|
Читайте также: |
І.В. Терлецька
Особа Й.В.Сталіна як за життя, так і після смерті викликала не тільки великий інтерес, але й суперечливе, поляризоване ставлення і в суспільстві, і у політичних колах, і в науці. Не дивлячись на те, що епоха існування соціалізму у СРСР, як і сама держава, залишились у минулому, інтерес до «головного архітектора» побудови соціалізму, який найдовший час серед керманичів керував СРСР, Йосипа Віссаріоновича Сталіна і сьогодні не вщухає, а популярність цієї особи за останні роки у Росії значно зросла. За період 1987 - 2010 років написано величезний масив літератури, як наукової, так і «напівнаукової» (так званої сірої), публіцистичної, присвяченої особі Сталіна. У Росії протягом останніх років вийшли історіографічні праці, в яких висвітлюється історіографія як сталінізму в цілому, так і особи Сталіна [1]. В українській історіографії спеціальних досліджень, присвячених особі «батька народів», не багато, тим більш історіографічних досліджень.
Метою нашої статті є аналіз російського історіописання постаті Сталіна, виявлення характерних тенденцій у процесі осмислення і наукового вивчення ролі Сталіна в історичному розвиткові Росії, виявлення суттєвих чинників впливу на цей процес.
Перша спроба російської радянської історіографії осмислити характер, певні риси системи і її головного творця, яку згодом назвуть сталінізмом, відбулась в період хрущовської «відлиги» - після 1956 року. Завдяки доповіді Першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова на ХХ з'їзді партії в суспільних науках відбулись істотні зміни. Хоча тоді доповідь не була оприлюднена для всієї країни, її зміст став відомим громадськості. І, якщо до цього більшість радянських людей свято вірили в невинність
Й.Сталіна, за спиною якого «вороги» коїли злочини - репресії, то після доповіді міф про невинуватість, непогрішимість вождя було зруйновано. У доповіді йшлося про особисту ініціативу й участь «вождя» у репресіях щодо товаришів по партії та їх близьких, щодо цілих народів і класів. Зазначалось, що єдиновладдя Й.Сталіна призвело до найтяжчих наслідків у ході Великої Вітчизняної війни. Страшні наслідки мала політика Й.Сталіна відносно села. Доповідь «Про культ особи та його наслідки» було зачитано на спеціальному закритому засіданні делегатів ХХ партійного з'їзду (але офіційно надруковано лише у 1989 році), а згодом, 30 червня 1956 року, прийнято спеціальну Постанову ЦК КПРС про подолання культу особи та його наслідків. В цій постанові (не дивлячись на всі злочини Й.Сталіна, про які йшлося в доповіді М.Хрущова) зазначалось, що «він був відданим марксизму-ленінізму, як теоретик та крупний організатор очолив боротьбу партії проти троцькістів» [2, 206]. Не дивлячись на непослідовність, обмеженість в оцінках і висновках стосовно Сталіна, виступ Першого секретаря ЦК КПРС і постанова ЦК КПРС мали широкий резонанс, в тому числі в суспільних науках. Протягом 1956-1966 років вийшло чимало праць, в яких аналізувалась негативна роль Сталіна та деяких його соратників, таких як Єжов, Берія, в різних сферах суспільного життя, в тому числі розглядались методи формування культу особи - фальсифікація історичної минулого заради звеличування й міфологізації образу непогрішимого вождя. Під «культом особи» малось на увазі: перебільшення заслуг і ролі Сталіна в історії, надмірне його вихваляння, приписування не існуючих заслуг, а також конкретні помилки в політиці «батька й вождя всіх народів». Поняття «культ особи» зводило всі проблеми до недоліків і прорахунків виключно Сталіна та деяких одіозних фігур з його оточення. Подвійність такого підходу проявилась фактично одразу, коли прихильники Сталіна заявили, що, якщо був культ, значить була і Особистість.
Новим поштовхом до вивчення проблеми стала доповідь Генерального Секретаря ЦК КПРС М.Горбачова на урочистому засіданні ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР та Верховної Ради РСФР, присвяченому 70-річчю Великої Жовтневої Соціалістичної революції у 1987 році. Вперше за всю історію СРСР лідер партії і держави надав таку критичну оцінку історичному минулому й сталінській системі, зокрема. Важливим був і висновок про те, що культ особи не був невідворотнім. М. Горбачов визнав, що після ХХ і ХХ11 з'їздів КПРС процес відновлення справедливості не було доведено до кінця й фактично призупинено з середини 1960-х років. Саме після цієї доповіді М.Горбачова розпочався процес демократизації суспільних наук. Ставлення до Й.Сталіна як особи, політика, державного діяча почало різко змінюватись. Перші анти сталінські публікації побачили світ у 1987 році на шпальтах публіцистичної і наукової періодики й мали скоріш постановочний характер. Це були публікації відомих громадських, наукових, літературних діячів, таких як Ю.Афанасьєв, Б.Борисов, Д.Ліхачов, В.Куліш,
Самсонов, К.Симонов, А.Ципко, І.Клямкін [3]. Автори звертали увагу, перш за все, на постать Й.Сталіна, його помилки, особливо під час Великої вітчизняної війни. Наукове обговорення теми відбулось на сторінках партійних та науково-партійних видань - журналів «Комуніст», «Питання історії КПРС», які надрукували матеріали нарад провідних вітчизняних істориків. Перед історичною наукою ставилось завдання виявлення об'єктивних передумов формування культу особистості, переосмислення постаті Сталіна, перегляду змісту навчальної літератури. Чималий вплив на суспільну свідомість мали й художні твори, що з'явились в ті часи, - А.Рибакова, М.Шатрова.
Гроссмана, Н.Ейдельмана, О.Солженіцина та ін.. Все суспільство із захопленням читало й обговорювало романи «Діти Арбату» А.Рибакова, «Архіпелаг ГУЛАГ» О.Солженіцина.
Першою серйозною монографією, присвяченою постаті Йосипа Сталіна, в якій з нових позицій, на основі нових джерел висвітлювалась біографія вождя, стало дослідження Д.А.Волкогонова «Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й.В.Сталіна. В 2-х кн..» [4]. Ця праця мала великий резонанс у суспільстві і викликала суперечливі оцінки. Одні вважали її принципово новим кроком в радянській історіографії, інші оцінили негативно. Згодом, дослідник із США Марк фон Хаген напише: «Найкращим прикладом того, як надмірна увага до персоналій залишає без відповіді фундаментальні питання російської історії є двотомна біографія Сталіна «Тріумф і трагедія», написана Д.Волкогоновим... Але робота еклектична, замість вичерпної історії сталінізму подав нарис до біографічного портрету» [5, 92]. Неодноразово критикували Д.Волкогонова й захисники Й.Сталіна, звинувачуючи його в науковому невігластві й лицемірстві. Онук Й.Сталіна Є.Я.Джугашвілі написав у 1991 році, що саме Д.Волкогонов раніше під час лекцій часто цитував Й.Сталіна й дуже переконливо цитував [6, 45]. Але для того часу, у 1989 році така праця була першою серйозною, ґрунтовною спробою переосмислити історичне минуле, написати по-новому, цікаво біографію Сталіна, що дійсно було здобутком радянської історіографії. Адже праць подібних до цієї в радянській історіографії ще не було. Щодо зміни переконань, то радикальні перетворення у поглядах й оцінках, як наукових, так і політичних, продемонструвало багато і багато радянських істориків в пострадянські часи. Як згодом напишуть, «чим гірше йшли справи у «архітекторів перебудови», тим енергійнішою була критика сталінізму, прагнення пояснити наявні негаразди минулим» [7, 268-269]. Протягом 1987 - 1991 рр. вийшло багато публікацій, в яких в різних аспектах розглядався сталінізм і особа Сталіна [8]. В них Сталін зображувався як тиран, що створив жорстоку тоталітарну систему, організатор злодіянь і масових репресій, людина із психічними розладами. Провина за помилки минулого покладались в основному на нього і його найближче оточення.
На тлі праць, в яких Й.Сталін зображувався не освіченим, достатньо відсталим, а інколи й психічно хворим, відрізняються мемуари К. Симонова «Очима людини мого покоління. Роздуми про Й.В.Сталіна» (М. 1990) та С.Алілуєвої «Двадцять листів до друга» (М. 1990). К.Симонов - відомий письменник, який особисто знав Сталіна, чимало з ним спілкувався, відмічав поряд з такими рисами як жорстокість, підозрілість у Йосипа Віссаріоновича й інші риси - патріотизм, відданість ідеалам, начитаність, достатньо високий інтелектуальний рівень. С.Алілуєва - донька вождя - описала свого батька також людиною неоднозначною. Сталін одночасно любив і ненавидів, робив для людей добро і зло.
Шквал критичних, нерідко шокуючих матеріалів, які виключно в негативному світлі описували постать Сталіна й радянське минуле, викликав не однозначну реакцію у суспільства. Багато хто не вірив цим матеріалам, надсилав листи з обуренням і захистом Сталіна до редакцій газет і журналів. Найбільший резонанс мали дві події, пов' язані з цим. По-перше, це відомий лист викладача вищого навчального закладу Ніни Андрєєвої «Не можу поступитись принципами», надрукований в «Радянській Росії» у 1988 році [9, С.7], в якому авторка з глибоким обуренням відкидала «наклепи» на адресу Сталіна та його політики. По-друге, це позов Н.Шеховцова до суду з приводу захисту честі й гідності товариша Сталіна. Як зазначав історик М.Маслов, у 1989 році, за даними редакції «Аргументів і фактів», листи на захист сталінської політики й особисто самого вождя складали майже половину кореспонденції [10, 39].
Після розвалу СРСР відбулась по суті історіографічна революція: кардинальна зміна наукових парадигм у висвітленні радянського минулого, яке зображувалось виключно «чорними фарбами». З одного боку, переоцінка власного минулого, яке із героїчного, перетворилось в ганебне, з іншого - формування нових світоглядних парадигм і національних історіографій пострадянських республік, які поступово почали звинувачувати російську сторону у національних утисках і гнобленні, призвели до шокового стану як суспільної свідомості, так і російської історіографії. З другої половини 1990-х років суспільствознавці усвідомили, що необхідно якомога скоріше «перейти із стану шоку в режим «нормальної кризи»» [11, 427]. Почало змінюватись ставлення до радянського минулого - від негативізму до певної міри виправдання й ре героїзації. Після 1996 року, коли президент Б.М.Єльцин публічно заявив, що Росія потребує національну ідею, у суспільстві розгорнулась полеміка, яка відобразилась і в наукових виданнях. Вона стосувалась характеристики минулого і ставлення до Сталіна. Значно збільшився інтерес до його державотворчої діяльності, особливо, в період другої світової війни. Постать Сталіна почали ставити поруч з Іваном Грозним, Петром 1, називаючи авторитарних російських царів «збирачами земель руських», які діяли хоч і жорстоко, але в інтересах держави, і створили Велику Російську державу, яка мала значний авторитет на світовій арені. При оцінці Сталіна громадська думка розмежувалась за національним чинником. Частина суспільствознавців, оцінюючи Сталіна, сприйняла його політику «російського націоналізму» позитивно. Інша частина наукового загалу засудила Сталіна за великодержавний шовінізм і антисемітизм. Не дивлячись на велику кількість наукової і публіцистичної літератури викривального характеру, популярність Й.Сталіна протягом 1990-х років невпинно зростала. Якщо у рейтингу видатних діячів Росії у 1989 році він займав 8 місце, у 1994 році вже 4, то наприкінці 1990-х сприймався як одна з найвидатніших постатей Росії [12, 8], що пояснювалось кризою національної ідентичності, коли дегероїзація історії Росії всередині і виклик національних історій ззовні руйнували звичні уявлення і символи віри росіян, що і призвело до національно-духовної кризи [12, 4-5]. У масовій свідомості кінця 1990-х років проявилась наочна тенденція до виправдання і навіть уславлення сталінізму, якому приписувались досягнення радянського суспільства [13, 79].
Російські історики відмічали, що ключовою фігурою новітньої історії є Йосип Сталін і пов'язаний з ним режим. Протягом 1990-х років вийшло чимало монографій, наукових статей, присвячених особі Сталіна, його політичній діяльності. Особлива увага приділяється державній діяльності вождя напередодні і під час другої світової війни. Сталін як диктатор і творець тоталітарної системи розглядається в працях Д.А.Волкогонова [14], Е.С.Радзинського [15], А.Антонова-Овсеєнко [16], В.Д.Тополянського [17], Е.С.Громова [18], І.В.Павлової [19]. Видатним державним діячем, «збирачем земель руських», захисником Росії, який діяв хоч і жорстоко, але в ім'я держави, постає Сталін в працях Р.І.Косолапова [20], Б.Г. Соловйова, В.В.Суходєєва [21], О.А.Платонова [22], Б.П.Курашвілі [23], Ф.Бурлацького [24].
Одним з найвідоміших дослідників сталінізму і біографії «великого вождя всіх народів» Й. Сталіна є Дмитро Волкогонов, який присвятив монографії, наукові статті цій проблематиці. У 1995 році Д.А.Волкогонов опублікував монографію у двох книгах - «Сім вождів. Галерея лідерів СРСР» [25], в якій першу книгу присвячено таким постатям як В.Ленін, Й.Сталін, М.Хрущов. Волкогонов повністю розвінчує міф про Сталіна як видатного, мудрого політика, що створив велику розвинену державу: «Сталінська система, виконуючи волю партійної диктатури ВКП(б), предстала як тотальна псевдокультура» [25, 200]. «Ця псевдокультура давно (і сьогодні також!) паразитує на християнській ідеї соціальної справедливості, популістській ідеї захисту бідних» [25, 200]. Головний двигун цієї системи він - вождь [25, 309], який є ініціатором терору і злодіянь [25, 203-204]. Створену Сталіним систему влади історик характеризує як тоталітарну владу політичних бандитів. Ще більш різко негативно оцінює постать Сталіна А.Антонов-Овсієнко в праці - памфлеті «Театр Йосипа Сталіна» [16]. Його книга не є суто науковим дослідженням, це, скоріш, мемуари, памфлети. Сталін зображується лицемірним, бездарним оратором, з низьким інтелектом, але вправним маніпулятором і лицедієм. Е.С.Радзинський [15], В.Д.Тополянський [17] докладно розглядають політичну діяльність Сталіна, оцінюючи його як політика та саму його політику критично. Зокрема, публіцист, письменник Е.Радзинський вважає, що Сталін був слабким як полководець, все життя мріяв про світову революцію і встановлення все європейського соціалістичного режиму [15, 468].
Водночас є і протилежні оцінки діяльності Сталіна. Наприклад, Б.П.Курашвілі вважає Йосипа Віссаріоновича великим патріотом, будівничим нової великої Росії [26, 277]. Такої ж точки зору дотримується Р.І.Косолапов [27]. В своїх публікаціях він наголошує, що Сталін сам по собі не був злою людиною - стати жорстоким його примусило важке життя, підлість оточуючого середовища [28]. Сталін не мав можливості збалансувати інтереси індивіда і більшості і все робив задля більшості. В тих умовах це і було добро, - вважає Ричард Косолапов. В дослідженні Б.Г.Соловйова та В.В.Суходєєва Й.Сталін зображується геніальним полководцем і видатним політиком [21]. Позитивно оцінює роль Сталіна і О.А.Платонов, який вважає, що в 1930-ті роки (особливо у другій половині) відбувалося перехрестя двох епох і різних політико-національних напрямків у СРСР: правління єврейського інтернаціоналу в особі старих більшовиків (які були космополітами) та епоха відродження російської державності (яку уособлював Сталін). Тому сталінські репресії пояснюються боротьбою з антиросійськими за поглядами кланами «ленінської гвардії» [29,16], а також тим, що у вищих колах СРСР були представники масонів, про що Сталін дізнався завдяки документам, захопленим під час війни у Німеччині [30, 387].
Одна з найбільш актуальних тем в російській історіографії - «Сталін і війна». Чи був Сталін видатним полководцем, геніальним стратегом чи взагалі полководцем не був - предмет дискусій. В праці А.Н.Мерцалова, А.Л.Мерцалової «Сталінізм і війна. Із непрочитаних сторінок історії» постать Сталіна оцінюється скоріш негативно. Його прихід до влади, на думку істориків, був контрреволюційним переворотом. Причини непідготовленості країни до війни вбачаються у природі сталінізму - бюрократизмі, насильницьких, авторитарних методах управління [31, 234]. Історики Мерцалови [31], Ю.Горьков [32] вважають, що Сталін хоч і був не завжди компетентним, але дуже багато зробив для перемоги на фронтах. Л.Безименський, Е.Радзинський оцінюють його як не компетентного полководця [33]. Третій підхід: Сталін був видатним полководцем - Р.Косолапов, Б.Соловйов, В.Суходєєв. Також дискусії істориків викликали питання: про можливість «превентивного» удару по Німеччині, який начебто готував Сталін проти Гітлера та не встиг нанести; прагнення Сталіна організувати світову революцію і встановити світовий соціалістичний порядок [34]. Вперше версія про наміри Сталіна першим напасти на Німеччину була озвучена у працях В.Суворова [35] у першій половині 1990-х рр., а згодом набула популярності серед фахових істориків.
Активну роль в історіописанні особи Й.Сталіна протягом 1990-х років відігравала публіцистика. І, хоча не наукова публіцистика не є історіографічним джерелом, однак відображає суспільні настрої, громадську думку, які впливають певним чином і на науковий процес, як це відбулося наприкінці 1980-х рр.. В газетах, окремих збірках автори - як професійні історики, так і «любителі історичної правди» приділили значну увагу постаті Сталіна та його діяльності. Брошуру з промовистою назвою «Одинадцятий удар товариша Сталіна» видав у 1995 році редактор газети «Вісті з Дону» А.А.Шабалов, який зображує Сталіна видатним політиком і виправдовує його діяльність у різних напрямках [36]. Збірку споминів, документів, які представляють Йосипа Віссаріоновича у принадному світлі - як великого державо творця надрукував літературознавець М.Лобанов [37]. Автор підкреслює, що Сталін був великим і мудрим державним діячем і «настав час для більш всебічного вивчення ролі Сталіна у новітній історії, перш за все, як великого державотворця» [37, 4]. В іншій публікації у газеті «Завтра» автор А.Дугін наступним чином пояснює діяльність Сталіна [38]. «Чистки» Сталіна були не чим іншим, як боротьбою проти стагнації еліт. Оскільки люди по природі своїй є ледарями, то їх треба стимулювати й карати, силовими засобами трансформувати «погану» природу людини. Терор є обов'язковою прерогативою суспільства, більшості по відношенню до окремого фрагменту, це і є соборність. А взагалі то, розмірковує автор, смерть то є благо, особливо, коли вмираєш заради Батьківщини. Сталін є великий посланець Смерті. І висновок: «Це означає, що Сталін живий, утаємничено живий у кожному з нас» [38, 4]. У статті Ю.Бєлова, надрукованій в «Радянській Росії». Сталін оцінюється як провідник руської національної ідеї, великий патріот, з яким пов'язана перемога у Великій Вітчизняній війні. Автор зазначає, що поняття «Сталін» і «Велика перемога» неподільні як поняття «російський народ» і «Росія» [39, 2]. Значний відгук мала публікація у 1997 році 14-го тому творів Й.Сталіна за редакцією Р.Косолапова [40]. Видання було здійснено з нагоди ювілею Жовтневої революції. У «Незалежній газеті» з'явились публікації-коментар, в яких підкреслювалась тенденційність упорядника тому творів Й.В.Сталіна Р.Косолапова з метою його реабілітації і звеличування [41-42]. При цьому, автор коментарію Л.Оніков наголошує, що Сталін як особистість був дуже розумним, наділеним надзвичайною інтуїцією, стальною волею, водночас, кровожерливістю, боягузництвом, страшною мстивістю [42].
Особливо змінилось ставлення суспільства до постаті Сталіна протягом останнього десятиріччя. Популярність Сталіна як державо творця, який всіляко захищав інтереси Росії, росіян, зростає. Як показують опитування громадян, Сталіна вважають одним із найвидатніших діячів Росії, а його політику - правильною. Посилюється популярність «вождя всіх народів» і в інших державах - колишніх республіках Радянського Союзу: Азербайджані, Грузії, Казахстані, країнах Середньої Азії, Білорусії [43]. Деякі російські науковці констатують, що відбувається поступова реставрація ідеології сталінізму, яка пов'язується із кризою національної ідентичності, свідомою пропагандою міфів сталінізму з ілюзорною метою консолідації російського суспільства [44,195-196].
Протягом останнього десятиріччя було опубліковано збірку статей і виступів Й.Сталіна (за редакцією Р.Косолапова) [45], довідники історико-біографічного характеру, присвячені його особі [46]. Укладач енциклопедії «Сталін» В.В.Суходєєв представив Йосипа Віссаріоновича виключно «з позиції поваги до особистості великої людини», як він сам пише. При цьому, в енциклопедії розділ «репресії», або навіть згадки про репресивну політику, будь які помилки, відсутні. Позитивна оцінка діяльності Сталіна має місце в монографіях Ю.В.Ємельянова [47], Ю.Н.Жукова [48], С.Н.Семанова [49], В.В.Суходєєва [50]. Автори зображують Сталіна як видатного державного діяча, політика, схвально оцінюють його діяльність. С.Н.Семанов вважає Сталіна водночас величною і драматичною постаттю, яка намагалась діяти в інтересах держави, але, при цьому, готова була на репресії, жорстокість. Історик Юрій Жуков вважає, що Сталін прагнув демократизувати політичну систему країни, для чого задумав новий варіант Конституції, хотів змінити виборчу систему, зробивши її альтернативною, ввести парламент. Але жорстока боротьба в середині партократії, боротьба самого Сталіна із кланами в політичній еліті, не дозволили прийняти ту Конституцію, яку хотів Сталін. Й.Сталін зображується стратегом, який на перше місце ставив завдання побудови сильної держави в оточенні ворожих держав, на що і були спрямовані форсовані індустріалізація та колективізація. Репресії серед керівництва різних відомств автор пояснює низкою причин: боротьбою із старою партократією, яка продовжувала жити ілюзіями про світову революцію, від яких сам Сталін відмовився; прагненням позбавитись від тих, хто «панував» за рахунок старих заслуг; масштабність і жорстокість репресій пов'язується з особою Єжова.
Проблема «Сталін і репресії» сьогодні інтерпретується дещо по-іншому, ніж протягом 1990-х рр. Нині набула поширення теза, що Сталін, по-перше, в основному боровся із олігархізацією еліт, а, по-друге, - із «п'ятою колоною» - внутрішніми потенційними ворогами. Наприклад, О. В. Гаман-Голутвіна вважає, що «Великий терор» був спрямований перш за все на політичну еліту країни, а репресії характеризує як боротьбу верховної влади проти аристократії (номенклатури) при опорі на не елітні верстви і порівнює із боротьбою І.Грозного проти норовливого боярства [51, 248]. Культ особи стає не лише інструментом задоволення особистого марнославства, але і точно розрахованим ходом верховної влади у протистоянні з номенклатурою. Як пише О.Гаман-Голутвіна, сам об'єкт цього культу ставився до нього вельми прохолодно [51, 283]. На підтвердження наводяться слова доньки Сталіна. Відстоюючи тезу боротьби «червоного царя» із радянським «боярством» деякі автори і наукових монографій, і так званої «сірої» літератури, дружно посилаються на опубліковані виступи і статті Й.Сталіна, А.Микояна, В.Молотова, мемуари доньки Й.Сталіна, сина Л.Берії, колишніх чекістів в якості головних історичних джерел [52].
Формування культу особи, вождізму в СРСР розглядається у монографіях Ж.Медведєва, Р.Медведєва [53], О.Хлевнюка [54]. У монографії Жореса і Роя Медведєвих «Невідомий Сталін» звертається увага на цілеспрямовану наполегливу політику з боку Сталіна по формуванню власного культу і нового типу керівництва - вождізму, адже на початку свого «олімпійського» шляху він був першим серед рівних і не більше [53, 49]. Сталін не мав ореолу геніальності як Ленін, не був палким оратором як Троцький - він не був вождем, - пишуть автори. Саме тому він організував «революцію зверху», прибравши тих, хто знав його ще не «геніальним». Йому не потрібні були навколо яскраві особистості, а лише виконавці. Як відмічають автори, особливу роль відіграла Велика Вітчизняна війна, яка значно підняла авторитет і держави, і її лідера на світовій арені. Безмежна влада Сталіна трималася виключно на страху, терорі, цензурі - пишуть історики. Про сталінську «революцію згори» пише і відомий дослідник сталінізму Олег Хлевнюк, який вважає, що Сталін цілеспрямовано створив одноосібну диктатуру [54]. Автори підручника «Історія державного управління в Росії» (за ред. Р.Г.Піхої) теж вважають, що державна влада, на думку Сталіна, полягала у його особистій владі над усіма, а передусім над апаратом. Але зміцнюючи свою особисту владу, тим самим, він зміцнював і державну [55, 308]. Він не лише спирався на апарат, але був вимушений боротися проти нього, з його збільшенням і силою. В цих умовах вождізм Сталіна був закономірним, підкреслюють автори [55, 308].
У 2007 році перевидав свою книгу «Сталін» Е.Радзинський. Для нього Сталін - «демонічна особистість», яка спеціально створювала навколо себе ореол таємничості, загадковості. Радзинський вважає, що Сталін чимало ідей і методів запозичив у Леніна і Троцького: саме Ленін задумав зміну керівних кадрів, але не встиг цього зробити і саме Сталіну він доручив замінити «стару гвардію», цих вічно критикуючих «блискучих» соратників [56, 225-226]. Радзинський, як і раніше, впевнений, що Сталін до останнього мріяв про світову революцію, яку планував здійснити на початку 1950-х років, мріяв про Велику війну із Заходом.
Як і протягом 1990-х років, в період 2000-2010 рр. вийшло чимало публіцистичних статей, присвячених особі Сталіна. Серед авторів є впливові, відомі фахівці - історики, політологи. Ми не ставимо за мету проаналізувати всі публіцистичні публікації - наведемо ті, які відображають основні тенденції сучасного російського історіописання, а також масової свідомості суспільства у ставленні до особи Сталіна. Політолог, філософ О.Панарін стверджує, що «Сталін своїми «батьківськими» методами домігся подвигів індустріалізації, перемоги у війні... А окраїни страждали едиповим комплексом безвідповідальності» [57, 137]. Тому політику Сталіна - репресії, депортації, національну політику вважає цілком правильними. Депортації народів історик В.Березко у своїй монографії називає «колективним покаранням» за дії ворогів влади і країни представників цих народів [58, 191]. В.Березко зазначає, що такий досвід (тобто колективні покарання народу) був би корисним для Росії і допоміг вирішити проблеми боротьби із тероризмом [58, 201]. Не важко побачити прагнення «вибілити» «чорні плями» у політиці Сталіна, надати їм позитивного змісту, а також тісне наближення позицій публіцистики і наукової літератури. Як зазначає доктор історичних наук А.Зубов, «Сталін вертається тому, що ми не змогли змінитись» [59, 24-25]. Така тенденція викликає занепокоєння у російських науковців. У 2009 році на шпальтах наукового журналу «Поліс» можна було прочитати таке судження: «менталітет руської людини примушує Росію відтворювати традиційні риси радянського режиму у його головній сутності» [60, 181].
Сучасна російська історіографія в оцінках діяльності Й.В.Сталіна є плюралістичною. Постать Сталіна завжди привертала велику увагу російських науковців. За двадцять з гаком років побачили світ монографії, наукові статті, довідникові видання, публіцистичні праці, присвячені цій неоднозначній постаті. Кількість публікацій за останні роки не зменшується, скоріш навпаки. Водночас, не можна не помітити еволюцію від різко негативних, критичних оцінок періоду 1987 - середини 1990-х років до певного виправдання або взагалі уславлення політики Сталіна як великого державо творця останніми роками. Оцінки є не лише різними, але й не рідко протилежними. Спостерігається з одного боку, дослідження негативних проявів сталінізму - репресій, ідеологізації суспільного життя, встановлення одноособової диктатури, культу вождя. З іншого боку, - пояснення репресій благими намірами боротьби із гальмом модернізації країни - елітами (олігархією), боротьби із внутрішніми ворогами («п'ятою колоною»); пояснення культу особи як необхідного явища у боротьбі з елітами. Джерельна база праць сучасних дослідників різнобічна, але в працях часто-густо використовують у якості аргументів промови самого Сталіна, його оточення та мемуари їхніх родичів. Чималий вплив на процес вивчення проблеми має суспільна свідомість, умонастрої росіян, які проявляються наочно у публіцистиці. Саме тому ми приділили їй увагу в нашій статті. Тема, безумовно, є дуже суперечливою. Можливо, ми ще побачимо зміни в інтерпретаціях, оцінках і особи Й.В.Сталіна, і сталінізму в цілому. Дослідження історіографічного дискурсу означеної проблеми мають бути продовжені.
Западная историография Сталинизма: «На службе Марса и Минервы»
Славянский проект Сталина
В фильме Михаила Ромма «Ленин в Октябре» есть одна примечательная сцена. Рабочий Василий приносит, скрывающемуся на конспиративной квартире Ленину, целую кипу свежих газет. Однако Ленин остается недоволен тем, что среди газет отсутствует черносотенная газета. «Врагов надо знать! Принесите завтра» — Требует Ленин. Неважно является этот разговор творческим вымыслом сценариста или неким апокрифом из жизни Ленина. Важно то, что для понимания сложившейся ситуации не второстепенную роль играет информация из стана идеологического противника.
1937. Антитеррор СталинаПеренося этот принцип на историческую почву, мы также должны осознавать, что для изучения сталинского периода нам так или иначе придется ознакомится и разобраться с положениями в западной исторической науке. Мне кажется, важность такого подхода состоит даже не столько в осваивании конкретной фактологии, сколько в поиске новых толчков для осмысления сталинского периода, или даже подтверждения нашего взгляда на Советскую эпоху. Казалось бы, как могут западные историки разделять наши взгляды? В данном случае мне бы хотелось привести конкретный пример. Заведующий кафедрой восточноевропейской истории в университете имени Гумбольдта в Берлине, Йорг Баберовски, который даже на фоне других западных историков выделяется крайним антисоветизмом, пишет: «Русские коммунисты были искушёнными учениками века Разума и Просвещения (здесь и далее выделено мной): то, что упустила природа, должно быть восполнено человеческими руками. А всему, что не отвечало требованиям разума, как его понимали большевики, следовало исчезнуть с лица земли. Социализм нисколько не опровергал главную идею модернизма, наоборот, он стремился к ее подлинному осуществлению» [1]. Итак, немецкий историк считает большевиков учениками эпохи просвещения, стремящихся к подлинному осуществлению модерна. Для российских Сванидз и Пивоваровых признания большевиков как продолжателей дела Вольтера, Лейбница, Монтескье, было бы непреодолимым идеологическим барьером. Замечу, что в плане модерна это высказывание вполне соответствует положениям Сути Времени (расхождения лишь в оценках).
Не ленитесь, изучайте i
Далее я не буду подробно останавливаться на исследованиях и выводах отдельных западных историков. Мне кажется куда важнее начертить генезис развития западной историографии сталинизма на примере двух самых ярких научных течениях. В качестве страны я возьму США, так как наиболее сильное влияние в формировании историографии об СССР в других западных государств, оказывали именно Соединенные Штаты.
Активное изучение сталинской эпохи началось после окончания Второй Мировой Войны в рамках дисциплин Russian studies и Soviet and Communist studies, более известных как советология (Sovietology). Советология была сильно заострена под нужды Холодной Войны, которая и определила её исключительную идеологизированность. Реальные знания об истории СССР нужны были настолько, насколько они соответствовали нуждам ведущийся войны на её пропагандистских и политических направлениях. Для американской политической элиты важно было понять с каким противником они столкнулись. Каков его военный и экономический потенциал. Как функционируют институты. Какова кадровая политика и как принимаются решения в высших эшелонах власти. Каковы отношения народа и власти. Изучения советской истории должно было помочь в понимании советского настоящего. Однако политика железного занавеса предотвращала поступления актуальной и исторической информации, а собственных источников для изучения советской истории было не много. Главными источниками были: архив Гувера, основанный еще во времена поволжского голода 1921 года, архив Троцкого, различные эмигрантские архивы и официальная советская пресса. Главным козырем, для изучения сталинизма послужил смоленский партийный архив. Он был захвачен еще немцами во время Великой Отечественной Войны, а в 1945 г. он оказался в Баварии, в американской зоне оккупации. Собственно, во времена Холодной Войны, на его материалах и было написано большинство работ по сталинской тематике. Узкая база источников, с одной стороны сильно ограничивала американских историков, с другой стороны давала свободу для самых разнообразных интерпретаций и домыслов.
1937. Сталин против заговора глобалистовТакже существовала кадровая проблема. Людей, которые изучали Советский Союз было не так уж много. Поэтому в штаты политических аналитиков зачисляли даже историков. Так крупный американский русист-историк Ричард Пайпс вполне себе хорошо уживался в роли руководителя группы аналитиков т.н. Команды Б (Team B). Группа была сформирована по инициативе директора ЦРУ Джордж Буша старшего (того самого, будущего президента США) в 1976 году. В ее задачу входила оценка новейших военных стратегических разработок СССР. Пайпс был далеко не единственный кто с охотой пошел служить своей стране. Довольно большое число американских историков использовали свое положение консультантов и экспертов политического истеблишмента, для повышения своего материального статуса и влияния в научных кругах. Государство и т.н. общественные организации вроде Фонда Рокфеллера и Фонда Форда обеспечивало их должным финансированием и престижным рабочем местом в Стэндфорде, Йеле, Гарварде и Принстоне. Дэвид Энгерман определил такое двойственное положения американских историков, как: «службой обоим, Марсу (подразумевая воинствующие государство) и Минерве (подразумевая науку)» [2]. Служба Марсу неизбежно сказывалась на направленности научных публикаций. Порой знания историка использовались в конкретных акциях информационной войны. Так в 1984 году, историк Роберт Конквест опубликовал для предвыборной кампании Рейгана, некое практическое пособие под названием «Что делать когда придут русские?» [3] В нем доктор исторических наук стэндфордского университета обрисовал последствия возможной советской оккупации со всеми из этого (по мнению автора) вытекающими последствиями, такими как: ограбление населения, убийства, голод и массовые изнасилования. В таком ключе скепсис советской стороны относительно выходцев из элитных университетов США, выглядит вполне закономерным. Вспоминая это время, американский историк Линн Виола писала: «У меня не вызывает удивления то…, что советы постоянно рассматривали студентов по обмену, как шпионов, особенно если они были из Гарварда…» [4]
1937. Сталин против заговора глобалистовГосподствующей теорией среди американских советологов стала теория тоталитаризма. Полагаю что большинство знакомо с этой теории. Ограничусь лишь кратким перечислением её центральных положений. Согласно этой концепции под тоталитарным государством подразумевается система личной власти диктатора опирающегося на единую партию с массовой социальной поддержкой. Контроль власти осуществляется путем репрессивного и бюрократического аппарата, цензурой над СМИ и запретом на частную собственность. В её ранней версии теория была сформулирована Ханной Арендт. На американской почве её последовательно развивали сотрудники гарвардского университета Карл Иоахим Фридрих и Збигнев Бжезинский. Теория тоталитаризма помогала свести под одной крышей Нацизм и Сталинизм, при этом удобным образом вынося за скобки дискуссии либерализм (т.е. сами США). Власти США довольно быстро оценили ту роль, которую тоталитарный подход, сможет сыграть в идеологическом противостоянии с СССР. К шестидесятым годам представители тоталитарного направления прочно окопались практически во всех кузнецах кадров политической элиты. Язык политического истеблишмента США и по сей день несет в себе ярко выраженную терминологию этой теории. Карл Дойч, Питер Кенез, Адам Улам, Мартин Малиа и упомянутые уже Конквест и Бжезинский стали наиболее известными представителями этого направления. Работа Конквеста «Большой Террор» [5] стала классикой тоталитарной теории. Нельзя сказать, что господство тоталитарной школы было связано лишь только с поддержкой властей США. Её успешному продвижению способствовало и отсутствие других стройных теорий. Концепция тоталитаризма подкупала своей простотой усвоения и легкостью применения. Адепты тоталитарной теории зачастую грешили чрезмерным универсализмом, пытаясь применить свои установки вплоть до античности. Тем не менее, теория тоталитаризма не всегда встречало в научных кругах положительные отклики. Со слов историка Джона Арч Гетти, навязывание тоталитарной концепции порой напоминало церковную литургию [6]. Историки, которые работали за рамками этой теории, могли натолкнуться на жесткое противодействие. Когда историк Мануэль Саркисянц, в начале 50-тх годов пытался опубликовать свои статьи о британских истоках нацисткой идеологии, шедшие в разрез с теорией тоталитаризма, он натолкнулся на предостережения своих коллег и вездесущие отсутствие интереса у научных издательств [7].
Историки тоталитарной школы:
Роберт Конквест Адам Улам Збигнев Бжезинский
Роберт Конквест - Одесский Политикум Адам Улам - Одесский Политикум Збигнев Бжезинский - Одесский Политикум
Лазерное удаление папиллом на baltgaz-med.ru.
Засилье тоталитарной школы продолжалось вплоть до конца шестидесятых годов. Поражение США во Вьетнаме, гражданские и студенческие движения породили новую когорту историков. Новое направление в американской историографии долго не осознавалось как таковое. Только в 1986 году статья Шейлы Фицпатрик [8] стала своеобразным манифестом нового направления, которое принято называть Ревизионизмом. Там же Фицпатрик прочертила линию фронта между тоталитаристами и ревизионистами. Согласно Фицппатрик главное противостояние находилось в методологической области. Сторонники тоталитарной модели предпочитали рассматривать сталинский период с позиции государства и политической элиты, т.е. сверху, ревизионисты напротив преимущественно рассматривали советское общество и его интеракции с властью, т.е. снизу [9]. В этом смысле, сильное влияние на ревизионистов оказала французская историческая традиция школы анналов Марка Блока. В конечном итоге ревизионисты так и не смогли выработать что-то вроде единой стройной теории как у представителей тоталитаризма. Единственное что связывало ревизионистов в одно течение, была социологическая методология и неприятие модели тоталитаризма.
Рассматривая главные направления ревизионистских исследований, можно выделить следующие пункты:
1. Ревизионисты указывали на высокую социальную мобильность [10] советского общества. Существовали социальные группы (бенефициарии) выигрывающие от сталинской политики. Привилегии могли выражаться как в повышении материального уровня, так и в общественном престиже: стахановцы, закрытые распределители для номенклатуры, МТСы для колхозников и пр. Также ревизионисты подчеркивали мобилизационную роль советской идеологии в проведении политических и экономических преобразований. В своей монографии Линн Виола показала значимость т.н. движения 25 000 [11] для провидения коллективизации. Вопреки царившему тогда мнению о жестоко навязанной идеи коллективизации сверху, Виола отстаивала позицию, что рабочие, направляющиеся в деревню, вполне разделяли целесообразность коллективизации. Таким образом, сталинское государство обеспечивало себе поддержку среди групп населения. В тоталитарной модели народ играл скорее пассивную роль. Всякие инициативы сверху носили принудительно-репрессивный характер. Массовую поддержку Сталинизма снизу сторонники тоталитаризма не рассматривали. Дополнив свои исследования в области групп поддерживающих сталинский курс, исследованиями о группах противостоящих государству [12], ревизионисты доказали гетерогенность советского общества.
2. Особенно острым камнем преткновения стали расхождения по вопросу о сталинских репрессиях. С точки зрения тоталитаризма террор являлся инструментом для укрепления личной власти Сталина и коммунистической партии. Источником террора был естественно лично Сталин. Монография историка Джона Арч Гетти стала настоящей провокацией. В своей монографии [13] Гетти рассматривал репрессии с точки зрения борьбы центра с неэффективным бюрократическим аппаратом периферии. Более того согласно Гетти Сталин не обязательно являлся инициатором репрессий. Гетти полагал, что часть регионального партийного и государственного аппарата была в неменьшей степени заинтересована в развязывании репрессий. Позже в России идею Гетти конфликта центра-периферии подхватил историк Ю.Н. Жуков [14]. Гетти был также одним из первых, кто ставил под сомнения миллионные жертвы сталинского террора, но ввиду отсутствия тогда доступа к архивам Гетти впадал в другую крайность и сильно их преуменьшал. Приверженцы тоталитаризма усматривали в выводах Гетти снятия со Сталина ответственности за репрессии. В тоже время концепция Гетти предусматривала наличия других властных субъектов, в виде региональных партийно-бюрократических групп. Это положение ставило крест на модели тоталитаризма, так как наличия таких групп фактически означало, что СССР не являлся тоталитарным государством.
Историки Ревизионисты:
Шейла Фицпатрик Джон Арч Гетти Линн Виола
Шейла Фицпатрик - Одесский Политикум Джон Арч - Одесский Политикум Гетти Линн Виола - Одесский Политикум
Характер развернувшейся дискуссии вышел далеко за рамки приличия обычных академических споров. Сторонники тоталитаризма воспринимали идеи ревизионистов не только как критику их теории, но и как покушение на священные камни американского мировоззрения и мироустройства. Соответственно отпор ревизионистам давался зачастую в весьма жесткой форме. Оценивая уровень дискуссии тех лет Линн Виола писала: «Несмотря на то, что врагом в американской Холодной Войне являлся Советский Союз, я всегда удивлялась, почему американские советологи, в их внутренних войнах, так напоминают сталинистов (троцкизм = ревизионизм), превращая все дебаты в бинарности и маргинализируя все голоса вне мейнстрима».[15] Широко распространилась практика навешивания ярлыков. Ревизионистов обвиняли в коммунизме, в апологетике Сталина и даже в отрицании Холокоста. Ричард Пайпс заявлял: «Я игнорирую их (ревизионистские) работы. Как можно бороться с людьми, которые отрицают Холокост? Это всё равно что, если кто-нибудь верит в то, что земля плоская» [16]. Это было прямой ложью. Ревизионисты не испытывали особых симпатий к Сталину (скорее даже наоборот) и никогда не отрицали Холокост. Несмотря на такой прессинг, влияние ревизионистов возрастало. В скорости сторонники ревизионистского подхода появились и в западной Европе.
Злую шутку с ревизионистами сыграла перестройка.
Антисталинская подлость. Загадка 1937 года - Библиотека - Одесский ПолитикумРевизионисты усматривали в новом курсе Горбачёва подтверждения своей концепции, что советская система не является статично-тоталитарной и вполне способна на политическую эволюцию. Но именно благодаря перестройке теория тоталитаризма получила в России самое широкое распространение, как раз в тот момент, когда на западе обозначился её упадок. Пожалуй, чуть ли не единственной работой ревизионистов опубликованной в СССР была книга Стивена Коэна (которого лишь с натяжкой можно отнести к ревизионистам) о Бухарине [17]. Причина публикации, на мой взгляд, вытекала из тогдашней исторической политики М.С.Горбачёва и А.Н. Яковлева — ударить хорошим Бухариным по плохому Сталину. Это было вполне естественно. Для идеологической войны, ведущиеся российскими либералами против советского прошлого, концепция тоталитаризма была гораздо удобней. Уничтожение Советского Союза хоть и обеспечил ревизионистам долго желанный допуск к советским архивам, но в тоже время ревизионизм остался за рамками российского, общественного дискурса. Как результат, в российских СМИ 90-тх годов беспрепятственно господствовала терминология тоталитарной школы. Довольно большое число российских историков, особенно те, кто тесно связан с обществом Мемориал, перешли на позиции тоталитаризма. Только после 2000 года, тогда, когда поезд уже ушёл, некоторые ревизионистские работы были переведены на русский, но должного эффекта они уже не возымели.
Окончание Холодной Войны привёло к заметному смягчению полемики между тоталитарным и ревизионистским направлениями. Связанно это в том числе и с переориентацией американской геополитики на Ближний и Дальний Восток. Согласно Линн Виоле, на смену тоталитаризму пришла концепция столкновения цивилизаций, на смену Пайпсу пришёл Хантингтон [18]. Некоторые историки говорят о пост-ревизионизме и пост-тоталитаризме, но мне кажется говорить о полном размытии этих двух концепций преждевременно. Ведь последователи тоталитаризма сохранили за собой инструмент формирования сознания политической элиты США. То, что эти господа нынче упорно учат фарси и рассказывают о тоталитарном характере режимов Каддафи и Асада, вовсе не означает, что завтра они снова не начнут вспоминать русский.
Формула Марса и Минервы остаётся в силе.
СТАЛИН. ТАЙНЫЙ ПРОЕКТ ВОЖДЯ - Одесский ПолитикумВозвращаясь к словам роммовского Ленина, хочется призвать к подробному освоению наработок ревизионистов. Да, ревизионисты не испытывали особых симпатий к Советскому Союзу, а порой призирали всё советское. Но, также как Бердяев, ненавидя большевиков, смог открыть в нём интересную сторону (по сути, восстанавливая связь русской православной культуры с советским проектом), так же и ревизионисты смогли открыть многие интересные стороны сталинской эпохи. Ревизионистский подход на сегодняшний день является наиболее основательным отпором теории тоталитаризма, столь популярной среди российских либералов. Если научится вычленять антисоветские суждения ревизионистов, концентрируясь на смысловом и фактологическом ядре, то можно обрести знания, а значит и оружие для борьбы с засильем тоталитарного подхода в России.
Научное наследие американских и европейских ревизионистов слишком большое, дабы вместить его в рамки одной статьи.
Поэтому я надеюсь, что мне удалось не только провести мини экскурс в американскую историографию сталинизма, но и показать насколько пресловутый западный взгляд на советскую историю, противоречив, многообразен и какой потенциал он в себе таит.
| Сталинизм В УКРАИНЕ: историографический ОСМЫСЛЕНИЕ ТРАГЕДИИ УКРАИНСКОГО НАРОДА (1991-2008 гг) |
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 84 | Нарушение авторских прав