Розділ 2 6 страница

буде...

—Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?

—Та прости...

—Не прощу!

—Хочеш, кину Тетяну?

—Он як!

—Хіба дочекатися, поки дитя народиться?

—Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?

—Та кажу ж — прости...

Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок

зупинилася.

— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком

не потрібний!

— Добре...

Ще крок зробила.

—Прощавай, Стьопо...

—Прощавай, Маруся... Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.

Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притис-ла, ніби шукала щось. А нема намиста сама від себе десь сховала.

— Дивись мені... Щоби любив! — мовила. І пішла геть.

У четвер до ночі Льотка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:

— Все! Більше не можу! Спати буду!

Льошка спробував обійнятії дружину, та вона ляс­нула його по руці й постановила:

—Як вип'єш, так відразу забувай про мене.

—Так учора пив... Вивітрилося все чисто...

—Тобі вивітрилося, а мені тхне.

—Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать. -Ні!

—Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою, — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіє.мо.

—Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мости­ся, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!

—Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.

—Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазь­те! — до стіни повернулася і затихла.

Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Ма­руся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.

Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив...

— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.

Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сон­це густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркаль­ною одежною шафою, та так сильно заблукала, що ста­ла гукати:

— Гей! Хто-нсбудь... відгукніться...

Лж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

—Де цс я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

—То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці ко­ралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

—Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

—Не твоє діло про це розпатякувати! — розсерди­лася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.

—Без якої черги? — розгубилася Маруся.

—А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала? -Коли?

—Та як ще малою була! Нащо?

—Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдари­ла — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

— Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова на­мистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Ма­руся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю ве­лика, як гора, червона кам'яна куля насувається, ще мить — розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї проко­тилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

—Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:

—Коти, дівко!

—Боюся!

—Так найми собі помічника, як така боягузка!

—Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди роз­лігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

—Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благає. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала...

—Як посміла?! — закричала баба.

—Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила...

—Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вда­рила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Про­клята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубилакоралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішузнайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разуне розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Мярусині груди пальцем тицьнула.

—А де ж воно? Де намисто? Куди діла? Маруся ще більше перелякалася.

—Сховала...

—З шиї зняла?! — розлютилася баба.

— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати...Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою

втерла.

—Так он чого я свого милого знайти не можу... — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

—Не бачила я твого милого... — прошепотіла Маруся.

—Бо ж щаслива... А щасливі нічого навкруги не по­мічають, — дівчина їй тоскно.

—Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде сер­це весь час плаче...

—А серце і від щастя плаче, — насторожилася дів­чина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

—Чому?

—Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай...

—Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила»,

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жа­ху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазир­нуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирну­лася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним ди­ваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула — на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:

— Та що ж це?!

Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирну­лася — хлоп'я рочків семи.

—А ти хто такий? — всміхнулася.

—Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.

Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутну­лося й зникло.

Маруся розплющила очі та сіла на матраці.

—Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепоті­ла сердито.

Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Ста-ростенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, ні­мець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.

—Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жи­ти, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.

Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.

—Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понес­ла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оже­нився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»

—Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спо­стерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля ха­ти, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.

Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занес­ло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.

— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запиталавагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла

її на вулиці.

— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе

розуміла по-своєму:

—Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то и що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарні-ша! От побачиш!

—Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Ма­руся, і Тетянка ще більше розгнівалася.

— А у постелі ж який... Мамо рідна! Оце б і не від­ривалася від нього ні на мить, — цокала язикам. — Ужей живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде домене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній

разочок...»

— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася

Маруся.

— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти —і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добрабажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні нащо не здатний. Зараза! Зараза і все!

Маруся Тстянку оком зміряла та спокійно так:

—А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.

—Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так лю-

бить, що все село про цс гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.

Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом ви­гнула.

—То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?

—Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря. Нема.

—А хто ж? Старостенко?! — розсміялася. — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!

І пішла сама.

— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Татак крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впа­ла, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка дов-часно вискочила через ту Маруську пришелепувату.

Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.

—А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.

—Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстра­тивно кволо. — Сідай... Бо нема у мене сил до тебе під­вестися.

Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.

—Слаба? Давай по лікаря збігаю.

—І Іе треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.

—А чого треба?

—Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.

Сів. Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тон­кій провів.

- Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?

—Та ні! — заплакала. — Серце розривається.

—Чого це? — зовсім заплутався.

—Маруську Льошчину сьогодні перестріла... — за­мовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.

—Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестрі­ла чи мавпу якусь, — каже.

—Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке...

— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.Тетянка йому в очі заглядає.

— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Тані! Не те... Якось так сказала, ніби від себе відірвалаі мені віддала.

Підвівся важко. Рукою махнув.

—Пусте... Я думав, щось серйозне, а ти мені бабсь­кими побрехеньками голову морочиш.

—Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.

Скривився, наче зуби ниють.

— А їсти с?Підхопилася, до чоловіка йде.

—А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.

—А їсти...

—Ну, скажи... Любиш?

Дружині в очі глянув, окуляри поправив.

— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш?Одна на увесь білий світ.

І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого... Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.

Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:

— А їсти...

Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.

— Зараз, зараз... І борщу наварила, і картоплі насма­жила. І ковбаску мати принесла. І оце... — зупинилася,очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, —...штанитвої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.

Завмер, почервонів. —Давай сюди! Тетянка аж присіла.

— Та нащо?

За руку вхопив, стис, аж посиніла.

— Кажу, віддай!

Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки ді­стала і жбурнула на підлогу.

— Та подавися!

Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обе­режно поклав, піт з чола витер.

— Ось... — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. —Купи собі тих цукерок хоч на всі... А ці... — замовк,почервонів. — Колись фашист один... мамі цукерку дав...Мене врятував, сам загинув... Тепер ось... Дорогі вонимені. Найдорожчі...

Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!

— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Тату цукер­ку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!

— Не з'їв.-Аде?

— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твої­ми балачками усі кишки поскручувало.

Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взя­ла, і рушники нові у шухляді лишилися.

—А оце під диваном коробку з-під взуття зна­йшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цуке­рок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхну­лася. — Ох і балує тебе чоловік.

—Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі... Тепер зовсім негодящими стали.

—А поміж цукерок намисто коралове, — веде Ори­ся далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала...

Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке до­лонею погладила.

—Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі.

—От і носи.

—Не носитиму.

—Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу.

Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.

— Та ні... Хай у мене буде.

От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.

—А чого ж усе рожеве? — спитала Орися.

—Бо донечка буде,— упевнено відповіла Маруся.

—Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих... І дів­чинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися.

—Анжелікою назву, — притулилася до мами Мару­ся. — Жінка така була... Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею поруба­ного любила.

—Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!

Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тіль­ки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголо­сила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впа­ла, але прошепотіла:

—Не плутайте мене... Дівчинка...

—Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу гру­дочку до Марусі. — Богатир! А красень...

—Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — роз­плакалася, і збентежена акушерка покрутила новонаро­дженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді?

—Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушер­ка поклала малюка просто Марусі на груди.

Маруся подивилася на біле личко з чорними оченя­тами та такими ж чорними кучериками, обережно торк­нулася дитинки.

— Оце, синочку, ти тепер моє намисто.

Акушерка розсміялася.

— Цс точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по два­дцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого...Чоловік є, піднімете.

За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.

Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлу­мачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, фор­муляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигар­ками намагалися у бібліотеці тирлуватися.

І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зда­них читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила...

— Ма-а-а-мо! — перелякалася. На підлогу опустила­ся. — Ну, все! Помру!

Не померла. Поки прудка Маринка вихором змота­лася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в кон­тору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як на­писано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка нату­жилася і без зволікань та болю за кілька хвилин наро­дила галасливу дівчинку.

—Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! — зраділа школярка Маринка.

—А Стьопа... Стьопа вже знає? — спитала Тетянка.

Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча — змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у прости­радло, дала Тетянці у руки. Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо.

— Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про ньогоя забула, — призналася Маринка.

—Так бігом! — наказала Ніна Іванівна, і дівча дре­менуло чимдуж.

Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала дале­ка, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітх­нув та сховав...

— Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Ма­ринка.

Озирнувся.

—Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й три­дцяти нема.

—А як же мені вас звати? — розгубилася Маринка.

—Степаном зови, — відповів. — А чого треба?

—Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде!

І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчину.

— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»... Ото жі воно.

Маринка озирнулася.

—Чого вам?

—Іди сюди. Спитаю щось по секрету.

Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.

— А ти її бачила?

— Кого? — не зрозуміла Маринка.

—Ну... Дівчинку малу... Що народилася. Маринка весело замотала головою: а як же! Німець

почервонів ще більше і ще тихіше запитав:

— А ніс у неї... З горбом чи...

—Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!

—Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліо­теки.

Льошка так пишався народженням сина, що насторо­жений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.

—Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся...

—Для чого? — питала Маруся.

—Для життя.

—А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.

Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка но­ву угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до не­мовляти.

—Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочи­ти... — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

—Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.

—А я б назвала Жоффреєм.

— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю,охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не ви­мовлять, язика зламають. Як казала?

—Жоффрей... Щоби його дівки любили. І щоби він любив до нестями.

— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

— А що є? — На чоловіка суворо глянула.

—Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі пер­спективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не со­ромно.

—А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

—А що любов... Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не роз­чепити, отак і сунуть по життю до останку.

—То наш рік уже скінчився? — Льошку очима про­пекла, він і схаменувся.

—Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя люби­тиму. Ні в кого такої королеви нема.

—Звісно! — поголилася. — І дружина у тебе — най-гарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе най-гарніше!

—І хіба погано? — не зрозумів.

—Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене утемряві з угорською стінкою не поплу­тав. Чи з кріслами.

—Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка... Як же нам його назвати?

—Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся го­ловою об стінку... нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умов­ляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора... МожнаЮрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мсхдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Мару­ся—з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию черво­не намисто коралове повісила, синочка у ковдру загор­нула і на руках несе, а у хаті ж візочок стоїть без діла.

—І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.

—До матері схожу, — Маруся йому.

—Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

—Ні, Льошо. Сама піду.

—Так і я з тобою.

—Ні, — знову. — Сама хочу.

—І... чому? — не втримав образи.

—Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати... Сон мені наснився.

—Коли?

—Давно, ще до того, як Юрко народився.

—І що?

—Довга розмова. Потім розкажу.

— А намисто це кляте нащо вдягла?Маруся як почула — аж трусонуло її.

— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухаласятебе, майже рік не носила... І що? Щастя через крайполилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора,як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговори­ла тихо, грізно.

—І в чому я перед тобою винуватий?

—Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була... І вінчатися... А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічо­го... Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.

—Який путь? Марусю, ти про що? Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей при-тисла, цілує.

— Сон був...

Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізич­но весь час тримає напоготові.

— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на

новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:

—Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері ли­шилася.

—А я? — розлютився Льошка.

— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток

перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив. Пив мовчки. До пізнього ве­чора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги,

увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.

— За твоє, Марусю, здоров'я!

Упав і заснув біля нової угорської стінки.

Того вечора Маруся довго не могла синочка угамува­ти — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі й далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.

—Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?

—Від баби Параски. — Орися не здивувалася пи­танню.

—Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розпо­відала.

—Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.

—Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?

—Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.

—А що з мамою твосю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?

—Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата... Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди ме­не сховали, потім у Рокитне до баби Параски перепра­вили. Така ось гірка історія.

— Страшно... Страшно як,— прошепотіла Мару­ся. — Чого ж цс я жила майже до тридцяти років і ні­коли про своїх бабів не питала?

Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з нит­кою відклала.

—Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Па­раска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щас­тя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка вирос­те — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не по­мічав мене, а як на шию повісила... Ох і любов була! На все життя любов.

—А баба Параска... У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла...

—Була любов... Убили її чоловіка ще у Громадянсь­ку. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки.

—Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.

—Так і сказала... А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася... Нитка — трісь! — захитала головою сумно. — Ох і рев­ла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з не­ба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї...

—Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ря­ба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.

— А я собі, доню, так розсудила: батько твій померод ран, нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чолові­ком на небі зіпсувала... Ну, думаю, хай уже Марусі буде,а я якось і так...

Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.

—Мамо... Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда... Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!

—А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить...

—Чому?

—Бо скінчилася на тобі його сила.

—Та чому ж?! — перелякалася ще більше.

—Бо баба Параска казала — «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти... — всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. — Онучок... Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна.

—То для моєї долі все одно — є намисто чи ні?

—Хай би так... Бо коралі ті — примха велика. Нічо­го, крім любові, до серця не допустять. — На доньку з підозрою глянула. — А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає?

Дата добавления: 2015-07-16