Інститут приватної власності спирається на правову систему, що визначає ставлення власника (власників) до майна, яке йому (їм) належить. Законодавство в цій галузі є досить складне, оскільки одні види власності (наприклад, власність на гектар землі) легко піддаються визначенню, а інші — ні (наприклад, право на володіння частиною електромагнітного спектра для здійснення радіо- і телевізійного мовлення чи право на виготовлення певного лікарського препарату на основі наукового відкриття).
Правове обгрунтування існування приватної власності бере свій початок з часів Римської імперії, де існувало зібрання законів про власність, які мали чималий вплив на сучасне західноєвропейське право. Інші джерела сучасного права власності — британське за гальне право, що розвивалося протягом століть на Британських островах, і німецьке право, яке увібрало в себе положения римського права. Історично склалося так, що Російська імперія (отже, й Україна) опинилася поза впливом західноєвропейських традицій майнового права, і це було однією з причин того, що концепції приватної власності, які застосовувалися в інших країнах Європи, у Росії приживалися важко. Навіть в епоху монархії вона не засвоїла основоположних ідей права власності, що відіграли ключову роль у західноєвропейській промисловій революції, зокрема не до кінця сприйняла законодавство про корпорації у тому вигляді, в якому воно поширилося в Європі.
Згідно з основами римського права виділяють три аспекти права власності: - право володіти,- вправо користуватися і - вправо розпоряджатися майном.
В Україні під час перебування її у складі Російської імперії часто були чинні лише одне чи два з цих прав. У XX ст. більшість землі належала общині, але оброблялася індивідуальними госпо дарствами. Родина не могла продати (право розпоряджання) свого наділу без згоди общини. Мало того, община могла забрати наділ в однієї родини й передати його іншій.
Обмеження майнових прав або їх нечітке формулювання можуть мати наслідком економічну неефективність. Якщо, наприклад, фермер не мае права продати свою землю, він, напевне, неохоче робитиме в неї капіталовкладення. Позаяк йому доведеться з певної причини обмежити свою сільськогосподарську діяльність, то фермер не зможе відшкодувати інвестиційних витрат (таке відшкодування було б можливе, якби він продав землю іншому фермерові). Аналогічні проблеми існують і щодо промислової власності. Коли завод має право власності на землю, але не мае права на її продаж, йому доведеться і надалі здійснювати на ній промислову діяльність, незважаючи на те, що набагато ефективніше було б використати її під будівництво магазинів, житлових будинків чи іншого промислового підприємства.
Сучасні системи майнового права передбачають складні варіанти поділу прав власності в той спосіб, який найбільше підходить власникам, наприклад надання в оренду. Система оренди має очевидні переваги, однак для їх реалізації певною мірою сторони повинні домовитися про дотримання таких умов:
- повернення орендодавцю (наприклад, власнику заводу) після закінчення строку оренди його власності (він повинен мати закон на право після закінчення цього строку усунути орендаря із заводу);
- утримання і збереження нерухомості, якою користується орендар, у належному стані (угода оренди повинна містити таке наділене позовною силою зобов'язання);
- відповідальність орендаря за заподіяну довкіллю шкоду (наприклад, забруднення отрутохімікатами озера, що неподалік).
Нечітке визначення прав власності в угоді спричиняє небажані наслідки:
- непідписання угоди оренди через існування значного ризику для обох сторін;
- тривалу попередню роботу орендодавця і орендаря щодо обговорення й уточнения умов оренди;
- встановлення відповідальності у конкретних випадках уже після підписання угоди в разі настання такого випадку.
За наявності ефективної системи майнового права цих проблем не існує, або вони легко розв'язуються. Закон обумовлює варіанти орендної угоди і визначає, яка зі сторін (орендар чи орендодавець) відповідає у кожному конкретному випадку. Правова система має також передбачати існування незалежних судів для урегулювання спорів і позовів за угодами у прийнятні строки і без зайвих витрат.
3 наведеного вище можна зробити такі висновки:
- система прав власності спирається на елементарну економічну логіку: одне підприємство володіє капіталом, який з більшою віддачею і ефективністю може бути використаний за його оренди іншим підприємством;
- права власності часто є складні, зокрема в разі договору оренди, який має ураховувати численні ньюанси використання орендного капіталу, сплати за нього ренти, повернення його чи викуп у визначений строк;
- правова система чітко визначає права власності, що дає змогу уникнути додаткових витрат на переговори чи врегулювання спорів, що можуть виникнути в разі нечіткого визначення майнових прав;
- судова система повинна забезпечувати дотримання права власності з розумними витратами.
В Україні проблему права власності ще не розв'язано. Нині чи-мало об'єктів незавершеного будівництва не має власника, позаяк нез'ясованим є питания, кому належить земля чи будівлі. Коли щодо майнових прав виникає спір, ефективне його вирішення звичайно передбачає чітке закріплення прав власності за однією з конфліктуючих сторін. Іноді це не впливає на економічний аспект питания, хоча результат майнового спору негативно позначається на добробуті однієї зі сторін.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав