Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi - i божественний iмператор, i смертнi люди - час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не має, бо супроводжує iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий.
I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, - у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.
Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з Єгипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикiїв i їхнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало.
Iмператор багато пив, але мало їв, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерiї Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився...
Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi.
Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому її тiлу.
Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока.
Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерiї через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв.
Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софiї службу, її провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному своєму тронi сидiв патрiарх Полiєвкт - старий, немiчний, глухий, - його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор.
Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв.
I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, - крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цiєї руки вiн побачив папiрець.
Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву.
Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось - сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях правої руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку...
Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав:
"Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готується страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озброєних людей, якi готуються тебе вбити".
Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софiї, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму.
Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем причаївся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, - тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою.
Але в записцi було сказано, що ворог причаївся i чатує на нього в Буколеонi, i саме в гiнекеї... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?
На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити їм обшукати палац i гiнекей - вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цiєї ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiряє своє життя.
I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор - пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посилає етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.
А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiдає з ними за стiл i похапливо починає:
- Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац.
- Що трапилось, iмператоре? - запитав Лев Валент.
- Я маю вiдомостi, - одверто признався iмператор, - що тут, у палацi, причаїлись i загрожують нашому iмператорському життю вороги...
- Великий iмператоре, - запобiгливо сказав папiя Михайло. - Якщо ти доручаєш це менi, я не залишу тут каменя на каменi...
- Божественний василевсе, - прошепотiв Лев Валент, - я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки...
- Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, - таємничо сказав iмператор Никифор. - Цi зрадники, - винувато додав вiн, - можуть загрожувати життю не тiльки моєму, а й усiй iмператорськiй родинi.
Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча.
- Якщо вони сховались в гiнекеї, - блиснув вiн очима, - то ми знайдемо їх i там.
Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав їх i, либонь, помирає.
Так iмператор Никифор залишився на самотi в своїй опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспокоївся.
Це був один iз кращих покоїв Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний краєвид на голубе море, ясного дня на далекому обрiї видно було острови.
Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазирає у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси.
У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зеленої мусiї хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред якої в рамах iз темного мармуру викладенi були мусiєю павичi, а по кутках - чотири орли й райськi птахи.
Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слонової кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусiї.
Тiльки мусiї, що тяглись попiд стiною вподовж всiєї опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.
"А скiльки з них було убитих?" - подумав iмператор Никифор.
- О великi iмператори! - зашепотiв вiн, - Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперiї, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й Єгипет, у Малiй Азiї скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам свої багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!
Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.
- Великий iмператоре, - сказав Лев, - Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв немає.
- Спасибi вам, - подякував iмператор. - Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.
- Великий василевсе, - сказав на прощання iмператору папiя Михайло. - Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей твоєї опочивальнi. У тебе є заздрiсники й вороги. Але ти маєш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!
Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.
Тодi до нього прийшла Феофано...
Вiн не пiшов їй назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на неї з-пiд густих темних брiв похмурими i, як їй здалося, сердитими очима.
Феофано пiшла вперед - у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу.
- Iмператоре! - почув вiн її голос. - Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе?
I враз йому нiби вдарило в груди - до нього долинули пахощi троянди, пахощi її тiла.
- Феофано! - сказав вiн. - Я не хворий, але в мене дуже болить серце.
- Що сталось? - Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. - Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?
Никифор подивився їй в очi - темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби її не мучили нiякi сумнiви, нiби душа її була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду.
- Феофано! - промовив вiн. - Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене.
- Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?
- Тодi читай, - сказав iмператор i дав їй папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на її обличчi, повiльно розгладила тонкими своїми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати.
Iмператор стежив за її обличчям. Феофано пiдвела голову, - вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на її обличчi посмiшку.
- Так от чому, - промовила Феофано, - приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла їх вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi - двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати їм робити свою негiдну справу, обiцяла, - винувато додала вона, - не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, ображаєш мене - твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку?
- Прости мене, - крикнув вiн, - але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi!
Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.
- Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантiї, - сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. - Я розумiю, що в тебе є безлiч турбот, ти сумуєш за покiйним батьком, тебе турбує вiйна в Болгарiї, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..
Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.
- Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєнi люди в гiнекеї! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твiй наказ...
- Прости мене, Феофано, - ще раз сказав Никифор. - Я зовсiм не хотiв тебе образити.
- Я вже забула про образу, - промовила вона. - Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, iмператоре, - подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, - що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє вiйсько готується до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригадуєш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокiєю, брав Тарс... Тодi в твоєму шатрi весь час - день i нiч - була i я...
- Це був чудовий час! - захоплено сказав iмператор. - Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у твої очi, без кiнця цiлувати...
Феофано сама поцiлувала його - довгим, пристрасним поцiлунком.
- Ти хочеш бути зi мною цю нiч? - запитала вона.
- Тiльки з тобою... Хiба ти думаєш ще кудись пiти?
- Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i їх. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...
- Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.
Був час, коли заступає друга змiна нiчної варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи зброєю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели - доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити - нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, - нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.
За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однiєї з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.
Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати.
I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.
Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цiєї ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали - вiтер то чи людина.
Свист повторився. Тепер уже можна було добрати - свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.
В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.
I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.
Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути її вiд мурiв - в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.
Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.
- Руку! Руку! - сполохано шепотiли вони.
- Нарештi! - промовив невiдомий. - Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
- Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...
Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.
Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
- Господи! Що це?! - крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.
I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв - iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент - ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
- Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
- Чого кричиш? - почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
- Чого кричиш? - ще раз запитав Iоанн.
- Iоанне! Брате! - не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
- До кого ти звертаєшся? - засмiявся Iоанн. - Брат? Хто кому брат? Як смiєш ти називати мене братом - ти, що з моєю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про моє благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?
- Iоанне! Прости! - заволав Никифор.
- Мовчи! - перебив його Iоанн. - Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?
- Богородице! Благаю! Спаси! - знову зайшовся Никифор.
- Безумний, дурний iмператоре! - крикнув Iоанн.
Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають вої, Iоанн схопив його за бороду i рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв.
Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдної Римської iмперiї Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницької смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло.
Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота.
Етерiоти пiдiйшли до ворiт.
- Чого ви грюкаєте? - запитали вони в сторожiв.
- Ми сторожi iмператора Никифора.
- Iмператора Никифора немає...
- Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однiєю рукою свiтильник, а другою - щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора.
- Многi лiта iмператору Iоанну! - лунали крики у Буколеонi.
Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали:
- Многi лiта iмператору Iоанну!
Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора.
Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!"
Переляканi сенатори й патрикiї поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя.
Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi їх стояв не великий папiя, а оточений етерiєю паракимомен Василь.
- Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! - крикнув вiн.
Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софiї. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, - через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь.
Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, - не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, - попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя.
Бiля ворiт Софiї Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минулої ночi, патрiарх Полiєвкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажає Iоанн.
- Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, - сказав Iоанн, зупинившись перед Полiєвктом i низько схиляючи голову.
- Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти не оголосиш i не покараєш убивцi Никифора.
Iоанн оглянувся на етерiотiв.
- Вбив Никифора, - промовив Iоанн. - Лев Валент... Етерiя, вiзьмiть Льва Валента.
Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив.
- Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано.
Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв:
- Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь.
Патрiарх Полiєвкт промовив:
- Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку пiдписав божевiльний Никифор.
- Скасовую, - одразу ж сказав Iоанн.
Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота святої Софiї.
...Члени сенату i патрикiї хоч i пiзно, а все ж дiждались - надвечiр новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота Левзiаку - iмператор Вiзантiї Iоанн Цимiсхiй мав їх прийняти в Золотiй палатi.
I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля кам'яного пам'ятника бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в дерев'яний ящик, перенесли яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi одягали в дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували у червонi сандалiї iмператора Iоанна Цимiсхiя.
Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його предки-вiрмени, за що їх, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй - маленький). Та коли логофет вiдкрив захiднi дверi Золотої палати, впустив патрикiїв i сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн високий i грiзний.
Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з мусiї образом Христа - величний, увiнчаний золотою короною, у багрянiй хламидi.
- Многi лiтаї - спiвали за завiсою два хори - iз Софiї й храму Апостолiв.
I забулося навiть те, що тут, у Константинополi, у цьому ж Великому палацi, є ще два iмператори - сини отруєного Романа й Феофано - Василь i Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта бажали тiльки Iоанновi.
Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина на торги Константинополя, встановлює сам на них низьку цiну, вiн викликає одного за одним сенаторiв i полководцiв i кожному з них дає нагороду й призначення... Iмператор Iоанн знає, хто його друг, а хто ворог, - i Варду Склiру вiн чiпляє на груди золотий ланцюг i призначає начальником всього вiйська, Iоанну Куркуасу дає золоту печать i наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарiя флоту, нового начальника етерiї, нового великого папiю.
Особливу почесть виявляє iмператор Iоанн до паракимомена Василя, що незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi i тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром* (*Проедр - перший).
Новий iмператор жорстоко карає всiх тих, що були зв'язанi з iмператором Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з кручi над морем, прив'язавши камiнь до нiг, кинули Льва Валента, наступної ночi брата вбитого iмператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на довiчне заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв - у далеку Каппадокiю, в Амазiю.
З
Пiзньої ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Вiднинi їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синклiтi, вiн разом з iмператором вирiшуватиме державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на виходi Василь стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв, а вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя.
I хоч Василь був паракимоменом четвертого вже iмператора, а трьом попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося. Вони-iмператор i його проедр - пiзньої години сидiли в покої, вiкна й дверi якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли своєю перемогою.
У покої в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi їх освiтлювали на стiнах викладенi з мусiї постатi iмператорiв - вони разом зi своїми жонами i дiтьми, з молитовниками в руках, високо звiвши вгору очi, суворi, мовчазнi iшли навкруг всього покою.
А внизу, на м'яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь.
- Я дуже стомився, - говорив Iоанн, - проте нiбито все закiнчено.
- Мiй василевсе, - ласкаво вiдповiв проедр, - ми готувались дуже добре, передбачили всi дрiбницi, i тому я був певен, що все закiнчиться успiшно...
- Остання нiч була страшна, - згадав Iоанн. - Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити.
Вони вийшли на широкий балкон, зупинились бiля повитої виноградом колони i задивились на море.
Буря, яка лютувала минулої ночi, стихла. Вiд Босфору вiяв легкий, теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над обрiєм висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця.
В примарному сяйвi цiєї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель iшов дуже повiльно, все не мiг одiрватись вiд берега.
Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав:
- Це твiй дромон, василевсе... Вiн прямує до Проту.
- I вона на ньому? - запитав iмператор.
- Так, василевсе, вона там.
I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але обом їм здалося, що вони бачать її - Феофано, яка стоїть там на настилi дромона i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою.
- Треба зробити так, щоб вона сюди нiколи не поверталась, - сказав Iоанн.
- О василевсе, вона вже нiколи сюди не повернеться, - вiдповiв i посмiхнувся проедр Василь.
А корабель iз пiднятими вiтрилами то з'являвся в променi фара, то зникав на якусь хвилину в нiчнiй iмлi, плив все далi й далi - мимо Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть...
Так корабель i зник - нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди.
- Феофано немає, - полегшено сказав Цимiсхiй, - але є iнший ворог.
Вiн обернувся обличчям до города й Гадати, де над Золотим Рогом де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори.
- А чи один тiльки ворог? - запитав проедр Василь.
- Ти говориш правду, - згодився Iоанн, i обличчя його стало хижим i злим. - У нас з тобою є чимало ворогiв - у Константинополi i навiть у святiй Софiї. Беззубий, глухий Полiєвкт - я з ним швидко розплачусь за те, що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори ромеїв повиннi терпiти над собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi - Русь...
Вiд Гадати дихнув холодом вiтер.
- Тiльки у вiдчаї, - сказав Iоанн. - Никифор мiг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навiщо вiн послав Калокiра до русiв? Навiщо платив їм золото, щоб iшли на болгар? Не будь цього, Святослав сидiв би зараз у Києвi, а ми тут... Прийшов би час, i ми б, зiбравши сили, поволi пiдкорили болгар i пiшли б на Русь.
- Це правда, - згодився проедр Василь. - Це був невдалий крок iмператора Никифора.
- Ти кажеш - невдалий? Нi, це був божевiльний, дурний крок, i тiльки йолоп Никифор мiг його зробити. Подумай, - здригнувся Iоанн. - Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Дапаю i Плиску, iде до Преслави. Так вiн може дiйти й до Константинополя.
- А все ж покiйний iмператор зробив i iнший, вдалий, крок.
- Ти про що говориш?
- Ще кiлька мiсяцiв тому, коли Никифор почув про те, що лодiї Святослава стали на Дунаї, вiн послав до печенiгiв наших василiкiв на чолi з єпископом Феофiлом.
- Але ж його ще немає?
- Вiн скоро повернеться. Iмператор Никифор дав йому з собою багато золота, печенiги його люблять, i я певен, - скоро покажуть списи русам...
- Там, на Дунаї?
- Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Київ. Iмператор Iоанн спочатку не мiг навiть збагнути, чому печенiги мусять взяти Київ i що це дає iмперiї, але швидко зрозумiв, засмiявся...
- О, - сказав вiн, - нарештi я бачу один розумний крок iмператора Нйкифора. Дяка тобi, - зухвало поглузував вiн, дивлячись на мусiї на стiнах, - безголовий василевсе. З печенiгами ти замислив справдi мудро. Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?
- Мiй василевсе, - вiдповiв проедр, - iмперiя лежить перед тобою. Чи не час тобi вже й лягти, iмператоре? Пiсля всього, що пережито сьогоднi, можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже спати!
Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд вина, спить i новий iмператор Вiзантiї.
Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь.
Вiн стоїть бiля дверей царської опочивальнi, слухаючи, чи не прокидається iмператор Iоанн, чує, як з уст сонного владаря iмперiї зриваються увi снi слова: "Воїни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, - вiн розумiє, як у нового iмператора палає серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори - барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.
А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, оглядає Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi.
Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озброєнi етерiоти...
Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiдає в крiсло, спирається руками на посох, схиляє голову.
I в нiчну цю годину проедр вiдчуває, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них має право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першої нiчної змiни. На варту стане друга змiна.
Тiльки один вiн - паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора - не має права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папiєю Романом вiдкриє срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч своїм днем.
"...Четвертий iмператор, - думає проедр Василь. - Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?"
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав