Холостова Е. И. Социальная политика и социальная работа: учебное пособие. – м. : издательско-торговая корпорация «дашков и к», 2007. – 216 С.

Глава 6. МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЗА КОРДОНОМ

Кожна країна з урахуванням своєї специфіки формує власну модель соціальної політики. У той же час Комісія Європейського Співтовариства, чиєю задачею є розробка уніфікованої модифікації соціальної політики для «Загальноєвропейського будинку», виділяє дві основні моделі:

1. Перша модель («Бісмарківська» - за іменем її родоначальника, канцлера Отто Бісмарка) встановлює жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту та успішністю (тривалістю професійної діяльності. Соціальні права зумовлюються тими відрахуваннями, які виплачуються протягом всього активного життя, тобто соціальні виплат приймають форму відкладених доходів (страхових внесків). Страхові каси, що керуються на паритетних або розділених початках працедавцями та працеотримувачами (підприємцями та найманими працівниками), збираються у встановленому, як правило, через колективні договори, розмірі відрахування з заробітної плати, з яких формуються різні професійні страхові фонди та здійснюються соціальні виплати. Відповідальність за фінансові рівновагу та збереженість засобів несуть правління кас (фондів). Вони не повинні субсидіюватися з бюджету будь-якого рівня, тому що податковий перерозподіл, що реалізується через універсальний бюджетний підхід, суперечить логіці трудової (страхової) участі. Тут соціальний захист повинен бути принципово незалежний від «фінансових ін’єкцій» з боку держбюджету. Для сімей зі слабкими можливостями активної трудової участі існує національна солідарність, що реалізується через муніципальні служби для малозабезпеченого населення, або благодійність. Але це допоміжні механізми, а не основні принципи.
2. Друга модель, яку комісія ЄС називає «беверіджською», виходить з того, що будь-яка людина незалежно від її приналежності до активного населення, має право на мінімальну захищеність по відношенню до захворювань, страт ості або іншої причини скорочення своїх матеріальних ресурсів. У тих країнах, які обрали цю модель, діють системи страхування по хворобі, прикріплення до яких є автоматичним, а пенсійні системи забезпечують мінімальні доходи всім перестарілим незалежно від їх колишніх зусиль по відрахуванням від заробітної плати («соціальні» пенсії на відміну від «професійних»). Такі системи соціального захисту фінансуються через податки з держбюджету. У даному випадку переважає принцип національної солідарності, що будується на концепції розподільчої справедливості. Прихильниками цієї системи є Англія та країни скандинавського соціалізму, у першу чергу Швеція, що досягла вагомих результатів у вирішенні, наприклад, проблем бідності.

У літературі використовуються різні позначення моделей соціальної політики. Проаналізуємо їх з урахуванням здатності «боротися» з бідністю, використання податкового перерозподілу та вирішення проблем зайнятості.

Характеристика різних моделей соціальної політики

	Католицька	Консервативна	Ліберальна	Соціал-демократична
Центральна одиниця	Сім’я	Місцевий ринок	Центральний уряд	Місцеві органи управління
Рівень витрат на соціальне забезпечення	Низький	Високий	Високий, платники податків вимагають зниження	Високий
Зайнятість	Низька, багато жінок не працює	Висока, широко представлена неповна розподільна зайнятість	Висока	Висока, що стимулюється державою
Приватний сектор, що забезпечує надання соціальних послуг	_	+	+	+
Головне джерело фінансування	Ринок та інфраструктура. Самодопомога. Сімейна допомога	Ринок (страхові виплати)	Держава для бідних та непрацюючих (податки), страхові виплати для платників податків	Держава та комуни (муніципалітети). Податковий перерозподіл
Опір на обов’язкове страхування	+	++	+	+
Опір на добровільне страхування або волонтерську допомогу	+	+	+	-

Моделі соціальної політики, зайнятість та соціальний перерозподіл

Моделі соціальної політики	Зайнятість	Рівень бідності	Перерозподіл
Соціал-демократична	Висока	Низький	Високий
Консервативна	Низька	Помірний	Помірне
Ліберальна	Високий	Помірний	Високий
Католицька	Низька	Висока	низький

З таблиць видно, що у соціалістичній або соціал-демократичній моделі акцентується як соціальний перерозподіл доходів через фіскальну політку, так і зайнятість. Остання характеризується тим, що більша частина населення представлена на ринку праці, а також високим ступенем зайнятості, у тому числі «штучною» - ініційованою державою. У консервативній моделі також високий акцент на зайнятості, але не на соціальному перерозподілі. У даному випадку ми бачимо феномен працюючого бідняка: багато людей працює, але заробітна плата, яку їм виплачують, не дозволяє уникнути бідності, або ж вони зайняті непостійно – сезонні роботи. Неповний робочий день.

По-іншому обстоять справи при ліберальній моделі. Тут рівень розподілу зайнятості серед більшої частини населення низький, але ми виявляємо відносно високий рівень соціального перерозподілу. Держави з соціал-демократичною та ліберальною моделями мають помірну ступінь бідності, тому як держави консервативної або католицької моделей – більш високу. Це означає, що соціальний перерозподіл важливіше, ніж розподіл зайнятості у боротьбі з бідністю, або по меншій мірі, що консервативний підхід до боротьби з бідністю є неадекватним.

Однак це лише один бік медалі. Системи соціального захисту практично всіх країн Західної Європи у 90-і роки зіштовхнулися з фінансовими труднощами, викликаними, головним чином, старінням населення та швидким ростом витрат на страхові гарантії по старості та хворобі. Ця тенденція буде поглиблюватися, так як демографічна ситуація останніх років свідчить про постійне зростання цих витрат поруч зі стабілізацією витрат на сімейні допомоги у зв’язку з майже незмінним числом їх набувачів.

Розглянемо основні принципи кожної з моделей.

Соціал—демократична модель (скандинавська або нордична)

Головним принципом розподілу соціального забезпечення є універсалізм. Мається на увазі, що соціальне забезпечення – це право всіх громадян, забезпечене головним чином державним сектором (бюджетом)

«Фінансова підкладка» цієї моделі тримається на стабільному та високому рівні продуктивності, сильних профспілках як роботодавців та і праценабувачів і договірних відносинах між ними, які контролюються державою. Розуміється, що державний сектор фінансує соціальну політику через систему оподаткування. Державний сектор несе відповідальність не тільки за розширення та фінансування соціального забезпечення, але і за дійсне функціонування різних соціальних служб. Це можливе при наявності сильного, але децентралізованого управління. Історично склалося, що комуни у Скандинавії (Норвегії та Швеції) з ХУШ ст.. відповідали за положення бідних, перестарілих, дітей.

Державні податки, як правило, мають непрямий характер та пов’язані з роздрібним продажем товарів та послуг населенню. Прямим податком обкладаються доходи. При цьому прогресія настільки велика, що швецькі підприємці, щоб уникнути податкового тиску, часто прагнуть зареєструвати підприємство у Європі. Однак держава тримає під контролем і цей процес. Частина податків залишається у комуні, частина перераховується державі на утримання університетів, поліції, армії.

Хоча першою увела обов’язкове страхування Німеччина при канцлері Бісмарку, Швеція відстала від неї ненадовго. Уже перед Першою світовою війною діяли дів системи обов’язкового страхування: для похилих людей та інвалідів (пенсійне страхування по старості та інвалідності) та від безробіття. Це дозволило розірвати «обов’язковий» зв’язок старості та бідності, привело до виникнення поняття «забезпечена старість».

У 1930-і роки у Швеції та Норвегії (Фінляндія в силу історичних причин запізнювалась, однак після Другої світової війни можна уже говорити про Скандинавію в цілому) був сформульований новий підхід до соціальних цілей суспільства. Необхідно було скоротити різницю в умовах життя, так як виявилося, о соціальний захист перевищує попит на товари та послуги на внутрішньому ринку у «слабких» прошарків населення та тим самим сприяє економічному зростанню.

У цей період оформилося розділ пенсії на «народну» (соціальну), що виплачується кожному жителю країни по досягненні 65 років з бюджету, та трудову, що залежить від стажу, характеру діяльності та пропорційна обсягу страхових виплат. Якщо «народна» пенсія не перевищує встановлений державою та однаковий для всіх мінімум, то трудова залежить від самого працівника. таким чином, виходить, що мінімум гарантований, але зацікавленість у власних зусиллях зберігається.

Тоді ж уперше були введені дотації на кожну дитину для кожного батька. Дитина стала об’єктом соціального захисту, причому без будь-яких умов у вигляді багатодітності, неповноти сім’ї тощо.

В результаті склалася деяка «картина соціального світу», де чітко позначилися групи, пов’язані з конкретними проблемами, а не з бідністю, яка «зникла». Це, наприклад, такі «слабкі групи»: діти до 6 років; неправильно виховані діти (що мають поганих батьків) та важкі підлітки; люди похилого віку; інваліди (люди з дизабілітаціями); безробітні; «залежні (алкоголіки, наркомани). Отже, активна перерозподільна політика вирішила проблеми бідності, але не змогла вирішити проблеми «слабких груп». Підхід до їх вирішення базується на наступних принципах:

- всі люди мають однакову цінність, незалежно від віку та продуктивності. Суспільство не може «викинути» слабкі елементи та повинне надати можливості слабким «респекту вати» свої потреби

Соціальні послуги та сервіс надаються на добровільних основах. Тільки якщо клієнти не можуть нести за себе відповідальність. Вони можуть бути примусовими

Соціальний захист повинен бути безперервний, охоплювати всі сфери життя людини та давати можливість жити нормальним життям

Соціальний захист повинен бути гнучким, доступним та здатним вирівнювати соціальних умови для всіх груп населення. Нормалізаційний підхід допомагає подолати як у фізичних, так і у соціальних можливостях «слабких» груп і всього суспільства. Зокрема, всі повинні мати можливість отримати освіту, кваліфікацію та оплачувану роботу, тобто стати нормальними членами суспільства, що забезпечуються.

Для реалізації цих принципів у соціальних службах зайнято безліч державних службовців, більшість яких складають інки. Як наслідок принципу соціальних прав громадянина, рівень витрат на соціальне забезпечення є досить високим, що дозволяє уникнути стигматизації соціального забезпечення та підтримати велику кількість прихильників соціал-демократичної моделі.

Модель пропонує достатньо успішне використання корпоратизму, результатом чого є контрольована класова боротьба, де представники різних груп інтересів співпрацюють з державою, наприклад, у тристоронніх переговорах. Ця модель має обов’язковою попередньою умовою високо та добре організоване суспільство та є підсумком політичної прихильності принципам інституціонального суспільства welfare в термінології концепції Титмусса.

Консервативна модель (континентальна європейська, інституціональна»)

Центральний принцип – опір на ринок та принцип страхування під державним спостереженням. Через прихильність до систем соціального страхування, що організується та фінансується «соціальними партнерами», так називаються у ЄС тих, хто наймає та кого наймають. Консервативна модель базується на принципі досягнень, де праця визначає наступне соціальне забезпечення. Для добре організованих робочих у процвітаючих галузях результат може бути дуже високий. Проблеми виникають при розгляді тих прошарків населення, які не зайняті постійно або взагалі не зайняті, і тому вони не мають страховок, а ступінь податкового перерозподілу невелика. Вони змушені розраховувати на місцеві благодійні органи та суспільну допомогу. Відповідно консервативна модель соціальної політики веде до появи подвійного суспільства, описаного одним німецьким соціологом як Перша та Друга Реальності.

Країною, де максимально повно реалізовані принципи консервативної моделі є Німеччина, яка взагалі першою у Європі та у світі увела систему страхування. Заслуга у формуванні страхового законодавства належить канцлеру Бісмарку. Він досягнув послідовного прийняття трьох законів, що сформували систему соціального страхування:

- Закон про страхування по хворобі осіб промислової праці – 1884

- Закон про страхування від нещасних випадків на виробництві – 1885

- Закон про інвалідність та страхування по старості – 1891

Уже цим законам були властиві риси, характерні для системи страхування і сьогодні:

- ув’язування розмірів страхових внесків з заробітком, а не з тим або іншим ризиком;

- розподіл витрат на внески між робочими та наймачами;

- публічно-правова форма організації страхування. Вік пенсіонування по старості дорівнював 70 рокам при наявності 30-річного трудового стражу; пенсіх по інвалідності призначалися у випадку втрати 2/3 працездатності. Фінансування здійснювалося за рахунок страхових внесків, що виплачувалися застрахованими та роботодавцями у рівних долях, та дотації держави, за введення якої Бісмарка називали соціалістом. Ці закони зафіксували пріоритет реабілітації по відношенню до пенсії, тому утримувачі фондів пенсійного страхування використовували накопичені засоби для будівництва туберкульозних закладів, квартир для робочих. Оцінюючи закони, можна сказати, що вони привели до історичного компромісу між індивідуальною автономією та колективом, самодопомогою та допомогою держави, лібералізмом та соціалізмом.

У 1910-і роки розвиток страхування привів до зниження пенсійного віку до 65 років (норма, що діє і сьогодні), однак через економічну нестабільність розміри пенсій були дуже малі. Певне співвідношення між пенсіями та ростом доходів працюючих вдалося встановити у 1950-і роки, що підвищило добробут пенсіонерів. Система страхування постійно реформувалася, а пенсійна реформа 1992 року встановила єдині норми для всіх територій об’єднаної Німеччини.

Пенсії по старості призначаються звичайно у 65 років при наявності 35 років страхового стажу. Дострокова пенсія по старості (з 60 років) існує для шахтарів з багаторічним стаже роботи під землею. Можна отримувати неповну пенсію з 63-річного віку. Умова 35-річного стажу полегшено жінкам, для яких враховуваним періодом часу тепер є період виховання дітей до 10-річного віку. Це положення вважається «тимчасово відповідаючим Конституції». Існує також пенсія по старості у зв’язку з безробіттям. Обґрунтована вона тим, що на ринку праці неможливо працевлаштувати 60-річного праценабувача.

Законодавець поклав на систему пенсійного страхування виконання ряду задач, «що підривають» принцип чистого страхування. Для цього використовуються дотації держави, наприклад, на фінансування строку служби у армії, виховання дітей тощо. На ці цілі тратяться суттєві суми – 18-20% витрат на пенсії щорічно. Щоб зменшити частку державної дотації з 1992 поставлені вузькі рамки інвестиційної діяльності фондів, бо пріоритет повинні мати платоспроможність утримувачів фондів, наявність резервів періодів платежів, що належать до виплати.

Отже, «німецька» модель побудована на взаємних обов’язках тих, кого наймають та хто наймає, на принципі трудової участі (краще забезпечений той, хто більше працює та більше заробляє) і на приматі реабілітації над пенсіонуванням, щоб не допускати дострокового уходу на пенсію у зв’язку з втратою працездатності.

Дата добавления: 2015-12-01