Читайте также:
|
Вимога мораторію 12 липня 1922 р.
На Генуезькій конференції проблема репарацій залишилася дещо осторонь. Але справа ця поновилася з новою силою 12 липня 1922 р., коли німецький канцлер Вірт заявив, що його країна не в змозі здійснити платежі за 1921 р. і вимагає мораторій на шість місяців. Як відомо, 24 квітня було вбито німецького міністра закордонних справ Ратенау, прихильника примирення. Починаючи з 1921 р. марка скочувалася все нижче й нижче. Ллойд-Джордж, в той час іще прем'єр-міністр, як і в листопаді минулого року, не заперечував проти мораторію. ЗО липня Пуанкаре повідомив, що погоджується з таким вирішенням за умови, що рурські шахти будуть віддані в заставу союзникам. Він започаткував у такий спосіб нову політику — політику «продуктивного закладу».
7—14 серпня в Лондоні відбулася конференція з цього приводу. Ллойд-Джордж виступив проти системи «продуктивного закладу». Наслідуючи приклад США, Англія одночасно зажадала виплати французького воєнного боргу. Пуанкаре відповів, що Франція розрахується зі своїми боргами не раніше, ніж одержить свою частку репарацій. Конференція закінчилася безрезультатно, зате зросла напруга між Францією й Англією.
31 серпня Пуанкаре провалив також проект шестимісячного мораторію, запропонований комісією з репарацій. На знак протесту французький представник Дюбуа подав у відставку. Зазначимо, що у вересні Пуанкаре наказав французьким військам залишити Чанак, звідки союзники могли прикривати Константинополь від загрози з боку націоналістичних сил Мустафи Кемаля. Англійці, отже, залишилися там самі, і їхнє невдоволення Францією дуже загострилося. Ллойд-Джорджеві довелося піти у відставку, а його місце зайняв консерватор Бонер Ло. Але британська політика залишилася без змін. 14 листопада німецький уряд знову висунув вимогу мораторію, і 9 грудня в Лондоні відкрилася нова конференція, яка лише підтвердила франко-англійську незгоду. Зауважимо, що Італію на ній представляв Муссоліні, який тільки-но, а саме в жовтні, прийшов до влади після «походу на Рим». Пуанкаре рішуче налагодився окупувати Рур на підставі першого ж порушення німцями виплати репарацій. Німеччина ж якраз зірвала передбачену на ЗО вересня поставку телеграфних стовпів і деревини. Комісія з репарацій прийняла до відома це порушення 26 грудня за заявою французького представника Варту, якого підтримали Бельгія та Італія.
На останній конференції в Парижі 2 січня 1923 р. було вирішено взяти Рур як заставу. Бонер Ло протестував, та все ж заявив, що не виступатиме силою проти такої постанови. 4 січня Пуанкаре сказав, що не звертатиме уваги на англійські протести.
Окупація Руру й «пасивний опір»
11 січня 1923 р. франко-бельгійські війська увійшли в Рурський басейн під приводом захисту «Міжнародної місії контролю заводів і шахт», яка мала наглядати за діяльністю «Вугільного синдикату» й уживати всіх необхідних заходів для забезпечення виплати
Тобто, три голоси проти одного (Англія). Головуючий, а ним був Варту, мав, до речі, 2 голоси на випадок, якщо голоси в комісії розділяться (після того, як США не ратифікували Версальський договір, у ній було тільки чотири члени). Гаторн-Арді вказує (цит. пр., с. 44), що це могло вплинути на постанову італійського представника.
репарацій. Цими військами (дві піхотні й одна кавалерійська дивізії) командував генерал Дегут. Того ж дня Палата депутатів схвалила дії Пуанкаре 452 голосами проти 72 (соціалісти й комуністи). Чоловік із тридцять радикалів, серед яких був Ерріо, утрималися. Французька політика мала подвійну мету: забезпечити в разі необхідності виплату репарацій шляхом відрахувань з рурської промисловості; примусити Німеччину поводитись відповідно до інтересів союзників шляхом тиску на її економіку.
Німецький уряд, відчуваючи підтримку громадськості, негайно заявив протест і наказав робітникам і службовцям Руру вдатися до «пасивного опору», який вони, до речі, вже стихійно почали. З деяким запізненням до них приєдналися й підприємці, а «Вугільний синдикат» перебрався з Ессена до Гамбурга. Всі репараційні поставки були припинені, а населення Руру оголосило страйк, під час якого користувалося фінансовою підтримкою з боку уряду. Крім того, Німеччина відкликала свого посла з Парижа. Іноді пасивний опір обертався на активний у вигляді диверсій. 31 травня під час сутичок на круппівських заводах загинуло 13 робітників. 26 травня розстріляно Лео Шлягетера, який висадив у повітря військовий ешелон.
Але «пасивний опір» не подіяв на Пуанкаре. За згоди Бельгії та Італії він утворив «Управління залізниць», які стали експлуатуватися за допомогою французького й бельгійського персоналу, а також саперів. На шахти привезли французьких і бельгійських шахтарів. Були запроваджені нові гроші — «франк управління». Із окупованої зони виселили 145000 німців.
Штреземан і кінець «пасивного опору»
Тактика «пасивного опору» не досягла мети. Німеччину вразила страшенна інфляційна криза, яку ускладнювала до того ще й допомога рурським страйкарям. Потерпаючи від безробіття, боячись, що їх витіснять французькі й бельгійські робітники, вони помалу поверталися на роботу і, незважаючи на заборони німецького уряду, їздили «французькими потягами», що їх пускали на світанку, аби уникнути масових виступів. 12 серпня 1924 р. уряд Куно змушений був піти у відставку, а його місце заступив кабінет Густава Штреземана — керівника Німецької народної партії, поміркованого націоналіста, який користувався підтримкою середніх і великих підприємців (завдяки Гуго Стіннесові).
Одним із перших заходів Штреземана стало припинення «пасивного опору» (26 вересня).
Рейнський сепаратистський рух
Крім фінансових клопотів, Штреземана дуже турбувала активність крайніх лівих (комуністів) і крайніх правих (націонал-соціалістів), а також відновлення діяльності рейнських сепаратистів, що ніяк не проявляли себе з 1919 р. Окупація Руру, інфляція дали їм нові сили. Наприкінці березня 1923 р. зібралися «Рейнські народні збори». Вони запропонували випустити «рейнські гроші» на основі франків франко-бельгійської адміністрації, а також сформувати «Рейнську раду», здатну замінити прусські адміністративні органи. Наприкінці квітня 1923 р. докторові Дортенові доручили поїхати в Париж і налагодити контакти з французьким політичним керівництвом, з давнім прихильником рейнського руху генералом Ман-женом, а також з журналістами й письменниками, такими, як Моріс Барре і Жак Бенвіль. Він зустрівся з міністром визволених районів Лушером, але не зміг добитись аудієнції Пуанкаре. Однак він залишився задоволений цим вояжем і відчув неафішовану підтримку голови Найвищої міжсоюзницької комісії у питаннях рейнських територій Поля Тірара. Після його повернення події в Рейнській області різко активізувалися. 20—21 жовтня в Екс-ля-Шапель — зоні, окупованій бельгійцями, — промисловець Лео Декерс, кого підтримав бельгійський дипломат П'єр Нотомб, захопив громадські будівлі й проголосив «незалежну республіку». Нотомб мріяв про відродження Лотарингії під бельгійським контролем. Та через три дні бельгійський уряд дезавуював цю акцію й вислав Декерса. В Кобленці авантюрист Маттес здійснив такий собі державний переворот під прапором руху, що іменував себе «Вільний Рейн». У цій колишній американській окупаційній зоні французи замінили американські війська після їхнього виведення в 1923 р. Маттес урешті домовився з Дортеном і дістав «повноваження щодо півночі», а Дортен, який перебував у Вісбадені, став «уповноваженим на півдні». Але військо Маттеса розпалося, і Дортена, коли він остаточно розмістив свій штаб у Бад-Емсі, 1 грудня 1923 р. проголосили «головою тимчасового уряду Рейнської республіки». Найважчим для цього уряду було, звичайно, розшукати кошти. 15 листопада Штреземан запровадив «рентну марку». Та чи може вона увійти в обіг на окупованих територіях? Щоб запобігти цьому, Дортен, якого не підтримував Пуанкаре, розробив за допомогою фінансистів план створення «Рейнського державного банку», який мав би право емісії. Однак цей проект не змогли реалізувати. Мер Кельна Конрад Аденауср і кельнський банкір Луїс Гаген — «ле-галісти», які протистояли «активістам» на чолі з Дортеном, — виробили власний проект емісійного банку, який здобув підтримку Пуанкаре. 4 грудня він примусив Дортена полишити свій план. Ця пітримка Аденауера пояснюється тим, що на Аденауера дивилися як на «людину англійців». Можливо, Пуанкаре сподівався привернути Британію до ідеї рейнської автономії. Але його дуже швидко спіткало розчарування.
У листопаді Штреземан пішов з посади канцлера, але залишився міністром закордонних справ у новому уряді, очолюваному Марксом. Штреземан добре усвідомлював, що оздоровлення грошової ситуації перешкодить створенню емісійного банку, чого, зрештою, Аденауср не так уже й прагнув. Штреземан спромігся переконати Пуанкаре. 22 листопада Тірар викликав Дортена в Кобленц і заявив йому, що Франція зобов'язалася перед Англією покласти край рейнському сепаратизмові й не зупиниться, якщо буде треба, перед застосуванням сили.
Сепаратистський рух тривав ще деякий час у Пфальці, який мав своїх власних автономістів, а потім приєднався до «Рейнських народних зборів». Автономісти заволоділи Кайзерслаутерном. Після невдачі Дортена їхні дії не припинилися. Та 9 січня 1924 р. в Спірі було вбито голову автономного уряду Ганц-Орбіса, а 13 лютого французькі власті допустили вбивство в Пірмазенсі п'ятнадцяти автономістів, коли вони намагались урятуватися з охопленої полум'ям ратуші.
Штреземан також заохочував відновлення переговорів із Францією в питанні про репарації. В жовтні «Міжнародною місією контролю заводів і шахт» були укладені угоди з різними підприємствами Руру. Цими угодами дозволялася поставка в рахунок репарацій промислової продукції, починаючи з вугілля. Так досягла результату політика «продуктивного закладу». Насправді їй судилось утілюватися в життя протягом дуже короткого періоду, оскільки Франція й Бельгія погодились винести проблему на міжнародний рівень.
III. Врегулювання рурського питання. План Дауеса
Відновлення переговорів про репарації
Новий президент США Кулідж, що зайняв цей пост як віце-президент після смерті Гардінга в серпні 1923 р., двічі — в серпні й жовтні 1923 р. — пропонував або доручити вирішення проблеми репарацій комісії експертів, у кій узяла б участь і Америка, або ж скликати конференцію політичних діячів союзних держав теж з участю Америки. 24 жовтня німецький уряд виступив з проханням, щоб комісія з репарацій переглянула платоспроможність Німеччини. 26 жовтня Пуанкаре погодився на перший варіант, тобто на комісію експертів, але з деякими застереженнями. В комісії з репарацій французький представник Варту висловився за утворення двох комітетів, один з яких вивчив би питання відбудови грошової системи Німеччини, а інший, яким мав керувати американський банкір (і генерал) Даусс, заклопотався б репараціями. Пуанкаре дав згоду ЗО листопада 1923 р. Так він переносив проблему в міжнародний простір, певною мірою віддавав її Англії й Америці, позбавляв себе на майбутнє будь-якої можливості арешту майна для гарантування своїх інтересів, коротше кажучи, втрачав усі переваги енергійної політики. Чим пояснити таку зміну в його поведінці? Певна річ, вона пов'язана з характером Пуанкаре, великого прихильника законних та правових вирішень, та найголовнішим чинником була фінансова й грошова криза у Франції. Франк своєю чергою зазнав інфляції, і, щоб мати надію вилікувати його, треба було добитися допомоги англійських фінансистів. Крім того, наближалися законодавчі вибори. Праві в основному стояли за залишення французьких військ у Рурі, ліві ж виступали проти. Пуанкаре сподівався зіграти роль арбітра в цій суперечці.
План Дауеса
Комітет Дауеса зібрався в Парижі в січні й працював до квітня 1924 р. 9 квітня експерти подали свою доповідь. 16 квітня німецький уряд повідомив, що розглядає план експертів як основу для переговорів. У статті, опублікованій у газеті «Цайт», Штреземан заявив, що німецький уряд діяв «з повним усвідомленням своєї відповідальності». Цю думку він уточнив у передвиборній промові в Ганновері 29 квітня: «На мою думку, політичні питання стоять на порядок вище, ніж економічні. Що то був би за уряд, якби він не пішов на будь-яку жертву, щоб звільнити Рейн і Рур, і не прагнув створити умови для такого розвитку, щоб урешті ми знову стали здатні до політичних дій». Штреземан був упевнений, крім того, що економічна відбудова Німеччини можлива лише за умови припливу англосаксонських капіталів, а щоб їх одержати, треба було передовсім відновити міжнародне довір'я. Притиснутий загостренням грошової кризи, підштовхуваний Варту, Пуанкаре врешті-решт також погодився на цей план.
На виборах більшість була на боці об'єднання лівих сил, і 1 червня Пуанкаре оголосив про свою відставку. Його наступник Едуар Ерріо вважав, що політика його попередника в рурському питанні була хибною. Однак він заявив, що чимала частина його партії може об'єднатися проти нього з правими, кщо перед виведенням військ не буде одержано гарантії. Особливо слабкою була його позиція в Сенаті. Тому в своїй програмній промові в червні 1924 р. новий голова уряду пообіцяв облишити силову політику, надати амністію ув'язненим і висланим німцям і вивести війська з Руру, коли почнеться виконання плану Дауеса. 22 червня Ерріо відвідав у Чекерсі нового англійського прем'єра, лейбориста
Макдональда. Обидва діячі згодилися, що треба зажадати від Штреземана додаткової гарантії, а саме відновлення військового союзницького контролю. 30 червня Штреземан відповів, що дозволить загальну інспекцію німецьких озброєнь, яка, на його думку, стане кінцевим актом союзницького контролю. Ми побачимо нижче результати цієї інспекції. Отже, Ерріо об'єднав проблеми плану Дауеса й виведення військ із Руру. Для остаточного прийняття плану Дауеса в Лондоні була скликана спеціальна конференція. 9 липня 1924 р., незважаючи на протести Штреземана, ухвалено не запрошувати Німеччину на початок конференції. В її засіданнях (16 липня — 5 серпня) брали участь союзні держави й США (представлені послом у Лондоні Келлогом). Німецька делегація у складі канцлера Маркса, Штреземана та міністра фінансів Лютера прибула в Лондон 5 серпня, і переговори з нею тривали аж до 15-го. Постанови конференції стосувалися двох головних пунктів: прийняття плану Дауеса та виведення військ.
З першого пункту згоди було вже досягнуто. Попри гучні заяви лейбористів Макдональд у червні знову наслідував приклад своїх попередників і відмовився пов'язати питання союзницьких боргів з питанням про репарації (те, що французи називали «страхувальною умовою»). Треба зазначити, що 18 червня 1923 р. Англія уклала зі США так звану угоду Болдвіна—Меллона, якою вона зобов'язалася виплатити їм свої борги за 62 роки. Франція підписала аналогічні договори зі США та Англією лише в 1926 р., а ратифікувала їх у 1929 р.
План Дауеса являв собою тимчасовий план, розрахований на п'ять років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставленням залізниць і промисловості. Річні виплати мали піднятися за п'ять років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. Оплата здійснюватиметься в марках переказами, що їх виконуватиме генеральний агент з репарацій у Берліні під наглядом спеціального комітету, очолюваного цим агентом; до його складу ввійдуть 5 членів — від Америки, Англії, Франції, Італії, Бельгії. В перший рік Німеччині буде надано позику в 800 млн. франків золотом (найширша підписка була відкрита в Америці). В цілому план Дауеса відрізав чималенький шматок від суми репарацій, визначеної «станом платежів» за 1921 р.
Проблема виведення військ
Проблема виведення військ видалася набагато тяжчою. Головні дискусії велися починаючи з 7 серпня поза конференцією, між Ерріо й Штреземаном. Ерріо хотів підпорядкувати залишення Руру встановленню військового контролю й укладенню пакту про безпеку. Штреземан відмовлявся пов'язувати ці дві справи під тим приводом, що це додасть нових сил націоналістичній опозиції. 9 серпня Ерріо виїхав до Парижа для консультацій з Радою міністрів і повернувся 11-го з новим планом. Виведення військ не буде підпорядковане встановленню військового контролю, але буде здійснюватись протягом року. Штреземан спочатку відмовився, але потім, після розмови, в кій Макдональд зіграв роль посередника, і після консультацій зі своїм урядом, погодився на річний термін, починаючи з 15 серпня, причому з Дортмунда війська мали бути виведені негайно. За цю головну поступку Ерріо не одержав жодної переваги — ні в питанні репарацій, ні на поставках вугілля, ні щодо майбутнього франко-німецького торговельного договору, що мав замінити тимчасовий порядок, запроваджений договором на період до січня 1925 р. Така політика односторонніх поступок зазнала різкої критики у Франції.
Складність проблеми виведення військ полягала, зокрема, в тому, що йшлося про три групи територій, а саме:
1. Міста Дуйсбург, Дюссельдорф і Рурорт, окуповані 8 березня 1921 р. на підставі застосування санкцій, за згоди Англії.
2. Рур, окупований Францією та Бельгією в січні 1923 р. на підставі застосування санкцій, за несхвалення Англії.
3. Район Кельна, окупований згідно з Версальським договором; з нього за цим же договором війська мали бути виведені через п'ять років після набрання ним чинності, тобто 10 січня 1925 р.
Цей сектор, окупований англійцями, зв'язував Рур з рештою окупованої зони. В разі його звільнення війська, утримувані в Рурі, були б відрізані. Крім того, перші результати генеральної інспекції озброєнь виявились несприятливі для Німеччини. Перевірками було встановлено, що вона приховує зброю, що на заводах Крупна збереглися великі верстати, на яких можна виготовляти важкі гармати, що, незважаючи на заборони в договорі, генерал фон Сект намагається відродити генеральний штаб. Франція була дуже стурбована, і її повністю підтримав британський уряд консерваторів, сформований у листопаді 1924 р. після загальних виборів, на чолі з Болдвіном і міністром закордонних справ Остіном Чемберленом —відомим франкофілом. Тому на скликаній 27 грудня в Лондоні конференції послів було вирішено відкласти виведення військ. Німецький уряд намірився був припинити торговельні переговори з Францією, але задовольнився протестом: «На мою думку, — сказав Штреземан ЗО грудня представникам чужоземної преси, — немає сумніву: якщо не буде врегульоване питання виведення військ, якщо нам скажуть: «Ми залишаємося в районі Кельна», не вступаючи з Німеччиною в переговори в будь-якій формі з метою досягнення певного компромісу і виведення військ із Руру та Рейнської області, немає сумніву, я повторюю, що це буде цілковите банкрутство політики, яка проводилася в Німеччині щодо прийняття плану Дауеса, і німецький народ тут не помилиться». Цей протест, однак, не змінив позиції союзників. Війська з Руру вивели лише в період з 1 липня по 17 серпня 1925 р., коли гарантії проти німецького переозброєння видалися достатніми. Перші троє міст залишено 25 серпня. Щодо району Кельна, Штреземан скористався з Локарнської конференції, щоб поставити там це питання, і підпорядкував підписання договору Німеччиною виведенню військ. Після ще одних переговорів, коли 23 жовтня 1925 р. Німеччина запевнила, що більшість вимог союзників стосовно її роззброєння ось-ось мають бути задоволені, конференція послів ухвалила, що виведення військ із Кельнської зони почнеться 1 грудня 1925 р. Завершилося воно 31 січня 1926 р.
IV. «Женевський протокол»
Колективна безпека
Паралельно з проблемою франко-німецьких відносин постала проблема «колективної безпеки», пов'язана з роззброєнням. У цьому питанні французи й англійці дуже розійшлися ще в 1919 р. Англія стояла за негайне й безумовне роззброєння, бо, на її думку, така дія, завдяки своєму психологічному ефектові, забезпечить міцний мир. Франція ж, навпаки, вважала, що найкращою запорукою миру буде її перевага над силами Німеччини. Вона погоджувалась із принципом роззброєння, але тільки після того, к буде гарантована безпека. А цього можна було досягти лише шляхом глибокої реформи Ліги Націй, якою передбачалося б обов'язкове мирне розв'язання будь-яких суперечок, а також створення міжнародної армії. Це було, власне, повернення до відкинутої англосаксами в 1919 р. ідеї Леона Буржуа, до якої Британія, як і раніше, ставилася вороже.
Вже на першій Асамблеї Ліги Націй у 1920 р. була утворена «постійна консультативна комісія» у військових, морських і повітряних питаннях. Та вона дуже швидко впевнилася в складності цієї проблеми, що привело до прийняття Асамблеєю Ліги Націй документу, відомого під назвою «Резолюція XIV» (27 вересня 1922 р.). В ній зазначалося, що план скорочення озброєнь може стати дійсним, якщо буде загальним і якщо йому передуватиме відкрита для всіх країн «оборонна» угода, яка зобов'яже всі сторони надавати ефективну й негайну допомогу тій з них, на яку буде вчинено напад, за умови, що «обов'язок надавати допомогу країні — жертві нападу буде обмежено в принципі країнами тієї самої частини світу». Тож і розпочалося готування договору про взаємну допомогу. На розгляд було подано кілька проектів. Один з них, розроблений полковником Рекеном, передбачав укладення великої кількості двосторонніх і багатосторонніх угод про взаємний захист.
В іншому, запропонованому лордом Робертом Сесілем, пропонувався загальний договір про взаємні гарантії, оскільки його авторам здавалося, що багатосторонні договори можуть спричинитися до виникнення суперницьких блоків. Постійна консультативна комісія зробила спробу об'єднати обидві пропозиції і в 1923 р. подала свій проект договору про взаємну допомогу. Така допомога, на її думку, мала здійснюватися, з одного боку, шляхом загальної гарантії для всіх держав, а з іншого — шляхом спеціальних договорів, укладених тільки між окремими державами. Загальна гарантія набирала б чинності лише після скорочення озброєнь. Завдання визначення агресора лягало на Раду Ліги Націй. Після того, к його було розповсюджено на Асамблеї 1923 р., проект наштовхнувся на численні заперечення, зокрема, з боку Макдональда, що висловив їх 5 липня 1924 р. Він вважав, що проект недостатньо чітко передбачає скорочення озброєнь і що гарантії безпеки, які надає договір, зовсім недостатні, бо вони залежать від одностайної ухвали Ради про факт агресії. Крім того, функції Ради видавалися йому надто широкими й такими, що порушують суверенітет держав.
Проект протоколу
Асамблея 1924 р. мала значно більший розголос, ніж попередні, зважаючи на сплеск інтересу до Ліги Націй з боку французького й англійського урядів. Уперше голова Ради міністрів Франції (Ерріо) особисто взяв у ній участь. Також уперше до складу французької делегації увійшов Бріан. Тож Асамблея 1924 р. взялася за розгляд проекту, поданого чехословацьким міністром закордонних справ Бенешем і відомого як «протокол про мирне врегулювання міжнародних суперечок», або «Женевський протокол».
Цим протоколом передбачався новий елемент — обов'язковий розгляд конфліктів. Всі міжнародні суперечки мали передаватися в Постійний міжнародний суд або в арбітраж. В разі відхилення арбітражу й розв'язування війни застосовуватиметься принцип презумпції агресії. Така сама процедура передбачалася й для тих сторін у суперечці, які не підкоряються ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економічні, військові санкції. Постанова про їх застосування приймається Радою Ліги Націй більшістю в дві третини голосів, і всі країни-члени зобов'язані її виконувати. Цей проект являв собою набагато дійовішу гарантію, ніж пакт Ліги Націй, згідно з яким постанови Ради мали ухвалюватись одноголосне, і Рада могла лише «рекомендувати», а не «призначати» військові санкції.
Нарешті, держави — учасниці протоколу зобов'язувалися взяти участь у міжнародній конференції з питання скорочення озброєнь. Коли б така конференція виявилася безрезультатною, протокол чинності не набирав. Цим установлювався нерозривний зв'язок між принципами арбітражу, безпеки, роззброєння.
Поразка проекту
Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти протокол. Його підписали десять країн, зокрема Чехословаччина й Франція. Великобританія попросила перенести обговорення на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., консерватори сформували свій уряд на зміну лейбористському. Отже, пішов Макдональд, який підтримував проект. Новий міністр закордонних справ Остін Чемберлен під впливом домініонів і за підтримки Італії дуже різко розкритикував протокол у своєму виступі 12 березня 1925 р., висунувши численні заперечення. Він ставився вкрай неприхильне до арбітражу й до економічних санкцій, які вважав неефективними. Він боявся, що Великобританія, через свій великий флот і володіння в світі, буде змушена постійно втручатися від імені Ліги Націй. Він боявся також, що не буде досягнуто скорочення озброєнь. Зі свого боку, деякі домініони несхвальне дивилися на процедуру арбітражу, якій їм довелося б підкоритися через їхню імміграційну політику. Вони не хотіли, щоб їх зобов'язували до втручання в Європі при застосуванні санкцій. Як зазначив канадський представник Дандюран: «В цій асоціації взаємного страхування від пожежі різні держави страхуються від неоднакового ризику. Щодо нас, то ми живемо в пожежобезпечному будинку, далеко від горючих матеріалів».
Нарешті, Сполучені Штати, які вбачали в протоколі новий «Священний союз», що дозволив би європейським країнам утручатися в справи Латинської Америки незважаючи на доктрину Монро, справили сильний тиск на Англію з метою настроїти її проти протоколу.
Через незгоду протокол не пощастило прийняти. Чемберлен повідомив про свою постанову в березні 1925 р. Передбачена конференція з роззброєння не відбулася. Це була відчутна поразка для системи колективної безпеки.
Локарнська конференція
В самій Німеччині позиція Штреземана викликала жваві суперечки, бо німецька пропозиція означала добровільну відмову від Ельзас-Лотарінгії. На початку Німеччина не вела розмови про гарантування бельгійських кордонів. Можливо, вона хотіла залишити за собою право вимагати повернення Ейпену і Мальмеді. Але на настійні вимоги Франції й Англії було ухвалено, що Бельгія візьме участь у розмовах. Переговори продовжилися, і 8 вересня Чемберлен, Бріан і бельгійський міністр Вандервельде запросили Штреземана на конференцію, яка спочатку мала відбутися в Лозанні, але була перенесена в Локарно. До проекту приєдналася й Італія. Німеччина погодилася на участь у конференції, попередньо заявивши, що не несе вини за війну, і висловивши протест проти окупації Кельна. Штреземан сподівався, що ці переговори допоможуть запобігти укладенню франко-бельгійського пакту, прискорять виведення окупаційних військ з Рейнської області, а головне — сприятимуть «інтернаціоналізації» рейнської проблеми, а відтак не дадуть змоги Франції провести односторонню акцію на зразок рурської. Утруднення полягало в тому, що так можна було завадити Франції прийти на допомогу її союзникам — чехам і полякам. Тому було вирішено, що в договорі буде зарезервовано застосування статей 15 і 16 пакту Ліги Націй. Якщо Німеччина нападе на Польщу або Чехословаччину та буде визнана агресором Лігою Націй чи навіть якщо ця остання й не зможе виявити агресора, Франція матиме можливість утрутитись. Конференція проходила в Локарно з 5 по 16 жовтня 1925 р. Для участі в ній приїхали Бріан, Чемберлен, Штреземан, Вандервельде й Муссоліні, які виробили комплекс договорів. Найзначнішим з них був договір, яким установлювалося взаємне гарантування франко-німецького та німецько-бельгійського кордонів1 під гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазначалося, що в разі вторгнення Німеччини в демілітаризовану зону проти неї може бути застосована сила. До цього головного договору додавалися конвенції про арбітраж між Німеччиною, з одного боку, та Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною, з іншого. До комплексу угод долучалися франко-польський договір про союз і договір Франції з Чехословаччиною. Франція сподівалась у такий спосіб відкрити шлях до переговорів про східні кордони Німеччини. Чемберлен заявив, що Англія залишає за собою свободу дій на випадок конфлікту на сході Європи, а також що вона безперечно втрутиться, якщо конфлікт спалахне на заході. Щодо Штреземана, то він ні за яку ціну не хотів «стабілізувати» східні кордони Німеччини, які він вважав глибоко несправедливими. Зауважимо, що на вимогу Англії домініони та Індія були звільнені від зобов'язань, що випливали з договору.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 56 | Нарушение авторских прав