 |
Для кожного часу характерні свої жанри. У літературі ханьської доби на перше місце виступили два жанри – пісні юефу (乐府, про них див. у наступному розділі) та оди фу (赋).
Фу – дуже специфічний вид поезії; в основі його лежить римована мова, іноді максимально наближена до правильного вірша (регламентована довжина рядків). Становлення та розквіт фу припадає на добу Хань, хоча джерела походження оди набагато давніші.
Після об’єднання Китаю під владою ханьської династії традиція славити піснею заслуги й чесноти володаря, наймогутніших вельмож або просто обмінюватися віршами, даруючи їх один одному, – традиція, що йшла ще з часів епохи Весен та Осеней (Чуньцю, VIII-V ст. до н.е.), – збереглася й розвинулася. Імператорові й вельможам присвячували вірші, маючи на меті привернути до себе увагу, домогтися визнання свого таланту і здобути прихильність впливових осіб. Часом і сам імператор наказував придворним, які супроводжували його на полюванні чи бенкеті, описати побачене у віршах. Поступово древній звичай породив особливий вид літературної творчості – хвалебну оду фу.
З об’єднанням країни та встановленням монархії більшість аристократії відійшла від політичної діяльності і жила, безтурботно віддаючись життєвим насолодам. Одним із улюблених занять ставала поезія, що за недавнього жорстокого правління Цінь Шихуана практично не розвивалася (доба Цінь не залишила жодного поета). Вже у першій половині II ст. до н.е. заможна знать стала збирати навколо себе мислителів і поетів. Найвідомішим із таких меценатів був Хуайнань-ван (Лю Ань, 178?-122 до н.е.), який славивсь як знавець поезії, філософії та гри на цитрі. Він зібрав навколо себе багатьох талановитих людей.
Інтерес до літератури зростав і далі. Імператори також почали виступати в ролі меценатів, збираючи навколо себе поетів і вчених, спрямовуючи їхню творчість на прославлення величі самодержця.
Традиція називає Цюй Юаня основоположником фу, хоча ми не знаходимо в його творах формальних рис фу. Очевидно, з цим жанром асоціювалося уявлення про південний стиль узагалі, в досить широкому діапазоні.
Спочатку форма фу була невизначеною. Але слід зазначити, що в літературі того часу ще не існувало творів, які поєднували б досить великий обсяг із поетичністю й вишуканістю форми. Спершу оди досить часто писали чуським віршем. Але згодом форма змінилася на так звану прозоподібну фу. Саме ці оди, власне, і складають більшість творів даного жанру. Вони увібрали в себе багато традицій китайської класики того часу: і чотирискладові ритми “Шицзіну”, і шести-семискладову чуську строфу; своєю композицією вони багато в чому зобов’язані філософській прозі, а різноманітні образи прийшли з історичних творів. Рима і ритм у них непостійні, вони змінюються залежно від потреби художнього зображення. Ритмізовані частини (як правило, описи) перемежовуються прозаїчними вставками – репліками персонажів чи ремарками автора. Така побудова дозволяла уникнути монотонності, що робило форму виразнішою.
Часом одам була властива дидактичність. У них цінувалася не тільки добірність словесного оформлення, але й внутрішня стрункість та обґрунтованість суджень. Цим пояснюється запозичення одою форми діалогу-суперечки, характерної для філософських творів. Звичайно в оді фігурують двоє персонажів: один ставить запитання чи висловлює якийсь сумнів, а інший відповідає вихваляннями чи описами (найчастіше вони перетворювалися на монолог, а опонент виконував лише формальну роль). Такими були вже оди Сун Юя; у ханьську ж добу у творчості поетів Сима Сянжу, Мей Шена та їхніх сучасників ця форма досягає розквіту.
Фу складається зі вступу, центральної частини та закінчення. Вступ і закінчення пишуться прозою. У вступі змальовується ситуація, називаються дійові особи, між ними зав’язується діалог, продовженням якого є монолог центральної частини; у кінцівці діалог завершується. Закінчення часто містить повчання. Змістом монологу, як це можна було помітити вже в Сун Юя, є опис. У ханьських одах це найчастіше опис імператорських угідь, заповідників, полювань, жертвоприношень тощо. Монолог писався ритмічною прозою, у якій багато місця займали звукові прикраси – співзвуччя, звуконаслідування, гра звуками тощо. Ода – ораторський жанр. Якщо твори “Книги пісень” виконували під музичний акомпанемент, то оди майже співали, розповідали речитативом – подібно до українських дум – без музичного супроводу.
Ханьські одописці були майстрами в описах природи. Однак такі описи також мали визначені межі. Опис будувався за відомим шаблоном: неодмінно мав бути опис дерев, трав, вод і гір, а також полювання; оповідь велася за сторонами світу – що лежить на півдні, півночі, сході, заході, потім те, що розташоване вгорі та внизу. Сам опис мав форму переліку (каталожний стиль).
Ода була надзвичайно популярним жанром: у давніх книгах занотовано тисячі назв од, але до нас дійшло не більше сорока творів. Серед майстрів особливо прославлені імена Сима Сянжу (179-117 до н.е.), Мей Шена (бл. 141 до н.е.) іДунфан Шо (161?-87 до н.е.).
СИМА СЯНЖУ
Із великої плеяди поетів епохи Хань найвидатнішим був Сима Сянжу (司马相如, друге ім’я – Сима Чанцін, 179-117 до н.е.). Він походить з аристократичного, але збіднілого роду в Ченду. Родичі придбали для нього один із вищих чинів – лан (郎). Людина різнобічно обдарована – блискучий поет, вчений-ерудит та гарний фехтувальник – Сима Сянжу виділявся із середовища своїх побратимів. За часів імператора Цзін-ді (156-140 до н.е.) поет служив у війську, але згодом втратив службу. Мандруючи країною, написав “Поему про Цзисюе” («子虚赋»).
Спочатку Сима Сянжу служив при дворі імператора Веньді, а потім приєднався до свити лянського вана, який зібрав довкола себе кращих поетів того часу. Незабаром після смерті старого імператора Сима Сянжу був запрошений до двору Уді, володарювання якого (140-87 до н.е.) вважається періодом розквіту династії Хань. У цей час Сима Сянжу займався державними справами (служив імператорським послом), не покидаючи писати вірші.
Сима Сянжу працював у знаменитій Музичній палаті – Юефу, де створював культові пісні й гімни, обробляв народні ліричні пісні, писав вірші-наслідування юефу (乐府, вони, на жаль, до нас не дійшли). Але стиль народної ліричної пісні якоюсь мірою вплинув на його знамениту оду “Там, де високії ворота” («长门赋»). Крім неї, до сьогодні збереглися ще кілька: “Про імператорське полювання” («天子游猎赋»), “Про велику людину” («大人赋»), “Про красуню” («美人赋») тощо – всього 12 творів.
Ода “Там, де високі ворота” створена на прохання опальної імператриці (її насильно поселили у віддаленому палаці “Високі ворота” за ревнощі до фаворитки). Сима Сянжу в цій оді виявляє себе як майстер пейзажу: описи природи слугують засобом розкриття внутрішнього стану головного героя. Сима Сянжу поєднує почуття туги й самотності з патетикою любовної пристрасті. Хмари бачаться покинутій жінці надто важкими, а будівлі палацу уявляються темними громадами. Майбутнє здається неясним, немов дерева в досвітньому тумані; промінь надії засліплює, немов яскравий розпис палацу в променях сонця. У цьому скорботному монологу про втрачену любов поет порівнює почуття жінки то зі стогоном осиротілого журавля, то із сумним мотивом пісні. Говорячи від імені героїні, Сима Сянжу чудово передає всю гаму її почуттів.
Сима Сянжу зробив великий внесок у розвиток зображення людських почуттів у світській поезії. Кажуть, поезія Сима Сянжу мала таку велику силу, що імператор, зворушений горем покинутої відштовхнутої жінки, повернув їй свою любов...
Наводимо оду Сима Сянжу “Там, де високії ворота” (переклад за виданням: Классическая проза Китая / Пер. акад. В.М.Алексеева. – Минск, 2002. – С. 36-42).
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 34 | Нарушение авторских прав