Закон централізації та децентралізації влади

В науковій літературі існують різні підходи до визначення поняття «децентралізація»:

ü «характерне для сфери державного управління явище, зумовлене об’єктивними і суб’єктивними факторами, … певна протилежна сторона централізації, … своєрідний засіб відображення централізації»;

ü «самостійність у підходах до управління з урахуванням багатоманітності місцевих особливостей при збереженні єдності в основному, в суттєвому»;

ü «передання частини функцій державного управління центральних органів виконавчої влади місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, розширення повноважень нижчих органів за рахунок вищих за рівнем»;

ü «процес передачі частини функцій та повноваженьвищими рівнями управління нижчим (від центральних органів виконавчої влади до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування); у широкому розумінні – ослаблення або скасування централізації.

Аналіз наведених тлумачень свідчить про те, що децентралізація трактується як явище дія (передання, процес передачі) та характеристика управлінської дії (самостійність). Не можна не погодитися з думкою Н.Р. Нижник про те, що ця категорія є певною протилежною стороною централізації, своєрідним засобом її відображення. Виходячи з цього, для розуміння сутності явища доцільно розглядати обидві категорії разом.

На думку О.Ю. Оболенського «централізація – зосередження управління в одному місці, в одних руках, в одному центрі, створення ієрархічної структури управління, в якій переважають вертикальні зв’язки і верхні рівні мають повноваження щодо прийняття рішень, а прийняті ними рішення є обов’язковими для нижчих рівнів.

Централізація – форма організації державного управління, за якої більшість владних повноважень зосереджена в єдиному центрі, а управлінська система являє собою вертикальну структуру, побудовану на засадах субординації.

У Постанові Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування» сформульоване завдання «Кабінету Міністрів України, комітетам Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, з питань правової політики, з питань бюджету, з питань правової політики,управління народним господарством, власності та інвестицій, з питань фінансів і банківської діяльності інформувати Верховну Раду України про стан виконання Рекомендацій, схвалених цією Постановою».

Результати дослідження дозволяють зробити наступні висновки:

Ø централізація і децентралізація є парними категоріями, що позначають явище, дії, форму організації чи характеристику дій з управління. Як явище це певний стан відносин між суб’єктом і повноважень та відповідальності у прийнятті рішень стосовно внутрішніх стосунків і зовнішніх зносин системи;

Ø децентралізація державного управління в широкому розумінні характеризує відносини держави з громадянським суспільством та людиною, а у вузькому – між органами влади, що знаходяться на різних ієрархічних рівнях;

Ø децентралізацію в державному управлінні необхідно здійснювати комплексно, тобто паралельно у відносинах «держава-громадянське суспільство», «органи влади – людина», «державна виконавча влада – місцеве самоврядування», «керівництво установи – структурні підрозділи», «керівник – підлеглі»;

Ø процес децентралізації має охопити виконання основних і конкретних функцій, усі етапи процесів прийняття і реалізації управлінських рішень;

Ø практичне досягнення оптимального співвідношення централізації і децентралізації потребує ретельного обґрунтування стосовно управління певними сферами життєдіяльності суспільства.

Питання для самостійної роботи:

1. Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільним процесами.

2. Закон розмежування центрів влади та управління.

3. Закон системності організації та саморозвитку системи публічного адміністрування.

4. Принципи, що регулюють адміністрування як соціально-політичний, соціально-економічний та соціально-культурний процеси.

5. Застосування принципів публічного адміністрування.

Література:

1. Административное право Украины / Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – 2-е изд., пере раб. и доп. – Харьков: Право, 2003. – С. 129 – 176.

2. Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. / Под ред. В.А. Козбаненко. − М.: «Статут», 2000. − С. 407 – 434. [Електронний ресурс].

3. Мельник А.Ф. Державне управління: підручник / А.Ф. Мельник, О.Ю Оболенський, А.Ю. Васіна; за ред. А.Ф. Мельник. − К.: Знання, 2009. – С. 103 – 119.

4. Державне управління: основи теорії, історія і практика: Навчальний посібник / В.Д. Бакуменко, П.І. Надолішній, М.М. Іжа, Г.І. Арабаджи / За заг. ред. Надолішнього П.І., Бакуменка В.Д. − Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – С. 155 – 155. [Електронний ресурс].

5. Чиркин В.Е. Публичное управление: учебник. – М: Юристъ, 2004. – С. 149 – 153. [Електронний ресурс].

Дата добавления: 2015-12-01