Розділ ПІ. Стаття 73

Конституція України і Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» до предмета всеукраїнських референдумів відносять питання загальнодержавного характеру, зокрема затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до неї змін і доповнень, прийняття, зміну або скасування законів України чи їх окремих положень, прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. На всеукраїнський референдум можуть виноситися тільки питання, віднесені Конституцією до відання України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про реалізацію права Українського народу на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.

Згідно з коментованою статтею тільки виключно всеукраїнським референдумом можуть вирішуватися питання про зміну території України. Це означає, що ні Верховна Рада України, ні Президент України, ні Кабінет Міністрів України, ні інші органи державної влади або органи місцевого самоврядування не мають права на зміну території держави.

Територія держави – це територія, що знаходиться у межах державних кордонів, на яку поширюється повна і виключна влада держави. Територіальна цілісність – визначальна ознака державного суверенітету. Державна територія – це національне надбання і простір проживання народу в межах державних кордонів кожної конкретної держави, який є повноправним і єдиним її власником. Це передбачає право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і її природними ресурсами. Державна територія – це матеріальна база і екологічне середовище народу і його держави, частина земної кулі, в межах якої держава від імені свого народу реалізує територіальне верховенство, яке є невід'ємною ознакою державного суверенітету. До складу державної території входять: сухопутна територія в межах державного кордону і на островах; водна територія, яка включає в себе водний простір, що знаходиться на сухопутній території і островах (озера, ріки, канали, водосховища), і водні простори всередині морських вод і територіального моря; повітряна територія, що включає до себе повітряний простір над сухопутною і водною територією держави; надра, розташовані під сухопутною і водною територією держави.

З огляду на принцип народного суверенітету, який є визначальним принципом основ конституційного ладу, зміна території України може проводитись тільки відповідно з волевиявленням народу, вільно вираженим на всеукраїнському референдумі. Іншого шляху вирішення цієї проблеми законодавство не передбачає. Україна як суверенна держава сама визначає порядок зміни території. Територіальне верховенство народу і держави передбачає виключну і повну владу народу в межах державної території і відповідно право прийняття державними органами законів і правил, що регулюють режим державної території та окремих її частин, питання громадянства, в'їзду в країну осіб та виїзду з її території. Реалізація принципу народного суверенітету в даній сфері суспільних відносин означає, що тільки народ, який проживає на території Української держави, має право вирішувати свою політичну долю і долю території, на якій він проживає. Це невід'ємне право народу, яке випливає і з норм міжнародного права.

Питання зміни території держави є прерогативою народу, а не окремої його частини, державних органів чи органів місцевого самоврядування. Так, винесення такого питання на місцеві референдуми або на референдум Автономної Республіки Крим, відповідні рішення щодо цього питання місцевих органів державної влади або органів місцевого самоврядування будуть незаконними і не матимуть ніяких юридичних наслідків.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» чітко визначає, які питання можуть бути предметом розгляду на всеукраїнському, а які – на місцевому референдумі. Виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про об'єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр. Закон встановлює, що проведення референдумів з питань, що не належать до відання Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, адміністративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.

Призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території України згідно з п. 2 ст. 85 Конституції України належить до повноваження Верховної Ради України. Процедура проведення такого референдуму регулюється Законом України «Про

Конституція Україна

Розділ НІ. Стаття 74

всеукраїнський та місцеві референдуми». Але Закон не визначає суб'єктів ініціювання проведення такого референдуму. Ними могли б бути громадяни України відповідно до порядку, передбаченого ч. 2 ст. 72 Конституції України, або народні депутати України у порядку, визначеному ст. 14 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Ці та інші питання організації і проведення всеукраїнських та місцевих референдумів у чинному законодавстві належним чином не врегульовано. Тому це законодавство потребує істотного вдосконалення відповідно до норм Конституції України і вимог сучасного етапу державотворення.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопр ектів з питань податків, бюджету та амністії.

Коментована стаття встановлює заборону щодо проведен референдумів з питань податків, бюджету та амністії.

Закріплення в ст. 5 Конституції України положення про те, що народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, не означає, що народ, населення відповідної території можуть безпосередньо через всеукраїнські і місцеві референдуми вирішувати всі питання. Народ як суб'єкт конституційно-правових відносин також повинен діяти в межах Конституції і законів. Відповідно до ст. 74 Конституції України референдум не може проводитися щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії, тобто ці питання не є предметом всеукраїнського референдуму.

Коментована стаття за своїм змістом є забороняючою, оскільки вона встановлює заборону вирішення на всеукраїнському референдумі відповідних питань. Такі норми в конституційному праві об'єктивно необхідні для регулювання конституційно-правових відносин. Більш широко коло забороняючих норм міститься в Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», в якому закріплюється, що на всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; про вжиття органами державної влади України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обран-

ням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. На місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і органів місцевого самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури, а також питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої ради та їх виконавчих і розпорядчих органів.

Регулюючи суспільні відносини, пов'язані із реалізацією прямого народовладдя, законодавець ураховував, що є питання, які об'єктивно неможливо і недоцільно вирішувати шляхом проведення всеукраїнського або місцевого референдуму, що є питання, які професійно і оперативно можуть вирішувати тільки органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Так, введення надзвичайного або воєнного стану потребує оперативності, професійної оцінки ситуації, і референдуми з цих питань, безумовно, не можуть проводитися. Недоцільно і незаконно було б проводити референдуми з питань, що входять до компетенції парламенту, органів виконавчої влади, суду і прокуратури або пов'язані з призначенням посадових і службових осіб. Таким чином, законодавець урахував можливість шляхом безпосереднього волевиявлення народом, населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці вирішувати ті чи інші питання, і можливість, а також доцільність розв'язання відповідних проблем органами державної влади і органами місцевого самоврядування. Слід ураховувати й те, що на всеукраїнський та місцевий референдуми можуть виноситися тільки питання загальнодержавного або місцевого значення, і ні в якому разі оперативного характеру.

Розробка і прийняття Державного бюджету України є однією із найскладніших проблем, оскільки це пов'язане з урахуванням інтересів різних регіонів, галузей народного господарства, із фінансовим забезпеченням реалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави, національною безпекою, правами і свободами особи. Конституція України встановлює, що Кабінет Міністрів України розробляє проект Закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, подає Верховній Раді України звіт про його виконання. До повноважень Верховної Ради входять затверд-

ження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про виконання Державного бюджету. Контроль за використанням його коштів від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. Бюджетний процес є досить складним і потребує високого професіоналізму, регламентується цілим комплексом нормативно-правових актів, які врегульовують всі його стадії, Тому він не може бути предметом розгляду на всеукраїнському або місцевому референдумі. І це не є порушенням конституційного принципу народовладдя, закріпленого ст. 5 Конституції України.

Конституційно-правова практика інших країн світу йде шляхом заборони проведення загальнодержавних референдумів з питань, які вимагають професійних знань та оперативного вирішення; з питань, відповідь на які передбачена заздалегідь; з питань бюджетно-фінансового характеру і податків, податкових пільг; амністії та помилування; застосування невідкладних заходів щодо забезпечення громадського порядку, здоров'я і безпеки людей. Цим шляхом йде і законодавство країн СНД. Так, згідно з федеральним конституційним законом Російської Федерації предметом референдуму не можуть бути питання щодо зміни правового статусу суб'єктів Російської Федерації, дострокового припинення чи продовження повноважень Президента Росії, Федеральних Зборів; прийняття і зміни федерального бюджету та внутрішніх фінансових зобов'язань держави; введення, зміни і скасування федеральних податків та зборів, а також звільнення від їх сплати; амністії і помилування; прийняття надзвичайних заходів щодо охорони здоров'я та безпеки громадян; щодо загальноприйнятих прав і свобод людини і громадянина та конституційних гарантій їх реалізації. Такий підхід у цілому відповідає міжнародно-правовій практиці встановлення обмежень у різних країнах світу щодо предмета проведення загальнонародних референдумів. І вона себе виправдовує. Не порушують це правило і винятки, які мають місце у законодавстві деяких країн. Так, згідно з ст. 75 Конституції Італії забороняється виносити на референдум питання щодо ратифікації міжнародно-правових договорів.

Практика свідчить про те, що іноді деякі політичні сили використовують всенародні референдуми як інструмент тиску на відповідні гілки державної влади, для дестабілізації ситуації в дер- 360

жаві. Тому бажано на рівні поточного законодавства про референдуми в Україні встановити додаткові підстави для заборони проведення всенародних референдумів. До таких заборон можна віднести: наявність акцій громадської непокори; відкрите і жорстке протистояння між гілками державної влади, між центром та регіонами; введення воєнного та надзвичайного станів; наявність міжконфесійних конфліктів; стихійні лиха. За таких умов практично неможливо об'єктивно виявити волю народу. Результативність подібних референдумів є досить низькою і їх проведення може стати дестабілізуючим фактором.

Розділ IV. Стаття 75

Розділ IV Верховна Рада України

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Коментована стаття містить дефініцію Верховної Ради України як парламенту.

Явище парламенту завдячує своєму народженню новим історичним часам, тобто періоду історії людства, який розпочався революціями XVII–XVIII століть. Реальний парламент функціонує в системі державної влади, яка ґрунтується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Однак сам термін «парламент» має давнє походження: його генеза пов'язана з феодальними часами. З кінця XIII ст. цей термін почали використовувати в Англії як власну назву ста ново-представницької установи. Для позначення органу законодавчої влади термін «парламент» набув поширення у XIX ст. насамперед в європейських країнах. На сьогодні відповідний термін як родова назва органів законодавчої влади є загальноприйнятим, а як власна назва він офіційно вживаний (зафіксований в конституціях) у багатьох країнах. У ряді країн, де орган законодавчої влади має іншу власну назву, термін «парламент» вживається разом з нею або є складовою відповідної конституційної дефініції. Прикладом цьому слугує формулювання коментованої статті.

У вітчизняній політико-правовій думці термін «парламент» для позначення потенцій національного державотворення з'я-362

вився на початку XX ст. Першими його почали застосовувати автори програмних документів тогочасних українських політичних партій. Проте на рівні правотворчості цей термін тоді на наших теренах не вживався. На час поширення ідей парламентаризму український народ був уже позбавлений власної державності. До того ж більша частина українських земель перебувала під самодержавною владою, яка загалом негативно ставилася до подібних ідей. Це зумовлювало своєрідне запізнення у сприйнятті певних інтелектуальних здобутків у царині прогресивної суспільної (включно правової) науки. Таке запізнення відбилося і у практиці державотворення періоду визвольних змагань 1917–1920 pp.: термін «парламент» не був вживаний у більшості конституційних проектів, оприлюднених у цей період.

За радянських часів термін «парламент» об'єктивно не узгоджувався з теорією і практикою державного владарювання. Він застосовувався тільки для характеристики «буржуазної держави» і завжди мав по суті негативне звучання. В юридичній науці загальновизнаною була теза про «кризу буржуазного парламентаризму». Тому на початок періоду розбудови сучасної Української держави у частини політиків і фахівців-юристів зберігалося негативне або обережне ставлення до поняття парламенту. Це, зокрема, спричинило той факт, що в Декларації про державний суверенітет України і Акті проголошення незалежності України Верховна Рада України не була названа парламентом. Уперше офіційно термін «парламент» було вживано в Законі України від 7 жовтня 1993 р. «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України». В подальшому цей термін був застосований як складова відповідної конституційної дефініції.

Наявність конституційної дефініції Верховної Ради України можна розцінювати по-різному. Так, уживані за радянських часів У текстах основних законів різного роду визначення мали у першу чергу політико-ідеологічне значення і далеко не завжди відповідали декларованій правовій природі конституції. Характерно, Що в конституціях більшості сучасних держав дефініції парламентів відсутні. З іншого боку, наявність розгорнутої дефініції парламенту за умов так званих пострадянських країн є позитивною рисою конституційного регулювання суспільних відносин, адже для їх суспільно-політичного і державного життя є актуальною проблема укорінення на рівні масової політичної свідомості

Конституція України

Розділ IV. Стаття 75

ідеології парламентаризму. Дефініція, яку містить коментована стаття, акцентує увагу на місці Верховної Ради України в державному механізмі, визначає так звану титульну функцію парламенту, його «законодоване» в понятті законодавчої влади призначення.

В коментованій статті застережено, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Концептуально невдалим є іноді вживане визначення Верховної Ради України як вищого (найвищого) законодавчого органу. Таке визначення Верховної Ради України укорінене в теорії радянської влади, за якою виключно ради визнавалися органами державної влади, а Верховна Рада визначалась «найвищим органом державної влади» (ст. 97 Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 p.). У зв'язку з цим може виникати непорозуміння з приводу того, чи існують «нижчі» органи законодавчої влади. За будь-яких умов положення коментованої статті про єдиний орган законодавчої влади треба тлумачити так, що законодавча влада не може бути структурно-організаційно «розчленована» по вертикалі.

Власну назву парламенту – «Верховна Рада України» – також можна сприймати як своєрідний рудимент з досвіду субординова-ної системи представницьких органів. Сьогодні лише в нашій державі за парламентом збереглася назва, яка за радянських часів позначала «найвищий орган державної ради». Однак за Конституцією України не існує системи представницьких органів, яку б увінчувала Верховна Рада України. Остання є органом державної влади – парламентом, а місцеві ради – органами місцевого самоврядування. Що ж до прийнятої власної назви парламенту України, то її можна тлумачити і в контексті більш віддаленого, ніж радянські часи, періоду вітчизняної політичної історії. Виборний (і тому представницький) характер мали деякі з так званих козацьких рад XVII–XVIII століть. Серед виборно-дорадчих органів періоду Запорізької Січі та Гетьманщини треба насамперед назвати Генеральну Раду і Раду старшини (Старшинську раду). Зазначений період був періодом передісторії парламентаризму в Україні. Започаткування ж реальної історії вітчизняного парламентаризму пов'язане з утворенням і діяльністю за часів визвольних змагань 1917–1920 pp. установ представницького характеру, котрі здійснювали державно-владні функції і нерідко називалися радами. Найвідомішою в них була Українська Центральна Рада.

У коментованій статті застережено, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Цей припис конкрети-364

зує більш загальне положення ч. 2 ст. 6 Конституції України, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (принцип поділу влад, або за прийнятим у нас формулюванням – поділу державної влади). Поняття законодавчої влади за своїм змістом є близьким до поняття парламенту, вони значною мірою взаємопрони-кають. Це поняття позначає сукупність відповідних повноважень різних органів – складових конституційного механізму здійснення державної влади, у першу чергу парламенту.

Як уже зазначалось, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, але певними повноваженнями у сфері законодавчої діяльності наділені Президент України і Кабінет Міністрів України. Згідно з ч. 1 ст. 93 Конституції України вони є суб'єктами права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, а отже, учасниками законодавчого процесу в парламенті на його відповідній стадії. Стадією законодавчого процесу є й застосування Президентом України вето на прийнятий Верховною Радою України закон, можливість якого по суті передбачена ч. 2 ст. 94 Конституції України. Без подолання вето неможливе наступне підписання і офіційне оприлюднення закону главою держави, а з цим – набрання ним чинності. Проте реалізація права законодавчої ініціативи і права вето означає лише участь відповідних органів у здійсненні власне парламентської функції законотворчості.

Поняття законодавчої влади пов'язане зі змістом однієї з головних функцій парламенту – законотворчістю. Це власне парламентська функція, яку не здійснює жоден інший державний орган. У Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р. зазначено, що «визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони» (Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 5. – С. 16).

З іншого боку, існує практика прийняття законів шляхом референдуму (загальнонародного голосування). Тим самим поняття законодавчої влади також позначає зміст і наслідки волевиявлення народу (виборчого корпусу) на референдумі. Можливості проведення законодавчих референдумів в Україні об'єктивно обмежені ч. 2 ст. 72 Конституції України....

Конституція України

Розділ IV. Стаття 76

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради Украї~ ни ~ чотириста п 'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

У коментованій статті в непрямій формі визначено побудову і встановлено конституційний (загальний) склад Верховної Ради України, загальний порядок її формування, строк повноважень народних депутатів України, а також кваліфікаційні вимоги до кандидата у народні депутати.

Одним з вихідних моментів у характеристиці парламенту є його побудова, здійснювана на засадах однопалатності (монока-мералізм) або двопалатності (бікамералізм). За змістом першої частини коментованої статті Верховна Рада України є однопалат-; ним парламентом.

Тривалий час двопалатність була типовою ознакою парламенту. В ряді країн двопалатна побудова парламенту була наслідком еволюції станово-представницької установи: верхня палата утворювалась замість представництва від перших двох станів феодального суспільства, нижня – від так званого третього стану. Звідси виникли відмінності у порядках формування палат. Після Другої світової війни одн опал атн ість поступово стала такою ж типовою ознакою парламенту, як і бікамералізм. Характерно, що переважна більшість конституційних проектів, оприлюднених за часів визвольних змагань 1917–1920 pp., передбачала однопалатну побудову парламенту. Однопалатність характеризувала «найвищі органи державної влади» радянської доби.

Сьогодні існування верхньої палати передусім обґрунтовується потребами оптимізації організації парламенту. Нерідко акцентують увагу на тому, що дволалатність забезпечує професійний рівень парламентської діяльності і належну якість законотвор-366

чості- Водночас стверджують, що верхня палата має «стримувати» нижню, унеможливлювати прийняття незважених рішень і зберігати рівновагу в державному механізмі. Опоненти двопалатності вважають, що її наслідком є довготри вал ість законодавчого процесу, а сама двопалатна побудова парламенту послаблює його статус і робить залежним від інших державних органів. Загалом питання про вибір або зміну моделі побудови парламенту було і є питанням політичної доцільності.

У частині першій коментованої статті також визначено конституційний склад Верховної Ради України. Питання загального складу парламенту завжди мають важливе значення, адже, виходячи з відповідного складу, конституції визначають кількість депутатів, необхідну для прийняття парламентських рішень і здійснення групових депутатських ініціатив.

За своєю природою парламент є колегіальним органом, що зумовлює певну чисельність його складу, яка в багатьох випадках визначена в конституції. Чисельність парламентів та їх палат нерідко відображає певну традицію. Так, чисельність Верховної Ради України у чотириста п'ятдесят народних депутатів України вперше було визначено в ст. 98 (в редакції Закону від 27 жовтня 1989 р.) Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 р. із змінами і доповненнями. В подальшому такий же склад було зафіксовано в ст. 2 Закону України від 7 жовтня 1993 р. «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» і ст. 6 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України від 8 червня 1995 р.

Традиційним можна вважати і строк повноважень парламенту (членів парламенту). За загальним правилом, строк повноважень однопалатних парламентів і нижніх палат (двопалатних), за нечисленними винятками, визначено в чотири-п'ять років. Відповідні строки вважаються оптимальними. Вони достатні для того, щоб депутати набрали досвіду парламентської роботи і змогли його реалізувати протягом певного часу. Важливим є і те, Що оновлення складу парламенту «встигає» за змінами у суспільно-політичному житті. Чотирирічний строк повноважень народних депутатів України вперше було визначено в Законі України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України», а згодом – у Конституційному Договорі.

За змістом положення частини першої коментованої статті встановлено загальний порядок формування Верховної Ради Ук-

Конституція України

Розділ /V. Стаття 76

раїни. Це положення по суті розкриває характер виборчого права як суб'єктивного права: народні депутати України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Проведення періодичних виборів і _є реалізацією виборчого (активного і пасивного) права громадян. Саме ж виборче право логічно випливає з принципу народного суверенітету, по суті зафіксованого в ч. 2 ст. 5 Конституції України. Зазначене положення щодо порядку формування Верховної Ради України співвіднесене з активним виборчим правом, яке визначене статтями 38 і 70 Конституції України.

Загальність активного виборчого права означає, що усі громадяни, які відповідають кваліфікаційним вимогам (цензам), є виборцями і можуть, зокрема, голосувати на виборах. Рівність виборчого права зумовлює дві обставини: по-перше, кожний виборець має рівну кількість (один) голосів на виборах, по-друге, усі виборці подають свої голоси на виборах за юридично рівних умов. Остання теза насамперед віднесена до характеристики виборчих систем і зумовленого нею порядку визначення виборчих округів. Зокрема, за умов мажоритарних виборчих систем одномандатні (уніно-мінальні) виборчі округи повинні бути загалом рівними за кількістю мешканців. Прямий характер виборчого права означає, що виборці подають голоси на виборах безпосередньо за тих, хто обирається (балотується). Таким чином, Верховна Рада України формується шляхом загальних і прямих виборів.

Формування Верховної Ради України шляхом загальних і прямих виборів та функціонування на засадах колегіальності забезпечує її представницький характер. Політичне представництво через парламент ще наприкінці XVIII ст. набуло назву народного представництва насамперед через те, що способом його забезпечення були формально загальні (хоча тривалий час із значними цензами) вибори представників. Нерідко парламент у політичних і наукових колах називають органом народного представництва.

У Конституції України Верховна Рада України не визначена як представницький орган державної влади. Однак у Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р. констатовано: «Верховна Рада України як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Верховна Рада України за своєю природою є представ-368

нйііьким органом державної влади» (Вісник Конституційного _Суду України. - 2002. - № 5. - С. 16).

Визначаючи парламент як представницький орган державної влади, необхідно відмовитись від вживаного іноді терміна «представницька влада». Цей термін є хибним з огляду на конституційно прийнятий принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Такий поділ відображає функціональне призначення органів, які реалізують ту або іншу галузь (гілку) влади. Термін «представницька влада» може засвідчувати лише спосіб формування відповідних органів – виборність. У разі його прийняття концептуально невиправдано будуть поєднані органи державної влади (парламент) і органи місцевого самоврядування (місцеві ради). В ч. 2 ст. 5 Конституції України таке поєднання по суті заперечується: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Виборне політичне представництво через парламент пов'язане у першу чергу з діяльністю депутатів (членів парламенту). Тому представницький характер парламенту є опосередкованим, і в його основу покладено мандат (мандати) депутатів. Депутат не є посадовою особою парламенту: зв'язки між ним і парламентом є іншими, ніж зв'язки між органом державної влади та його будь-якою посадовою особою.

Посадова особа органу державної влади не має власних повноважень, які б існували поза змістом повноважень відповідного органу. її повноваження по суті є похідними від повноважень органу. Нерідко повноваження посадової особи юридично не виокремлені з повноважень органу державної влади. Зв'язки між депутатом і парламентом багато в чому є протилежними. Ця протилежність зумовлена смислом мандату, який належить окремим Депутатам, а не парламенту в цілому. Як уже зазначалось, парламент є представницьким органом не тільки через його виборність, а й через колегіальність. Його представницький характер відбиває не суму мандатів депутатів, обраних до його складу, а природу депутатського мандата в колегіальному вимірі. Іншими словами, немає мандата парламенту, а є представницький характер цього органу, який він набуває завдяки наявності мандатів депутатів.

Інший зв'язок існує також у співвідношенні повноважень депутата і повноважень парламенту в цілому. Можливості реалізації повноважень парламенту залежать від виконання певних

Дата добавления: 2015-11-30