Розділ II. Стаття 63

проїзд для побачення після засудження, суми, сплачені за телефонні розмови з захисником або юридичною консультацією, витрати на листування по кримінальній справі.

Шкода також може бути виражена в знесенні будинку, що належить на праві власності особі, яка реабілітується, вартості будівель на земельній ділянці, посівів, насаджень тощо. Важливо, щоб шкода причинно була пов'язана з протиправним притягненням до кримінальної відповідальності або засудженням особи, інакше вона буде відшкодовуватися вже не державою, а особою, яка безпосередньо завдала шкоду, відповідно до норм цивільного права.

Крім цього, законодавство передбачає відновлення втрачених прав: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород.

Особливість установленого режиму відповідальності за шкоду, заподіяну особі в результаті безпідставного засудження, полягає в тому, що незалежно від того, яким органом заподіяний збиток, зобов'язаним суб'єктом є держава в особі уповноважених нею фінансових органів. Безпосередньої відповідальності посадових осіб, незаконними діями (бездіяльністю) яких заподіяна шкода, законодавством не передбачено.

Правомочним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах Є громадянин, відносно якого винесений виправдувальний вирок суду або кримінальна справа закрита з реабілітуючих підстав. У разі смерті особи, яка реабілітується, право на відшкодування збитку у встановленому порядку переходить до її спадкоємців. Винятком є моральний збиток. Оскільки він має особистий характер, то його відшкодування в спадщину передати не можна.

У місячний термін від дня звернення громадянина відповідний орган робить усе необхідне для визначення розміру шкоди (витребує документи, робить розрахунки і т.п.) і виносить постанову (ухвалу), в якій з посиланням на отримані документи наводиться розрахунок, указується підсумкова сума, що підлягає виплаті, а також викладаються інші необхідні відомості.

У разі незгоди з винесеною постановою громадянин може оскаржити її відповідному прокурору чи до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що порушують права громадян 308

(глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України). Якщо громадянин не згодний з ухвалою суду щодо розміру шкоди, він має право оскаржити його до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім 7 або близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття, що коментується, закріпила новий правовий інститут – імунітет свідка. Чинне законодавство не містить зазначеного терміна, однак він давно введений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.

Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов'язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких визначене законом.

Тривалий час імунітет свідка у такому обсязі, як він тепер зак-ріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжувало на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво виражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.

Інститут імунітету свідка містить:

1) правові норми, що надають особі право відмовитися відДачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносинспорідненості і свояцтва;

2) правові норми, що дозволяють особі не давати показаннячи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинувачення);

3) правові норми, що звільняють особу від відповідальностіза відмову від дачі показань під час провадження дізнання, досу-Дового слідства або в суді щодо себе, членів її сім'ї чи близьких

Конституція України

Розділ П. Стаття 63

родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).

Правило імунітету свідка, шо міститься в підпункті «q» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сформульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імунітету свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встановлення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери – цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження. Разом з тим, безумовно, особливої важливості норми розглянутого інституту набувають саме в кримінальному судочинстві, оскільки є гарантією особистої недоторканності, забезпечують право на захист.

Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відповідати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.

Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання щодо членів своєї сім'ї чи близьких родичів. При цьому не має значення процесуальне положення допитуваного. Закон (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить батьків, чоловіків (жінок), дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК не містить, через що необхідно звернутися до ст. З Сімейного кодексу України і рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член родини», яке до них відносить також осіб, які перебувають з суб'єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.

Право особи не свідчити проти самого себе, членів родини чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, але поширюється також на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосредовано бути використані проти інтересів зазначених осіб, а також містить у собі право на відмову від надання органам досудового слідства чи суду інших доказів: документів, об'єктів злочинних дій, знаряддя злочину та інших предметів, що можуть бути засобом викриття винних.

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання, зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, потерпілому, свідкам, цивільному позивачу, цивільному відповідачу їх права, що випливають з положень ч. 1 ст. 63 Конституції України, і забезпечити можливість здійснення цих прав (статті 107, 142, 53, 69 КПК України). Державні органи, що ведуть процес, не вправі домагатися показань від осіб, які беруть участь у справі і використовують своє право імунітету свідка, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК

України).

Гарантією імунітету свідка в кримінальному процесі є визнання доказів, отриманих з порушенням перерахованих вище вимог, неприпустимими, такими, що не мають юридичної чинності. Це положення прямо випливає з ч. З ст. 62 Конституції України, відповідно до якої «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», а також знайшло своє відображення в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де роз'яснено судам, що якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу не було роз'яснено зміст ст. 63 Конституції, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Крім цього, гарантією імунітету свідка є положення ч. 2 ст. 385 КК і ч. 2 ст. 396 КК України, якими передбачається звільнення від кримінальної відповідальності особи за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів своєї сім'ї чи близьких родичів, а також за заздалегідь не обіцяне приховування злочину членами сім'ї чи близькими родичами особи, яка вчинила злочин.

Право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист належить до числа загальновизнаних принципів міжнародного права і розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд (ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 23.1 Документа московської наради

Дата добавления: 2015-11-30