|
Читайте также: |
МОВНА ПОЛІТИКА ТА МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Від редакції. У Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» щойно вийшла друком книжка «Мовна політика та мовна ситуація в Україні» за редакцією славіста і мовознавця Юліане Бестерс-Дільґер з Фрайбурзького університету, Німеччина.
У виданні представлено результати проекту «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи», виконання якої фінансувала програма INTAS з серпня 2006 до липня 2008 р.
У проекті брали участь учені з Австрії, Англії й України, які досліджували різні аспекти мовної політики і мовної ситуації в Україні. Дослідження базується на результатах всеукраїнського опитування і фокус-групових дискусій, проведених у п’ятьох містах: Києві, Донецьку, Луцьку, Львові та Одесі. Дослідники вивчили питання мовної політики та суспільних настанов щодо неї після Помаранчевої революції, міжнародного і національного законодавства та зобов’язань України у мовній сфері, мовну політику у сфері освіти, судочинства і діловодства, у засобах масової інформації, проблеми мовної орієнтації та цивілізаційного вибору, а також мовні проблеми в пострадянській Одесі та існування суржику.
Видання становить значний інтерес, а його матеріали мусять уважно вивчити ті, чиї дії щодо мовних проблем мають не лише практичний, а й політичний і законодавчий аспекти. Контроверсійність питання в сучасній практиці посилює вагомість аналізу і рекомендацій науковців.
Пропонуємо увазі читачів кілька фраґментів книги «Мовна політика та мовна ситуація в Україні».
Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України
Преамбула
Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, – а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причину цього можна знайти в історії України. Від середини XVII ст. схід України, що був частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України.
Наслідком цього є нинішня двомовність країни, хоча в деяких реґіонах говорять і кількома іншими мовами. Українська мова є єдиною державною. Зрозуміло, що нинішня урядова коаліція (БЮТ і НУ–НС) і багато україномовних членів еліти хочуть обмежити мовну політику усуненням «історичних деформацій» та відновленням української мови в усіх сферах суспільства. Проте така мовна політика зустрічає протидію з боку реґіональних еліт Сходу.
Політичні сили України зайшли у безвихідь. Два політичні блоки приблизно рівні за силами. Уряди можуть швидко змінюватися. Але цю ситуацію можна також розглядати як слушну нагоду, оскільки жоден із двох блоків не є достатньо сильним, щоб цілковито нехтувати поглядами другого. Тому вони змушені шукати компроміси, у тому числі й щодо мовної політики.
Ми рекомендуємо, щоб Верховна Рада якнайшвидше ухвалила новий Закон про мови, позаяк чинний закон від 28 жовтня 1989 року вже не відповідає дійсності. За формулювання нового закону повинна взятися міжфракційна група, що дало би змогу враховувати пропозиції всіх зацікавлених сторін. Необхідно забезпечити законодавчу визначеність, щоб жоден регіональний чи місцевий орган не міг безкарно порушити закон.
Мета наведених нижче рекомендацій – досягти компромісу, який можна буде зберегти навіть після можливої зміни уряду, так щоб законодавча визначеність була забезпечена не на рік або два, а на багато років.
Водночас ми маємо чітко заявити: жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань.
Ми усвідомлюємо, що виконання деяких наших рекомендацій можуть ускладнювати політичні обставини. Але навіть якщо лише деякі з наших ідей буде взято до уваги, можна вважати, що ми досягли своєї мети.
1. Права української мови
Державною мовою України є і в осяжному майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.
Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.
Для України з цього випливає:
– Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.
– Усі держслужбовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.
– Держслужбовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. Для всіх держслужбовців, які не володіють українською мовою на високому рівні в усній і письмовій формі, необхідно організувати безплатні мовні курси. Осіб, що відмовляються отримати сертифікат за наявних сприятливих умов для вивчення української мови, слід звільняти.
– Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.
– Для всіх громадян слід забезпечити безплатні добровільні курси української мови.
– Мовою судової системи України є українська, але необхідно ґарантувати безплатний переклад документів і судових слухань. Необхідні кошти сплачуватиме держава. Під час засідань можуть використовуватися також інші мови, якщо це зручно сторонам, але справи та протоколи повинні вестися українською мовою.
– Мовою збройних сил є українська.
– В класах і школах з іншими мовами навчання українську необхідно викладати як другу мову.
– Там, де є достатня кількість учнів (8–10 на клас, як зазначив Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин у звіті про Україну, або п’ять для сільських та вісім для міських шкіл, відповідно до нормативів Міністерства освіти і науки України), необхідно відкривати українські класи або школи без будь-яких перешкод.
– Держава повинна забезпечити необхідну кількість україномовних підручників – не лише з української мови та літератури, а й з решти предметів, що викладаються українською. Всі вчителі мають на високому рівні володіти українською мовою, тому необхідно забезпечити регулярні курси підвищення кваліфікації. Це стосується не лише шкіл, але також коледжів та університетів.
– У державних і приватних коледжах та університетах обов’язково має бути вступний іспит з української мови.
Студентів слід заохочувати підвищувати рівень володіння українською мовою впродовж навчання.
– Загальнодержавне (в майбутньому громадське) телебачення й радіо веде передачі українською мовою. Державні теле- та радіомовники реґіонального рівня (якщо вони далі існуватимуть) беруть до уваги зафіксований на останньому переписі населення склад населення відповідної місцевості згідно із критерієм «рідна мова» і, поряд з українською, ведуть передачі й іншими мовами у відповідних пропорціях (див. також параграф 2).
– Загальнонаціональні приватні мовники ведуть передачі українською мовою відповідно до переписного складу населення України за критерієм «рідна мова». Приватні реґіональні й місцеві служби ведуть трансляції українською мовою в обсязі, відповідному до складу населення даної території. Слід також брати до уваги неросійські меншини, пропорційно до їхньої частки в населенні.
– Держава може заохочувати створення радіо- і телепродукції українською мовою шляхом звільнення її від податків і встановлення певного відсотка національної продукції для всіх мовників.
– Фільми в кінотеатрах повинні демонструватися українською мовою (дубльовані або субтитровані) відповідно до частки україномовного населення реґіону чи міста (за критерієм «рідна мова»), решта – іншими мовами відповідно до частки їхніх носіїв у складі населення.
– Мова преси (друкованої чи доступної через Інтернет) не підлягає обмеженням. Ввезення закордонної преси не має обмежуватися. Держава може сприяти розвиткові україномовних видань непрямими засобами, наприклад, звільненням від податків чи їх зменшенням.
– Для ввезення книжок не повинно чинитися перешкод. Видання україномовних книжок може підтримуватися звільненням від податків чи їхнім зменшенням або прямими субсидіями на видання україномовних книжок високої якості (а також книжок мовами меншин).
2. Права недержавних мов (російської, кримськотатарської та інших мов, якими говорять члени національних меншин)
Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Українська держава має докласти всіх зусиль, аби використовувані в її мовній політиці термінологія та критерії не суперечили правовим зобов’язанням України згідно з Рамковою конвенцією про захист національних меншин та Європейською хартією реґіональних мов або мов меншин (далі ми її називатимемо просто Хартією). Для носіїв мов, зазначених у Законі про ратифікацію Хартії, на територіях їхнього поширення мають бути створені більш ніж мінімальні можливості вживання цих мов (з урахуванням конкретної ситуації кожної мови).
Російська є мовою етнічної меншини, але, крім цього і передусім, – мовою майже половини громадян України, якою вони розмовляють або постійно, або залежно від ситуації, співрозмовника тощо. Це нетипова ситуація. Відповідно. до означень «рідної мови» та «мови меншини», які наводяться у Пояснювальній записці до Хартії, російська є водночас реґіональною мовою та мовою меншини. Інші мови (наприклад, кримськотатарську та угорську) також слід кваліфікувати як реґіональні мови, але російська, безперечно, є найбільшою.
Чи повинне існувати спеціальне окреслення для російської мови, проміжне між державною мовою та мовою етнічної меншини? Ми не підтримуємо такої пропозиції. Будь-який спеціальний статус веде до юридичних ускладнень. Ми пропонуємо термін «недержавні мови» для всіх уживаних в Україні мов, окрім української. Юридична база має бути однаковою для всіх недержавних мов. Дещо особливе ставлення до російської мови випливає тільки з більшої чисельності її носіїв, ніж в усіх інших недержавних мов. Цьому сприятиме визнання рідної мови, а не національності, як головного критерію для публічного використання мов. Це означає:
– Підтриманню недержавних мов і культур не повинно чинитися будь-яких перешкод (див. ст. 5 Рамкової конвенції про захист національних меншин, Закон України про національні меншини тощо).
– В окремих адміністративних одиницях України (реґіонах, містах, селах), де щонайменше 50% громадян вважають рідною певну недержавну мову, має бути забезпечено право спілкуватися цією мовою з держслужбовцями. Це не звільняє держслужбовців від обов’язку вільно володіти (усно та письмово) українською мовою. В тих адміністративних одиницях, де запроваджено офіційне вживання певної недержавної мови, має бути створено безплатні курси для її вивчення.
– В адміністративній одиниці, де понад 20% населення вважають рідною певну недержавну мову, в кожному відділі органу державної влади чи самоврядування повинен бути принаймні один службовець, який вільно володіє, крім української, цією недержавною мовою.
– Внутрішньою мовою діловодства в адміністративних одиницях, де понад 50 % населення вважає рідною певну недержавну мову, може бути, крім української, також ця недержавна мова. В контактах із Києвом та іноземними державами українська мова є обов’язковою.
– Україна повинна й далі підтримувати освітні та культурні заклади недержавними мовами за рахунок державного бюджету.
– Так само, як і для української мови, 8–10 дітей (або п’ять для сільських і вісім для міських шкіл) є достатньою кількістю, щоб відкрити клас із недержавною мовою навчання.
– За бажання батьків недержавні мови слід викладати як предмети в школах з українською мовою навчання. Це особливо стосується російської мови з огляду на її поширене використання в багатьох реґіонах України. У кожній адміністративній одиниці, де частка осіб із недержавною мовою як рідною досягає або перевищує 50%, цю мову слід викладати як предмет у всіх школах.
– Необхідно забезпечити достатню кількість підручників недержавними мовами не лише для викладання самих мов, але й для інших предметів, що викладаються цими мовами. Учителі мусять володіти відповідною недержавною мовою на високому рівні, тому має бути забезпечено регулярні курси підвищення кваліфікації.
– В адміністративних одиницях, де частка носіїв російської мови як рідної перевищує 50%, у державних коледжах та університетах слід забезпечити російськомовні групи поряд із групами, викладання в яких ведеться українською мовою.
– Не має бути жодних мовних приписів чи інших обмежень для заснування приватних освітніх установ із недержавними мовами викладання (у тому числі коледжів та університетів). Українську мову необхідно викладати як предмет, а випускний іспит з української мови мусить бути умовою отримання диплому.
– У випадку російської мови особливе значення має відокремлене й порівняльне викладання української та російської мов, яке базується на відповідних методиках. У такий спосіб можна уникнути поширення суржику, а учні зможуть вивчати нормативні російську та українську мови.
– Кожен реґіон, де частка осіб із російською (чи іншою недержавною) мовою як рідною не нижча за 50 %, самостійно встановлює відсоток програм російською (чи іншою недержавною) мовою на реґіональному теле- та радіомовленні. Квота не повинна перевищувати відсоток носіїв цієї мови як рідної, зафіксований в останньому переписі населення.
– Кожна місцевість (місто або село), де частка осіб із російською (або іншою недержавною) мовою як рідною не нижча за 50%, самостійно визначає частку російської (чи іншої недержавної) мови у кожній із таких ділянок: школи, кінотеатри, місцеве телерадіомовлення. Квота не має перевищувати відсоток носіїв цієї мови як рідної, зафіксований в останньому переписі населення, і може різнитись у різних ділянках. Це не звільняє держслужбовців від обов’язку вільно володіти усною та письмовою українською мовою.
– На реґіональному чи місцевому рівні можуть здійснюватися програми підтримки недержавних мов за умови фінансування з бюджету відповідного рівня. На загальнодержавному рівні влада також докладає зусиль на підтримку вживання й розвитку недержавних мов.
– Імпортування книжок і газет, а також пряме транслювання телевізійних і радіопрограм з інших країн однією з недержавних мов здійснюється без перешкод.
Українська мовна політика як модель для інших держав
– Ще 1991 року Україна була зразком розв’язання проблеми громадянства. Кожна людина, що проживала на той час в Україні, автоматично й беззастережно отримала українське громадянство, якщо вона цього бажала (так званий «нульовий варіант»). Держава не вимагала мовного іспиту. Таким чином Україна намагалася уникнути появи осіб без громадянства.
– Сьогодні Україна є прикладом для інших колишніх радянських республік, оскільки вона характеризується толерантністю в мовних питаннях. В Україні можна звернутися із запитанням на вулиці, отримати відповідь іншою мовою, і в більшості випадків ніхто не почуватиметься ображеним. Асиметрична українсько-російська двомовність, типова для багатьох реґіонів України, не призводить до дискримінації відповідної меншини. Конфлікти здебільшого провокують політики, особливо напередодні або під час виборчих кампаній.
– Похвальними є також намагання української держави формувати свою мовну політику на законодавчій основі, визначеній парламентом, а не залишати це питання на розсуд адміністративних структур.
– Україна підтримує за рахунок державного бюджету освітні й культурні заклади багатьма недержавними мовами. Ця практика зовсім не є загальноприйнятою і гідна наслідування.
– Нарешті, заслуговує поваги прагнення України дотримуватися міжнародних правових зобов’язань і впроваджувати відповідні акти й механізми Ради Європи, попри все ще помітну спадщину радянської доби.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав