Історія Церкви Сходу

Бібліотека

«Релігії світу»

Том 1

Козловський І.А.

Ассирійська Церква Сходу

Міністерство освіти та науки України

Державний університет інформатики

і штучного інтелекту

Кафедра релігієзнавства

Центр релігієзнавчих досліджень

та міжнародних духовних стосунків ДУІіШІ

Козловський І. А.

АССИРІЙСЬКА

ЦЕРКВА СХОДУ

Норд-Прес

Донецьк-2009

УДК 281.81

ББК 86.37

К592

Рекомендовано до друку кафедрою релігієзнавства

Державного університету інформатики і штучного

інтелекту (протокол № 9 від 17.06.09)

Рецензенти:

доктор філософських наук, проф. Є.К. Дулуман

кандидат історичних наук, доцент В.К. Губарєв

кандидат історичних наук, ст. викл. І.Г. Луковенко

Козловський І.А.

К 592 Ассирійська Церква Сходу. - Донецьк: Норд-Прес, ДОГО «Центр Діскавері», 2009. - 124 с.

ISBN 978-966-380-354-8

Цей релігієзнавчий нарис присвячено історії, віро­вченню, культово-обрядовій практиці та організаційній структурі Ассирійської Церкви Сходу - однієї з найдав­ніших християнських церков світу, що переживає складні часи свого відродження. Автор руйнує певні мі­фи, що створилися протягом тисячоліть навколо цієї церкви, яка у свій час мала найбільшу територію впли­ву - від Малої Азії та Близького Сходу до Індії, Китаю та Японії. Книга рекомендована релігієзнавцям, філосо­фам, історикам, а також всім, хто цікавиться історією та сучасним станом християнських церков.

УДК 281.81

ББК 86.37

ISBN 978-966-380-354-8 © Козловський І.А., 2009

© Норд-Прес, 2009

ЗМІСТ

ВСТУП...........................................................6

ІСТОРІЯ ЦАРСТВА ОСРОЕНА (ЕДЕССИ).............11

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ СХОДУ.................................24

Християнство в Едессі. Виникнення Церкви Сходу--------------------24

Персидський період історії Церкви Сходу (224-651 pp.)-------------38

Церква Сходу у період Арабського халіфату (651-1258 pp.)--------56

Період монгольського завоювання (1258-1405 pp.)-------------------63

Період виживання Церкви Сходу у горах північного Іраку (1405-

1914 pp.)------------------------------------------------------------------------66

Період еміграції та діаспори (з 1914 р.)-------------------------------------73

ВІРОВЧЕННЯ ЦЕРКВИ СХОДУ..........................87

КУЛЬТОВО-ОБРЯДОВА ПРАКТИКА..................91

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА АССИРІЙСЬКОЇ

ЦЕРКВИ СХОДУ.............................................97

ПАТРІАРХИ АССИРІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ СХОДУ.....100

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ.....................108

ДОДАТОК...................................................111

Вступ

Ассирійська Церква Сходу є надзвичайно цікавим явищем християнської історії та історії релігії взагалі.

Ассирійці ведуть своє походження від давніх ассирійців, населення Ассирійської держави (сер. II тис. - 605 р. до н.е., котрі після її падіння перебували під владою різних держав, яким належала їхня етнічна територія.

З І ст. серед ассирійців поширюється християнство, яке стало виконувати роль етноконсолідуючого чинника. У добу Арабського халіфату (з VII ст.) досягає розквіту Церква Сходу, яку представники інших християнських церков безпідставно вважали несторіанською: до XII ст. у підпорядкуванні її патріарха перебувало 25 митрополій і 130 єпископій від Сирії до Китаю.

Нині ассирійці належать переважно до Ассирійської Церкви Сходу, Сирійської яковітської Церкви (монофісітської) та Ассиро-халдейської церкви, яка поєднує вірних Церкви Сходу, що вступили (у сер. XVI ст.) в унію з римсько-католицькою церквою. До Ассирійської Церкви Сходу належать індійці Малабарської єпархії. Під час завойовницьких походів Тимура наприкінці XIV ст. більшу частину ассирійців було знищено через відмову прийняти іслам; вцілілі сховалися в горах Курдистану. З XVI ст. більшість вірних Церкви Сходу жила на території Османської імперії. У 40-х роках XIX ст. на основі арамейського діалекту була розроблена літературна ассирійська мова. У XIX ст. ассирійці опинилися в епіцентрі міжнародних конфліктів на Близькому Сході, де європейські держави намагалися використовувати у своїх інтересах ассирійців та інших місцевих християн. Це викликало невдоволення турецької влади і, як наслідок, репресії та погроми. У першій чверті XX ст. (особливо у 1915 р.) від рук турецьких і курдських екстремістів загинуло близько 500 тисяч християн, багато хто був змушений шукати порятунку в інших країнах.

Значні переселення ассирійців до Російської імперії відбулися після розгрому антиосманського повстання 1914 р. і геноциду ассирійців, що слідував за ним у 1915 р. Частка з них (селяни-біженці з Карського округу Туреччини) потрапила в Україну. У 1917 р. на територіях імперської Росії проживало близько 50 тисяч ассирійців. Під тиском влади багато хто з них прийняв православ'я.

У минулому переважна більшість ассирійців була сільськими жителями, їхнє основне традиційне заняття - землеробство, були розвинуті садівництво і виноградарство. В Ірані займались також скотарством. Ассирійці, які переселились до Росії в 1914-1918 pp., осіли переважно у містах (в Україні на сході та південному сході), займаючись здебільшого дрібною торгівлею (як правило, вихідці з Ірану) або (вихідці з Туреччини) ремонтом і чищенням взуття (як заняттям, що не погребує знання місцевої мови). Порівняно невелика частина ассирійців, що оселилася в сільській місцевості, займалася землеробством. У 1929-1930 pp. ассирійців СРСР, які жили в селі, об'єднали в колгоспи, у містах - у різні артілі та кооперативи, багато хто став працювати на заводах і фабриках.

Більшість ассирійців, які жили в Україні, зберегли громадянство іноземних держав. З часом багато хто з них повернувся в країни Близького Сходу або виїхав до Закавказзя та на Чорноморське узбережжя. Невелика кількість ассирійців, котрі залишилися в Україні, нині дуже нечисленна (3143 осіб) й розпорошена, значною мірою асимільована і фактично не становить певної етнічної спільності. Ці обставини значно ускладнюють їхнє національне відродження та розвиток в умовах незалежної України. Але це не стало на заваді у справі відродження громад Ассирійської Церкви Сходу в Україні.

Зараз Ассирійська Церква Сходу переживає НОВИЙ етап своєї історії. Для релігіє знавців важливим є вивчення закономірностей становлення цієї гілки світового християнства та особливості її віровчення, що дозволяє зламати усталені стереотипи сприйняття Церкви Сходу як несторіанської.

Історія Царства Осроена (Едесси)

Ассирійська імперія, яка досягла свого блиску і розквіту під час царювання Агпшурбаніпала (668-628 pp. до н.е.) майже раптово зникає з історичного горизонту під навалою вавилонян та мідян. 612 р. до н.е. увійшов до історії як рік остаточного падіння могутньої Ассирійської імперії. Месопотамія стає зоною халдейського впливу, який закінчується взяттям Вавилону у 532 р. до н.е. персидським царем Кліром II. Через два століття Олександр Македонський включив ці землі у свою імперію, яка при його наступниках, Селевкідах, почала перетворюватися на окремі дрібні царства. У середині III ст. до н.е. парфяни на чолі з Армаком, володарем північно-східного Ірану (сучасний Хорасан) заснували власне царство, яке наприкінці II ст. до н.е. захопило Іран і частину Месопотамії.

На території північно-західної Месопотамії, на кордоні двох імперій - західної-Римської, з східною провінцією «Сирією», і східною-Парфянською, наприкінці II ст. до н.е. виникла невеличка держава Осроена із столицею, яка отримала грецьку назву Едесса (сирійський Урхай). Осроена проіснувала з 132 р. до н.е. до 216 р. н.е., коли вона була захоплена римлянами і перетворена в імперську провінцію - Colonia Marcia Edessenarum. У період незалежності до цього князівства належали такі відомі центри, як Амід, Харран, Реш'айна. З походженням Урхая (Едесси) пов'язано багато легенд. Так Михаїл Сирійський і Бар Ебрайа (а ще раніше Таргуми та Єфрем Сирін) стверджували, що Урхай було засновано біблійним Німродом і він відповідає Ереху. Назву Едесса це місто отримало ще за часів Олександра Македонського.

Осроена - це історичний регіон на території північно-західної Месопотамії у верхів'ї Тигру і Євфрату. Південно-східний кордон Осроени проходив по p. Кабур, притоку Євфрату. Територія держави Осроена відповідає сучасній північно-східній Сирії та південно-східній Туреччині.

Про походження назви Осроена існують декілька гіпотез і, насамперед, «ассирійська», «арабська» і епонімічна.

Згідно з ассирійською гіпотезою слово «Осроена» походить від ассирійського словосполучення Esro-Ayne (або Esro-Eyneh), що означає «Десятивладдя». Фактологічне

обґрунтування цієї гіпотези є таким: у 612 р. до н.е. Мідія і Вавілонія отримують блискучу перемогу над Ассирією і захоплюють її столицю Ніневію. Останній ассирійській цар Ашшур-убалліт II (612-609 pp. до н.е.) з десятьма головнокомандуючими і частиною війська відступає до Харрану (пізніше -Карри, лат. Carrhae), де він протримався ще декілька років - до остаточного вавилонського завоювання у 609 р. до н.е. Територія, де перебував весь цей час з десятьма головнокомандуючими Ашшур-убалліт II, отримала назву Осроени. «Ассирійська» гіпотеза має і іншу версію, відповідно до якої назва пов'язана з тим, що на її території, вірогідно, розташовувався один з підрозділів ассирійської армії, а саме - десятий, який пережив падіння Ніневії у 612 р. до н.е. Ця територія отримала назву Esronoyo (що означає «Десятий»), або Beth-Esroyo (що означає «Місце десятого»).

Згідно «арабської» версії, свою назву країна отримує від арабського кочового племені орроеєв або орроев (грец. Orrhoei), яке, ймовірно, захопило головне місто Осроени, Едессу, у 130 pp. до н.е. і заснувало Осроенську дер лову. Свідчення про орроеїв ми зустрічаємо у Плінія Старшого (23/24-79). З назви племені і походить, начебто, назва «Orrhoene», що використовує Пліній, а також Діон Кассій (бл. 160-235).

Нарешті, епонімічна версія твердить, що назва країни - похідна від імені царя Осроя - засновника давньо-едесської царської династії.

Столицею Осроени було місто Едесса, яке розташовано на річці Білекас (Белік, Дайсан, ('ішрт(ос)), притоці Євфрату. Первісна назва Іїдесси - Урхой (арамейське Urhoy/Ourhoi), або Орхай (грецьке Orhai). Найменування «Урхой» є, ііірогідніше, за походженням ассирійським і етимологічно означає «Місто світла», або «Місто життя». Згідно з іншою гіпотезою, назва міста походить від найменування хурритів - давнього етносу, що мешкав на сході Малої Азії та на півночі Месопотамії: у III тис. до н.е. Вірменська форма назви міста - «Урхай» (Ourhai), а арабське - «Ер-Роха» (Er Roha).

Нам не відомі конкретні свідоцтва про заснування Урхою. Серед інших є версія, що давній Урхой - це місто Капрабі, яке існувало на території месопотамського царства Біт-Адіні, яке було захоплено ассирійським царем Ашшур-нацир-апалом II у 878 р. до н.е.

Маловідоме селище, яким Урхой був протягом декількох століть, отримує друге життя в епоху елінізму. У 331 р. до н.е. Урхой входить до складу держави Олександра Македонського. Після смерті Олександра (влітку 323 р.) Урхой опиняється послідовно під владою декількох діадохів, аж поки остаточний контроль над містом не встановлює Селевк І Нікатор (312-281 pp. до н.е.) - засновник Сирійського царства Селевкідів. У 304-302 pp. до н.е. Селевк будує в Урхої нові міські укріплення і дає поселенню ім'я Едесси на честь стародавньої назви столиці Македонії.

Ще одна гіпотеза відносить виникнення найменування Едесса на кінець VII ст. до н.е., коли після падіння Ніневії ассирійці з'являються в Урхої і начебто дають йому назву Edessu, що означає ассирійською «новий», тобто «нове місто». На східному - сиріиському діалекті арамейської мови ця назва трансформується у Edessa. Відомо, що сирійський цар Антіох IV Епіфан (175-169 pp. до і i.e.) намагається змінити назву Едесса на Антіохія-Калліроі (Antiochio on Callirhoe). Ця назва використовується липіе під час царювання Антіоха IV. Давня назва Урхой/Орхай існує в епоху еллінізму та під час середньовіччя разом з назвою Едесса. З XV ст. використовується переважно найменування Урфа. Місто і досі існує на території Туреччини під офіційною назвою Санлі-Урфа (Sanli Urfa, турецьке Sunliurfa. Слово sanli турецькою мовою означає «великий», «славетний») (до 1984 р. - просто Урфа, або Орфа)) і є адміністративним центром одного з турецьких вілаєтів. Зберігається також арабська назва міста -«Ар-Руха» (Ar-Ruha) та курдська - «Ріха» (Riha).

В історичній науці дуже часто використовують назви «Осроена» і «Давня Едесса» як рівнозначні. Є припущення, що до встановлення в Едессі царської влади містом та країною керувала Рада Десяти, походження якої пов'язано з 10 ассирійськими головнокомандуючими. Після встановлення царської влади Рада розширюється до 12 осіб; її склад поповнюється за рахунок самого царя і царевича, який є спадкоємцем престолу, однак за цим аристократичним органом зберігається первісна назва - Рада Десяти. Рада існує в Едессі і після зникнення царської династії протягом багатьох століть. Ця Рада Десяти керувала ассирійською громадою Урфи до 1924 р. У цьому році все ассирійське населення Урфи залишає територію Туреччини і вимушено емігрує до Сирії та Лівану.

Створення Осроенського царства з центром у місті Едесса відбувається у 30-х роках II ст. до н.е. У своєму творі «Про персидську війну» (De bello persico, 1.17) Прокопій Кесарійський називає засновником давньо-едесської династії і царства Осроя. Таким чином, Осрой виступає епонімом царства. У сирійській хроніці псевдо-Діонісія Тельмарського (у 817-845 pp. Діонісій II Тельмарський (Тел-Махрський) був яковитським (монофізитським) патріархом Антіохійським з центром у Тельмарі (Тель-Марі) - місті на території Давньої Едесси) першим давньо-едесським царем називається урхай бар Хевіа. Апокрифічний текст під назвою Доктрина (Вчення) Аддая (Аддаі), який було створений в Едессі приблизно на межі IV і V ст.ст., називає першого царя Осроени ім'ям Арью бар Хавью. Є припущення, що все це одна історична особа.

Спочатку Осроена є автономною державною одиницею у складі Сирійського царства Селевкідів, але вже під час правління першого відомого царя, Арью, здобуває незалежність у 129 р. до н.е.

В історичних джерелах Едесські володарі титулуються як топархи (грец. toparch) або філархи (грец. phylarch), що можна перекласти українським відповідником - князь.

За етнічним складом населення Осроени було строкатим. Тут змішалися арамеї, нащадки давніх ассирійців, що були асимільовані арамеями, араби, євреї, перси та грецькі колоністи, але переважало арамейське та арабське населення. Офіційною мовою держави до початку нової ери виступає грецька (койне), яку змінює сирійська (сирська) мова, що є східним діалектом арамейської мови семітської групи. Сформувалася ця мова саме в Осроені. З плином часу сирійська мова стає мовою літератури і богослужбового культу християнських громад на території від Палестини і Сирії до Адіабени і Персії. Як розмовна мова згасає до кінця IX ст., а як літературна - у XIV ст.

Розвиток Осроени стимулювало те, що через цю державу проходило декілька головних торгівельних шляхів давнини. По-перше, це був Великий Шовковий шлях, що починався в одному з головних міст Сирійського царства Селевкідів, Антіохії, і прямував далі, через Парфію, на Схід.

По-друге, через Осроену проходив торгівельний шлях з Малої Азії до Месопотамії. Тобто Едесса було містом караванів, що значною мірою обумовлювало її поліетнічність, релігійну терпимість і культурне різноманіття.

Буферне розташування між двома великими державами - Римською імперією і Парфянським царством - дозволяло Едессі зберігати свою незалежність до І ст. н.е., коли вона все ж таки підпадає під контроль Парфії.

Протягом І ст. н.е. Осроена знаходиться у васальній залежності від Парфянського царства, яка була, в цілому, номінального характеру.

У 116 р. цар Абгар VII підтримує парфянське повстання проти римського володарювання, що охопило Північну Месопотамію. Повстання отримало поразку від римських легіонів імператора Траяна. У січні 116 р. Едессу було зруйновано, а цар Абгар загинув від рук римлян. Протягом двох років Осроена знаходиться у безпосередньому керуванні римською адміністрацією, а у 117/118 pp. Едесські царі повертаються на престол вже як васали Риму. У 121/123 pp. контроль над Едессой встановлює Парфія.

Економічний і культурний розквіт міста Едесси відбувається у період правління царя Абгара VIII (IX) Великого (176/177-212/213 pp.). Столиця Осроени заслуговує назву Східних Афін. У Едессі збираються відомі філософи і вчені, серед яких Вардесан (Bardaisan), або Бар-Дайсан (154-222 pp.), - філософ-стоік, історик, етнограф, астроном, поет, християнський апологет і полеміст.

У цей час Осроена майже співпадає за розміром з територією сучасної Сирії. До її складу входять такі міста, як Карри (давній Харан), Самосата (Самсат) і Ресаена (Реш'айна, Рас-ель-Айн; Феодосіополь, Теодозиополь) у центрі країни, Аміда і Тігранакерт (Тігранокерт) на півночі, Мелітена на північному сході, Нісібін (Нісібіс, Нісібія, Нісівіл, Нісіба; Антіохія Мігдонійська; Мубін) і Сінгари (Сінджар) на сході, Зегума (Зеугма, Зейгма) на заході, Саруг (Серуг) на південному заході. Осроена межує з Римською імперією, Великою Вірменією та Парфянським царством.

У період між 195 і 197 pp. Едесське царство, зберігаючи внутрішню автономію, входить до складу римської провінції Осроена.

Після 242 р. н.е. царська династія Едесси згасає, і територія країни переходить під безпосереднє керування римської адміністрації, що означає остаточне припинення існування Осроенського царства.

З 260 p., після перемоги Шапура І над римським імператором Валеріаном (253-259 pp.), Осроена переходить під контроль Персії.

Історія Церкви Сходу

Християнство в Едессі. Виникнення Церкви Сходу

Початок історії християнства на теренах Осроени зафіксовано у різних легендах, що співпадає з думками спеціалістів про те, що євангельська проповідь у цих місцях здійснювалася різними шляхами.

Вийшло так, що серед багатьох міст та маленьких держав Передньої Азії саме Едесса залишила славетну пам'ять у віках. Це відбулося завдяки особливому місцю, яке Едесса займає у церковній християнській традиції. Саме з Едессою пов'язані легенди, що розповідають про походження першої ікони Ісуса Христа - образа Спаса Нерукотворного (грец. acheiropoietos), a також дві апостольські традиції, що пов'язані з долями та діяльністю апостолів Фоми та Фаддея.

Серед Едесських царів найбільшу пам'ять залишив по себе Абгар V, якого називали Чорний. У православній церковній літературі він відомий ЯК Авгарь, або Авгар. Християнська традиція вважає, що саме цей цар першим серед володарів світу офіційно зробив християнство державною релігією. Традиція також; пов'язує ім'я Абгара Чорного і з походженням образа Спаса Нерукотворного. У загальних рисах, легенда розповідає про наступне.

Під час проповіді Ісуса Христа у сирійському місті Едессі царював Авгар, у якого була проказа. Звістка про великі дива, що робив Господь, розповсюдилась Сирією і дійшла до Авгара. Не бачачи Спасителя, Авгар увірував у Нього як у Сина Божого і написав Йому листа з проханням прийти і зцілити його. У своєму листі Авгар навіть запропонував Господу оселитися в Едессі. З цим листом він послав до Палестини свого живописця Ананію (у сирійській версії - Ханнан), доручивши йому написати зображення Ісуса Христа у випадку, якщо він не побажає прийти до Едесси.

Ананія прийшов до Єрусалиму і побачив Господа, якого оточив народ. Він не зміг підійти до Нього внаслідок великого скупчення народу, що слухав проповідь Спасителя. Тоді він став на високому камені і намагався здалеку намалювати образ Господа Ісуса Христа, але з цього нічого не виходило. Спаситель Сам покликав його, назвавши його ім'я, і передав для Авгара короткий лист з відповіддю, у якому обіцяв надіслати Свого учня для зцілення від хвороби і євангельської проповіді. Після цього Господь наказав принести воду та у брус (рушник). Він омив обличчя, приклав до нього убрус, і на ньому відбився Його Божественний Образ.

Убрус та лист Спасителя Ананія приніс до Едесси. З благословенням прийняв Авгар святий убрус і зцілився; лише мала частина страшної хвороби залишалася на його обличчі до приходу обіцяного Господом учня. Цим учнем був апостол з 70-ти Святий Фадцей (пам'ять 21 січня) (деякі дослідження стверджують, що в Едессі проповідував не тільки апостол Фаддей від 70-ти, але й апостол Іуда-Левій від 12-ти, який також зветься Фаддеєм). Він прибув до Едесси вже після Бознесіння Господа Ісуса Христа. Фаддей проповідував в Едессі Євангеліє, хрестив Авгара, його родину та мешканців Едесси.

Написавши на святому убрусі слова «Христе Боже, будь хто, сподіваючись на Тебе, не осоромиться», Авгар прикрасив його і встановив над міською брамою замість язичницького ідола, що знаходився тут до цього часу. Багато років мешканці берегли звичай вклонятися цій святині, коли проходили через браму. Але один з правнуків Авгара впав у язичництво. Він вирішив зняти Святий Образ з міської стіни та замінити його ідолом. Господь наказав у видінні Едесському єпископу сховати його зображення. Єпископ разом з кліром замурував святиню глиняною дошкою і цеглинами. Пройшло багато років, і мешканці забули про Святий Образ.

Тексти листів, що приписували Абгару V Чорному та Ісусу Христу, є у деяких джерелах, але більшість дослідників відносять їх до IV ст. Апокрифічність листування Абгара та Ісуса офіційно визнана згідно декрету папи Геласія І Святого (492-496 pp.).

Історичні факти стверджують, що християнство стає офіційною релігією в Едессі не раніше першого десятиліття III ст., коли його активно впроваджує цар Абгар VIII (IX) Великий. Перші згадки про християнські церкви в Едессі датуються 190 і 201 pp. Першим історично зафіксованим варіантом легенди про Абгара та Ісуса є відповідний фрагмент «Церковної історії» Євсевія Кесарійського (бл. 260-340 pp.), який створено приблизно у 325 р. Ця легенда мала широке розповсюдження у І тис. н.е. в країнах ми-иріш-ька церква сходу.

Заходу і Сходу: відомі її варіанти грецькою, вірменською, арабською, коптською, ефіопською, латинською, англосаксонською, датською,

і і,ерковнослов'янською мовами.

Найбільш докладно цей переказ міститься у Вченні Аддая - апокрифі, який створено наприкінці IV - початку V ст., а також; в апокрифічних Діяннях апостола Фаддея, створених наприкінці VI - початку VII ст. Цікаво, що і сам Фаддей (один з 12-ти) зображується як той, хто народився в Едессі.

Фактом є також те, що саме на монетах Едесських царів вперше в історії з'являється хрест як символ християнства.

До прийняття християнства населення Осроени дотримувалось місцевих культів, що були близькими до давньо-ассирійської релігії.

У тексті літописця Євагрія Схоластика про наступ на Едессу у 544/545 pp. армії шаха Персії Хосрова (Хосроя) І Ануширвана (531-579) згадка про святиню, що зберігається у місті, з'являється знову. У переказі розповідається, що коли армія персів царя Хосроя І оточила Едессу і ситуація здавалась безнадійною, єпископу Євлавію з'явилась Пресвята Богородиця і наказала дістати із замурованої стіни Святий Образ, який врятує місто від ворога. Єпископ відкрив Образ і побачив, що на глиняній дошці було абсолютно подібне зображення. Після хресного ходу з Нерукотворним Образом стінами міста воролсе військо відступило.

Так з'являється варіант ікони Спасителя - так званий «Спас на чрепії», тобто на глиняній дошці.

Свята реліквія знаходилась в Едессі до X ст. Влітку 944 або 955 р. імператор Візантії (Роман І Лакапін (920-944) або Костянтин VII Багрянородний (913-920, 945-959)), купує святиню у міської ради Едесси. 15 січня (на святе Успіння Богородиці) єпископ Самосатський Авраам привозить реліквію до Константинополя. Спочатку образ внесли до Влахернського храму, а 16 січня святкова процесія на чолі з патріархом Феофілактом (933-956) переносить образ до собору Святої Софії, а звідти - до палацового Фароського храму Богородиці. У пам'ять про ці події православна церква відмічає 16 січня за старим стилем (29 січня за новим стилем) перенесення Нерукотворного Образа Спасителя з Едесси до Цареграду. Остання згадка про Образ Спаса Нерукотворного відноситься до початку XIII ст. Після захоплення у 1204 р. Константинополя хрестоносцями згадки про реліквію зникають. Деякі дослідники вважають, що є певний зв'язок між Образом Спаса Нерукотворного і Туринською і їлащаницею, яка відома з XIV ст.

Що стосується Спаса на чрепії, відомостей про і іього значно менше. Відомо лише, що з Едесси він потрапляє до сирійського міста Ієраполіс, а потім перевозиться до Константинополя імператором Факою (963-669) у 965 або 968 pp.

Легенда про Образ Спаса Нерукотворного була одним з найвагоміших аргументів християнської церкви у полеміці відносно вшанування ікон.

Церковна традиція пов'язує з Едессою і долю апостола з 12-ти Фоми. Фактом є те, що у 20-х роках III ст. н.е. були створені і, скоріше за все, в Едессі, апокрифічні Діяння апостола Іуди-Фоми, або просто Фоми, які розповідають про його подорож до Індії. Один з переказів розповідає, що саме в Едессі апостол Фома проповідував, а потім помер і був похований під міською стіною із зовнішнього боку. В «Едесській хроніці» (яка була складена близько 540 р.) повідомляється, що у 394 p., при єпископі Кирі, відбулася церемонія перенесення кісток апостола Фоми до храму, який було йому присвячено. За іншою версією, Фома помер в Індії, а до Едесси його кістки було перенесено у 233 р. імператором Олександром Севером (222-235 pp.) після його перемоги над персами.

Проповідь апостола Фоми традиція відносить до 35-37 pp. і саме з цієї дати починають історію Церкви Сходу. Інші дослідники вважають, що це відбувалося у період до 52 p., у той час, коли апостол Фома вирушив до Індії. Перекази також стверджують, що у 54 р. тут проповідував апостол Петро.

Але головною фігурою, з ім'ям якої пов'язана історія Ассирійської Церкви Сходу, є апостол Марій, учень апостола Фаддея (Аддая). Саме завдяки йому Церква Сходу стає відомою саме як церква Мар Марія («мар» сирійською «владика», «володарь», «господарь»). її перше вкорінення відбувається на південь від парфянської столиці Ктесифону, у місцевості під назвою Кохе (арамейською мовою «хижі»), тобто хатинки робітників Мардан-шаха, богатія-землевласника Ктесифону. Згідно з «Діяннями Марія» цей апостол міг перебувати у Селевкії-Ктесифоні у період з 79 до 116 pp.

Є перелік перших християнських єпископів Едесси, який подає В. В. Болотов.

1. Аггей. - Згідно переказам, його рукопокладання здійснив Аддай (Фаддей). Близько 51 р. його вбили за волею Санатрука, неісторичного спадкоємця Абгара Чорного.

2. Палут (наприкінці II - початку III ст.ст.) -перший історичний єпископ Едесси. Рукопокладення у сан єпископа здійснив патріарх Антіохійський Серапіон (190/192-209/212). Можливо саме при цьому єпископі християнство в Осроені стає державною релігією.

3. Абшелама. - Був дияконом при Аддаї, отримав рукопокладення від Палута.

4. Барсамья. - Був кліриком при Аддаї, його рукопокладення здійснив єпископ Абшелама. Єпископство Барсамьї співпадає з періодом понтифіката Папи Римського Фабіана Св. (236-250 pp.). 5. Куна (бл. 289-313 pp.). Однією з особливостей сирійського християнства у цей період були його взаємовідносини з іудейською діаспорою. Проблема полягала в тому, що апостольська проповідь була звернена у першу чергу до єврейських громад, що відразу породило подвійний характер подальших стосунків. З одного боку, зафіксовані чисельні випадки прийняття християнства іудеями і вплив євреїв-християн на формування нової християнської культури. Одним з прикладів такого впливу є Пешитта - переклад Біблії сирійською мовою. А з іншого боку, був відкритий спротив євангельській проповіді єврейською громадою Едесси.

Історія Нового Заповіту у сирійській традиції також має особливу сторінку, що пов'язана з Татіаном Ассирійцем. У пошуках знання він подорожує до Риму, де приймає християнство і стає учнем Св. Іустіна Філософа. Звинувачений в єресі, він приймає рішення повернутися на батьківщину. Повернувшись бл. 170 р. до Едесси, Татіан створив євангельський текст, з'єднавши чотири Євангелія. Греки назвали цей текст Діатессарон, тобто «через чотири [Євангелія]», і ця назва була сприйнята сирійцями. Він читався у багатьох сирійських церквах до V ст., коли зусиллями єпископів Феодоріта Кирського і Раввули Едесського цей порядок було змінено і в церквах почали читати окремі тексти чотирьох євангелістів.

У той час, як у Римській імперії до 313 р. християнство переживало переслідування, у Парфії церква могла мирно розвиватися.

Наше знання про існування християнських громад на початку III ст. на схід від Римської імперії спираються на певні джерела і, насамперед, на «Книгу Законів країн» одного з учнів Бар Дейсана, де він розповідає, що християни є присутніми у Парфії, Гіляні, Кушані, Фірсі, Мідії гаХатрі.

Бар Дейсан - перший сирійський письменник, який народився у 154 р. в Едессі. Бар Дейсан намагався внести елементи месопотамської язичницької духовності до християнства, що було засуджено церквою. З місіонерськими намірами він вирушає до вірменських горян, серед яких жив до смерті у 222 р. Він був автором багатьох гімнів, але «Книга Законів країн», яку традиція приписувала йому, в дійсності належить його учневі Филипу.

Історичний злам у перші десятиліття III ст., що був пов'язаний з руйнуванням Парфянської імперії, позначився і на історії Церкви Сходу. Починався новий період - Персидський.

Персидський період історії Церкви Сходу (224651рр.)

У 224-226 pp. до влади приходить персидська династія Сасанідів на чолі з шахом Ардаширом І. У 286 р. під впливом мобед мобедана (великого священика-мага) Картира, під час царювання Бахрама II (276-293), Сасанідська імперія приймає зороастризм як державну релігію. Саме Картир розпочинає політику утисків незороастрійських релігій, серед яких насара та кристійан. Останні, як вважає С. Брок, - християни східної частини Римської імперії (здебільшого Сирії), що були депортовані у великій кількості Шапуром І після його перемог проти римлян. Що стосується насара - це місцеві християнські громади, які зорганізувалися у Сасанідській імперії (можливо «насара» - це арамейська назва несторіанців).

Ще більш трагічні події в історії церкви відбуваються при Шапурі II. Починаються гоніння у 344 р. і продовжуються з деякими перервами до смерті шаха у 379 р. Дослідники порівнюють цей період з гоніннями Діоклетіана у Римський імперії.

Треба зазначити, що саме перед цими гоніннями центром Церкви Сходу стає громада зимової столиці Сасанідів Селевкії-Ктесифону (сучасний Багдад). У 310 р. єпископ цієї громади об'єднав інші християнські громади за апостольським зразком і, сконцентрувавши владу у своїх руках, прийняв титул Католикосу Сходу. Певні джерела стверджують, що це була досить конфліктна ситуація і розповідають про опозицію Мар Папі єпископа Селевкії-Ктесифонського (317-329 pp.). Це відбулося тому, що багато єпископів (особливо єпископи Фарсу, східної єпархії) не бажали втрачати свою незалежність.

Саме організаційна централізація церкви у Сасанідській імперії і майже одночасне прийняття римським імператором Костянтином християнства як державної релігії і спричинило посилення утисків християн з боку Шапура II. Більш того, перед своєю смертю у 337 р. Костянтин написав Шапуру листа, в якому закликає сасанідського імператора опікуватися своїми християнами. Дослідники вважають, що саме цей лист і зіграв негативну роль у долі Церкви Сходу.

Серед мучеників були католикоси Селевкії-Ктесифону і так званих царських міст, а також єпископи і вірні різних регіонів імперії. Особливе місце у пам'яті про ці трагічні події займають свідоцтва про мучеництво Мар Шим'уна Бар Сабба'е (спадкоємця Мар Папи) та його сестри Тарбб.

Підозрілість більшості сасанідських володарів до християн продовжувала грати роль у переслідуваннях при Йаздгарді І і Бахрамі V на початку 420 року. Коли Церква, після довгих переслідувань Шапура II, здобула мир, у столиці імперії, «Новій Селевкії», Вех-Ардаширі, почали скликати собори 410, 420, 424 років. На той час каталікосу (на соборі 410 р. було прийнято новий титул - патріарх) підпорядковувалися пгість провінцій, а саме:

1. Провінція митрополита Гонді-Шапура (Бет

Лапата) у Хузестані, літній столиці Сасанідської імперії.

2. Провінщя митрополита Нісівіна, сучасного

Нусайбіна, на турецько-сирійському кордоні, під владою якого знаходились північні єпархії, де сирійське населення змішувалося з вірменським.

3. Провінція митрополита Прат дМайшан,

пізніше Басра (південь сучасного Іраку).

4. Провінція митрополита Хдайав, навколо

Арбіда з підпорядкованими північними єпархіями, що розташовані у курдських горах, навколо Великого Заба.

5. Бет Гармай, провінція Гармайї з центром у

Карха дБет Слох (сучасний Кіркук).

6. Фарс, територія, яка сягала на півночі

сучасного Тегерана, а на півдні охоплювала персидський і арабський береги Персидської затоки.

Бурхливий розвиток християнської культури, яка була започаткована в Осроені, що увібрала культурні досягнення не тільки давньої арамейської спадщини, але й багатьох інших етнічних груп, призвів до появи славетної сирійської школи. Це була розгалужена мережа з центрами у різних містах (особливо в Селевкії-Ктесифоні), з училищами при монастирях і церквах, піклування про які завжди було і залишається особливістю Церкви Сходу.

Освіта у цих школах полягала, насамперед, у вивченні Святого Письма. У тлумаченні Біблії для східно-сирійської традиції характерною є історичність і конкретна образність.

З першої чверті IV ст. відомо про школу у Нісівіні, виникнення якої пов'язано з єпископом Мар Йакова та його учнем Єфремом Сириним (Мар Апрем Сурайа). Переказ розповідає, що (чррема було запрошено єпископом, що опікується навчальним процесом, завдяки його особливим здібностям щодо тлумачення Святого Письма.

363 р. є доленосним в житті Єфрема Сирина і Нісівінської школи. У наслідок минулих домовленостей Нісівін було передано Римською імперією Сасанідам. Єфрем оселився в Едессі, і це місто стає центром сиріиської освітянської традиції. Там навчались Нарсай - видатний поет, якого називали «Арфою Святого Духа», Бар-Савма - майбутній єпископ Нісівіна, Мана - в майбутньому єпископ Рев-Ардашира, що перекладав твори Феодора Мопсуестського сирійською мовою і сирійські книги персидською мовою (пехлеві).

У 373 році Єфрем помирає, але школа, яку він надихав, продовжує розквітати. У V ст. вона має вже світову славу під назвою «Школа персів».

Знаходячись на кордоні Римської і Персидської імперій, школи Нісівіна та Едесси стали центрами богословського обміну і полеміки Сходу і Заходу. Для Церкви Сходу ці школи були своєрідним каналом елліністичного впливу, а для Візантійської церкви вони все більше сприймалися як осередок єресі, у 489 р. за наказом імператора Зенона діяльність Школи персів була припинена.

Важливе значення для долі Церкви Сходу мали церковні собори, про які ми можемо дізнатися з надзвичайно важливого джерела, якім є збірка соборних документів під назвою Synodicon orientale (сирійською мовою - Сунхадос).

Собор 410 р. було скликано безпосередньо шахан-шахом Персії Йаздгардом І, але не за ініціативи єпископа Селевкії-Ктесифону (Ісхака), а від представника візантійського посольства миру між двома імперіями Марути, єпископа Міпарката (Мартирополіса), який також привіз листа, який надійшов до нього від «західних» єпископів: Порфирія Антіохійського, Акаки Алеппського, Пкіди Едесського, Євсевія Теллського та Акаки Амідського.

У той час, коли Церква Сходу переживала утиски та гоніння, у Римській імперії було проведено два собори всієї «екумени» - Нікейський (325 р.) та Константинопольський (381 p.), а також декілька помісних - Гангрський, Антіохійський, Лаодикійський. Це дуже важливий момент: у церковному контексті термін «екумена» відносився виключно до Римської імперії, і треба мати на увазі, що на «вселенські» (екуменічні) собори, про які повідомляють греко-римські джерела, збирались лише єпископи, що входили до Римської імперії. Скликались ці собори імператором, влада якого за межі імперії не розповсюджувалась.

Лист, який привіз Марута, разом з перекладом постанов Нікейського собору, який він зробив особисто, та стислою історією собору в Нікеї, було передано шаху, а після цього прочитано для сорока єпископів Церкви Сходу. Лист закликав до проведення трьох реформ:

1. Кожна єпархія повинна була мати тільки

одного єпископа, рукопокладення якого здійснено трьома другими і який повинен мати підтвердження єпископа Селевкії-Ктесифону (названого митрополитом і главою єпископів). Цей пункт було спрямовано на те, щоб покінчити з подвійною ієрархією у деяких містах, де один єпископ опікувався «полоном», тобто депортованим населенням, а інший -автохтонним християнським населенням.

2. Рекомендувалося встановити єдність

календаря, особливо в частині, що стосувалась дати Великодня (Пасхи).

3. Вимагалось прийняти Символ віри і канони

Нікейського собору.

Всі три пункти було затверджено собором. Наступний собор було скликано при Иаваласі І (знову за ініціативою «західного» єпископа, який був послом - Акаки Амідського) у 420 р. На цьому соборі знову були підтверджені канони «західних» соборів.

Головним результатом собору 424 р. було рішення про незалежність престолу Селевкії-Ктесифону від «західних» єпископів. Але вплив «Заходу» продовжувався з боку відомих шкіл. «Великий екзегет» Феодор Мопсуестський користувався в Едессі безумовним авторитетом. Під впливом його творів, що були перекладені сирійською мовою під керівництвом глави Школи Мар Кіори, з 420-х років (особливо у 430-ті) христологія у цих колах почала розвиватися у бік прийняття діофізитського характеру, у ній робився особливий наголос на досконалості як Божественної, так і людської природи у Христі. Але розходження у поглядах з «Заходом» відбувалося поступово, і Раввула, єпископ Едесси (412-439 pp.), що знаходився в опозиції, продовжував викладати разом з Івою, палким прибічником Феодора. Іва через деякий час змінив Раввула на Едесській кафедрі.

До учнів Іви належав і Бар-Савія, перс за походженням, яскравий представник сиріиської християнської культури. Завдяки своїм дружнім зв'язкам з шахом Перозом (457-484 pp.) він став єпископом Нісівіна і водночас отримав світську посаду керівника персидських прикордонних військ. Він переконав Пероза, що діофізити заслуговують більшої довіри. Після смерті Іви в Едессі (457 р.) він організував Академію у Нісівіні. Після остаточного закриття школи в Едессі у 489 р. Нірсавій, керівник Школи, з викладачами та студентами перейшов до Академії Нісівіни, яка починає переживати новий розквіт. Статут Нісівінської Академії є пам'яткою великої історичної цінності.

Засудження у 431 р. собором в Ефесі Константинопольського патріарха Несторія, продовжувача лінії Феодора Мопсуестського, викликало негативну реакцію у Церкви Сходу, а після вигнання прибічників Несторія з Візантійської імперії імператором Зеноном (474-491 pp.) та їх масової міграції до Персії, стосунки між Церквою Сходу та Церквою Східно-Римської імперії практично припиняються.

З цього часу, не дивлячись на те, що Церква Сходу ніколи не приймала вчення Несторія, яке лише частково співпадало з її власним богослов'ям, у християнському світі саме за нею на багато століть закріпилася назва «несторіанської». І лише в останні часи вчені і богослови прийшли до висновку, що віра Ассирійської Церкви Сходу співпадає з вченням IV Вселенського Халкидонського собору 451 р. Відмінність полягає лише в тому, що Церква Сходу офіційно користується термінологією, що є характерною для антіохійської богословської школи, згідно якої у Христі - дві природи («кьяне») і дві «кноме» (це сиріиське поняття не має грецького еквіваленту і означає конкретну індивідуалізовану природу, але не особистість). Ці дві природи і їх «кноме» з'єднані в одній Особі («Парсопа») Христа.

У VII-VIII ст.ст. Нісівінська Академія продовжує свою діяльність, але внаслідок розквіту чернецтва у таких центрах, як монастир на горі Ізла (на північний схід від Нісівіна), керівна роль у формуванні богословської думки перейшла до монастирів.

Одним з найбільш відомих ченців з монастиря на горі Ізла був Мпгаха-Зха. Через конфлікт з настоятелем Ізлинського монастиря Мар Баввою він засновує свій монастир у Дасенському окрузі. Саме там він написав Історію Церкви, яка складалась переважно з біографій єпископів (до VI ст.).

Переслідування Візантійською імперією тих, хто не прийняв рішення Халкидонського собору, призвели до того, що у Сасанідську імперію переїхало багато західних сирійців. Збільшенню їх кількості сприяли також військові кампанії Хосроя І (531-578/9 pp.)/ одним з наслідків яких було переселення на Схід великої кількості полонених. Все це спричинило високу активність західних сирійців на Сході. Достатньо згадати Йакова Барадея, «єпископа Едесси», та його співробітника Феодора, діяльність яких ми фіксуємо у II половині VI ст. 640 роком датується поява мафріанату -митрополії західно-сирійської Церкви на Сході. Завдяки західно-сирійським ченцям, на території сучасного північного Іраку виникли чисельні монастирі.

Початок VII ст. для Сасанідської імперії -період нестабільності і початку розпаду. Йаздгард III (632-651 pp.) - останній у переліку персидських шахів.

Історія Церкви Сходу персидського періоду не буде повною, якщо ми не розглянемо її місію на Схід. Переказів про діяльність ап. Томи (Фоми) в сиріиське поняття не має грецького еквіваленту і означає конкретну індивідуалізовану природу, але не особистість). Ці дві природи і їх «кноме» з'єднані в одній Особі («Парсопа») Христа.

У VII-VIII ст.ст. Нісівінська Академія продовжує свою діяльність, але внаслідок розквіту чернецтва у таких центрах, як монастир на горі Ізла (на північний схід від Нісівіна), керівна роль у формуванні богословської думки перейшла до монастирів.

Одним з найбільш відомих ченців з монастиря на горі Ізла був Мшиха-Зха. Через конфлікт з настоятелем Ізлинського монастиря Мар Баввою він засновує свій монастир у Дасенському окрузі. Саме там він написав Історію Церкви, яка складалась переважно з біографій єпископів (до VI ст.).

Переслідування Візантійською імперією тих, хто не прийняв рішення Халкидонського собору, призвели до того, що у Сасанідську імперію переїхало багато західних сирійців. Збільшенню їх кількості сприяли також військові кампанії Хосроя І (531-578/9 pp.), одним з наслідків яких було переселення на Схід великої кількості полонених. Все це спричинило високу активність західних сирійців на Сході. Достатньо згадати Йакова Барадея, «єпископа Едесси», та його співробітника Феодора, діяльність яких ми фіксуємо у II половині VI ст. 640 роком датується поява мафріанату -митрополії західно-сирійської Церкви на Сході. Завдяки західно-сирійським ченцям, на території сучасного північного Іраку виникли чисельні монастирі.

Початок VII ст. для Сасанідської імперії -період нестабільності і початку розпаду. Йаздгард III (632-651 pp.) - останній у переліку персидських птахів.

Історія Церкви Сходу персидського періоду не буде повною, якщо ми не розглянемо її місію на Схід. Переказів про діяльність ап. Томи (Фоми) в Індії дуже багато, але датою його прибуття на Малабарське узбережжя всі одностайно називають 52 рік. Свою проповідь він звертав насамперед до єврейського населення у Кочині, а потім вже до індусів. На шляху до Індії він заснував низку громад, з якими довелося стикнутися Мар Марію. Взагалі зв'язок між громадами «Церкви Персії» та «християнами Фоми» не викликає ніякого сумніву. У 345 р. християни Південної Індії звернулись до католикосу Церкви Сходу з проханням надіслати їм декілька священників. У відповідь на це до Індії прибула група переселенців з Персії, серед яких був єпископ Йосиф Едесський, чотири священика, декілька дияконів, і яку очолював «таємничий», як його називає Ж. М. Фіє, Тома Кінайа. Через два століття, у 553 р. мандрівник Косма Індікоплав свідчив про існування церкви «у регіоні, що називається Мале (Малабар), де вирощують перець», і додавав, що «у місці, яке має назву Калліана (Калікут) знаходиться єпископ, якого рукопокладено у Персії». Також він повідомляв і про церкву сирійського походження у Тапробані (Цейлон).

Ще далі на схід від Фарсу знаходилась відома митрополія Мерва (сучасні Мари, у Туркменістані). Історія появи християнства на цих землях пов'язана з ім'ям Бар Шабби, діяльність якого припадає на 242-272 pp.

Долі християнства у Середній Азії та Східному Туркестані тісно пов'язані з історією Церкви Сходу в Ірані. Про переселення іранських християн на Схід у наслідок гонінь Шапура II сповіщає вірменський історик V ст. Егіше. Аналогічні міграції були і при інших персидських шахах. Відома діяльність мервського митрополита Ілійї, якого називали «апостолом тюрків».

Рух на Схід християн Месопотамії та Ірану було тісно пов'язано з «Шовковим шляхом». Деякі з ефталітів (так званих білих гунів), що оселилися на кордоні сучасного Афганістану, вже на початку VI ст. прийняли християнство, можливо від вірмен. У 549 р. вони звернулись до католикоса Мар Авве (540-552) з проханням про хіротонію у єпископи одного місцевого священика. Є свідоцтва, що серед гунів, що мешкали на західному узбережжі Каспійського моря, розповсюдження християнства відбулося завдяки саме сирійцям.

У V-VI ст.ст. християнство з'являється у Согдіані. Історіографічна традиція Церкви Сходу приписує створення митрополії у Согді різним патріархам Церкви Сходу - Ахею (410-415 pp.), Шилі (503-523 pp.) та Ішойаву II (628-643 pp.). Під час католикосату останнього була створена митрополія у Самарканді.

Появі східно-сирійських місіонерів у VI ст. у Китаї передував достатньо довгий процес поступового проникнення на цю територію християнства, що стало наслідком виникнення торговельних колоній вздовж «Шовкового шляху». Про прибуття місіонерів Церкви Сходу до імператора династії Тан (618-907 pp.) у 635 р. відомо з джерела під назвою «Пам'ятка, [що нагадує] про проповідь світлого вчення Да Цинь у Китаї». Ця пам'ятка була встановлена у 781 р. при огорожі монастиря Церкви Сходу, що був заснований у 638 р. при китайському імператорові Тай-Цзуні (627-649), який дозволив його відкрити у західному районі столиці імперії. За наказом імператора з 635 по 638 pp. було зроблено переклад священних книг. Після цього він заявив, що дозволяє вільну проповідь нового вчення в імперії.

Інтенсивні стосунки були у східних сирійців і з арабами. На східному узбережжі Аравії було відомо на той час шість єпархій Церкви Сходу. Острів Сокотра (Сукутра), адміністративно підлеглий Ємену, у церковному плані знаходився у підпорядкуванні католикоса Церкви Сходу і приймав персидських (сирійських) священників. Князівство лахмідів під впливом східних сирійців прийняло християнство. У 595 p., коли стосунки католикоса з персидською владою загострились, він знайшов притулок у арабів Хіри.

У VI ст. ми фіксуємо існування в Ємені єпархії Церкви Сходу. Була єпархія і у Катарі (саме звідти вийшов відомий східно-сирійський християнський діяч Дадішо Катарський (Дадішо Катрайа). З Катару має походження і видатний святий Церкви Сходу Мар Ісхак-Ісаак Сірин.

Завдяки місіонерській діяльності ченця Раббана Петйона (помер у 447 р.) і Мар Сави, «вчителя народів», християнство розповсюджувалось у горах Центрального Курдистану. Найбільш давні церкви у цьому району датуються IV-V ст.ст.

Церква Сходу у період Арабського халіфату (651-1258 pp.)

З середини VII ст. почалася арабська навала. 637 р. відомий як рік завоювання царських персидських міст, а у 651 р. арабам підкорився увесь Близький Схід. Імперія Сасанідів стала лише частиною могутнього Арабського халіфату. Джерела свідчать, що християни, іудеї та зороастрійці були привілейованими релігійними спільнотами у цій новій імперії. Про Мухаммада зберігся переказ, що серед його вчителів був християнин Сергій Бахіра. Про католикоса Ішойаву II (628-643 pp.) розповідали, що він особисто бачився з Мухаммадом і отримав від нього грамоту, що давала християнам Церкви Сходу особливі привілеї. Ці привілеї підтверджував халіф Умар І (634-644 pp.), а халіф Алі, начебто, видав грамоту з подякою за надання допомоги у вигляді постачання продуктів харчування для його армії. Але все ж таки податкова система для християн була більш тяжкою (за виключенням ченців та єпископів, які рішенням халіфу не оподатковувались). Християни повинні були носити спеціальний одяг, наприклад, особливий пояс (зуннар), не їздити на коні (тільки на віслюці або мулі) і не носити зброї. Заборонялося будувати нові церковні споруди, але ця заборона не була дуже суворою (зафіксовано будівництво церков у період з VII по XII ст.).

Традиційна освіченість християн Церкви Сходу серйозно допомогла їм у перші століття після арабського завоювання зберегти значний вплив у новому суспільстві. Відомі центри у Нісівіні, Гонді-Шапурі та Мерві продовжували розквітати і забезпечувати лікарями, вчителями, перекладачами, писарями не тільки халіфат, але й інші країни Азії. Багато християн займало офіційні посади при халіфі. їх активна участь у житті еліти і розвитку нової цивілізації була наслідком дійсної поваги з боку влади до високого рівня їх культури. Філософи, історики, філологи, поети з християнського середовища ставали вчителями арабів. Так, ал-Ахтал був серед палацових поетів халіфа Абд ал-Маліка (685-705 pp.).

750 p. - рік приходу до влади династії Аббасидів, що була заснована Абу-л-Аббас Абд Аллахом, в наслідок чого центр мусульманської імперії змістився на схід, до Багдаду. З цим було пов'язано і перенесення у нову столицю патріаршого престолу при відомому католикосі Тимофії (Тіматеос) І. Практично протягом всього халіфату Мансура (754-775 pp.) не було жодного утиску християн. Політика активного халіфа Махді (775-785 pp.) була достатньо жорстокою, але саме під час його володарювання у Багдаді було побудовано собор Церкви Сходу.

Протягом царювання Харуна ар-Рашида (785-809 pp.) починається активна еміграція християн на «Захід», до Візантії, і зростає напруга по відношенню до Церкви Сходу. Але це не заважало сирійському християнину Гавриїлу бути особистим лікарем халіфа.

У 830 р. халіф Мамун (813-833 pp.) заснував у Багдаді університет Дар ал-Хікма (Дім Премудрості), більшість викладачів якого були християнами, а ректором - видатний вчений Хунейн ібн Ісхак (809/10-877 pp.), чудовий знавець грецької, сирійської та арабської мов, перекладач медичної і філософської літератури, продовжувач справи Сергія Решайнського, лікаря, представника західно-сирійскої культури.

Протягом халіфату Мутаваккіла (846-861 pp.) спалахи репресій продовжувались (і знову -особистий лікар халіфа був християнином).

Після арабського завоювання серед християн виділилась ще одна спільнота - мелькіти. Це були сиріиські християни, які під грецьким впливом створювали окремі громади, що у V ст. заявили про свою відданість Візантійській Церкві, звідси і пішла їх назва - мелькіти, що означає «царські», тобто прибічники візантійського імператора. Вони навіть створили свою літературну традицію. До IX ст. значна кількість громад мелькітів перейшла на арабську мову.

При католикосі Саврішо III (1057-1072 pp.) була видана постанова, за якою йому повинні були підкорятися єпископи як західних сирійців, так і мелькітів. Водночас Церква Сходу була під суворим контролем влади: з 987 р. католикос, навіть при відсутності згоди єпископів, затверджувався і підтримувався халіфом. Патріарх західних сирійців також отримував грамоту від правлячого халіфа, але з 912 р. йому було заборонено обирати своєю резиденцією Багдад. Угода 1142 р. між католикосом Абдішо III і мафріаном Діонісієм послабила напругу між двома церквами.

Розповсюдження християнства зусиллями Церкви Сходу в інших країнах продовжувалось і після заснування халіфату. На території Туркестану їй довелося вступити у боротьбу з маніхейством, яке у 764 р. стає державною релігією Уйгурського каганату. Але деякі тюркські володарі ставали християнами. У VIII ст. Церква Сходу завдяки зусиллям католикоса Тимофія І (780-823 pp.) розгортає свою місію в киргизькому степу.

З ім'ям католикоса Ілії III (1176-1190 pp.) пов'язано заснування митрополії в столиці гурханів Кашгарі. Наприкінці VIII ст. Мар Тіматеос поставив митрополита для «країни тюрків» з резиденцією у Самарканді.

На початку XI ст. (бл. 1007 р.) християнство приймають монголомовні кераїти, а в XII ст. християнами стають наймани, а також тюркські народи - онгути, гузи, чігілі. Успіх проповіді серед кераїтів дав поштовх для створення відомої легенди про «Царство пресвітера Іоанна».

Согдійці і тюрки з IX ст. використовували сирійську писемність; богословська і медична література була відома як в оригіналі, так і в перекладі.

У листах патріарха Тимофія І згадується також Тібет, куди він у 792-793 pp. планував призначити митрополита. З деяких джерел відомо, що китайський генерал, перс за походженням і християнин вірою, А-хо-хам, тобто Авраам, був призначений між 656 і 661 pp. володарем тібетських племен. Він навчив їх християнській вірі.

Найбільшого розквіту в Китаї Церква Сходу переживає при імператорі Су-цзуні (756-762 pp.), коли у Північно-Західному Китаї було відкрито низку нових монастирів: чотири у Чан'ані, один у Лояні, чотири в Силу ані і Ліньу. Патріарх Тимофій І призначив єпископа Китая митрополитом. Але у середині IX ст. гоніння на християн, буддистів і маніхеїв практично знищили в цій країні Церкву Сходу. Вона буде відроджена тільки у XIII ст., при монголах.

Період монгольського завоювання (1258-

1405 pp.)

Хулагу-хан, брат Хубілая (1260-1294 pp.), останнього з монгольських каганів, був засновником династії іль-ханів (тобто західних ханів) у регіоні від Чорного моря до Афганістану (1258-1260 pp. - володар західних провінцій; 1260-1265 pp. - іль-хан). Його мати, Саркутані Багі, і дружина, Докуз Хатун, цариця кераїтів, були християнками. Сам він був відомий негативним ставленням до мусульман. Тому, вважають дослідники, він і виступив на Захід, зруйнував стіни Багдаду і вирізав тисячі його мешканців за винятком християн. 1258 р. став роком падіння Аббасидського халіфату. Палац халіфа Хулагу передав католикосу Церкви Сходу. Все це стимулює діяльність Церкви Сходу на всіх територіях, які були захоплені монголами. Своє відродження у XIII ст. вона переживає і в Китаї при монгольській династії Юан. Є свідоцтва, що Хубілай-хан намагався створити пільгові умови для християн.

Католикос Мар Динха І (1265-1281/82 pp.), видатна фігура того часу, багато робить для церковної місії. Його справу продовжує католикос Мар Яб-Алаха III (1283-1318 pp.), який встановив досить добрі стосунки з ханом Аргуном (1284-1291 pp.).

Церква Сходу розповсюджує свою місію навіть до Японії.

Але на початку XIV ст. починають спалахувати періоди утисків і агресії проти християн. Під час переслідувань у 1310 р. в Арбілі їх загинула велика кількість. Сам Мар Яб-Алаха III дивом залишився в живих.

Епідемія чуми 1348 р. ввійшла в історію як символ цієї епохи. Церква Сходу була дезорганізована, зникають цілі єпархії. Імена патріархів цього періоду і терміни їх католикосатів не відомі.

Наприкінці XIV ст. у Персію і Месопотамію приходить Тимурленг (Тамерлан). У 1392 р. він захопив Багдад і Діярбакр.

Османський султанат, що активно завойовував нові території у XV ст., також продовжував знесилювати Церкву Сходу. Перекази

стверджують, що у XV ст. регіон впливу Церкви скоротився до району гір Хаккярі.

Період виживання Церкви Сходу у горах північного Іраку (1405-1914 pp.)

Патріарший престол, що був у Мосулі, з закінченням католикосату Мар Шимуна IV Бассіді (1437-1497 pp.) було перенесено у Гзірту (Джазират ібн У мар), а на межі XV та XVI ст.ст. у монастир Раббана Хорміза, що поруч з Алкошем. Християнське населення, що зберігалося тут з давнини, збільшилось за рахунок нових переселенців.

У 1512-1520 pp. османи на чолі з Селімом І підкоряють східну Анатолію і Сирію. У 1516 р. вони приходять в Атур, область Мосула. У відповідності з домовленостями, що були досягнуті у 1555 p. з сефевідами, Курдистан стає частиною Османської імперії, а Азербайджан зберігається за Персією. У цей період християни заселяють регіон, що є прилеглим до Урмійського озера. Список єпархій 1652 р. свідчить про існування там вже чотирьох митрополій.

Султанат Османської імперії в якості системи взаємодії з християнами та іншими

немусульманськими громадами запровадив інститут міллетів (від сирійського милта - «слово», тобто «народ». Через арабську воно перейшло до турецької мови і набуло значення «конфесія», «релігійна спільнота»). Це був аналог арабської системи ахл ал-зимма: зв'язок держави з релігійними спільнотами здійснювався через їх керівника. Але стосунки з владою, в особі емірів, у Курдистані у Церкви Сходу склалися досить специфічно. Ассирійці (атурайє - самоназва мешканців давнього Атура) розповсюдили своє найменування на всіх східних сирійців. Досі не відомо, чи є це точним з точки зору етнологи. Дослідники стверджують, що населення Месопотамії було сумішшю великої кількості етносів. Але без відповіді залишається питання: де продовжили своє існування нащадки давніх ассирійців і чому саме область Мосула засвоїла ім'я давньої імперії.

Ассирійці засвоїли прийнятий у курдів клановий громадський устрій. Основних племен, до яких належала більшість населення, було шість: Джілу, Нижнє Тйарі, Тхума, Діз, Баз, Верхнє Тйарі. Главою кожного племені був малек, який обирався на все життя, з дозволу католикосу. Ті ассирійці, що жили у гірських районах, de facto незалежні, отримають згодом назву аширатте («вільні», від араб, ашира - «плем'я», «клан»), а ті, хто був підкорений османською владою, отримають назву райатте («підкорені», від араб, раійа - «паства»).

Що стосується Церкви Сходу, то назву Ассирійська вона отримала лише наприкінці XIX ст. у 1886 p. це ім'я, завдяки ініціативи архієпископа Кентерберійського Бенсона, було прийнято західним світом, а офіційний додаток його до назви Церква Сходу відбувся лише у середині XX ст. і був скорегований при сучасному патріархові Мар Динхі IV.

Між курдами і ассирійцями встановилася дружня атмосфера, і Церква Сходу здобула відносний спокій. Але період руйнації та ізоляції негативно вплинув на Церкву в цей період її історії. Церковна самосвідомість починає зближуватись з національною, розквітають народні вірування, магічні елементи стають частиною духовного життя.

У першій половині XV ст. католикосат Церкви Сходу стає спадковим. Це також було проявом відродження родової свідомості. Новий католикос тепер повинен був обиратися з родини попередника, бет абуна, переважно це був небіж патріарха. У 1450 р. католикос Мар Шимун IV Бассіді вирішив призначити свого спадкоємця як натора дкурсйа, «блюстителя престолу», і встановив особливе положення - назірат, згідно якому майбутній спадкоємець ніколи не повинен їсти м'ясо. Не їсти м'ясо повинна була і його мати під час вагітності. Пізніше було встановлено звичай, згідно якого сестра майбутнього патріарха таколс дотримувалась певних обмежень в їжі і присвячувала своє життя служінню майбутнього обранця.

Але у 1551 р. такий порядок спровокував реакцію, коли Мар Шимун VII Бар Мама (1538-1551 pp.) призначив своїм спадкоємцем хлопчика восьми років. Група єпископів, що була незадоволена діяльністю католикоса, зібралась у Мосулі і обрала католикосом священика Йоханнана Сулаку, настоятеля монастиря Раббан Хорміза. За рукопокладанням звернулись до Риму, де Йоханнан у 1552 р. був прийнятий Папою Римським. Його розпитали про віру і руко поклали як «патріарха східних сирійців», при тому, що Шимун Бар Мама найменувався як «патріарх Вавилонії». З цього періоду з'являються дві ієрархічні лінії: традиційна, спадкова, що мала престол у монастирі Раббан Хорміза і яка була представлена у 1551 р. спадкоємцем Бар Мами Мар Шимуном VIII Динхою (1551-1558 pp.) (у 1558 р. його змінює Мар Ілійа VI (1558-1576 pp.) і всі його спадкоємці до 1804 р. мали ім'я Ілійї, тому ця лінія іноді зветься «лінією Ілійї»), та лінія, що перебувала в єдності з Римом, виборна, яка мала свій престол у Діярбакрі, Сеерті, Салмасі та в урмії. Остання у 1681 р. була змінена іншою лінією, що брала початок у Діярбакрі у наслідок унії, що підписав Іосиф І, але після посвячення папою Пієм VIII Йоханнана Хорміза, митрополита Мосула, колишнього представника традиційної лінії, як «Халдейського патріарху Вавілонії», вона була розчинена заснованою у 1830 р. «Халдейською Церквою». Спадкоємці Йоханнана Хорміза мали резиденцію у Мосулі, а потім у Багдаді. Зараз ця церква представлена «Халдейським» патріархом Рофаелєм І Бідавідом.

Лінія Сулакі у 1662 р. була представлена Мар Шимуном XIII Динхою (пом. у 1700 p.). Він у 1672 р. розриває стосунки з Римом і відроджує традиційну спадковість патріаршої влади. З вірними він пішов у курдські гори, де розташувався у селищі Кудшанис (Кочанис).

Лінія Мар Шимуна VIII Динхі, що розташовувалась у монастирі Раббан Хорміза, після 1804 р. зникає.

До 1835 р. території традиційної і Халдейської церков майже не стикались. Халдейський патріарх Иоханнан VIII Хорміз розташовувався у Мосулі, а його вірні мешкали переважно на північ до курдських гір і на північний захід, поруч з Діярбакром і Сеертом. У нього в підпорядкуванні перебував єпископ Салмаса у Персії. Кафедра Мар Шимуна XVII Аврахама (1820-1861 pp.) знаходилась у Курдшанисі. До його території належали гори Хаккярі, а на сході - регіони Гавара і Шамсдіна в Туреччині, Тургавара і Маргавара в Персії та околиці Урмії. Всього єпископів традиційної Церкви було близько 20, троє чи четверо з яких -митрополити.

Поява у XIX ст. на Кавказі Російської імперії вважалась багатьом ассирійцям як надія на незалежність і порятунок від османського іга. 25 березня 1898 р. в Олександро-Невській лаврі у Петербурзі відбулася церковно-політична акція -«приєднання» до православ'я 8 тисяч «сіро-халдейських несторіан» Ірану на чолі з єпископом Сіпурганським Мар Іоной. Але практично нічого не було зроблено для допомоги Церкви Сходу.

Період еміграції та діаспори (з 1914 р.)

З початку Першої світової війни починається новий період страждань та поневірянь для ассирійського народу і Церкви Сходу. Втягування ассирійців, які мріяли про звільнення від османського іга, у військові дії спровокувало страшний геноцид з боку турецької влади. Десятки тисяч ассирійців емігрували на Кавказ і до Російської імперії, де приєдналися до тих ассирійців, які переселилися протягом XIX ст. Але більша частина підкорилась британському контролю і була інтернована до табору біженців Бакуба в Іраку на кордоні з Іраном, на північ від Мосула.

До самого кінця війни католикоса Мар Шимуна XIX Бінйаміна оточувало шість ієрархів: митрополит Шасдіна і області Рустака Мар Йосиф (Йосеп) Хнанішо, малабарський митрополит Трішура Мар Авімалек Тіматеос, Мар Ілійа, єпископ Алкоша, Мар Зейа Саргіс, єпископ Джил і База та Мар Йавалаха Варварський.

Дата добавления: 2015-12-01