Каганат жужанів (350 - 555).

Генезис жужанів дещо нагадує походження кулів. У смутні часи посухи й розвалу імперії сяньбі в степах блукало багато вибитих із життя людей, які постійно ворогували за вкрай обмежені природні ресурси (воду, пасовиська, переліски тощо), проте в ІV ст. природа стала милостивішою до степняків, а спільна праця й спільні вороги (могутні табгачі) з'єднали їх. Туди ж тікали невільники від панів, дезертири із армій, голодні селяни від податків тощо. Всіх їх змушувала єднатися злиденність життя та незахищеність від воєнних нападів.

Засновником жужаньської спільноти був Югюлюй - колишній раб, що служив у сяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за якусь провину. Рятуючи своє життя, Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір, де, зібравши близько сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив фундацію степового політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя Гюйлюхой, під проводом якого жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам табгачам і за 30 - 40 років кривавих зіткнень поставили під свій контроль увесь степ від Алтаю до Кореї.

Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись, таким чином, на своєрідну публічну владу - соціальний прошарок, функцією якого стало професійне виконання владницьких державно-політичних повноважень у відриві від безпосереднього виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ зробив крок в епоху кочових держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу назву орда. Що ж до степових виробників, які не бажали ризикувати життям у війнах за владу, жили по-стародавньому родами й племенами та заради спокою платили жужаням ренту-податок у формі данини, то їх називали телесцями. Так вони й уживалися: телесці жужанів годували, а жужані за них воювали, улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок, боронили кордони - отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції. Очолював жужанів каган (“великий хан”), якого обирали на все життя, мовою залишилася протомонгольська сяньбійська. Орда поділялася на військово-територіальні округи (по 1000 жужаньських вояків у кожному), а її мілітаризовані закони передбачали нагороду за хоробрість і смерть за боягузтво в бою. Писемності жужані не мали, а рахували зарубками на дереві або кульками з овечого кізяка.

Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську імперію Вей (398 - 534), і в 391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнали полонених “дикунів” до Північного Китаю для посилення власної кінноти. Та жужані не для того тікали раніше на волю, щоб знову служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а їхнім союзником стало князівство Хесі - хуннська держава Західного Китаю, реліктовий залишок постцзіньської епохи варварських навал на “Піднебесну”. Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів отаман Шелунь - високоосвічена людина, математик і астроном. Вирізавши колабораціоністів, жужані повернулися в степ, поновили владу над телесцями й відновили каганат від Кореї до озера Лобнор.

Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набіг на околиці табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту розграбувало їх. Подальші жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А от жужаньським союзникам - хуннам Хесі - не пощастило: у 439 р. їхнє князівство було знищене вейцями. Останнього хесійського князя Муганя полонили й стратили, і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з родом Ашина (“Вовк”) утекли до своїх союзників жужанів. Осівши на схилах Алтаю (багатих металевими рудами), вони освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю. Зрештою, змішавшися з місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів (“давніх тюрків”).

Змішання вимираючих хуннів з місцевими родами породило тюркютів (тюрк - “сильний, міцний”), які були “чистими” монголоїдами, розмовляли давньотюркською мовою (що відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови давніх русичів) і спочатку ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та виплавляючи для них залізо. Над степом жужані панували майже два століття, але існування їхньої розбійницької хижацької орди трималося лише на воєнних перемогах, а перемоги не бувають вічними.

У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престол зійшов агресивний каган Доулунь (“людина жорстока, схильна до вбивств”2), який мріяв відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним. Проти тирана повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис. телеських шатрів утекли на захід і створили в долині Іртиша власну державу Гаогюй, або ханство телеутів (так їх назвали, щоб відрізняти від телесців, що залишилися під жужанями). Додала жужаням проблем і масована буддійська пропаганда согдійських та індійських місіонерів, яка спричинила ідейний розкол у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо вона була їхнім єдиним джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вей, у 540 р. жужані титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутів, але це був останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли тюркюти.

Великий каганат тюркютів (552 - _651). У 551 р. тюркютський лідер Бумин звернувся до жужаньського кагана Анахуаня з проханням віддати за нього заміж ханську дочку, але дістав грубу відмову.

Каган зухвало заявив: “Ти мій плавильник, як ти наважився зробити мені таку пропозицію?”3

Банальний династичний конфлікт васала й сюзерена Бумин використав як привід для прямої конфронтації. Зарізавши жужаньського посла, він у 552 р. напав на жужанів і розбив їх. Убитий горем Анахуань заподіяв собі смерть. До 555 р. з жужанями було покінчено. Остаточно завершив справу черговий тюркютський хан Кушу, який прийшов до влади після кількох загадкових смертей своїх родичів і про якого писали, що він був твердим, хоробрим, розумним і войовничим. Почалися масштабні тюркські завоювання.

Тюркюти мали вдосталь заліза, вміли непогано його обробляти і створили латну кінноту з вершників, закованих у залізні обладунки з голови до кінських копит. Таким “броньованим” воякам було важко воювати в горах або штурмувати укріплені міста й фортеці, але в степах, на голій рівнині у тюркютів не знайшлося конкурентів.

Ніхто не міг витримати удару закутої у броню тюркської кавалерії, і через три роки весь степ від Каспійського й Чорного морів до Кореї та Маньчжурії підкорився каганові Кушу. Та не лише зброя стала джерелом тюркютської могутності. Успадкувавши структуру ординської державності, тюркюти не тільки зайняли в системі степової імперії колишнє місце жужанів, а й врахували сумний досвід своїх попередників.

Більшість людей воювати не любить і натомість віддає перевагу торгівлі, потреба в якій існувала завжди. Заходу з давніх часів бракувало шовку й прянощів, а до Китаю надходили товари з Середньої Азії та Ірану, Вавилонії й Аравії, Сирії та Єгипту, Малої Азії та Європи. Тож для вирішення проблем обміну купці проторили від Чан'аню через Согд (Середня Азія) та Іран до Константинополя “Великий шовковий шлях”, подорож яким потребувала більше як 230 діб. Спочатку хазяїв у степах було багато, й торгівля залишалася заняттям хоча й вигідним, але вкрай небезпечним, та після об'єднання всіх степовиків тюркютами согдійські купці відчули себе як у раю й боготворили кагана за спокій на шляхах.

За цих обставин навіть помірковані митні збори озолотили орду тюркютів, а якщо згадати, що данину каганові платили телесці степу, кидані й хі з Маньчжурії, тохарці й турфанці зі Східного Туркестану, приуральські угри, прикубанські утургури, лісовики Саян і Алтаю, а з часом і роздроблений Китай, то не дивно, що в іноземних послів очі лізли на лоба від ханських багатств.

Чверть століття тюркютський бойовий прапор роду Ашина (на якому красувалася вовча голова) змушував сусідів схилятися в покорі. Податкові надходження у формі поборів, воєнна здобич і мито добре годували тюркютську орду, а весь “вовчий етнос”, як раніше жужані, став своєрідною державно-політичною надбудовою над залежними народами. Тюркюти майже перестали жити власним виробництвом, що засвідчує тогочасна приказка: “Немає тюрка без тата” (“землероба, виробника, поневоленого”).

Зайвим для тюркютів торговельним посередником, який додатково накручував ціни на шовк, виявилась держава ефталітів - памірських горян не відомої до кінця етно-мовної належності. Крім того, в минулому ефталіти були союзниками жужанів (заклятих тюркютських ворогів), тому тюркюто-ефталітське зіткнення було неминучим. На біду горян, вони вже воювали на двох фронтах (з Індією, яку намагалися поневолити й пограбувати, і з сасанідським Іраном). Тюркюти спробували укласти з Сасанідами союз, але в 560 р. ханське посольство, яке направлялося до Ірану, ефталіти вирізали - і почалася війна.

У 562 р. ефталітів розбили перси, а 565 р. в грандіозній битві біля Несефу (сучасний Карши), яка тривала 8 діб (!), тюркські кінні латники зім'яли піхоту горян. Середня Азія остаточно підпала під владу тюркютів, а залишки розбитих ефталітів розбіглися по Ірану та Індії.

Релігією тюркютів залишалося язичництво, але своєрідно-синкретичне, що складалося з трьох віронашарувань. Світотворцем вони вважали світового бога Тенгрі (Вічне Небо), еманація котрого - Сонце - через своє проміння керує світом. Витоки цього вірування коренилися в мітраїзмі - культовій системі стародавньої Середньої Азії. Крім Тенгрі, кожен тюркютський рід мав свого бога-покровителя - коріння цих вірувань, мабуть, лежало в системах сибірського анімізму. Нарешті, невід'ємним елементом суто кочового прототюркомонгольського походження був тотемізм: своїми першопращурами тюркюти вважали хуннського царевича й вовчиху (тому-то їхні чорні бойові стяги прикрашала золота вовча голова). Степняки вірили також у безсмертя душі, загробне життя й практикували жертвопринесення (в тому числі й людські - полоненими).
_ Синкретизм елементів мітраїзму, тотемізму й анімізму являв собою офіційний культ Тюркютського каганату, але поряд із ним легально процвітав на грунті марновірства й забобонів шаманізм - чаклунство, магія, наведення порчі, вигнання злих духів, гіпноз, телепатія, близьке (іноді псевдосексуальне) спілкування з духами тощо. Однак запозичений із Маньчжурії шаманізм залишався чужим для тюрків віруванням. Шаманів (яда) не допускали до офіційних церемоній, але степняки користувалися їхніми послугами для залагоджування конкретних життєвих справ: навести чи зняти порчу, повернути коханого, вилікувати хворобу тощо.
_ Державний устрій каганату передбачав лествичну систему наслідування каганського престолу в роді Ашина: від старшого брата молодшому, після чого каганами могли ставати (за тією ж схемою) діти лише тих Ашина, які побували на престолі.

Політична роздробленість Китаю давала змогу тюркютам легко викачувати з нього данину щорічно, але такий стан речей ніяк не влаштовував китайців, і 581 р. в “Піднебесній” зародився націоналістично-конфуціанський смерч (династія Суй), а до 589 р. весь Китай об'єднав войовничий імператор Ян Цзянь. Почалися криваві тюркюто-китайські війни.

Імперія Суй спрямувала проти степняків армії в десятки тисяч вояків, хитру дипломатію, підкуп, шпигунів - і досить швидко досягла результатів. Коли в 597 р. спалахнула чергова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана діяла зрадницька прокитайська партія, на користь якої говорили китайські шовк і золото. Крім зрадників-тюркютів (очолюваних Жангаром) проти кагана повстали деякі телесці (зокрема, племена кібі й сеяньто), і, не витримавши боротьби на трьох фронтах, Великий каганат тюркютів поступово розпався на антикитайський Західний (його підтримували грішми согдійські купці) та Східний (в якому перемогли китаєфіли), а звичай степової кривавої помсти доконав кочову єдність.

Доля цих каганатів була різною.

Жангар повівся як типовий васал. Навіть тюркський одяг і закони він збирався замінити китайськими, та суйці відмовилися від таких привабливих для Китаю, але скороспіло-небезпечних новацій. Зате у війнах за розширення китайських володінь східні тюркюти зарекомендували себе вірними союзниками “Піднебесної” імперії. Проте син Жангара Дугі був честолюбнішим аніж його батько, і в момент кризи імперії Суй, ставши каганом під титулом Шибір-хан, звільнився від обтяжливого протекторату. Східні тюркюти розорили Північний Китай набігами і завоювали Тогон, Гаочан, підкорили монголомовних киданів і шивей (прототатар).

Така поведінка стурбувала Китай, і нова династія Тан поспішила ліквідувати Шибір-хана: в 620 р. каган несподівано помер при загадкових обставинах. Перед смертю східнотюркський володар бачив кривавий дощ та кривавий сніг, потім уночі він почув таємничі звуки і врешті-решт “віддав богам душу”.

Останнього удару східним тюркам завдав великий танський імператор Тай-цзун (Лі Шимінь, 626 - 649), який спрямував проти тюркютів шість армій та ініціював у тилу каганату антитюркютське повстання телесців (байирку, бугу, тонгра, сі, татаб). У 630 р. розчавлений ворогами каганат східних тюркютів перестав існувати, а останній їхній каган Кат Іль-хан потрапив у полон, де “був задумливий та сумний, співав сумних пісень й проливав сльози”4. В 634 р. Кат Іль-хан помер з туги й був спалений за тюркським поховальним ритуалом у Чан'ані. Решту степняків (із них 190 тис. тюркютів) Тани приєднали до імперії політикою “довгого налигача” (даючи кочовикам шовк, зерно та прикраси в обмін на їхню покірність і військову службу).

Строкатішою й різноманітнішою виявилася історія каганату західних тюркютів. Ця держава підкорила землі від Семиріччя до Волги й Кубані. Хоча етнічні тюркюти (у порівнянні з іншими місцевими народами) на неозорих теренах Заволжя й Казахстану становили явну меншість, через ці землі пролягав прибутковий “Великий шовковий шлях”, з якого жили й багатіли согдійські купці. Політична стабільність гарантувала караванам спокій на дорогах, тому жируючі на транзиті торгаші Согду щедро фінансували кагана. Завдяки їхній підтримці династія Ашина беззмінно посідала ханський престол десятиліттями, проте інші кочові племена також мріяли поживитися за владний кошт: у 604_р., скориставшися тим, що тюркютський хан був малолітнім (він ще не вмів ходити), гегемонію в каганаті (під виглядом регентства) захопило тюркське плем'я дулу, чий вождь Таман проголосив себе регентом.

Таман виявився жадібним і недалеким володарем. Довго не роздумуючи, він наказав грабувати каравани. Согдійських купців це аж ніяк не влаштовувало, а оскільки тюркютів на заході степу було мало, то свої невичерпні фінансові можливості “бізнесмени Великого шовкового шляху” використали для підтримки іншого тюркського племені нушибі - й у 612 р. владу дулу ліквідували. Таман утік до Китаю, де невдовзі загинув. На троні Західно-Тюркського каганату залишилися вихідці з роду Ашина, але реальним гегемоном степової імперії стали нушибі, які створили сприятливі умови для транзитної караванної торгівлі. Союзниками Західного каганату стали танський Китай (для якого збільшення експорту шовку відкривало широкі можливості для завезення популярних західних товарів - цукру, наркотиків, килимів, вина тощо) та Візантія (зацікавлена у збільшенні шовкозакупок, бо за шовк “ромеї” наймали “варварів” служити у візантійській армії), а супротивниками - східні тюркюти, авари (вороги Візантії) та перси (які як монополісти-посередники хотіли максимально підвищити ціни на шовк, а як вороги Візантії - обмежити обсяги торгівлі, бо від кількості шовку прямо залежала військова міць “Східної Римської імперії”), а також Тогон (який боявся агресії з боку Танів і західних тюрків).

У 626 р. спалахнула грандіозна війна, яку по праву можна назвати “світовою війною” VІІ ст. Перси й авари облягли Константинополь, східні тюркюти вдерлися до Китаю, а західні тюрки атакували сасанідський Іран, але повної перемоги не здобула жодна коаліція. “Ромеї” не дали можливості аварам і персам об'єднатися (зірвавши форсування Босфору) - облога провалилася. Східні тюркюти, злякавшися танської могутності, уклали з Китаєм мир і відступили в степ. Невдовзі Тай-цзун (Лі Шимінь) розгромив каганат східних тюркютів, західні тюрки, пограбувавши Грузію і Вірменію, загрузнули у внутрішніх чварах дулу й нушибі, а візантійський імператор Іраклій уклав зі знедоленим Іраном сепаратний мир, боячись залишитися з персами й аварами наодинці.

Усобиці підточували Західно-Тюркський каганат, і 635 р. каган Ишбара Толіс-шад зважився на глобальну політичну реформу. Посада тюркютського хана остаточно стала номінальною, а по п'ять вождів з дулу й нушибі отримали по стрілі (як символу влади), титули шад (“принц”) і утворили державну раду для керівництва конфедеративною державою “десятистрільних тюрків”, проте чвари між кровними ворогами (дулу й нушибі) від цього не стишилися, а інші степові племена (карлуки, ягма, кипчаки, басмали, чуюе, чумі, шато) виявили невдоволення тим, що їх позбавили влади в каганаті. Смути й усобиці стали звичним явищем у політичному житті імперії західних тюрків, і навіть согдійське золото не змогло примирити запальних степняків (кривава помста!).

Занепадом тюркютських каганатів спробувало скористатися тюркомовне плем'я сеяньто, яке прагнуло перебрати на себе роль степового гегемона, та його хан Інань переоцінив свої сили. В 641 р. орда сеяньто спробувала напасти на Китай, але на півдні пустелі Гобі нападників зустріли вірні танцям тюркюти. Незабаром на місце боїв прибула танська гвардія, і в грудні 641 р. на р. Ночжень орду сеяньто було розгромлено. При відступі через Гобі від голоду й жахливих морозів загинуло до 80 % нападників, а решту сеяньто наприкінці 646 р. добило тюркомовне плем'я уйгурів.

Господарем Степу від Тихого океану до Каспію стала імперія Тан, і лише Хазарія (гирло р. Волга), куди, рятуючися від танських військ, утекли найнепримиренніші тюркюти, вистояла. У 651 р. “десятистрільні тюрки” підкорилися Китаю. В тому ж році імперія Сасанідів упала під ударами арабів-мусульман, а Хазарський каганат здобув повну незалежність, причому на престолі Ітіля (хазарської столиці) опинився хан із прийшлого роду Ашина.

Хазарський каганат (651 - 966). Хазари - кавказьке плем'я, батьківщиною якого вважаються низини Тереку й Волги. Проблема їхньої етномовної ідентифікації залишається нерозв'язаною. Жили вони родами й племенами, займалися виноградарством і рибальством, а також скотарством та полюванням у багатих дичиною заростях і луках заплави рік Волга й Ахтуба.

Корінна хазарська релігія мала надзвичайно строкатий характер язичницької мішанини. Вони “приносили жертви вогню й воді, шанували деяких богів шляхів, також місяць і всі творіння, котрі в очах їхніх здавалися дивними. Вони влаштовували... дикі танці й битви на мечах у голому стані... Серед безлічі божеств найбільшою повагою був оточений Тенгрі-хан - дивовижний величенний герой, бог неба й світла. Йому присвячували дерева (дуби), будували капища, приносили в жертву коней, кров'ю яких поливали священні дерева, а голову й шкуру вішали на сучки”5.
_ Антропологічні характеристики хазарів належали до грацільного типу кавказької раси великої європеоїдної раси.

В VІ ст. хазари майже без опору підкорилися тюркютам, оскільки данина, яку вимагали кагани Ашина, виявилася необтяжливою для їхньої багатої економічної бази, а панування могутніх тюркютів гарантувало їм захист від будь-яких ворогів. Проте завоювання сасанідського Ірану й розгром квітучої цивілізації согдійських купців арабами-мусульманами та крах Західно-Тюркського каганату (внаслідок танської експансії) зламали хитку політичну рівновагу в Азії. Хазари змушені були захищатися самостійно, а войовничістю вони не страждали, міцної держави, а тим паче власного війська не мали.

Порятунок прийшов несподівано. Не всі розгромлені тюркюти загинули в боях чи подалися служити за шовк і гроші танським імператорам. Відвоювати каганат у незліченних ворогів “непримиренні” не могли, й під керівництвом одного з ханів роду Ашина в 651 р. пішли до колишніх васалів. Хазари гостинно прийняли залишки могутньої орди, а хана-втікача проголосили своїм хаканом (хазаризований тюркомовний титул каган).

Тюрки зажили на райських заплавних луках нижньої Волги кочовим тваринництвом, самі себе годували і не зливалися з хазарами, не вимагали податків (задовольняючися добровільними дарунками від нових підданих). Зате войовничі степняки організували відсіч усім нападникам, відбили арабів і танців, розгромили агресивних кочових сусідів (тюркомовних болгар), а потім, скориставшися аваро-слов'янськими кривавими зіткненнями, витіснили своїх давніх ворогів аварів - за Дон. Язичницький тюрко-хазарський каганат став, щоправда ненадовго, наймогутнішою і найстабільнішою державою на кордоні Європи й Азії, але наслідки такого збігу подій виявилися несподіваними.

Уже в 654 р. араби-мусульмани здійснили перший набіг на північно- кавказькі володіння хакана. Тюрки завдали агресорові серйозної поразки (загинув арабський воєвода Абд ар-Рахман і 4 тис. його вояків), але ідеї “священної війни” з язичниками знову й знову штовхали мусульман до агресії через Дербентську ущелину. Тюрко-хазари відповідали спустошливими набігами на підвладне халіфату Закавказзя. Протистояння тривало 80 років (!). Усі північнокавказькі міста й селища були зруйновані дощенту, неселення вирізане або продане в рабство. Регіон опустів, і на вільних землях осіли на початку VІІІ ст. євреї-іудеї, які рятувалися тут від антисемітизму, що в різних формах завжди проявлявся й в Арабському халіфаті, й у Візантії, але місцеві природні та кліматичні умови (степові бурі, зимові снігопади, прирічкові очеретяні зарості тощо) виявилися вкрай несприятливими для пришельців, тому створити тут власне продуктивне виробництво їм не судилося - і євреї подалися в торгівлю, ставши рахдонітами (“знавцями доріг”).

Раніше торгові шляхи “Великого шовкового” тримали в руках купці Согду (Самарканда, Фергани, Шашу, Кешу тощо), але на початку VІІІ ст. квітучу середньоазіатську торговельну цивілізацію знищили араби, які почали дерти з купців астрономічні побори за перехід через Іран - і тоді ініціативу перехопили єврейські купці-рахдоніти, які спробували возити шовк із Китаю через Хазарію і Північне Причорномор'я прямо до Європи. Крім того, араби несподівано виявили інтерес до хутра, а поблизу воно було лише на Русі (яка продавала його до Візантії) та на півночі Східної Європи (землі чудь, меря тощо). В Західній Європі хутра не було (тільки королі носили горностаєві мантії), отже “хутровий шлях” до халіфату проліг від Ками через Волгу й Каспій - знову ж таки через Хазарію. Для процвітання єврейським купцям потрібен був контроль над Хазарією та Руссю, тож не дивно, що в Ітілі та Києві на рубежі VІІІ - ІХ_ст. виникли могутні іудейські общини.

Китай після кривавого заколоту Ань Лушаня (756 - 763) лежав у руїнах і продавав шовк за безцінь, тому досить швидко купецькі факторії рахдонітів накопичили фантастичні багатства, найняли для охорони караванів і складів могутні загони професійних вояків-головорізів, а в перших роках ІХ ст. мудрий єврейський лідер Обадія (“який боявся Бога і шанував закон”6) здійснив шаблями найманців у Хазарії кривавий державний переворот. Заляканого хакана примусили одружитися з єврейкою (у євреїв родовід вівся по жіночій лінії), і вже в наступному поколінні тюрко-єврейський хакан став іудеєм, але реальну політичну владу в державі захопив лідер рахдонітської общини - ха-мелех (“цар”). Що ж до хакана, то він перетворився на харизматично-релігійного сакрального живого бога, який не мав ніякої влади, а його іменем правив цар. Хакан став своєрідним талісманом іудейської Хазарії, якого боготворили, коли країна процвітала, і вбивали за перших негараздів, замінюючи сином чи братом.

Хазарські тюрки не підкорилися рахдонітам і втекли до печенігів, в орді яких завжди цінували досвідчених вояків, але хазарам тікати було нікуди - і рахдоніти стали їхніми жорстокими поневолювачами.

Єврейські купці продавали все і всім (із Китаю на Захід везли шовк, із Великої Пермі (Біармії) та Русі до арабів - хутра й рабів і т. ін.), а на зароблені кошти наймали професійних вояків (із печенігів, мусульман, слов'ян, русів_ - до 12 тис. горлорізів) і смітили грішми на відпочинку. В країні панувала жорстока теократична іудейська диктатура. Що ж до корінних хазарів-язичників (іудаїзм не можна прийняти - іудеєм можна лише народитися), то вони не вирізнялися войовничістю і тому перетворилися на безправних пасинків на власній батьківщині. З них здирали фантастичні побори, їхніх дочок перетворювали на одалісок, які тішили у вертепах Ітіля багатих і розбещених рахдонітів. За найменший вияв непокори зухвальцям на місці рубали голови непереможні царські гвардійці-найманці, котрі за високу платню служили іудейським хазяям на совість.

Міць іудейської Хазарії зростала. У 889 р. вона перемогла печенігів, потім завоювала Волзьку (Камську) Болгарію, а в 940 р. іудейський цар Песах поставив на коліна Київську Русь (де правили скандинавські конунги-варяги), примусивши руських князів здати переможцям усю зброю*У “Повісті врем'яних літ” факт принизливого роззброєння Русі літописець прикрасив, але фразами про “двогострість руських мечей” та “одногострість” хазарських шабель не прикрити той факт, що хазари отримали “от дима меч”. Див.: Повість врем'яних літ. К., 1990. С. 24.>. Іудейська Хазарія перетворилася на грандіозного торговельно-грабіжницького спрута. Вона повністю контролювала всі купецько-транзитні шляхи Східної Європи, висмоктувала данину з печенігів, гузів, русів і варягів, русичів-слов'ян, аланів, волзьких болгар і хазарів. Та незабаром химерну імперію вразила криза, що призвела її до повного краху.

Причин занепаду було кілька. Китай після падіння династії Тан і низки усобиць повернувся до політики конфуціанської самоізоляції (династія Сун) і припинив експорт шовку. Занепад Багдадського халіфату позбавив рахдонітів щедрих покупців рабів і хутра, а поневолені народи, відчувши, що фінансова стабільність (а отже й військова могутність найманого війська) іудейського каганату похитнулася, почали дедалі активніше боротися з рахдонітською диктатурою. До цього додалася екологічна катастрофа.

У Х ст. із Північного Причорномор'я перемістилися на північ дощові вітри Атлантики. Від цього повноводнішою стала Волга і підвищився рівень Каспійського моря (яке отримує з Волги 81 % своєї води). Наступ моря призвів до втрати райської заплави, під водою опинилися чудові рибні угіддя й луки, залило підвали, попливли фундаменти жител.

Економіка, політика й екологія Хазарії потрапили у глибоку кризу, й у 965 р. ослаблу імперію розгромив київський князь Святослав.

“Іде Святослав на Козари. Слишавше же Козарє, изидоша протіву с князєм своїм каганом, і ступішася біті; і бивши брані межи імі, одолє Святослав Козаром і город їх Белувежю взя”7.

Хазари, побачивши грізних русів, розбіглися (бо ненавиділи гнобителів-рахдонітів не менше русичів), найману гвардію вої Святослава знищили, а ненависних рахдонітів вирізали. У 966 р. агонізуючий каганат добили тюркомовні огузи Середньої Азії, яких у свою чергу тіснили зі сходу кипчаки (половці).

Другий тюркський каганат кок-тюрк (“блакитних тюрків”, 678 - 742). Взявши покірних тюркютів на службу, Тани оселили їх південніше Гобі впереміш з іншими кочовими тюркомовними племенами, використовуючи цю першо-класну бойову кінноту для масштабних завоювань. Поступово із суміші тюркютів, татабів, едізів, уйгурів та залишків інших етносів у спільних походах склалася нова етнічна спільнота, яка дістала назву кок-тюрк (“блакитних тюрків”). Матеріально жили вони непогано і 50 років віддано служили династії Тан, для котрої здобували перемоги від Примор'я до Середньої Азії, але з 660-х років справами Китайської імперії почала заправляти жахлива У Цзетянь. Тюрків перестали вважати за людей, бойових генералів замінили гнучкі конфуціанці-царедворці, а тих, хто протестував, відправили у відставку або просто знищили. Горді степняки вважали себе людьми, а не рабами, тому плазувати перед чванливими сановниками не стали, а повстали в 679 р.

“Весь тюркський народ так сказав: “Я був державним народом, де моя держава? Для кого добуваю я держави інші?... Народом був я, що мав кагана, - де мій каган? Якому кагану віддаю я працю й сили?... Краще загубимо самі себе і викоренимо”. І вони почали йти до загибелі”8.

Повстанців було не більше 12 тис., тому шансів на перемогу в них не було. Три роки китайці методично вирізали незгодних, але в 682 р. “бунтівників” очолив агресивний хан зі славетного роду Ашина Кутлуг (682 - 693), який здійснив неможливе. Використавши момент, коли Китайську імперію лихоманило від безумних експериментів У Цзетянь, а більша частина танської армії воювала з Тибетом, кок-тюрк самі перейшли в наступ, що було несподіванкою для ворогів. За своє царювання Кутлуг здійснив 47 походів, дав 20 великих битв. “Ворогів він присилував до миру, тих, хто має коліна, він примусив схилити коліна, а тих, хто мав голови, - нагнутися”9. Померши в 693 р. в ореолі слави, Кутлуг залишив нащадкам відновлений степовий каганат кок-тюрк, який займав усю територію Монголії.

Китай утратив контроль над степом, а кагани Ашина продовжили завоювання: в 706 р. вони підкорили киргизів, у 710 - 711 рр. розгромили міцний каганат тюркомовних тюргешів (одного з п'яти племен дулу), а в 714 р. гарем кагана “блакитних тюрків” поповнила китайська принцеса.

Кок-тюрк наслідували своїх великих попередників тюркютів, занедбали продуктивне тваринництво і на правах орди почали жити поборами з сусідів. Іншим кочовим народам (карлуки, хулуву, нушибі, татаби, кидані, уйгури тощо) це не сподобалося, але їхній виступ у 717 р. “блакитні тюрки” потопили в крові, а напад 300-тисячного танського війська у 720 р. каган Більге відбив без проблем.

“Розумні” китайські стратеги розпочали похід узимку. Від лютих морозів полопалися тятиви на китайських луках і самострілах, а померзлих піхотинців латники-кавалеристи кок-тюрк перекололи списами. Для залякування підданих на майбутнє каган наказав у 722 р. вирізати всіх татабів (включаючи жінок і дітей).
_ 30 років степи від Тихого океану до Середньої Азії контролювалися державою “блакитних тюрків” - “Вічним Елем”. Почала бурхливо розвиватися відроджена тюрксько-степова культура, про що свідчать десятки кам'яних скульптур (балбалів), розкішна усипальниця хана Кюль-тегіна (732 р.) і надривний тюркський міф “Сай-Солонг”, казкова масштабність котрого перекриває всі наші уявлення про можливості гіперболи.

Проте кок-тюрк швидко полюбили розкіш, тому кривава диктатура “блакитних тюрків” висмоктувала з поневолених народів усі соки. Кілька десятиліть “Вічний Ель” (самоназва імперії кок-тюрк) тримався на терорі та воєнних перемогах, але всякому терпінню настає край, і в 742 р. знову повстали уйгури, басмали та карлуки.

Їм на допомогу прийшли китайці, армія яких після масштабної військової реформи 742 р. стала професійною. Кок-тюрк билися несамовито, але для перемоги на чотирьох фронтах сил не вистачило. За ними полювали як за дикими тваринами, розлючені сусіди прагнули вирізати поголовно всіх “блакитних тюрків”, і лише небагатьом пощастило втекти до Китаю, де їх із часом взяли на службу в прикордонну варту. “Вічний Ель” перестав існувати, але відновити панування над степом танцям не судилося.

Колишні союзники (басмали, карлуки й уйгури) розв'язали криваву боротьбу за “тюркську спадщину”. Басмали врешті-решт зійшли з політичної арени, карлуки укріпилися в Семиріччі та на Алтаї, а землі від Західної Маньчжурії до Джунгарії дісталися уйгурам. У 747 р. на політичній карті Азії утворився Уйгурський каганат на чолі з ханами з роду Яглакар.

Дата добавления: 2015-11-30