Негативний герой

Пролог

«Герої можуть бути позитивними і негативними, але тільки одиниці можуть бути одними, роблячи зовсім інше.»

Стояв приємний весняний день. Гаряче нещадне сонце безжально палило усе живе під собою, і тільки легенький вітерець перетворював це пекло на справжнісінький рай. Він приємно дув в обличчя, відганяючи спеку, зривав ще кволі пелюстки молодих квітів і ніс кудись вдалечінь. Так було й з пелюстками кульбаб, які юна стихія принесла до ніг Сергія Максим е нка.

Сергій, чоловік 34-ох років, сумно сидів на лавці й тримав у руках якусь товсту папку. Дихання його було важке й переривчасте, лоб вкривали довжелезні краплини поту, а очі не відривались від одного єдиного місця. Він нервував. Але це не було пов’язано з чимось поганим, навпаки – сьогодні мусила здійснитись його мрія. Максименко йшов до неї довго і настирно, працював не покладаючи рук, був змушений вплутатись навіть у незаконні справи. Але сьогодні все закінчиться. Сьогодні він зітхне спокійно.

Погляд Сергія намертво приклеївся до білих пелюсточок кульбаби. Вони крутились у вирі, мов у якому танку, плавно змінюючи своє положення: то піднімаючись вгору, то опускаючись до землі, ледь не торкаючись асфальту. Він сидів мовчки, думаючи на скільки все-таки це гарно й водночас розуміючи скільки людей не в змозі насолодитись цією красою.

Раптом, на горизонті з’явився худощавий чоловік у кумедному капелюсі. На перший погляд він виглядав як багатий бізнесмен, але Максименко знав – це не зовсім так. Чоловік повільно наблизився до Серія і сів на одну давку з ним.

- Гарна сьогодні погода, чи не правда? – його голос був твердим і спокійним, сповненим якоїсь упевненості в собі. От тільки за той короткий час, який Сергій «знав» цього чоловіка, Максименко уже чітко чув підступні зміїні нотки у звуках, що той видає.

- Гарна. – з відразою буркнув Сергій. Йому було вкрай неприємне товариство цієї людини й він ніяк не намагався цього приховати. – Але ми сюди не про погоду прийшли розмовляти.

- Так-так, спочатку справи. З вас вийшов би чудовий бізнесмен, Сергію Олексійовичу. – єхидно протягнув чоловік.

- Ні, не вийшов би. – відрізав Максименко. – Я не така бридота, як ви.

- Навіщо ж так грубо?! – все з тією ж інтонацією продовжував незнайомець. – Не забувайте: я вам плачу, а не ви мені.

- Так, звісно. – відразливо кинув Сергій. – Давайте вже швидше покінчимо з цим.

- Просто як в кіно. – посміхнувся чоловік, спостерігаючи як це дратує Максименка.

Сергій хотів зараз висловити все, що думає про цю людину, але втримався, хоча й насилу. Легковажити з такими людьми, як його співрозмовник було вкрай нерозумно.

- Гроші, будь-ласка. – видихнув він.

- О, так, звісно. Але спершу – формула.

Сергій протягнув чоловіку зелену папку, повну документів з емблемами “New Medical Industry”, і той жадібно схопив її, швидко заховавши від чужих очей.

- Не світіть нею так! – грубо просичав він. Але вже скоро взяв себе в руки й додав м’якше, - Сергію Олексійовичу.

- Чого ви боїтеся? – з насолодою протягнув Максименко, спостерігаючи як його співрозмовник втрачає самоконтроль. – Ми самі в парку, тут нікого немає.

- Звісно. Але цього я й боюся. Ми легка мішень – нас видно під будь-яким ракурсом.

- Розумію. – спокійно відказав Сергій. – Формула у вас, тепер я можу отримати свою платню?

- Так, звісно. – все так само підступно посміхнувся чоловік і протягнув кейс, з яким не розлучався ні на секунду. – Перерахуйте.

Нічого не відповівши, Максименко відкрив кейс і став рахувати. Гроші були не маленькі, тому це зайняло не одну хвилину.

- Тут лише половина. – обурено відказав Сергій.

- Звісно половина. Ви підставилися, мій друже, і нам довелося вас рятувати. Це коштує грошей і ці гроші ми вилучили з вашої винагороди. Краще подякуйте – коли б не ми, ви сиділи б уже не тут.

- Але цього мені не вистачить. Я розраховував на всю суму. – Максименко говорив уже не так зі своїм співрозмовником, як сам із собою.

- Мені шкода, але я нічого не можу вдіяти.

Чоловік підвівся.

- Ви добре впорались, Сергію Олексійовичу, - сказав він натягаючи свого капелюха, - як для першого разу. Думаю, ми з вами іще зв’яжемось. На все добре.

Незнайомець елегантно повернувся і покинув Максименка…

Сергій мовчки сидів у маленькій лабораторії, яка за останні три роки стала йому ледве не домом. Стіни тут були похмурі й холодні, на стелі уже тягнулась довга чорна тріщинка, вікон не було взагалі. Уся кімната була заставлена столами й шафками, заповненими різноманітними приладами, ліками і хімічними речовинами. Під однією з стін стояло одномісне ліжко, на якому неодноразово доводилось ночувати Максименку. Просто напроти Сергія на стіні висіло дзеркало, від якого чоловік просто не насмілювався відірвати погляду.

Сергій Олексійович уважно оглядав своє обличчя. Під очима у нього висіли важелезні мішки, знову починали з’являтися зморшки. Чоловік доторкнувся до обличчя. Шкіра стала шорсткою, мов у старигана. Хвороба поверталася, ще швидше, ніж раніше. Не відриваючи очей від скла, Сергій взяв у руки диктофон:

- 19 квітня 2023-ій рік. Вірус повертається. Помітні перші зовнішні ознаки: з’являються мішки під очима, перші зморшки, відбувається старіння шкіри.

Закінчивши запис, Сергій Олексійович відложив механізм і відкинувся на стільчику, продовжуючи спостерігати за своїм відображенням. Більше зморшок не з’являлося, мішки лишались на місці, але Максименко знав: вони ростуть. Зараз це не помітно, та згодом мішки стануть набагато важчими, шкіра почне звисати й розкачуватись від найменшого подуву вітру.

І це не було старінням, ну принаймні не зовсім. Цю хворобу назвали хворобою Іванова-Кляйна, в народі її просто звуть «Бабкою». Це передчасне старіння організму й зовнішності людини. У 20 років юнак може виглядати як 80-річний дід: його тіло вкривають зморшки, мішки, волосся сивіє чи випадає зовсім, кістки стають крихкими, його мучать самі різноманітні болі, з’являється маразм, іноді трапляється передчасна смерть. Часто люди самі покінчують з життям тільки б позбавитися цих мук.

Уже три роки і сім з половиною місяців Максименко працює над розробкою вакцини від «Бабки». Він, молодий асистент-помічник знаменитого вченого-біолога доктора Іванова, і сам хворіє на неї уже близько 4-ох років. До речі, саме Іванов відкрив цю хворобу, щоправда одночасно з німецьким вченим Кляйном. Два роки тому український вчений все ж знайшов вакцину, але вона не може повністю знищити вірус – якась його частинка завжди залишається, але втрачає свої властивості на деякий час, зазвичай півроку. Потім хвороба повертається і людина потребує повторного введення препарату.

Кілька тижнів тому Іванов вивів формулу, яка по-ідеї повинна повністю знищити вірус, але вона недопрацьована й разом з вірусом препарат знищує життєво необхідні клітини та організми. Коротше кажучи, рятуючи людину від однієї хвороби, він породив би іншу.

Раптом, двері лабораторії відчинились і всередину увійшов професор. Максименко відірвався від свого відображення і скочив на ноги, поспішно вітаючись з начальством.

Іванов був чоловіком у віці з густим сивим волоссям і задумливим поглядом. Йому було 62. За своє життя він побував у багатьох країнах і брав участь у багатьох наукових роботах, але починаючи з 2016 року його основною роботою завжди залишалося приготування вакцини проти «Бабки», що врятує життя сотень тисяч людей.

- Доброго дня, Сергію Олексійовичу. – привітно відповів на вітання колеги Іванов. – Як ваше самопочуття? Щось ви недобре виглядаєте.

- Справді? – вдав здивування Максименко. – Можливо. Я дійсно сьогодні погано спав.

- Ви точно впевнені, що все в порядку?

- Абсолютно. – Сергій не хотів, щоб професор знав про його самопочуття. Вони з Володимиром Миколайовичем були дуже близькі, тому Іванов, дізнавшись про повернення хвороби Максименка, безперечно забув би про роботу й почав би рятувати товариша, а цього допускати ніяк не можна було.

- Що ж, гаразд. – Володимир Миколайович заварив міцної кави й зручно вмостився на металевому стільчику. – Не бажаєте?

- Ні, дякую.

- Сергію, ви щось чули про роботу компанії “AntiOld” останнім часом?

- ‘AntiOld”? Наших конкурентів? А що таке?

- Сьогодні я розмовляв з Петром Григоровичем. Він розповів мені дещо цікаве.

- Що саме?

- Пам’ятаєте формулу, яку ми розробили? “AntiOld” зараз проводять ряд тестів точно за такою ж формулою.

- Тобто як? – Максименко завмер. Його кинуло в жар і одночасно похололо в грудях. В голові відразу випливли події двох останніх тижнів: голод, безсоння, зневіра; пропозиція, надія, боротьба; крадіжка, розчарування, сумління. Сергій викрав формулу в свого кращого друга і, сам того не знаючи, віддав її у руки його запеклого ворога. Як він міг бути настільки сліпим? Як міг це допустити? “AntiOld” були першими в списку бажаючих отримати цю формулу. Що ж він накоїв? І тепер, після всього що сталося, він дійсно сподівався лишитись безкарним?!

Іванов продовжував говорити. Професор проклинав Кляйна, який працював на “AntiOld”, говорив про його підлість і підлість його начальства, потім нарікав на себе, звинувачуючи в надмірній довірі персоналу, стверджував, що саме хтось зі своїх викрав формулу.

Але Сергій Олексійович вже мло сприймав його слова. Хоча дещо він все ж розумів, розумів до чого хилить Володимир Миколайович, розумів, що зараз його виведуть на чисту воду, зараз покарання прийде за ним…

- Мені потрібна ваша допомога, Сергію. – несподівано сказав професор. - Я хочу знайти цього щура, а ви єдиний, кому я можу довіряти.

Щось всередині Сергія перевернулося. Він був просто приголомшений. Здавалось, він був за крок від провалу, ще крок і зірвався б у прірву, але хтось схопив його в останній момент і потягнув на себе. Хоча… що, як це пастка? Підступний план професора. Що, як Іванов все ж таки знає хто викрав формулу й тепер просто спостерігає за діями Максименка, спостерігає так, як спостерігає вчений за піддослідним пацюком, готовий ставити на гризуні свої жахливі експерименти? Що, як його врятували від прірви лише для того, щоб пожбурити з ще більшою силою?

Сергій не знав відповіді. Усі його думки злилися у неприборканий вихор, в якому було просто неможливо знайти хоч щось корисне. Але відповісти щось потрібно було.

- Чим я можу допомогти? – видавив він.

- Я знав, що ви погодитесь! – радісно гукнув Іванов. – Чим саме? Зізнатись чесно – уявлення не маю. Але обов’язково вигадаю.

Наступного вечора Максименка викликали до Петра Григоровича – керівника й засновника “New Medical Industry”. Кроки Сергія були важкі й невпевнені, на лобі виступила краплина поту. З ним коїлось щось незрозуміле: усе тіло тремтіло, руки й ноги наливалися свинцем, і ці симптоми посилювалися по мірі того, як чоловік наближався до красивих дерев’яних дверей з табличкою «Матвієнко Петро Григорович – президент “New Medical Industry”».

Сергій зупинився за крок від них. Закрив очі, видихнув. Зжав руки в кулак, повагався ще секунду і постукав. З-за дверей долинув твердий, грубуватий голос і Максименко повернув ручку дверей. Тремтіння зникло, свинець більше не сковував ані його ніг, ані рук. Він привітався і зачинив за собою двері.

В кімнаті було двоє. Один – чорнявий чоловік у діловому костюмі, мускулистий, з вічно серйозними нотками на обличчі, років 40-45. Це був Матвієнко. Він сидів за своїм столиком, заповненим різноманітними паперами і документами, й розмовляв з якимось чоловіком. Сергій уперше бачив цю людину. Незнайомець мав рідке русяве волосся, горбатий ніс, товсті руки і на диво пронизливий погляд, який він кинув у Максименка щойно той увійшов.

- А! Сергій Олексійович! – задоволено протягнув президент. – Ну нарешті. Ми вже втомилися на вас чекати. Прошу, сідайте. – Чоловік вказав на стілець на протилежній від нього стороні столу. Щойно Сергій сів, Матвієнко продовжив. – Сергію Олексійовичу, я б хотів вас з деким познайомити. Це, - вказав він на незнайомця. – Валентин Михайлович, слідчий. Він веде справу з приводу нашого пограбування.

- Вітаю. – практично спокійно мовив Максименко.

- Сергію Олексійовичу, ми б хотіли вам доручити одну дуже важливу справу. – видавив Матвієнко якимось вкрай дивним, незвичним для нього голосом. – Вона стосується вашого колеги, професора Іванова.

- Іванова? – здивувався Сергій. – А що таке? З ним щось не так?

- Це ми б і хотіли з’ясувати. – безцеремонно втрутився в розмову слідчий. Голос його був хриплий, неприємний, такий, що на додачу до його погляду хотілось відразу зізнатись у всіх смертних гріхах. Він пробуджував у людях страх. – Розумієте, Сергію Олексійовичу, - чоловік склав, схрестивши пальці, руки, виставив їх перед себе і почав ходити по кімнаті, роблячи кола неподалік Максименка, - у нас є підозра, що саме Іванов викрав формулу…

- Іванов? Формулу? – перебив хранителя закону Сергій. – Ні! Ви що?! Це просто неможливо. Навіщо йому це?!

- Гроші, мій друже, гроші. – спокійним тоном, ніби його ніхто не перебивав, мовив слідчий. – Усе в цьому світі можна купити… і всіх. – після тривалої паузи додав він.

- Ні. Володимир Миколайович не вчинив би так - він не такий!.. – Сергій і сам не знав що на нього найшло. Він, як божевільний, якому нав’язали чергову ідею, хотів виправдати професора. Чоловік знав, що виправдовуючи його він підставляє під удар себе, адже якщо Іванова виправдають Максименко автоматично стане підозрюваним номер 1. Щось усередині змушувало його замовкнути, припинити говорити, але сумління відкривало рота з ще більшою силою. Сергій Олексійович відчував як усередині нього розгоряється вогонь війни, боротьби між людяністю і інстинктом самозбереження. - …та й навіщо йому викрадати проект, на який він витратив половину свого життя?

- Гроші. – все тим самим голосом сказав слідчий. – Це перший і головний фактор. Скажіть Сергію, адже ви з професором досить близькі, друзі, можна сказати? Наскільки мені відомо останнім часом він дуже часто скаржився на головний біль, недосипання і звинувачував у цьому роботу, яка не давала ніяких плодів навіть після винайдення довгоочікуваної формули.

- Її ще потрібно допрацювати.

- Допрацювати. – всміхнувся чоловік. – Він розробив цю формулу ще більше місяця тому, а вам сказав про це тільки два тижні назад. Іванов зрозумів, що вже не в силах зробити з неї щось путнє, тому й вирішив нажитися на ній хоч так, перепродавши першому ліпшому скупнику. Можу посперечатися – він навіть не знав, що вона потрапить до рук Кляйна.

- Брехня. Він любить свою роботу. Володимир Миколайович вклав у цей проект усю свою душу і не став би продавати її при перших же складнощах.

- Перших?! – слідчий розсміявся, але Максименко не звернув на це уваги.

- Він готовий пожертвувати всім заради інших, щоб допомогти тим, хто цього дійсно потребує – він людина честі.

- Честі? Здається ви перечитались рицарських романів, друже. Честі не існує уже дуже-дуже давно. То це його слова? - Валентин сів на стіл, просто біля Сергія. - Про самопожертвування і таку іншу нісенітницю?

- Це те, що бачив я, те, що я знаю. Він любить свою роботу, він сам мені про це казав.

- Ха-ха! – законник розсміявся ще голосніше. – Ви нагадуєте мені впертого п’ятнадцятирічного хлопчиська, який не хоче визнати те, що й так уже знає. Тоді скажіть, коли він востаннє вам про це казав? Ну, що любить свою роботу?

- Місяць чи два тому назад. А що?

- За цей час його любов могла різко змінитися: від любові до нещасних душ до любові до безцінних папірців.

- Не все в світі зводиться до грошей! – суворо мовив Максименко. І не дивлячись на останні події у своєму житті, сам у це повірив.

- Все. – спокійно сказав слідчий. – Попрацювали б ви на моїй роботі, то зрозуміли б це. Гроші, коштовності, багатства – саме жадібність або жага до збагачення стають основними провокаторами більшості злочинів.

- Більшості, але не всіх.

- Не всіх. Ви дуже його захищаєте, Сергію Олексійовичу. Ви часом не у змові з Івановим? – поліцейський змірив підозрюваного жахливим пронизливим поглядом, від якого в Максименка аж мурашки по спині пробігли.

Але тим не менш, він спокійним тоном відповів:

- Ні. Я просто знаю, що він не винен.

- Ось значить як! І хто ж по вашому винен?

- Уявлення не маю.

Секунд на десять запала мовчанка. Слідчий уважно дивився Сергію в очі, ніби намагався там щось прочитати. Це було справжні тортури для Максименка. Йому здавалося, що законник все ж знає хто злодій, що він просто грає з ним, намагаючись добитись зізнання. Здалося, ніби чоловік більше не витримає і зараз же зізнається, але саме в цей момент поліцейський відірвав від нього свій погляд і сказав:

- Тоді ми пропонуємо вам угоду: ви слідкуєте за Івановим, розпитуєте про формулу, «AntyOld» і так далі і все розповідаєте нам. Не залежно від того є у його словах щось підозріле чи ні. Якщо він ні в чому не винен – ви виграли, але спершу вам доведеться мене переконати. О, і пам’ятайте – завівши в оману слідство, ви автоматично стаєте співучасником.

- Якийсь у вас дивний спосіб вмовляти людей шпигувати за своїми друзями. – холодно відповів Сергій.

- Подумайте логічно, допомігши нам, ви нічого не втрачаєте, можливо дійсно доведете свою правоту. І до того ж Петро Григорович випише вам невеличку премію, не залежно від кінцевого результату.

- Ха! – гукнув Максименко. – Ви збираєтесь мене просто так купити, та ще й після всіх цих розмов про гроші? Низької ж ви про мене думки, Валентине.

- Що ж, я знав, що ви так просто не погодитесь – гордість не дозволяє. Але зрозумійте мене правильно – ми все рівно дізнаємось правду, хай то будете ви чи інший шпигун, чи, можливо, деякими іншими методами. Зараз саме від вас залежить: полегшити життя мені, собі, Іванову чи кинути все на потік долі. Ви ж добре знаєте, що я маю право використовувати будь-які методи для ловлі злочинця. Та я добрий, дійсно добрий, тому й пропоную вам це. Не люблю коли страждають невинні громадяни. То що ви вирішили? Якщо ви впевнені в тому, що Іванов не винен, тоді вам дійсно немає чого боятись.

Сергію дуже хотілося сказати «НІ», усе його єство тягнулося до цього. Певне, вперше в житті слово «премія» було для нього чимось бридким і образливим. Але розум все ж таки казав зовсім інше: «не можна привертати зайвої уваги, ти граєш з вогнем, подумай про себе; погодившись, ти триматимеш поліцейського на виду, зможеш слідкувати за подіями розслідування, це найкращий вихід для тебе, це єдиний шанс.» Максименко розгубився, він не знав, що сказати. Іванов дійсно невинний, а отже немає ніяких підстав для паніки, у в’язницю він точно не потрапить. Єдине що постраждає, якщо Сергій погодиться, це його «Я». Він більше не зможе бути тим, ким він був раніше. Власне, він уже не є ним.

- Це точно маю бути я?

- Ні, але у вас це найкраще вдасться. Та й вам, думаю, це буде тільки на руку.

- Що ж, нехай буде так. – Вкотре все всередині Сергія перевернулось шкереберть. Він відчував себе мерзотником, низьким лицеміром і жалюгідним зрадником водночас.

- От і добре. – задоволено посміхнувся слідчий. – Я знав, що ви оберете правильне рішення.

- Дозволите йти? - безсило мовив Максименко.

- Так, звісно. – відказав Петро Григорович.

Максименко вже взявся за ручку дверей, коли законник зупинив його:

- Сергію Олексійовичу, ледь не забув – де ви були з 3-го по 6-те квітня?

- Працював і відпочивав, як усі.

- А конкретніше, години з шостої вечора?

- У однієї дуже привабливої особи. – награно посміхнувся Максименко. Так йому наказав відповідати чоловік з парку. Це було брехнею, але така особа та адреса дійсно існували, а що саме головніше – ця особа працювала на колишніх замовників Сергія і цілком і повністю гарантувала йому алібі.

- І вона може підтвердити, що усі ці ночі ви провели у неї?

- Так.

- Тоді будьте ласкаві, дайте мені її адресу і назвіть ім’я.

- Я підозрюваний?

- Слідство вимагає перевірити усі версії.

Максименко виконав прохання замовника і зачинив за собою двері. Щойно він відпустив ручку, як його ноги й руки налилися свинцем і він запнувся. Тремтіння скувало тіло, а повітря надходило до легень з максимально уповільненою швидкістю. Груди стис дивний біль…

Цієї ночі Максименку заснути було не дано. У голові крутилися усі останні події його життя. Сумління і відчуття провини жерли Сергія з середини. Злочин, який він вчинив руйнував його життя з кожним днем усе більше. Йому довелося брехати своєму кращому другу, брехати безсоромно та нахабно, дивлячись йому просто у вічі. Він - той єдиний, кому професор довірився, в кого попросив допомоги насправді був тим, кого шукав Іванов, тим покидьком, який пустив працю усього його життя нанівець, тим, хто тепер мусив шпигувати за ним і доносити, як смердючий щур, про кожен його крок. Максименко був зрадником, монстром у людській подобі.

Задзвонив телефон. Але Сергій не збирався брати слухавки. Сьогодні він був поза зоною доступу. Біолог продовжував нерухомо лежати у своєму ліжку, дивлячись на сіру стелю.

Вчений жив у невеликій квартирі в передмісті. Вона не була просторою, навпаки – тісною і темною. Меблів тут було небагато: невеличке одномісне ліжко, пошарпана шафа, старий стіл з трьома стільцями посеред спальної кімнати. Була і кухня, і вбиральня, але вони потребували серйозного ремонту, власне, як і все помешкання. Коротше кажучи, квартира мало чим відрізнялася від його лабораторії, хоча у другій жилося б, певне, краще, ніж тут.

Дзвінок повторився, проткнувши вушні перетинки Сергія різким, неприємним звуком. Але Максименко продовжував лежати. Крик телефону ставав все гучнішим, і від цього крику вуха Сергія згорталися у трубочки. Він з усіх сил тримався, не бажаючи піднімати слухавку. Спочатку просто відвернувся, потім почав крутити головою на всі боки, доки його погляд врешті не впав на невеличкий настільний годинник – механізм показував 02:57. Максименко здався. Тепер було ясно зрозуміло, що це щось дуже важливе, інакше до нього не телефонували б так настирно і так пізно. З апарату донісся відразливо-знайомий зміїний голос:

- Вітаю вас, Сергію Олексійовичу. Пробачте що в таку пізню пору, але це важливо. Та й у інший час я просто не міг подзвонити – справи, розумієте.

- Що вам потрібно? – холодно кинув біолог.

- Як завжди відразу до справи? Це добре. Ми б хотіли щоб ви надали нам невеличку послугу…

- Ні. – коротко відрізав Сергій. – Я більше не граю у ваші ігри.

Він уже клав слухавку коли звідти донеслося:

- Ні-ні! Зачекайте! А як же ваша мрія?

Максименко завмер. Мрія і справді була вартою того, та й досить важкою і дорогою. Навряд чи колись випаде шанс її здійснити. Певне, злочин – це єдина ниточка, за яку бідний учений міг вхопитися.

Сергій важко зітхнув:

- Я слухаю, але попереджаю – якщо мені щось не сподобається у вашому плані, можете забути мій номер.

- Ви й того разу так казали, Сергію Олексійовичу, але де ви тепер?! Ви багата, заможна людина, можете жити в розкошах і ні в чому собі не відмовляти. Хіба співпраця з нами принесла вам щось погане?

- Так. – не роздумуючи відповів Сергій.

Чоловік на іншій стороні проводу мовчав, мабуть, не чекаючи такої відповіді. Але за кілька секунд він все ж знайшов що сказати:

- Що ж, нехай так. Проте у тому, що ви на десяток кроків стали ближчими до своєї мрії, я впевнений, заперечень не буде.

«Хоч на два десятка. – думав Максименко. – Щоб зібрати усю суму мені доведеться половину свого життя працювати цілодобово, вже не дивлячись на те, що доведеться не їсти і не пити». Хоча в голос сказав:

- Ні, не заперечую. Але давайте обійдемось без люб’язностей. Перейдімо краще до справи.

- О, так. Пробачте, зовсім забув про час. На жаль, це не телефонна розмова. Я чекатиму вас у середу на тому ж місті, у той же час.

- Я подумаю.

- Думайте. Я пробуду там рівно півгодини. Якщо ви не прийдете - я розцінюватиму це як відмову.

- Добре.

- Чудово. Тоді до середи. І пам’ятайте: у тому ж місці і в той же час.

Поклавши слухавку, Сергій ще довго дивися на стелю. Щойно він думав над тим, як один злочин зіпсував йому життя, А ТЕПЕР!!!! Що він робить тепер?!!! Збирається вчинити ще один! Щойно сумління казало йому, що він монстр, що мусить зупинитися, виправити усе. А зараз! Варто було йому тільки згадати про гроші, про мрію і він у ту ж секунду здався, віддавши штурвал розуму своїм демонам.

«Демонам. – всміхнувся він. – А хіба там коли жили янголи?»

У середу Максименко був на місці. Це рішення було непростим, але він все ж не зміг втриматися від спокуси. Ці чотири дні, які чоловік чекав цієї миті минули, як страшний сон. Щодня Сергій йшов у лабораторію, думаючи, що там вже стоїть слідчий з наручниками напоготові, щодня безсоромно дивився в очі Іванову, складаючи здогадки «хто б міг виявитися зрадником», щодня відвідував кабінет президента компанії розповідаючи про дії професора, у тому числі і про те, як вони старанно намагаються вичислити злодія, щодня совість і почуття провини свердлили усе більшу дірку у його голові. Але, тим не менше, він прийшов, вхопившись за одну єдину ниточку – це того варте.

Сьогодні було холодно, дув неприємний вітер, а хмари згущувалися з усе більшою силою, ясно вказуючи на те, що краще заховатися десь у приміщенні. Але Максименко йшов. Йшов повільно, не поспішаючи, бо знав – його чекатимуть ще вісімнадцять хвилин.

У Сергія було погане передчуття. Щось всередині нього наказувало йому зупинитися, повернути назад, і він вже зупинився, але всього на секунду. Чоловік не розумів, що змушує його рухатися вперед, він взагалі нічого не розумів. Його свідомість вкрила густа тінь туману, за якою Максименко не бачив нічого – ані дороги вліво, ані дороги вправо. Він просто рухався вперед. Сергій знав одне – скоро все зміниться. Його життя стане втричі нестерпнішим, огиднішим і болючішим, але він зробить усе правильно.

Як і “New Medical Industry” корпорація “AntyOld” бореться з хворобою Іванова-Кляйна, а отже нічого не зміниться, просто “AntyOld” зрівняється з “New Medical Industry” у ступені розробки ліків. Якщо Кляйн все ж і обжене Іванова, то це буде тільки на краще, адже зцілення сотень тисяч людей відбудеться навіть раніше запланованого.

Та навіть роздумуючи так, Максименко розумів, що для Іванова програти Кляйну означало програти своє життя, що якщо перший робив свою роботу щоб допомогти, то другий – заради грошей, якщо Володимир Миколайович вкладав у ці ліки свою душу, то Кляйн – хімічну рідину, що якщо старий віддав заради своєї мети усе що мав, то його опонент заробив на цьому вдвічі більше. Іванов і справді віддав на розвиток цих ліків дуже багато, усе, можна сказати, і якщо він програє, то буде змушений жити на вулиці чи деінде…

Перед очима Сергія з’явився той самий незнайомець у кумедному капелюсі. Чоловік досі не відкрив вченому свого імені. Він сидів на тій самій лавці, на якій вони попрощалися минулого разу. Помітивши старого знайомого, незнайомець всміхнувся і легко кивнув. Відкинувши свої роздуми, Максименко попрямував до нього.

- Вітаю Сергію Олексійовичу, - дивлячись кудись перед себе, між зелених паркових дерев єхидно протягнув чоловік, - я знав що ви прийдете.

- Дійсно?! Що ж, не ви перший. – сумно протягнув Максименко.

Щось було не так, якесь дивне відчуття з’явилось всередині нього. Сам не знаючи чому, вченому раптом захотілося поговорити. Попри те, що Сергій ненавидів сидячу поряд з ним людину, йому було просто життєво необхідно вибалакатися, виплеснути все, що накипіло під час цієї неприємної пригоди, а чоловік поряд з ним – єдиний з ким можна вже нічого не приховувати.

– І ви, і слідчий – ви обоє знаєте яким буде мій наступний крок, думаючи, що бачите мене наскрізь, що знаєте мене, але це не так. Навіть Іванов, мій добрий колега і єдиний друг, думає, що знає і довіряє мені свої таємниці, він разом зі мною ловить МЕНЕ!!! І попри те, жоден з вас не здогадується хто я насправді, що я відчуваю і що мені потрібно. Ви - сліпі дурні, які бачать тільки те, що хочуть, те, що вам вигідно!

- А й справді. – задумливо кинув незнайомець. Запала тривала мовчанка. Чоловіки дивились собі під ноги не наважуючись сказати й слова. Сергій висказав свою думку, але йому все ж не полегшало, а ось незнайомець… він замислився. – Знаєте Сергію Олексійовичу, ми й самі не знаємо хто ми є насправді і навряд чи дізнаємось. Кожен новий день, кожна ситуація показує нас по-новому. Ми можемо думати, що вчинимо благородно, а коли доходить до діла… самі розумієте. Тоді виникає питання: як ми можемо знати іншу людину, якщо не знаємо себе? Хм…

І попри те, що в тій ситуації ми не вчинили так як мусили, хто сказав що ми негідники чи мерзотники. Можна навіть скоїти злочин, але зробити це заради чогось вартого, головне кожен день картати себе і краяти серце. Совість – ось що відрізняє нас від негідників і бандитів, саме вона визначає добрі ми чи погані. Усі ми можемо дати слабинку, піддатися спокусі, але якщо совість все ж правильно скерує тебе і твої наступні дії, то нічого поганого у цьому немає.

- Тобто, якщо коїти злочин заради чогось вартого, то, на вашу думку, це не є погано?

- Все залежить від ступеня злочину і вартості цілі. – чоловік на секунду скоса поглянув на Сергія. Максименко більше не чув зміїності у його голосі, не бачив злої іскри у очах – певне, за все їхнє знайомство незнайомець нарешті був щирий, відвертий у своїх словах.

Учений здався – перед ним була інша людина. Він розповів незнайомцю свою мрію. Розповів її тільки йому – злодію і бандиту, тому, хто підштовхує наївних людей до злочину, який на руку йому чи його босу, а сам після цього виходить сухим з води, незалежно від фіналу. Сергій вважав такий злочин другим за тяжкістю (першим було вбивство). Але сьогодні перед ним не був злочинець, насамперед щира, можливо, недобра, але щира людина. І саме цій людині він розповів секрет усього свого життя, мрію заради якої власне і жив, мрію, яка після цієї розмови стане йому совістю.

- Знаєте, Сергію Олексійовичу, - сказав чоловік, - мені теж украй неприємно робити те, що я роблю і у мене теж є своя мета. Не знаю чи зробив я колись помилку, зв’язавшись зі своїм начальником, але тоді мені потрібні були гроші. У мого брата виявили рак мозку і мені потрібна була катастрофічна сума для його порятунку. Я її знайшов і брат лишився живим. Він і досі не знає де я знайшов гроші. Єдиною проблемою лишився договір – за ним я до старості залишуся бандитом...

- Знаєте, мабуть, ваша ситуація скрутніша, ніж моя.

- Ні, Сергію Олексійовичу, помиляєтеся. Ми з вами різні, як люди. Як і ви, я вчепився за свою мрію, але ваша совість більша, а мета величніша.

- Думаєте я картаю себе більше, ніж ви?

- Я переконав себе, що врятувати брата – це моя єдина і головна мета і ніщо не має мене зупиняти. Картав я себе тільки на початку, згодом мої почуття затверділи.

- Думаєте, я теж мушу так вчинити?

- Ні! Ні в якому разі! – чоловік випрямився і енергійно повернувся до Максименка, дивлячись йому просто в очі. – Щойно я вам говорив про совість і те, що вона відрізняє людей і бандитів. Так ось, я більше не людина. За усі ці роки моя професія заблокувала ту частину мого головного мозку, яка відповідала за цю функцію. Мені не соромно і не шкода за усе, що я зробив. А зробив я багато чого… У моїй роботі це недопустима розкіш. Ні, Сергію Олексійовичу, ви нізащо не маєте ставати тим, ким став я. Я шкодую про те що сталось і що більше не можу шкодувати ні за чим іншим.

- Тоді що мені робити?

- Іти вперед – це все що я можу вам порадити, але озирайтесь, бо, може, хоч пам’ять допоможе вам залишатись совісною людиною.

Чоловіки знову мовчали. Небо над парком затягнулося густою сірою пеленою. Люди поспішали покинути своє місце відпочинку і заховатися під першим ліпшим дахом, який зможе захистити їх від вітру і дощу. Непорушними лишалися тільки наші герої, продовжуючи вдивлятися кудись вдалечінь.

- Дякую. – перервав тишу незнайомець.

- За що?

- Ви розбудили в мені хоч якісь почуття, розкололи камінь. За всі ці роки зі мною ніхто не розмовляв, як з другом. У мене взагалі немає друзів. Є тільки брат, але у нього своя родина.

- І він навіть не знає чим ви пожертвували заради нього… – немов сам для себе підсумував Максименко.

- Ні, не знає. – зітхнув чоловік. – Ось, - він вийняв якийсь папірець, щось на ньому написав і протягнув Сергію, - це мій номер, якщо вам знадобиться моя допомога у здійснені вашої мрії, телефонуйте. – Максименко відкрив рота, щоб щось сказати, але незнайомець випередив його. – Ви сьогодні зробили для мене не менше. – Учений закрив рота, так нічого і не сказавши. – О, і до речі, краще вивчіть його на пам’ять і знищте, буде дуже погано якщо поліція, раптом, знайде це у вас.

А тепер перейдімо до справи. – здавалось незнайомець за секунду струснув з себе усе, що щойно відбулося і включився у роботу. Це знову був старий, добрий, підступний бандит, тільки з новими нотками в голосі, хорошими… - Як ви розумієте час нас трішки квапить, тому слухайте і запам’ятовуйте…

- Я ще не давав вам своєї згоди. – перебив його Сергій.

- Хіба? Ну що ж, нам потрібно, щоб ви зробили копію одного документу з офісу президента вашої компанії.

- З офісу? Але в мене немає туди доступу. Як же я туди потраплю?

- Цим світом правлять гроші.

- Десь я це вже чув. – похмуро сказав Максименко, пригадавши свою першу зустріч зі слідчим.

- І не дивно – так воно і є.

- А що це за документ?

- Про це мені наказано мовчати, пробачте. Вам варто знати тільки де саме вони знаходяться, ксерокс є у кабінеті.

- То як я все-таки туди потраплю?

- Ось, - незнайомець дістав з кишені мідний доісторичний ключик з пластмасовим вушком і передав Сергію, - він відчинить двері, а усю електроніку ми беремо на себе. Як я вже сказав, цим світом правлять гроші.

- Зрозуміло.

- То що, згодні?

- А як сильно…

- … копія завадить розробці ліків? – закінчив за Сергія чоловік.

- Так.

- Не бійтеся, з розробкою все буде в порядку, можливо, навіть краще.

- Ви працюєте на “AntyOld”? – не витримав Максименко.

- Я працюю на свого боса, а звідки він бере замовлення не знаю – не маю права. То як? Що ви вирішили?

- Де лежать документи? – ледь видавив із себе Максименко. Він розумів що десь тут пастка, що просто так цими документами не стали б цікавитися і вже тим більше платити за них такі величезні гроші, але все ж…

- Чудово. Тримайте, - чоловік протягнув Сергію невеличкий кишеньковий комп’ютер, швидше нагадуючий старенький четвертий “iPhone”, - усю інформацію ви знайдете тут.

На голову Максименку впала перша краплина і він швидко заховав електроніку і ключ до кишені.

- Успіху вам. – сказав незнайомець, підводячись і вдягаючи капелюха. – О, і до речі: ви були праві, з вас не вийде «бізнесмена» - ви не така бридота, як ми.

Посміхнувшись, чоловік знову ефектно повернувся і подався тією ж дорогою з парку. Максименко побіг у протилежну сторону, сподіваючись піймати таксі до того, як розійдеться буря.

Як і належить справжньому вченому, Сергій Олексійович, у білому халаті і гумових рукавицях, стояв біля Іванова, допомагаючи змішувати усі потрібні компоненти в черговий зарозумний «коктейль». Очі чоловіків часто блукали лабораторією, то вивчаючи формулу, то шукаючи чергову хімічну речовину, то знову повертаючись до цифр та ієрогліфів Володимира Миколайовича. Зараз вони були максимально зосереджені. Іванов вніс деякі зміни в свою ідею і тепер вчені мусили перевірити теорію на практиці.

- Подайте мені, будь ласка, ту речовину, що я змішав. – попросив Максименка Володимир Миколайович. – Добре. А тепер це. – Іванов вказав на колбочку повну якоїсь густої тьмяно-помаранчевої рідини.

- Це ви також змішали?

- Так.

Піднісши обидві рідини на рівні очей професор сказав:

- Затамуйте подих, Сергію, можливо, ми просто зараз творимо нову історію.

Крапнувши у помаранчеву колбочку кілька капель нової, щойно створеної прозорої рідини, Володимир Миколайович легко помішав препарат шпателем і поставив на стіл.

- Все, тепер трішки зачекаємо.

Не змовляючись, обидва товариша з гуркотом рухнули на диван. Сьогодні був важкий день. Петро Григорович виступив з палкою промовою, в якій закликав своїх підданих працювати удвічі швидше й краще, оскільки «“AntyOld” бездарі і ледарі, завдяки своїм грошам і зв’язкам зрівнялися з нами у розробці ліків». Він вимагав розробити їх швидше і «втерти носа цим задиракам, показавши, що МИ однією тільки своєю чесною працею можемо досягти свого, на відміну від них, тих, хто навіть злочином і обманом не здатні цього зробити». Коротше кажучи, за «проханням» начальника увесь вчений персонал залишився на своїх робочих місцях до ночі, безперервно створюючи так необхідну їм, а особливо, від учора уже мільйону хворих людей, вакцину від страшної хвороби Іванова-Кляйна. До речі, самого президента, як, мабуть, не важко здогадатись, на роботі не було.

Сьогодні була ідеальна ніч для злочину. Одинадцята сорок вісім. Петро Григорович уже, напевне, спить без задніх ніг, та й до роботи йому далеченько; будівля повна сонних і змучених людей (тим-паче роздратованих і озлоблених на свого начальника – навряд чи вони будуть працювати у повну силу); та й до того ж їх багато, а отже й багато підозрюваних. Виходить, Максименку лишалось тільки дочекатись слушної миті, щоб покинути своїх колег. На перший погляд усе легко, але навіть щоб просто наважитись на цей злочин Сергію потрібно було витратити масу сил і енергії.

- Усе, думаю досить. – раптом оголосив професор. – Кличте наших, Сергію, і скажіть, щоб захопили об’єкт 16.

Хвилини за дві п’ятеро людей у спеціальних костюмах (серед них і Максименко) стояли у ще одній, ще менш просторій лабораторії, а точніше кімнатці, призначеній спеціально для проведення експериментів. Окрім того, що вона була менша, кімната мало-чим відрізнялася від лабораторії Володимира Миколайовича, хіба що у ній були інші препарати, прилади і не було дивану. Навіть стіл був таким самим і розмістився у тому ж місці. На ньому стояла висока скляна клітка з пацюком усередині. Це і був об’єкт 16.

- Валентино Григорівно, - Іванов звернувся до худенької чорнявої жіночки, що стояла позаду нього, - наповніть, будь ласка, шприц ось цією рідиною. – Він обережно передав їй імовірну вакцину. – А ви, Сергію Олексійовичу, підготуйте стіл.

Володимир Миколайович дав завдання ще двом своїм помічникам, а сам подався до об’єкту 16. Пацюк був не в кращій формі. Зморшкуватий, блідий, малорухливий. Волосся на ньому уже майже не лишалося, а яке й лишалося стояло на усі сторони. Він забився у кутку клітки й не рухався. Складалось таке враження, ніби тварина зовсім не дихає, не було помітно чи піднімається її черево, чи ні. Коли б не легке попискування апарату, що слідкував за життєвими нормами гризуна, то з легкістю можна було б припустити, що маленького звіра більше немає на цьому світі.

І це було добре, адже саме таким пацюк і повинен був бути. Напередодні тваринку навмисне заразили «Бабкою». Це було досить складно, так-як ця хвороба проявляється переважно тільки у людей. Але як виявили півтора року назад, тепер і ряду вищих тварин. Зокрема і в пацюків, оскільки їхній організм у дечому нагадує людський.

Уважно оглянувши об’єкт 16, Іванов встав, зробив якісь записи у своєму щоденнику і кілька разів його сфотографував. Коли усе було готово, Володимир Миколайович дав команду розпочинати експеримент.

Увімкнули додаткове світло. Сергій вийняв пацюка з його схованки і поставив на спеціальну дощечку посередині столу. Гризун практично не пручався, тільки кілька разів трішки пнув руку Максименка слабкою лапкою.

- Шприц. – скомандував Іванов. Доки Сергій притримував кволого звіра, Володимир Миколайович ввів йому препарат.

Минула хвилина – датчики мовчали, ніяких змін не відбувалося. Друга – те ж саме. Третя, четверта… Раптом, роздався пронизливий писк машини, ще один, і ще… Вони ставали все частішими. З кожним новим ударом звук ставав голоснішим, а пацюк, здавалося, молодішав просто на очах. Зморшки починали розгладжуватися, чорні оченята забігали по лабораторії.

- Серцебиття приходить в норму. – доповів один з вчених.

Як вже було сказано «Бабка» приводить людину до її передчасного старіння, не дозволяючи їй при цьому померти раніше часу. Це виявляється не тільки у зовнішніх факторах і ламкості кісток, а й внутрішніх – разом з тілом старіють і органи. Відповідно, це призводить до уповільненого серцебиття, надміру високого чи низького тиску і т.д.

- Пульс стабілізується. – доповів інший.

- Працює… - прошепотів сам до себе Іванов. – Ми це зробили… Ліки від «Бабки» існують! Сергію! – він схопив Максименка за плече і поглянув на нього щирими, радісними, як у дитини очима. Сергій Олексійович ще ніколи не бачив товариша таким. В цих очах був тріумф! Тріумф перемоги над собою і всіма іншими. – Ми зробили це Сергію! Зробили-и-и-и-и!!!

- Так. – тихо сказав Максименко. Він і сам не до кінця іще вірив у те, що сталося. Чоловік був просто приголомшений. Усе всередині нього перевернулося, йому перехопило подих.

Апарат запищав частіше. Але Іванов не звернув на це уваги – він бігав до кожного зі своїх колег і тис їм руки, дякував за чудово проведену роботу. Навіть Сергій звернув увагу на машину тільки тоді, коли між писками майже не лишилось інтервалів.

- Що це?! – гукнув Максименко.

Один з вчених поглянув на монітор комп’ютера.

- Серцебиття прискорюється! Шкала рівномірно піднімається до гори.

- Тобто як? – наляканий Іванов безцеремонно відштовхнув колег, що загороджували йому шлях і кинувся до екрану. Всі затихли. Справді, червона лінія безупинно росла вгору з неприпустимою для вчених швидкістю.

Володимир Миколайович кинувся до пацюка. Бідолаху трусило, мов скаженого. Рожевий хвіст він згорнув навколо себе, а вилуплені чорні очі втупив в скло попереду.

- Тиск також зростає. – доповів ще хтось.

Всі вже давно зайняли свої позиції і заглибились у роботу: бігали, кричали, сперечалися, доповідали данні з екранів своїх комп’ютерів, але Сергій їх не чув – як і Володимир Миколайович він нерухомо втупився в скляну клітку. Для Максименка зараз не було нічого і нікого. Він втрачав останню надію по мірі того як вмирав бідолашний пацюк.

Раптом, Іванов відірвався від гризуна. Професор почав давати якісь команди своїм підданим. В лабораторії запанував повний хаос. Принаймні так здавалося зі сторони. Насправді всі займались своєю справою під пильним керівництвом начальника. Усі бігали з місця на місце, шукали якісь препарати, готували прилади і електроніку. Володимир Миколайович понад усе хотів врятувати тварину. Ні, не через те, що йому було шкода пацюка – від життя звіра залежали життя маси людей.

У кутку роту гризуна з’явилася піна. Згодом вона заповнила увесь рот і почала капати на підлогу. Божевільний пацюк знявся з місця. Він бігав по клітці, мов скажений, вдаряючись то в одну, то в іншу стінку.

- Сергію, дістаньте пацюка! – скомандував професор.

Не роздумуючи й секунди, Сергій прийнявся за роботу. Звір виявився дуже моторним, піймати його було набагато важче, ніж на перший погляд. І щойно гризун опинився в руках Максименка, як йому вдалося зіскочити, прослизнувши між пальцями. Але все ж таки ще до того, як встигли підготувати останні препарати Сергій Олексійович піймав в’язня і скрутив на столі.

Валентина Григорівна ретельно перевірила шприц і вже готова була робити ін’єкцію, коли Сергій відчув пекучий біль у вказівному пальці й ослабив хватку. Пацюк відразу ж цим скористався і чкурнув якомога далі від своїх мучителів.

- Прокляття! – вилаявся Іванов. – Піймайте його! Сергію покиньте нас і обробіть свою рану. Повернетесь коли закінчите. Бозна яку інфекцію цей щур міг вам занести.

«Покиньте нас. – промайнуло в Сергійовій голові. – Це воно! Мій шанс.»

Максименко йшов пустим коридором третього поверху. Тут було темно. Світло вимкнули, оскільки персонал розійшовся по домівках. На відміну від учених тут працювали з документацією, тому роботи у них сьогодні було менше, ніж у Сергія та його колег.

Максименко намагався не шуміти, але попри те, рухався доволі швидко. Рана на пальці боліла усе більше. Чоловік не знав чи у його кров все ж потрапила інфекція чи ні, взагалі йому було байдуже. Для Сергія зараз існувала тільки одна мета – мрія. Після того, що сталося в лабораторії він… Він вірив у Іванова всім серцем і душею, але чекати більше не міг – йому потрібні були ліки від хвороби Іванова-Кляйна, причому якомога швидше.

Учений завернув за ріг. Тепер він добре бачив потрібні йому двері. Ще не встигши наблизитись до них як слід, Сергій пірнув у кишеню. Дістати ключ від кабінету виявилося не з легких – дуже заважали слизькі рукавиці і здобуте поранення. Тікаючи з лабораторії, Максименко вирішив, що не має на це часу – хтозна коли Іванов піймає щура. Можливо, він уже це зробив і тепер шукає пораненого товариша.

Та Сергій не міг зараз про це думати. Він знайшов ключ і встромив у щілину, коли у коридорі почулися чиїсь кроки. Чоловік спробував вийняти його, але інструмент не піддався – нерви й страх псували просто усе. Він смикнув ще раз, потім ще, і ще – марно. Кроки ставали все чіткішими і голоснішими. Ще кілька секунд і він буде тут. Вчасно усвідомивши, що так нічого не вийде, Максименко чкурнув до протилежного рогу.

Це був охоронець. Він став посеред коридору і почав щось шукати: поводив ліхтарем вліво, вправо, але, так нічого й не знайшовши, за кілька секунд просто розвернувся і пішов.

Максименко видихнув з полегшенням. Його руки й ноги нервово смикались, по спині та обличчю стікав холодний піт. Лише через хвилину, коли був повністю впевнений, що страж порядку вже далеко, він насмілився визирнути з-за стіни й підійти до дверей.

Глибоко вдихнувши, чоловік увійшов. Не гаючи ані секунди, Сергій кинувся до однієї з шухляд шефа. Максименко не ввімкнув світала - він точно знав де лежить те, що йому потрібно. Перед сьогоднішнім виходом на роботу чоловік уважно вивчив усе, що йому дав незнайомець з парку і знищив докази старим дідівським молотком.

«Друга шухляда з права. – подумки говорив Сергій. – Є. Сіра папка з червоною стрічкою. Так, це теж знайшов. Що там далі?! Документи з написом «2023 01.02 – 01.04». Ось вони.»

Діставши зі схованки документи, Максименко кинувся до ксероксу. Кімнату наповнив механічний шум апарату. Сергій завмер. Цей звук здався йому настільки голосним і різким, що його було просто неможливо не почути. Серце закалатало з подвійною силою. Сергій Олексійович стояв непорушно і слухав – з коридору не долинуло ні звуку.

Набравшись досить сміливості, Максименко взявся копіювати. Документ складався всього з двох листків, тому це зайняло секунд тридцять. Завершивши справу, він заховав бажане в навмисно вшиту кишеню всередині штань, а оригінал повернув на законне місце.

Щойно Сергій вхопився за ручку дверей, коли в коридорі знову почулись кроки охоронця. «Все ж почули!»

Серце Максименка божевільно калатало. Він стояв непорушно у непроглядній темряві й слухав. Руки й ноги вкотре наповнив свинець. У нього з’явилося якесь вкрай погане передчуття, ніби зараз станеться щось непоправне.

Скрипнула дверна ручка. Сергій миттєво скочив під стіну, туди, де його мусили прикрити відчинені двері. Чоловік більше не керував своїм тілом. Гору над розумом взяв інстинкт. Жорстокий інстинкт самозбереження. Максименко затамував подих. Увімкнули світло. Незнайомець закрокував вперед. Перед ним з’явився хлопчик, новачок – молодий, смуглявий, роки два чи три по закінченню школи. Він глянув кудись перед себе: спочатку на робочий стіл президента, потім в бік ксероксу, до вікна.

Максименко опинився в небезпеці. Юнак стояв ледве не у центрі кімнати й, обернувшись, обов’язково помітить брудного злодюжку, що затаївся за дверима. Сергій запанікував. Його ліва рука почала сковзати повітрям у пошуках чогось, що було здатне ще хоч якось його врятувати.

Молодик дістав рацію й сказав:

- Ти мені винен, Максе, тут все чисто.

І саме в цей момент рука Сергія наткнулась на холодну статуетку єгипетського кота, від якого просто фанатів Матвієнко. Юнак повернувся, але не встиг розгледіти бандита – Максименко схопив декорацію і вдарив що було сили просто по усміхненому обличчю хлопця. Бідолаха похитнувся, але не впав і тоді чоловік ударив знову і знову. Чоловік вилетів з кабінету, мов куля, і залишив хлопчака возитися у власній крові.

Сергій біг. Біг, не розуміючи що сталося і що діється. Він просто біг. Максименко хотів втекти на край світу, заховатися під землю, зникнути, зробити хоч щось, аби тільки його не знайшли. Його серце стискалося від болю, на очах виступали краплинки сліз. Усе тіло тремтіло. Чоловік хотів закричати, але не міг. Ні, не тому, що цього не можна було, просто не міг і все.

Раптом для самого себе, Сергій зупинився. Злочинець стояв на розвилині східців між першим і другим поверхами. Спочатку він побіг униз, на перший, але вчасно зупинився. Важко сказати чи повернувся до нього здоровий глузд, чи інстинкт самозбереження вирішив перегрупуватися, байдуже – він зупинився.

Тільки зараз Сергій помітив важку закривавлену статуетку в руці. Чоловік зачаровано дивився на неї, з трішки привідкритим ротом. Ліві вухо й око тваринки обагрянились у невинній крові. Одна за одною краплини стікали по елегантно вигнутій лапці і падали на сіру підлогу. Підборіддя Максименка ледь помітно посмикувалося, перед його очима випливло закривавлене обличчя хлопчини і чоловік, мов божевільний, відкинув статуетку й притиснувся до протилежної стіни так, ніби то була злюча гадюка.

За хвилину Сергію все ж вдалося як-небудь заспокоїтись і він подався на гору, до лабораторії, але він також вчасно помітив кров на своїх рукавицях, тому трохи змінив свій курс. Чоловік забіг до службового туалету і кинув докази злочину в умивальник, всіма силами намагаючись змити з гуми криваві плями. Кров була свіжа, тому багато сил на це не пішло. Від контакту з водою рана нагадала про себе новим спалахом болю, ніби здоровезний шершень злісно вжалив у палець. Тільки зараз Максименко згадав про неї. Сяк-так обробивши поранення, чоловік все ж вирішив повернутися в лабораторію.

Двері лабораторії відчинилися. В них стояв професор. По одному тільки виразу його обличчя Максименко зрозумів – усе пропало. Об’єкт 16 загинув, вакцина виявилася небезпечною для життя.

Лице Володимира Миколайовича було наповнене смутком та розчаруванням, а ще… страшенною втомою. І не дивлячись на це, він не подався додому чи до дивану, як це зробила більшість його колег – він сів за столик й почав довго й пильно роздивлятись формулу. На мить Сергію здалося, що чоловік дивиться крізь не ї, порожніми скляними очима. Максименко сів поряд:

- Все в порядку?

Професор скрутно похитав головою:

- Не впевнений. – він не відривав очей від формули. – Сергію? Навіщо ми це робимо? Навіщо боремося з природою? Стільки років підряд… і все даремно.

- Даремно? Володимире Миколайовичу, ви що? Та ви – герой! Знаєте скільки людей зараз загинуло б якби не ваші щеплення? Знаєте скільки молодих, повних енергією людей зараз страждало б від крихкості кісток, жорсткої шкіри, щоденного болю, якого не побажаєш і злішому ворогу і ще багато чого гіршого. Ви дали їм шанс на нове життя!

- Життя… - фиркнув вчений. – Ви знаєте скільки людей тільки у Києві у цей момент страждає від цього самого болю, тільки тому, що не в змозі купити моїх «ліків»? 1000! І це не рахуючи тих, хто зміг знайти гроші. Зрозумійте, ми тільки віддаляємо неминуче. Вакцина діє всього півроку, а потім породжує ще більші муки. Це як віспа, тільки з точністю до навпаки. Людина за своє життя хворіє нею тільки раз, можливо, двічі, потім виробляється імунітет. Схоже відбувається і з моїми ліками: у когось вони перестануть діяти після десятого прийому, у когось – уже після другого. Це неминуче. І зрозуміло вже дивлячись хоча б на вас! – Сергій вирячився на професора переляканими очима – його секрет розкрито. – Невже ви справді хотіли приховати свою хворобу від того, хто її відкрив?! Ваш тональний крем, чи чим ви там мастите своє обличчя, ніяк вас не врятує. Ви постаріли Сергію, і хвороба прийшла до вас набагато раніше, ніж попереднього разу. Вона навіть вражає ваш організм з новою швидкістю. І всьому цьому виною мої ліки.

- Виною? Ні, Володимире Миколайовичу, не виною. П’ять місяців! Цілих п’ять місяців я відчував гіркий смак хвороби Іванова-Кляйна. І за п’ять місяців я тричі думав про самогубство. Чотири роки назад через ще не відому хворобу мене покинула дружина, через цю хворобу мене вигнали з роботи, бо я «непрацездатний» і зі мною сталося ще дуже багато неприємних речей, про які вам уже і так відомо, але ВИ!.. Ви повернули мені життя. Пожаліли, навчили, повірили в мене. І знаєте що? Я вірю в вас! Тому що не Кляйн зробив мені перше щеплення, не він дозволив мені вдихнути повітря так, як я це робив здоровим, не він, а ви. Знаєте чому я назвав «Бабку» повним ім’ям хоч і знаю, що вам це неприємно?! Тому що вона підкоряється вам!

- Сергію, що за нісенітницю ви верзете?

- Ні, зачекайте. Дослухайте і не перебивайте. Ця хвороба належить тільки вам і тільки вам і підкоряється. Що зробив Кляйн? Нічого! Він просто виявив «Бабку», і те одночасно з вами. Хіба ВІН розробив перші ліки? ВИ!! Хіба ВІН виявив формулу? ВИ!!! Ні, це були ви. І не дивлячись на те, що ваші ліки неідеальні, тільки ви можете врятувати мене і мені подібних. Цей німець тільки й уміє, що хвастати – насправді він ні на що не здатен.

- І попри те, все найкраще у нього: обладнання, спонсори, зв’язки…

- Зв’язки – це ви правильно підмітили. Не прикидайтеся дурнем, Володимире Миколайовичу. Ми обидва знаємо, що йому просто пощастило з родинними зв’язками. Навіть ЄС ставиться до нього прихильніше тільки через це.

- Прихильніше… - повторив професор, досі дивлячись на формулу. Зараз він більше нагадував зомбі з кінофільму, ніж живу людину: такий же блідий і непорушний. – Саме так, прихильніше. Попри всі мої заслуги. Щоб ви не казали, Сергію, боюсь мене це вже не переконає. Я твердо вирішив закінчити цей безглуздий поєдинок з природою.

- З природою? Ви вже двічі згадуєте її. Наскільки знаю я хворобу породили хімічні викиди з АЕС і ГЕС, тобто людина, а не природа.

- «Бабка» - це породження викидів, змішаних з навколишнім середовищем, щоб вам було зрозуміліше.

- Це я і так знаю. Все-рівно виходить, що ви боретесь з інфекцією, породженою людиною.

- Лише на половину. На мою думку, матінка Природа вирішила нарешті поставити нас на місце. Стихійні лиха не сказали нам нічого, тому вона породила хворобу, від якої неможливо вилікуватися.

- Можливо! – вигукнув Сергій, вистрибуючи з-за столу. Його голос пролетів по усьому приміщенню бідної компанії і напівсонні стомлені люди, що весь цей час сиділи в півтиші, приклеїли до чоловіка свої здивовані погляди. Але біолог не звернув на них жодної уваги. – Якщо ви змогли побороти хворобу на деякий час, то зможете і назавжди! Я в вас вірю. Чому б і вам нарешті не повірити в себе?!

Після цих слів Сергій покинув кімнату.

Світанок Сергій зустрів вдома, мовчки сидячи біля занедбаного віконця і спостерігаючи як червонувате коло здіймається над кронами зелених дерев. До своєї оселі чоловік повернувся тільки менше години назад. Уже коли Максименко хотів покидати лабораторію, оголосили надзвичайний стан і попросили усіх присутніх зібратися в холі, де розповіли про напад на молодого охоронця. Невдовзі приїхала міліція, знайомий Сергію слідчий, ну і звісно, заспаний президент компанії Матвієнко. Працівників “New Medical Industry” затримали до невизначеного терміну та обшукали. На щастя для Сергія документів у нього не знайшли, та й охоронець його не впізнав. Потім були допити. Сергію пощастило потрапити у першу п’ятірку, тому додому вдалося потрапити раніше. Усі свої нерви і схожі відхилення в поведінці Максименко легко списав на втому і жахливу хворобу, оскільки не тільки він один вів себе підозріло за цими причинами.

Тепер же Сергія мучило зовсім інше. Чоловік не мав спокою, оскільки перед його очима весь час стояло закривавлене обличчя того хлопця. Куди б він не поглянув, перед його очима була тінь, ховаючи в собі страшний секрет. Щоразу з цієї тіні визирало молоде наївне лице, яке повільно вкривалося синцями і ховалося під багряним покривалом крові. І від цього кошмару Сергія змогло відволікти тільки одне – світанок: молоде червонувате сонце, що невпевнено здіймається вгору, до недосяжних небесних височин.

Так Сергій і сидів, поки чарівна картина не розвіялася, не лишивши після себе нічого незвичайного. Сонце стало на своє місце, гордо палаючи над високими деревами.

І тільки тепер він усвідомив – удар сильніше й хлопчина міг би вже ніколи не побачити чогось подібного. Від цієї думки в Максименка мурашки пробіглись по тілу. При допиті йому розповіли, що хлопець отримав кілька ран середньої важкості і ледь не втратив око. «Ніколи б не подумав, що зміг би вдарити когось з такою силою.» - була перша думка чоловіка на допиті.

Сонце підіймалось вище. Тепер Сергія відвідала нова думка – йому, раптом, стало страшенно цікаво через що ледь не загинула невинна людина, що коштувало такого ризику? Він дістав вкрадені папери і повернувся на своє колишнє місце. Максименко нерухомо вдивлявся у білочінь порожньої сторони листа А-4. Чоловік ніяк не наважувався перегорнути його. Щось усередині підказувало йому, що він робить неправильно, нав’язує собі зайвий ризик, але… цікавість виявилася гідним суперником страху. Чи то був не страх? Ні, то було щось інше, дивне, нове, ніким не пояснене відчуття. Воно керувало Максименком, воно змусило поворушити рукою, змусило очі пробігтися рядками дивних документів.

Від прочитаного в Сергія закипіла кров у жилах. Ненависть – тепер це все, що він плекав до свого начальника Петра Григоровича Матвієнка.

«23.02.23 – “New Medical Industry” отримує новітній науковий прилад, що був би безцінним для вивчення поведінки інфекції хвороби Іванова-Кляйна глибше і детальніше. 26.02.23 – прилад продано анонімному покупцеві; гроші вкладаються в акції автомобілебудівного заводу (назви підприємства не вказується). 05.03.23 – один з двох останніх спонсорів “New Medical Industry” припинив вкладати гроші в розвиток компанії.»

Це особисті записи Матвієнка, існування яких безперечно мусило залишатись в таємниці. Але навіщо він їх вів, адже це доказ, який може запроторити його до в’язниці? І чому він ховає їх у себе в кабінеті? Це ж нерозумно.

Проте ці думки відразу відійшли на другий план, коли Сергій прочитав наступні рядки: «01.04.23 – все йде за планом. “New Medical Industry” розвалюється просто на очах. Як я вже написав, учені позбулися новітнього мікроскопа, наданого нашим ОСТАННІМ спонсором. Потім група отримала зіпсовані реагенти – працювали професіонали, тому це виявити надзвичайно важко, але потрібного ефекту Іванову вони не дадуть ніколи. Тому сьогодні він працюватиме понаднормово і боятись буде нічого, так-як формула безсумнівно провалиться, принаймні, так думатиме цей задирака. Що стосується слідства – він чистий, але незабаром все повернеться на нашу користь.»

У Максименка стало серце. Звісно, він і не сподівався, що Матвієнко добросовісний начальник, але таке… Тепер усе стало зрозуміло – це був звіт перед начальством, перед справжнім начальством. Увесь цей час “New Medical Industry” обманювали, водили за ніс, як першокласників, вішаючи на вуха усе, що їм задумається. І все заради чого?! Грошей?

Сергія переповнила огида, не до начальника - до самого себе. Він сам був таким і тепер він це усвідомив. Матвієнко – це Максименко: краде, бреше, калічить людей, зраджує тих, кого любить і хто йому довіряє; і все заради зелених папірців. Що ж він накоїв?!

- Гроші – найкоротший спосіб до деградації. – тихо прошепотів Сергій і кинув погляд на стару шафу, куди заховав платню за попередній злочин. – Я не стану деградувати через них!

Чоловік підвівся. Заховав документи й вийшов зі своєї квартири блукати звивистими вуличками Києва.

В роздумах час пролетів швидко – пора зустрічі з посередником, можливо, він пояснить що й до чого. Сьогодні Сергій чекав на нього в одному маловідомому барі «Золотий бочок». Місце тут було не дуже: пошарпані шпалери, старі меблі, незначний асортимент товарів, в якому переважали в основному алкогольні напої та закуски, і надзвичайно погане освітлення, можна сказати, що відвідувачі сиділи у напівтемряві. Не дивно, що збиралися тут зазвичай небагаті клієнти з не найкращими манерами.

Максименко взагалі не розумів чому посередник обрав таку огидну місцину для зустрічі. Але не дивлячись на те, Сергій прийшов як ніколи раніше. Звісно, він міг би ще погуляти містом, позбавившись впливу цього неприємного місця, та чоловік уже не витримував – йому хотілося з’ясувати все якомога швидше.

Минуло п’ять хвилин, десять, двадцять – незнайомець не з’являвся. Максименко починав нервувати. Він сидів у кінці залу, за невеличким столиком і енергійно жував горішки. Посередник мав прийти тільки через 15 хвилин, але Сергія не покидало відчуття ніби щось не так, ніби зараз має статися щось дуже жахливе. Але нічого не відбувалося і це ще більше дратувало біолога.

Коли раптом Сергій зоровим боком вловив знайомі контури обличчя. Поява чоловіка без імені не принесла йому полегшення – він тільки напружився ще більше.

Щойно Максименко приготувався встати, щоб привітатися з посередником, як той повернув в іншу сторону, не помітивши знайомого. Біолог хотів наздогнати його, але вчасно зупинився, побачивши, що чоловік сів за стіл якогось незнайомця.

Сергій повернувся на своє місце і почав спостерігати за дивною парочкою. Співрозмовник посередника був десь середнього росту, з чорним волоссям і густими бровами, одна з яких була вщент розбита. Лице цього чолов’яги здавалося Максименку на диво знайомим, проте роздивитися його краще в біолога змоги не було – через таке світло на ньому затаїлася густа тінь. Важко було й сказати про що вони розмовляють. Чоловіки енергійно сперечалися, але робили це пошепки, навмисне, щоб їх ніхто не почув. План спрацював – до Сергія долітали лише поодинокі слова, та й ті не завжди повні й чіткі.

За кілька хвилин незнайомець підвівся, взяв якийсь пакет і покинув столик. На якусь коротку мить тінь на його обличчі розвіялася й Максименко впізнав у ньому свою жертву – хлопця, років двадцяти, з понівеченим лицем. Понівеченим рукою Сергія.

Біолог відчув як у його груди знову закрадається злість, як пальці стискаються в кулак, а погляд прикріплюється до посередника. «Знову обман та інтриги! Невже це все було підлаштовано?»

Востаннє зібравшись з думками, Сергій підійшов до старого знайомого.

- Доброго дня. – ледь стримуючись, видавив із себе Максименко.

- О, Сергію Олексійовичу, ви рано. Сідайте, будь ласка. Сподіваюсь у вас для мене хороші новини?

- Як завжди. А хто ваш друг? Я його знаю?

- Ви не єдиний з ким у мене справи, Сергію. Я б вам звісно розповів історію цього нездари, але, самі розумієте, професійна етика.

- Нездари? Чому ж так грубо? – протягнув Максименко.

- Скажу тільки, що він не зміг впоратися з простішим завданням. Я замовив вам, це нічого?

- Я не п’ю.

- Розумію, але сьогодні краще зробити виняток, - п

Дата добавления: 2015-07-16