який ти завжди знав, що можеш до нього прийти й поглянути на вікна, звідки колись визирали твої юні бабусі, невидимо присутній у тобі й держить тобі хребта випростаним, це від того вся твоя грація природної — незащемленої — гідности… Цього не купиш, не виробиш, не натренуєш в собі — це дається, як умова задачки, є в цьому світі речі, які приходять людині тільки таким способом — даються. Або ні. Можна збудувати дім, ще й пентхауз надбудувати, але треба не одного життя, щоб навчитись той дім на собі носити.

Лайно ти, Вадиме. Боже мій, яке ж ти лайно.

Ця фраза зненацька складається мені в голові сама собою, мов із гуркотом зачиняється віко. (За сусіднім столом знову верещить високе сопрано — їй би Моцарта співати, блін!) Мушу закурити. Що цікаво — ніякої внутрішньої хлипавки, мокрого квиління отих осінніх скрипок п'яного француза, більше немає. Вщухло, як вимкнуло. Як раптова переміна погоди. Просто — чоловік, на якого колись була запала моя товаришка, виявився не тим, за кого вона його мала. Така-от паршива й доволі, в принципі, тривіальна житейська ситуація. В якій найпаршивіше — це те, що товаришка перемістилася в ліпший (будемо сподіватися) світ, а чоловік, який колись непритомно лепетав мені в порожній квартирі«Я її вбив», сьогодні зі свого кабінету продовжує обертати грошовими потоками — і на принесену мною звістку, що його браття по класу, сиріч по цих самих потоках, заміряються використати телебачення для відлову дівчаток у секс-бізнес, відповідає, що в нього зараз є важливіші справи. Державні, бляха. Державні.

А гребла я таку державу, Вадиме, — в якій такі речі уходять за норму! (подумки додавши: і таких депутатів теж!) На що Вадим, ображено засопівши, порадив мені бути реалісткою. В перекладі з депутатської — не бути дурною. Ано, трудно, як каже Адьчин тато. Як хто вже дурний, то таким і зостанеться. Можна ж було й наперед, власним розумом доперти, що для Вадима той секс-бізнес і справді не привід кидатись бити на сполох — що, рятуючись од так незаслужено впалого на нього Нещастя-Яке-Доводиться-Витримувати, він і сам, крім Свєточки, мусив був перепробувати й інших професійних масажисток своєму осиротілому членові, і то саме на тому ринку, що його збирається обслуговувати майбутнє шоу «Міс Канал». Всі ж користуються проститутками, аякжечки, — тобто, розуміється, всі, хто може собі на це дозволити, — з якої б же то радости наш нардеп мав бути винятком, ілі він тобі не мужчина? Це чоловічий світ, голубко, — що вдієш, що вдієш, треба бути реалісткою. Що більше Свєточок, то легше платоспроможним мужчинам витримувати все, що їм належить витримувати. Нести свій хрест і підпирати державу, — а то вона в нас, бідненька, перехняблена, як Пізанська вежа.

Ні, цигарку краще все-таки погасити, а то щось у голові паморочитись починає…

Я його після того спитала про Катруську — а як у неї справи в школі, чи він стежить?.. Вадим вирішив, що це я так змінила тему, й почав задоволено розповідати, як недавно підвозив її після школи разом із подружками. Непогана картинка для збоченської уяви: такий великоформатний, добре відмасажований, туго налитий в потилиці, і в усіх інших місцях, Гумберт Гумберт у своєму «лендкрузері», серед цілої клумби ніжно-духмяних Лоліт — у цьому віці дівчатка ще пахнуть майже так само божественно, як немовлята, ваніллю чи ще чимось таким… От би знаття, чи батькам трапляється відчувати ерекцію на вид своїх доростаючих донечок? Ага, хто ж признається… Вадим вважав (а коли Вадим щось вважає, то значить, так воно й є!), що навчання Катрусьці дається легко, — якби постаралась, могла б бути й відмінницею, хоча (вважає він) це й не головне. Ну звісно ж. А телевізора вона не дивиться? Вадим усе ще не вдупляв, до чого це я. Ну як — от уяви собі, буде Катруся дивитися цей конкурс на найгарнішу глядачку, дівчинці, знаєш, це потрібно, особливо в такому віці — мати перед очима загальноприйнятий стандарт жіночої вроди, щоб на нього рівнятися, — а потім десь класі в восьмому захоче й собі послати фото на конкурс…

Ну ти ж її попередиш? — усміхнувся Вадим із такою чарівною безпосередністю дорослого до дитини, що я ошизіла — ошизіла, і навіть повірила, що він дійсно може подобатися жінкам, навіть такій жінці, як Влада: усмішка була абсолютно щира, гарна, він не прикидався й не лукавив зі мною — він справді не бачив Проблеми-Яку-Належить-Розв'язувати. А раз Вадим її не бачить, то значить, її там і нема.

І я вже не стала його питати, а хто ж попередить усіх інших Катрусьок цієї країни — тих, які не ходять до школи British Council і для яких телевізор, то єдине вікно у світ? І навіть не сказала йому, що пішла зі свого каналу, — пощо? Тема ЗМІ вочевидь зараз Вадима не пече, грядуще виборче цунамі означає для нього щось інше, ніж для нас, посполитих, — щось тверде й намацальне, якесь ґрандіозне перегрупування грошових мас у напрямку, про який я можу хіба здогадуватися… Але не хочу. В кожному разі, не маю сумніву, що й тут усе йому вийде добре: Вадим не з тих, хто звик програвати. Ото тільки з Владою йому вийшов облом. Вирвалась йому Влада.

Може, вона якраз і хотіла від нього вирватись — тільки не знала, як?.. Може, в неї теж був який-небудь свій ранок із мокрими дахами за вікном, — коли, через силу вибравшись із ліжка з насунутим тобі на голову, як мішок, новим днем, розумієш, що твоє життя загналося кудись не туди — що це вже не твоя траса, і треба терміново вивертати мотоциклові переднє колесо, цоб-цабе, наддай назад?.. Тільки це дуже важко зробити на такій великій швидкості, на якій вона жила. На такій — розігнаній до пролітаючого в очу пейзажу…

Та хотіла, звісно ж, що хотіла! — горда моя дівчинка, дзвеняча, мов насаджена на сталеву пружинку: горді люди, які звикли самі бути підпорою іншим, так погано вміють подавати сигнали «SOS», що навіть коли вони дзвонять тобі о другій над раном і скаржаться на безсоння, на безпричинний страх: засну і вмру, — ти не чуєш сиґналу… І навіть коли й бачиш, п'ять годин поспіль просидівши з ними під наглядом їхнього бойфренда, мов спеціально приставленого ні на мить не лишити вас наодинці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, що щось таки негаразд, і не так уже й добре, як було ще недавно видавалося, — ти все одно не допускаєш думки, ніби сяйво закоханости, ще недавно променуюче з цієї пари, могло виявитися всього-навсього болотяним вогником, який заводить довірливого мандрівника на трясовину, — не допускаєш, тому що в глибині душі знаєш, що така думка була б образою для твоєї гордої товаришки: тому що вона сама, зціпивши зуби, цілий рік мусила вести з собою якусь не до уяви виснажливу, одбираючу всі сили війну, перш ніж собі до такої думки — до своєї поразки — признатись.

Тепер я не маю жодного сумніву, що так воно й було.

Тепер — після сьогоднішнього Вадима, який ту сторінку свого життя («вона була найкраще, що було в моєму житті», сказав же був іще над Владиною труною, — якби я померла, Р. міг би те саме сказати над моєю!) уже героїчно перегорнув і повернувся до себе — такого, яким він був до Влади, «Д. В.», бо такі люди не міняються, і ніякий новий досвід нічого в них не перевертає, — тепер усі дрібні епізоди, що колись були дряпали увагу дисонансом випадкових скабок, заднім числом складаються мені в стрункий разочок. Одна річ у Вадима з Владою таки була спільна, і на ній, як шруба на зазубні, Владу на Вадимові, відай, і заклинило, зачепило: в них обох жив, і крізь життя ними рухав — страх поразки.

Як чудово, виявляється, алкоголь проясняє думки!..

То з цього страху вона, десятьма роками раніше, розірвала шлюб із Катрусиним батьком (котрий зрештою нічого ліпшого не потрапив зробити з своїм життям, як еміґрувати до Австралії, де, за двома різними версіями, чи то працював сторожем, чи доглядав за кенґуру, хоча незрозуміло, чого за ними в Австралії й доглядати?). То цей страх підіймав їй волосся, коли восени 1990-го ми з нею курили одну цигарку на двох у скверику на Золотоворітській — отут-таки, через дорогу, де тепер казино (і звідтоді мене й водить магнітом круг цього місця от уже чотирнадцять років!), — і гарячий вітер тектонічних розломів гнав повз нас самопальні, ще на ротапринтах тоді друковані летючки, і гірка кава з оббитих чашечок обпікала піднебіння, «в нас не було молодости, Дарино», — була, Владусю, була, оце ж вона й була, наша молодість — і молодість країни, яка тоді народжувалася на світ із прибутного гулу Майдану, з хлопчиків із серафічними обличчями й білими пов'язками голодуючих, яким ніхто ще тоді не додумався платити за те, що вони готові були вмерти, і вони справді готові були вмерти, а хто досі не вмер, тим гірше для нього… Був у моєї Влади цей страх, авжеж був, хоч як глибоко захований, — ґенетичний, від матері успадкований, від Ніни Устимівни… А може, й іще давніший — від тих її діда з бабою, комсомольців, котрі в тридцять третьому втекли до міста й стали робфаківцями, зумівши не вмерти разом зі своїми односельцями — і ще хтозна, чим за те заплативши… І з цього самого страху, який не залишав їй, у її власних очах і в очах заздрого довкілля, права на помилку, вона й застрягла з Вадимом так небезпечно довго — на тій фазі, коли вже перевертаєш свої дні важко, як мокру землю лопатою, бо на місце погаслої любови, чи того, що нею було здавалося, приходить порожнеча, — а в порожнечу завжди й неминуче, як чорна вода, натікає смерть: боюся спати, засну — і вмру…

О чорт, згадала! Вона ж мені й розказувала, десь улітку, перед нашим інтерв'ю ще, свій сон — докладно розказувала, сон був про Вадима, але я запам'ятала звідти тільки один образ (чужі сни взагалі кепсько запам'ятовуєш, як і переказані фільми, котрих не бачив сам), — кудись Вадим її приводив, на якийсь пагорб, сірий, як місячна поверхня, що починав осуватися їй із-під ніг, і вона бачила, що то насип цементового піску, — справді, що може бути мертвіше?.. Здається, там навіть ворони були — чорні, жирні, лискучі… Мені б тоді їй і сказати — Владухо, кохана, ріж полу і втікай на чім світ — як і десять років тому, за тим самим рисунком, тим самим твоїм карколомним орнаментом: ти ж можеш, ти це вже робила й знаєш, коли треба вдаватись до такої хірургії, — і хрін з ним, із цим чоловіком, і з його, чи пак твоїм, пентхаузом — у засклених пливучих хмарах, дзеркальних поверхнях і білих шкіряних пуфах: краса, таки дослівно, неземна, з вічним видом на небо, хоч продавай квитки й води відвідувачів, цей дизайн тобі вдався, але хрін із ним, одірви од серця і втікай без оглядки, бо цей чоловік, якому одна жінка вже підозріло від'їхала кудись у напрямку дурки, є явно небезпечний, є такі чоловіки — спресовані всередині себе на непробійне самовдоволення, котре ми помилково приймаємо за силу, — і вони роблять мертвим усе, до чого торкнуться, навіть секс. Такі чоловіки люблять владу, і вона легко йде їм до рук, бо коли хтось пре вперед із такою непробійною самовпевненістю, то дуже важко не повірити, ніби ця людина пізнала істину і, коли слухатимешся, вділить її й тобі, — важко повірити, що такий потужний панцир не несе з собою ні фіга, крім себе самого… Але це вже тепер я така розумна, а тоді я ще нічого цього не знала, — це було ще до мого знайомства з P., і я була дурна й наївна, як пучок петрушки. Дарочка-дурочка-дірочка.

Чому слово «смерть» у нас жіночого роду, звідки така дурниця? Смерть має бути мужчиною; принаймні смерть жінки. В германських народів, здається, так і є, а з них же ліпші од нас містики. «Я її вбив» — це навіть і звучить краще, переконливіше, ніж «я його вбила». Не допускає полегшених тлумачень: я його вбила своєю зачіскою, я його вбила одною фразою, — чоловіки так не говорять. Або: я його вбила своїм мовчазним презирством, — сміх, та й годі. Клав він на твоє презирство, якщо його взагалі завважив, — а що він взагалі завважив?..

Нічого я не знаю про те, яка війна між ними могла точитися в ту останню Владину осінь, коли вона стрімко віддалялась від нас усіх, окрита зимним, нетутешнім посвітом відчуження, як монастирський служка, якому скоро приймати постриг, — не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. І Вадим того не знає — він і тоді навряд чи підозрював, яка роль йому випала в її житті. (Якимось холодком здогаду його було трохи протрясло, коли вона загинула, — в ті перші тижні, коли він заливав свій жаль алкоголем і, як бізон, пер ночами на Бориспільську трасу, мов хотів наздогнати втікачку й вернути її назад, — але він не дав тому здогаду себе глибше розтрусити, і ніякі протяги з того боку його вже не проймуть.) Ніхто, крім небіжчика, не може бачити в повному обсязі його смерти. Бачити, як вона розвивалася, як, день по дню, визрівала, мов овоч. Живим зі сторони видно вже допіру результат — те, як перестиглий плід зривається з гілки під власною вагою. І тільки сам небіжчик знає, як до того дійшло.

«Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться…» у ванній — радше бездоганно стильній, ніж розкішній: без скоробагацьких євронаворотів, без усяких там римських терм та позолот, — ще пахло недавнім ремонтом, фарбою й лаком, і це трохи нагадувало запах у Владиній майстерні, — може, якраз це й увімкнуло в ній робочий рефлекс, засвербіли руки (малярство, любила повторювати, це насамперед ручний труд, ремісницький!)… Вона працювала не як звичайно візажистки — посадила мене не до дзеркала, а лицем до себе, не розмовляла зі мною, не коментувала нічого по ходу, натомість принесла магнітофона і ввімкнула Queen — The Show Must Go On. Чим довше я сиділа, підставивши їй обличчя й заплющивши очі, тим дужче мене пробирало морозом. Пензлики, множачись мені на шкірі, як зграя метеликів, лоскотали рота, скроні, щоки, повіки, я кудись перетворювалася, зникала, змінювала форму, як скульптура під руками митця, музика гриміла в мене всередині, і звідти, з темряви ревучих залів, сипалося по жилах розбитим склом та виринало назверх звитяжним криком, як виклик навсупір життю: шоу маст ґоу он! — і Владин близький віддих на моєму обличчі ціпенив, як віддих канатоходця над прірвою темного залу: то не була гра, не безневинна забава в перевдяганки й мальовидла, невіддільна від всякої жіночої дружби, а щось таке ж грізно-одчайдушне, що мусив відчувати й Фредді Меркурі в польоті власного голосу, — вона хотіла щось важливе з мене добути, показати мені щось, на чому їй залежало, і коли нарешті з дзеркала на мене вдарило грозовим спалахом, аж я жахнулася, оте палючо яскраве обличчя — з довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю губами (такі обличчя могли бути в поганських богинь війни, у жриць якихось кривавих культів, щось у тому було загрозливе, відьомське, щось, що хотілося негайно затоптати як пожежу й вернути назад у стрій, до відполірованого телеекранного образу, із якого заспокійливо впізнаєш, від якої фірми на ведучій костюмчик, — але водночас я не могла відвести завороженого погляду від цієї чужої маски, з подивом стежачи, як, єдино за допомогою майстерно розтушованих фарб, вона виростає з моїх власних рис, неймовірно, — такими прекрасними живі людські обличчя бувають хіба в темних шибах при слабкому освітленні, де згладжується фактура деталей, і потім я це чуже обличчя не раз на собі в темних шибах і підглядала, щоразу здригаючись…), — на ту хвилину я вже від передозу емоцій ловила дрижаки цілим тілом, ледь зубами не цокотіла, і тільки й спромоглася, що затулитися нервовим сміхом, як сільська дівка рукавом: Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така!..

Значить, ти була така в попередньому житті, дуже серйозно відповіла вона, — ти просто про це забула. Ти гадаєш?.. Замість відповіли, вона підступилася впритул, отим своїм балетним па, знизу вгору, — і поцілувала мене в губи, провівши вздовж них язичком, — від чого вони, охнувши, вмить ожили під вальком помади, відновивши чутливість: її язичок виявився, проти чоловічого, неправдоподібно ніжний, як вийнята зі скойки устриця, я вже забула, коли мене востаннє цілувала жінка — у школі, в піонертаборі? — і сторопіло подумала: ах ось, значить, які ми, дівчата, на смак і на дотик, оце хлопам повезло!.. Влада відсторонилась і стала в дзеркалі поруч зі мною, — на губах у неї зостався розмазаний кривавий слід, як на дзеркальці на тому її славному полотні — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи». «А тепер почекай, я зроблю з тебе знімок».

І я лишилась чекати, легенько тремтячи, — якби вона тоді сказала мені перерізати вени, я б, мабуть, теж послухалась. Але вона тільки принесла камеру — і легко, не цілячись, відстріляла, як вправний автоматчик із ліктя, цілу обойму, клац-клац-клац. Обидві ми при тому мовчали. «А тепер найважче», — і вона знову стала поруч, з отим кривавим мазком через рот, тримаючи у випростаних руках камеру, наведену на нас об'єктивом: клац-клац-клац. Подвійний портрет: художник і його модель. (Його над'їдена модель.) Чи, може, не модель, а твір?.. Та ні, не моделлю, й не твором — чимось іншим я для неї була в тій подобі, якимось химерним уособленням жіночої сили, якої вона вже не чула в собі самій, і я добре пам'ятаю той чудний острах, що зворухнувся в мені, коли вона отак цілилася в нас обіруч на рівні облич: ніби то був не об'єктив, а дуло пістолета…

Ті знімки залишились у її комп'ютерному архіві — принаймні його Вадим не знищив.

Принаймні так він каже. Не знаю, чи хотілось би мені їх тепер побачити. Все одно, — сказала Влада, коли ми їх переглядали, — жодне фото ніколи не віддасть того, що бачиш при живому спогляданні, кольорова фотографія — то взагалі суцільна лажа, лохотрон і опіум для народу… І це була правда: знімки вийшли ефектні, але в них з'явилося те, чого не було в дзеркалі, — театральність. Ми виглядали як двійко ряджених, і моя відьомська маска чомусь більше не гіпнотизувала погляду з такою силою, — якась магія з неї щезла. Ось тому, задумливо прорікла Влада, малярство й не заступити, нічим і ніколи. Нічого, я це використаю, щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що…

І я не сказала їй, що зі мною вона дещо вже зробила, хоч я теж іще не знала, що. Вмиваючись потім у ванній — з глухим жалем, ніби за якоюсь несповненою обіцянкою, що дихнула зблизька й пройшла, от власне що мазком по губах обвіяла, не давшись у руки (таке болісне почуття втрати чомусь завжди викликає жива краса, і ніколи не викликає та, що на полотні!), — яв якусь мить відчула, що мені підгинаються ноги. Отак буквально, ніби зненацька обм'якли зв'язки в колінах: доти я гадала, що ватяні ноги — то тільки такий фігуральний вираз. Якби на Владиному місці був художник-мужчина, все між нами з певністю розрядилось би негайним сексом, і то, мабуть, був би божественний секс, із тих нечисленних, на пальцях полічити, що запам'ятовуються на весь вік, — на повному виносі з тіла, як під час релігійного екстазу, коли, як писав дідусь Гемінґвей, земля пливла, хоча писав він і повну дурницю, бо ніякої землі тоді взагалі не існує, ні землі, ні неба, ні верху, ні низу, і любов не має з цим нічого до діла, — правда, з Адькою в мене теж таке було, але ж було одного разу й з Артемом: тоді, в архіві, де я вперше побачила фото Довганівни з товаришами й мене накрило на місці, і з того все й почалося, перемінилось життя… Але Влада не була мужчиною, і на такі прості, самою природою запрограмовані розв'язки нам із нею розраховувати не доводилося. Щось між нами було інше, страшніше, щось, схоже на зв'язок між породіллею і плодом, — щось вона в мені народила, Влада. Випустила з мене, як великого темного птаха.


Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 38 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Музей покинутих секретів 21 страница| Музей покинутих секретів 23 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.011 сек.)