Загальні відомості

Міжнародна конвенція з обміру суден 1969 року (International Convention on Tonnage Measurement of Ships (TONNAGE), 1969 була прийнята 23 червня 1969 року, вступила в дію 18 липня 1982 року, прийнята Україною 25 січня 1994 року.

Практика судноплавства показує, що головні розміри не визначають собою відносної величини судна, вона, взагалі, може ефективно виражатися його місткістю.

Ще у далекому минулому єгиптяни, фінікійці і китайці використовували способи для вираження місткості суден. У римлян місткість судна визначалася об'ємом відомого сорту зерна, яке судно мало можливість перевезти. Причому завжди існувала неясність: як виражати місткість судна – в об'ємних чи вагових одиницях. Ця неясність залишалася в силі певною мірою аж до недавнього часу. І лише до середини XX століття термін місткість (tonnage) став повсюдно прийнятим для вираження міри тільки об'ємної місткості судна в одиницях, що містять 2,83 м³ (100 куб. футів) кожна. А в тих випадках, коли маються на увазі вагові одиниці, практикується застосування термінів тонна водотоннажності і тонна дедвейту.

Перші спроби встановити окремі правила для визначення місткості судна відносяться до XIII століття. Вони виникли в зв'язку з експлуатацією суден для перевезення вина, оскільки розмір деякого портового мита визначався місткістю судна в бочках вина. Крім того, якась певна міра місткості суден була необхідна купцям при купівлі, продажу і фрахтуванні суден. У південній Європі така одиниця вимірювання була названа тонною (ton), а в північній Європі ластом (last).

Тонна спочатку була мірою місткості і лише згодом стала застосовуватися як одиниця ваги. Той факт, що тоннами ще і зараз вимірюються як об'єм, так і вага, був причиною багатьох неясностей.

Передбачають, що слово "тонна" походить від латинського слова "tunna" (бочка), або від латинського "tina" (судно для перевезення вина), або від старого англійського слова "tun" (бочка), або від французького "tonnean" (винна бочка такого розміру, яка в наповненому вигляді може бути перевезена на візку, запряженому двома кіньми).

З фрахтових книг, що збереглися, відомо, що ще в XIII столітті в них заносилися відомості про судна, що навантажені 100 і 150 tuns вина. До XV століття в Англії стали виготовлятися бочки певної місткості, причому законом заборонялися бочки місткістю менше 250 галонів (1016 кг=2240 фунтів – "довга тонна"), які займали 1,61 м³ (57 куб. футів). Звідси, ймовірно, і походить вимірювання ваги в тоннах.

Спочатку мито або портові збори виплачувалися в бочках вина і називалися "prisage" (мито за вино, що провозиться): 1 бочка при загальній кількості <20 бочок і 2 бочки при загальній кількості >20 бочок.

Незабаром місткість судна стала визначатися словом "tonnage", а мито розповсюдилося і на інші товари. До XVII століття місткість стали визначати шляхом ділення добутку довжини, ширини і висоти борту судна на число від 94 до 100. Природно, що повинні були виникнути неясності не тільки відносно терміну "tonnage" об'ємної місткості або вагової вантажопідйомності, але і при встановленні місткості схожих між собою суден. Перша постанова Англійського парламенту про визначення місткості суден була винесена в 1694 р. (добуток довжини кіля, найбільшої внутрішньої ширина, глибини трюму, поділений на 94). У 1720 р. був прийнятий закон, за яким місткість визначалася як

()/94.

Вказане правило носило назву "старе вимірювальне правило суднобудівників" ("Builder’s Old Measurement Rule").

У результаті почали будувати судна якомога великих лінійних розмірів, але з найменшою можливою місткістю - з повними обводи, досить вузькі і дуже високобортні. Вони були незграбні і неостійні, внаслідок чого багато з них потерпали аварії. У 1835 р. був проведений новий закон, заснований на матеріалах королівської Комісії, призначеної в 1833 р. Уперше було зазначено, що місткість судна повинна визначатися його внутрішньою місткістю, а не здатністю перевозити вантаж певної ваги. Вимірювання проводилися тільки в трьох поперечних перерізах по довжині судна з коефіцієнтом 92,4. Місткість існуючих суден внаслідок цього зросла, з чим були незгодні судновласники.

У 1854 р. постановою парламенту затверджена система Мурсома (секретар королівської Комісії). За цією постановою досить точно визначався внутрішній корисний об'єм судна, пристосований для перевезення вантажу і пасажирів, який включав як простір під палубою, так і палубний об'єм надбудов і рубок. Місткість приймалася рівною сумарному об'єму в куб. футах, поділених на 100. Оскільки необхідно було цю місткість реєструвати в митниці, її назвали "регістровою місткістю".

Передбачені правилами відрахування призвели до понять двох місткостей:

1) до проведення відрахування - валова місткість;

2) після проведення відрахування - чиста місткість.

Незабаром і інші країни прийняли систему Мурсома з деякими відхиленнями.

Трьома головними складовими частинами валової місткості є:

1) підпалубна місткість;

2) міжпалубні приміщення;

3) рубки і приміщення на верхній палубі.

До основного відрахування відносяться:

1) об'єми житлових приміщень команди;

2) навігаційні приміщення;

3) приміщення, в яких розміщуються рухомими механізмами (найбільше відрахування приходиться на машинну установку - у відсотках від валової місткості).

Приблизно у 1860 р. по Дунаю була відкрита навігація для суден усіх прапорів. Відповідна міжнародна комісія прийняла систему Мурсома, але відхилила принцип процентного відрахування на приміщення, що займаються рухомими механізмами. Прийнята тільки схема збільшення додаткового об'єму машино – котельного відділення на 50% для колісних суден і на 75% для гвинтових. Ця схема отримала назву "Дунайське правило".

Німецьке правило містило відрахування дійсного об'єму, що займається машино – котельним відділенням і паливом. Аналогічні закони були прийняті в США (1864, 1884, 1909 рр.). У 1912 р. введені Правила обміру суден Панамського каналу. Раніше прийняті Правила обміру Суецького каналу (1873 р.) були потім зорієнтовані на метод Мурсома (1904, 1939, 1952 рр.) але без використання відрахування у % відношенні до валової місткості.

Однак, незважаючи на більш-менш загальний підхід до обміру суден, існували і значні відмінності в результатах розрахунків за правилами різних країн і регіонів.

У зв'язку з цим була розроблена Міжнародна Конвенція з обміру суден 1969 р. (МК-69).

Конвенція була підписана в Лондоні внаслідок роботи Міжнародної конференції (27.05-23.06.1969 р.) під егідою ІМКО. На конференції були делегації 48 держав, спостерігачі 7 держав, а також спостерігачі Міжнародної асоціації портів і гаваней, Міжнародної палати судноплавства, Міжнародної федерації судовласників, постійної Міжнародної асоціації конгресів по судноплавству, Управління Суецького каналу, Компанії Панамського каналу.

Разом з конвенцією підписані додатки, що становлять її невід'ємну частину. Правила Конвенції обов'язкові для суден, що здійснюють міжнародні рейси і зареєстровані або несуть прапор країн, що підписали Конвенцію.

Валова і чиста місткість суден відповідно до Конвенції визначається Адміністрацією або визнаними нею особами або організаціями. Цим суднам видається Мірильне свідоцтво єдиної форми на мові країни, в якій воно видається, а також на англійській (або французькій) мові. Наявність такого свідоцтва і відповідність йому характеристик судна підлягає перевірці в портах країн, що проводиться посадовими особами, уповноваженими урядами цих країн.

Нижче викладаються Положення Конвенції на основі "Правил обміру морських суден" (далі Правила) Російського морського Регістру судноплавства 1999 р (РМРС). У ці Правила введені положення з оформлення документів, що відносяться до обміру суден і складання розрахунку місткості, розроблені РМРС.

Правила розповсюджуються на самохідні і несамохідні судна і плавучі споруди (за винятком військових):

1) судна довжиною 24 м і більше;

2) судна довжиною менше 24 м за винятком призначених виключно для спорту і відпочинку.

Обмір нових типів суден, для яких, внаслідок їх конструктивних особливостей, застосування Правил неможливе або недоцільне, є предметом спеціального розгляду Регістром.

Дата добавления: 2015-07-16