І
Я – нащадок Чжуаня[240] мудрого,
А Боюн – мій отець покійний.
Я у сьомий день року родився –
Я у світ цей прийшов навесні.
Добрим знаком мій батько цей день уважав
І тому дарував мені красне ім’я.
Звати Чжен мене, “істина” це означа,
Ще “Лін Цзюнь” називають – “краса” і “рівнина”[241].
Маю внутрішній шарм, маю вроди я доста,
Мої здібності – також окраса моя.
Я прикрасив себе орхідеями з осені,
Плащ вдягнув з гладіолусів, з дудника[242] я…
День і ніч, як вода, швидко плинуть привільно –
Як тепер наздогнать? Не чекають мене!
Вранці в горах збираю магнолії білі,
Вечорами – сумах[243] на малих острівцях.
Сонце й місяць неспинно біжать уперед,
Осінь завше на місце весни прибува.
Трави всохнуть, і голими стануть дерева.
О красуне, ти юність свою бережи!
Це ж чому, поки молодість, бруд не відкинуть?
Це ж чому не змінити закони, накази?
Ви скачіть, коли є вірний коник баский, –
Покажу-но дорогу охоче я вам!..[244]
ІІ
У минулому мудрі володарі[245] світять,
Трав духмяних багацько нарвали вони.
Не лише запахущого дудника квіти,
Але й перець з корицею пахнуть отут.
Танський Яо і Шунь – справжні праведники, просвітителі,
Справедливим шляхом вони йдуть, і нема в них вагань.
Та Ся Цзє і Шан Чжоу[246] жорстокі, розпутні та хитрі,
Шлях неправди обрали й по ньому щоденно брели.
Ті людці для наживи супроти сумління ідуть,
Вони нашу державу штовхають на шлях небезпечний.
Та боюся хіба, що собі принесу я біду?
Ні, лиш страшно, як з ваном приключиться лихо якесь!
Перед ваном догідливо гнуся в ярмі,
Із минулого мудрих правителів прагну здогнати.
Та володар моїх щирих помислів не зрозумів –
Він повірив облудним словам і на мене гнівиться.
Прямота моя біди прикличе – я знаю,
Та натурі моїй помінятися важко.
Наш небесний володар посвідчити має:
Моє серце лиш Вам залишається вірне.
Ване мій, прислухались до мене раніш,
А пізніше Ви повністю думку змінили.
Розлучатися з Вами не важко мені,
Жаль лише, що в думках Ви такі непостійні.
ІІІ
Орхідей посадив навесні я удосталь ошатних,
На сто му [247] я посіяв духмяну лаванду[248].
Біля хати земельку прикрасило квітів багато;
Поміж ними утиснув духен [249] і пахкий гладіолус.
Сподіваюсь, густі у них будуть листки й пагінці,
І нарвемо на осінь багато розкішних ми квітів.
Все ж зів’яне та зелень – не сумно при думці такій,
Лиш зітхаю всякчас, що всьому запустіння судилось.
Ці людці за багатством і чином летять без упину,
Душу жадібну чи вдовольниш коли-небудь?
Вибачають собі, а підозрюють інших,
Мають думи лихі й люто заздрять талантам.
Вони б’ються за владу жорстоко й невтомно;
Не цікавлять мене, я не прагну до них!
Вже старечі літа повертають додому,
І коли ж то ім’я моє успіх здобуде?
Я роси із магнолій ранкових бажаю,
Пелюстків найніжніших поїсти увечір.
Коли душу я незаплямовану маю,
То на те не зважаю, що жовте лице!
Стебла виті байчжи [250] прив’язав на коріння магнолій,
І білí [251] квіточки найсвіжіші разом ізв’язав.
Вирвав касію[252], разом лаванди доклав я зокола,
А з травиці хушен [253] мотузок ізсукав – і зв’язав.
Мудреці давнини – то взірець є для мене.
Нині одіж, прикраси в людей не такі!
Хоча нашому часові це не пасує,
Та Пен Сяня[254] взірець я наслідую ревно.
IV
Важко й довго зітхаю, і сльози щоразу,
В цім житті моя доля така непроста.
Та хоча закувався в кайдани моралі,
Все ж нелегко спинити всесильний приплив!
Коли носиш лаванду – тебе вороги оточили,
Гладіолуси зірвеш – і наклепів не оминуть.
Коли істину кажеш – відстоюй її ти щосили.
Якщо навіть життя покладеш – не здавайся брехні!
Ой безпутний наш ван! І печально, й образливо…
Він усе ж не схотів зрозуміть моє серце.
Доброчесності мóїй чиновництво заздрить,
Ходять-бродять плітки, що розбещений я.
Обивателі темні майстерні нас хитрістю брати.
Поміняли закони природи на людські вони!
Вони йдуть напролом, їм однаково: правда, неправда,
Всі вони підлабузники, знають лиш лестити всмак.
О нудьга і печаль! Я блукаю, згубивши надію,
Мене міцно зв’язала облудлива дійсність жорстока.
Щоб душа розчинилась моя, краще вмерти спокійно,
Ніж у ницім житті забруднити душі чистоту.
Там, де птиці прості, не літає орел –
Так було в давнину, споконвіку, завжди.
Як же коло з квадратом докупи збереш?
Чи ж красиве й гидке не завадять собі?
Тимчасову образу витримую мужньо я завше,
Як таврують і сварять мене – уступаю я їм.
Та коли чистоту збережу і помру через правду –
То отримаю древніх святих мудреців похвалу.
V
Я дорогу обрав неправдиву – шкодую за тим;
Зупинився – назад повертаюся нині, додому.
Знову треба в цю путь мені коней як слід запрягти,
Не зробив ще помилку – заїхав-бо я недалеко!
Хай би кінь на горбах, де цвітуть орхідеї, гуляв;
І спинився мій віз на горі, вкритій перцем духмяним.
Не судилось чиновником буть, та обмов я зазнав;
А тим часом вернуся одежу стару залатати:
Для накидки горіхові квіти збираю,
На підкладку згодиться і лотоса цвіт.
Як не хочуть мене розуміти – нехай!
Та мій дух навсправжки благородний, високий!..
Моя шапка здіймається високо, ступлена,
І прикраси прив’язані довгі на ній.
Намішалися пахощі й сморід докупи,
Та краса моя внутрішня ще не зачеплена.
Щоб удаль позирнути, оглянувся раптом:
Я конем хочу світ наш великий об’їхать!
Мої пишні прикраси ясніють яскраво,
А густий аромат моє тіло вгорнув.
Має радощі кожен – життя промайне.
Я женусь за прикрасами – звик так завжди.
Якщо навіть колись четвертують мене –
Як же можна притиснути волю мою?!
VІ
Моя подруга дуже про мене турбується,
Научає, і лає мене (бо ж не слухаюсь):
“Ой було колись, Гунь через чесність свою
Під горою Юйшань занехаяв життя!..[255]
Ти чому полюбляєш прикраси – і чесний, прямий,
Зберігаєш один лиш свою поведінку гордливу?
Колючками[256] всі люблять тіла прикрашать і уми,
Але ти протидієш мирському і їх не вдягаєш.
Кажуть, нíяк дивитись за двором, як люду багато,
Хто ж по-справжньому вмітиме наші збагнуть почуття?
Ті, які поодинці, бажають будь-що об’єднатись,
Тож чому не дослýхатись ради моєї тобі?
Розрізнити, де правда й олжа, мудреців попрошу я.
На серденько моє нині тисне печаль неокрая.
Через ріки Сянцзян, Юаньцзян[257] я на південь мандрую.
І володарю Шуню свої почуття виливаю.
Сяський Ці[258] “Дев’ять дум”, “Дев’ять наспівів” вкрав[259] –
Він розпутний, розбещений був дні і ночі.
Розважався, про наслідки зовсім не дбав,
Та повстанням піднявся синок Угуань.
А Хоу І[260] на лисиць лиш виходив – і лук за плечима,
Увесь день полював на широких і вільних просторах.
Не займався нічим – тож нічого собі й не отримав;
Його жінку Хань Чжо відібрав, умертвивши Хоу І.
На синочка Го Ао покластися – сила велика,
Та не стримується, нерозумно поводить себе.
Він, забувши про все, день і нічку гуля, веселиться,
З необачності долу скотилась його голова.
Дії сяського Цзє[261] суперечать укладу ще більше,
По заслугах отримав покару володар – загинув.
Порубав на шматки вірних слуг своїх шанський Чжоу-ван[262],
І тому доби Інь панування таке швидкоплинне.
Шанський Тан, сяський Юй клопотались ретельно про справи,
На початку ще Чжоу вани правили мудро й відкрито.
Лиш умільців, людей благородних вони обирали,
Лад підтримували, і ніколи – корисливі цілі.
Справедливий до нас і ласкавий небесний владар,
Він завжди помага благородним і талановитим.
Треба лиш, щоб високі й прозорі були у них наміри –
Неодмінно в державі настануть і злагода, й мир.
Прозирнули ми древність; тепер у сучасність погляньмо.
Подивіться уважно на приклади ті, які маєм.
Хто живе не по правді, а віримо щиро йому?!
Хто нездібний, а ми на посаду його призначаєм?
І тепер, коли я в небезпеці (що, скоро кінець?!),
Не шкодую про рішення те, що зробив на початку.
Як же можна, не знаючи отвору, вбити клинець?
Мудреці благородні у древності стріли нещастя.
На душі безвідрадно, і плачу-ридаю,
Чом на світі в годину ясну не живу?!
Взяв духмяну лаванду, обличчя втираю,
Та стікають сльозини, і мокра одежа.
VІІ
Уклякаю, землі виливаю печалі стражденно;
Я натхнення отримав – душа моя чиста і чесна.
Нехай коником – з яшми дракон, колісницею – фенікс,
Я на бистрому вітрі піщанім у небо мандрую!
Від вершини Цан’у[263] вирушаю на тихім світанні,
А як сутінки впали – уже досягнув я Куньлуня.
Я хотів зупинитися перед святими вратами,
Та не можу: сідає світило і близиться ніч.
Батога геть жорсткого відкласти Сіхе[264] я попрошу;
Бачу гору Яньцзи[265] – не так швидко до нас наближайся!
Така довга-предовга, але пожадана дорога –
На землі і на небі від прагнення не відступлю.
У Сяньчи[266] дам водиці нефритовому я дракону,
Прив’яжу до Фусану[267] вуздечку мого коня.
Я зламаю гілля – щоб на захід не падало сонце,
Хай воно все хитається і не рушає вперед.
Хай Ван Шу, цей страж Місяця, лине попереду,
А бог вітру позаду за нами по п’ятах летить;
Ще призначу луаня [268] – розвідати про небезпеку,
Але мовить бог грому: не все до мандрівки готове!
Нехай фенікс ширяє, розкрилившися,
Ми і вдень, і вночі цю дорогу долаймо!
Всі докупи зібрались могутні вітри,
Вони перед веселкою мчать і мене зустрічають.
Вгору-вниз летимо, а навколо громадяться хмари,
Розцвітають барвисто п’ятьма кольорами вони.
“До держави небесної впустиш мене, воротарю?”
На ворота зіперся і глянув неприязно він.
Опускається ніч, люди силу втрачають, завзяття.
Наполегливо жду під ворітьми, в руках – орхідеї.
В світі темінь, де правда й неправда – як знати?
Стільки наклепів, що поховали таланти вони!
VІІІ
Небо світле; Байшуй[269] мушу конче я перебрести,
Підійнятись на гору Ланфен у Куньлуні, спочити.
Обернувся, поглянув – і сліз не утримать потік,
Жаль мені: в піднебессі немає для мене богині!
Перед входом в хороми Цінді[270] я раптово спинивсь,
Гілку дерева яшмового[271] відламав – для окраси.
Поки квіти яскраві, ще не облетіли вони, –
То дарунок мій буде, коли віднайду я кохану.
Нехай хмару всідла її дух, і невтомно на ній
Хай шукає оселю прекрасної феї Фуфей[272].
Через сваху торбинку пахку передам в чужині[273],
Щоб любов мою й приязнь вона розказала Фуфей.
То ласкава, то знову далека від мене Фуфей,
Врешті-решт відштовхнула зненацька мене гордовито.
До Цюнши[274] безтурботно вертає вона кожен вечір,
А уранці – до річки Вейпань[275], щоби голову змити.
Увесь день вона всюди, на захід і схід, все блукає,
Покладається тільки на вроду свою піднебесну.
Хоч красива, але етикету простого не знає,
І шукати я мушу кохану омріяну знову.
Я по небу мандрую, повсюди всякчас роззираюсь,
Моя подорож марна – до світу людей повернувся.
Враз побачив, як яшмова вежа у хмари здіймається,
Там Цзянь Ді[276] спочиває – нарешті знайшов я її!
Птаху чжень [277] попрошу я за сваху служити мені,
Та не може вона посередником бути в коханні.
Чжень -самець бути свахою хоче, сприяти мені,
Але він легковажний – за це недолюблюю птаха!
Неспокійне серденько у мене, і знову вагаюся,
Хочу в дім увійти, але якось незручно мені.
Фенікс мій полетів до Цзянь Ді, буде доброю свахою,
Та боюсь, що володар Діку перехопить її[278].
Хочу йти, та чи матиму спокій собі у відчáї?
Можу лиш мандрувати усюди і сам розважатись.
Поки не одруживсь Шао Кан, ще нестримно бажаю
Влаштувати весілля з дівчатами племені Юй[279].
Моя сваха на слово невдатна – чи зможе посватать?
Чи зуміє мене заручити, як я того хочу?
Прості люди – такі, як вона – лише заздрити вміють талантам,
Затіняють всіляко чесноти, а вади підносять.
Ой, далеко в палаці красуня та ніжная!
А розумний володар не втямить поривів моїх!..
Сумом я переповнений – вилити думоньку нікому,
Як мені існувати й терпіти життя отаке?!
ІХ
Для обряду шматочки бамбуку знайшов, імперату[280],
Кличу знану ворожку Лінфень погадати мені:
“Коли двоє спілкуються ніжно, то мають побратись,
Проте нині – чи є такі люди, і віддані, й чисті?
Піднебесна уся неозора, ошатна,
Чи ж вона лиш одна може зватись красунею?
Ти далеко піди, і не треба вагатись,
Хто шукає талант, чи ж тебе не помітити може?!
Де ж під Небом трави запашної[281] немає?
Тож чому до країни своєї прив’язуєшся?
Бач, навколо хаос непробудний і темінь безкрая,
А чи думає хто про народ: чесний він а чи підлий?
Люд у світі – однаково! – добрий чи злий,
Тільки групка людців особлива (і підлі, й жорстокі):
Почепили на пояс гіркий дикорослий полин[282],
Орхідеями ж, кажуть, себе прикрашати не слід.
Як дізнатись, чи трави оті запахущі погані?
Як же визначать якість вони тої яшми прекрасної?[283]
Вони гноєм наповнили милий мішечок духмяний
І говорять, що перчик пахучий тепера не пахне!”
Вірю я у пророцтво ворожки Лінфень,
Та в душі ще вагаюся, не заспокоюсь.
Чув, що зватиме духа Усянь[284] – та під вечір лишень;
Перець, рис приберіг – щоби духа мені частувати.
Небо й землю сто духів покрили у світлі,
Над горою Цзюі[285] вищі духи стрічають.
Променіються духи – яскраво, барвисто,
І щасливі слова промовляють до мене:
“Слід уперто й ретельно шукати повсюди, повсюди,
І омріяна пара тобі неодмінно знайдеться.
Шанський Тан, сяський Юй все шукали чиновників мудрих –
І нарешті І Іня собі й Гао Яо знайшли.
Коли маєш високі чесноти й достоїнства різні,
То для чого шукати, про тебе щоб хтось розказав?!
Кажуть, що Бо Юе був рабом упослідженим,
Та Удін, не вагаючись, сяном призначив його[286].
Колись різником славився в іньській столиці[287] Люй Ван.
Чжоу Вень-ван перестрів його, дав йому вищу посаду.
Гарна пісня в Нінці[288] – все коровами він торгував,
Як почув її ціський Хен-гун – дав чиновника титул.
Поки молодість – прагни зробити чимало,
Поки шанси не зникли і не перейшли;
Як зозулька протяжно прокука печально –
Всі духмянії трави зів’янути можуть!”
Такі гарні й коштовні ношу я із яшми прикраси,
Та є люди, що хочуть затьмарити сяєво їхнє.
Ті людці завше підлі, з неправдою змішують правду,
Тож боюсь, щоб не знищили раптом прикраси із яшми.
Що за хаос у світі, постійно трапляються зміни.
Залишатися тут чи ж потрібно надалі? Для чого?!
Орхідея і дудник вже втратили пахощі тлінні,
А лаванда й аїр уже стали травицею мао [289].
Ви скажіть, чом віддавна духмянії трави
Степовим стали нині гірким полином?
Очевидно, тому є причина одна –
Тих нема, які дбають про серця красу[290].
Я раніше вважав: орхідея надійна достатньо,
Та не думав, що в неї іззовні лиш форма красива;
Її якості зникли – звичайною квіткою стала,
Хоч ім’я має славне – не виправдала його!
Усю владу присвоїв собі запашний гордий перець,
А кизил кокетує – проникнути хоче в мішечок;
Хоч життя покладуть, щоби видертись вгору нарешті,
Але як збережуть вони честь, незаплямлену гідність?!
Обивателі – кожен у світі за хвилями плине,
Хто ж ізбоку не знатиме впливу і дýмки не змінить?
Й орхідея, і перчик вже стали такими, як інші,
А цзєче та свистуля[291] також споганіли з природи.
Найдорожчі, безцінні з нефриту прикраси мої,
Вони гідність, красу зберігають, донині плекають.
Густі пахощі важко здолати – не знищити їх,
Не применшилось нині хорошої якості каменю.
Задоволення я віднаходжу в розмірених кроках,
Всі усюди сходив я – достойну красуню шукаю.
Яшми маю багато, й прекрасна вона, тому поки
Все милуюся, весело і безтурботно полями блукаю.
Х
І ворожка Лінфень все ж пораду дала мені вдалу,
Гарну днину обрала, коли треба в мандри рушати.
Я з гілок древа Цюн зготував собі страву,
А камінчики яшмові я для їди подрібнив.
Відшукав я коня – в колісницю свою запрягти;
Зі слонової кістки, із яшми прикраси – на стінках.
Цілі маю не ті, що у інших – як честь берегти?!
Я подамся далеко – тим часом нудьгу я розвію.
На священний Куньлунь повертає мій шлях,
Як далеко ще маю проїхати я!
Сонце стяги з малюнками хмар затуляють,
І дзвіночки у формі луанів дзвенять.
На світанку із гирла Небесної річки рушаю,
А під вечір сягаю на Заході неба границі.
Фенікс високо плине, мій прапор він охороняє –
Рівно й злагоджено, вгору-вниз, в гармонійному ритмі.
Їду-їду – пустеля на Заході здибилась раптом,
Уздовж річки Чишуй[292] уперед просуваюсь повільно.
Водянії дракони моста побудують хай разом,
А цар Заходу[293] хай на той бік мене перевезе.
Ось така вона, довга й важка, чужодальня дорога,
Колісниці усі стерегти наказав я уважно.
Огинаю ізліва підхмарну Бучжоу[294] я гору,
Як побачив я Західне море[295] – вперед-но, хутчій!
Понад тисячу має стрімких колісниць мій кортеж,
І на всіх них колеса швидкії із яшми прекрасної.
Браві коні біжать уперед – так, неначе не терплять,
Прапори на моїх колісницях виблискують, міняться.
Опустив батога – колісницю я призупиняю.
Як раніше, мій дух лине високо, мчить безперервно.
“Дев’ять наспівів” пію, під музику Шао кружляю[296],
Хоч тепер, у прекрасний цей час, я позбавлюсь печалі!
Знов піднявся на небо, сіяння довкола розливши,
Нахилився – на справи у любій Вітчизні дивлюся.
Там печальна картина; і коник також зажурився,
Все назад озирається, їхати далі не хоче.
Епілог:
Та нехай, убиватись не варто!
Ні, ніхто у країні журбу не затямить мою!
То навіщо журитися за Батьківщиною?
Як не можу я впорядкувати країну свою,
То наслідувать буду взірець величавий Пен Сяня!
Із “Дев’яти пісень”
Східний володар хаосу [297] (І)
Днини щасливої, в гожу та й добру годину
Духа стрічаєм, підносим пожертви та й чинно.
Міцно стиска він руків’я меча, та й оздоблене яшмою красно,
Дрібно на тілі дзвенить вшита яшмою та й одежина.
Трон для Фусі та й прикрасила пещена яшма,
Біля престолу пахтять та й квіток пелюстини.
М’ясо духмяне підносимо та й на п’янких орхідеях,
Ставимо вина з кориці, та й юшку, де перцю зернини.
Високо підняті палички наші та й у барабани вдаряють,
Ритм уповільнюєм – пісня і танці та й дзвінко лунають довкола.
Дудки і струни[298] в гармонії – пісня та й високо лине!
Жриці ошатно убрані у танці та й легко кружляють.
Пахощі зілля й кадил та й снуються в повітрі невпинно,
Звуків немало сплелося та й дзвонять разом урочисто.
Дух наш Фусі у веселощах та й безтурботності плине.
Володар хмар (ІІ) [299]
Миюсь у купелі із запашних орхідей, та й промиваю у зіллі волосся;
Сукню барвисту вдягаю для духа – наче пелюстки та й пещених квітів.
Хмар божество ген ширяє у небі, землю мовчазно собі оглядає;
Я його німбом яскравим милуюсь – променями на всі боки та й світить.
Де ж це той дух спочива хмаровий? Мешкає у голубім та й палаці;
З Сонцем і Місяцем разом у небі всюди та й світло ясне розливає.
Він в колісниці правує драконом, плащ зодягнув та й розшитий барвисто;
Поки мандрує в прозорому небі, знай безтурботно та й легко кружляє.
Сяєво духа м’яке розливається, тихо з-за хмар та й донизу спадає.
Раптом ізнову далеко відлинув, мить – потонув та й у пінявих хмарах.
Нас бачить дух на рівнині Янцзи – ген з висоти, краєвид та й розкішний...
Він подолав уже безліч морів – ще не скінчив та й напружених мандрів!
О як за вами, мій дух, я нудьгую, як повсякчас та й зітхаю я тяжко!
О мій володарю хмар, як печально!.. Спокій коли ж ви та й будете мати?
Хебо [300] (VІІІ)
Ми мандруємо разом з тобою та й на світлій стрімкій Хуанхе,
Підіймає вали за валами та й пронизливий вітер шалений.
Сидимо ми на возі – як в човні, та й покритий він лотоса листям,
Два дракони запряжені в нього, плавно мчать та й безрогі дракони.
Ми на гору Куньлунь[301] піднялися, та й довкіл краєвид споглядаєм;
Наші душі ген-ген широчіють, та й думками просторо літаєм.
Як шкода: опускається сутінь – та й додому вертатися треба.
Ми далекий той берег згадаємо – та й сумні наші думи без ліку.
А покій твій з луски прудких рибок, та й з дракона – палац покриває,
Із перлин твою спальню на вежі та й встелили фіалкові мушлі;
То ж скажи, мій коханий, чому ти та й в глибокій воді жити мусиш?
Осідлавши рибину велику, та й плямисту малу здоженемо;
Ми з тобою побавимось вкупі та й на острові синьо-зеленім!
А ріка супроводить нас разом та й бурхливими хвилями швидко.
Пощебечемо, взявшись за руки – та й подамся у далеч, на схід я,
Проведу тебе, красеня, спершу та й під тихий південний наш берег.
Обійматимуть нас грізні хвилі – та й бурунисто стеляться долі,
Рибки зграйками гратимуть мило, та й покірно за нами пливтимуть.
Офіра батьківщині [302] (Х)
Спис гострий[303] у кожного, гей,
усі воїни в латах міцних з носорога.
Зійшлися ворожі й свої колісниці, та гей,
і схрестились шаблюки короткі.
Аж сонце закрили знамена противника, гей,
а ворожі війська – наче хмари.
В боки колісниці впиваються стріли, та гей,
і попереду борються воїни яро.
А ворог усе насувається, гей,
нам шеренги ламає.
Впав коник мій лівий додолу, та гей,
і поранений правий[304].
Важка колісниця в багнюці, та гей,
а четвірці коней ой нелегко ступать!
Ми візьмем оздоблені яшмою палиці, гей,
в барабани ми будемо бити військові.
Але розлютилися жителі Неба, та гей,
і могутні боги прогнівилися знову.
Війна ця зажерлива, гей,
усі в жертву себе принесли.
Як вийшли колись зі свого пристановища, гей,
уже нé повернулись.
Далеко лежить поле битви, та гей,
небезпечна дорога похмура.
Рушали – мав кожен спис гострий, та гей,
ціньський лук[305] був при боці в бійця.
Порубані голови наші, та гей,
але смерть не лякає серця.
Всі воїни смíливі й віддані, гей,
не пристало їм зброю складати.
Безтрепетні, сильні, та гей,
їх не зможе ніхто звоювати.
Тіла хоч загинули, гей,
та духами стали вони.
Відважнії душі[306], та гей,
про них усі наші пісні.
Пожертва духам (ХІ)
Вже закінчується ритуал, барабанні удари – в повітрі;
Всі танцюють по черзі, кладуть на жертовники квіти.
А пригожі красуні співають пісні голосні!
Навесні орхідеї кладем, хризантеми п’янкі – восени;
Линуть, линуть ці пахощі милі далеко по світу!
Із “Дев ’ яти елегій”
Гімн мандариновому дереву (VІІІ)
Поміж небом-землею зростає дерéвце чудове –
До природних умов пристосовується мандарин.
Йому Небо послало характер твердий, непохитний,
Може вільно рости лиш в південній (у чуській) країні.
Його корінь глибóко росте – його важко порушить,
Його воля міцна, незборима, і вдача тверда.
В нього листя зелене і білі квітки –
Полюбилася людям пишнота його молода!
Гілочки поверхами, і гострі стирчать колючки,
Рясно виснуть округлі плоди.
І зелена, і жовта вже шкірка – відтінків усіх,
Кольори такі свіжі, барвисті завжди.
Які зовні яскраві плоди! Усередині ж – білі:
Наче той, хто витримує влади тягар, благородна людина.
Його пахощі ллються навколо – у міру якраз;
Не потворність в очах, а краса – як милуємося мандарином.
Я захоплююся молодими твоїми бажаннями:
Не такий, як усі, – від юрби ти схотів відрізнитись.
Самостійно ростеш, ні на кого в житті не спираєшся,
Як же можна цьому не радіти?!
Важко зрушить тебе, мандарине, – глибоке коріння!
Маєш душу багату, й ні в кого нічого не просиш.
Відокремивсь од світу і став самостійним давно,
І не плинеш наосліп ти за течією.
Все тримаєш у серці, обачливий і обережний,
Чи в житті ти робив помилки? Ні, навряд!..
Безкорисливий, вроджені маєш чесноти,
Тому можеш із небом-землею ти стати у ряд.
Хочу разом з тобою чимало прожити і разом померти –
Твоїм вірним товаришем бути я маю охоту.
Маєш гарні чесноти, і зовні красивий ти зріс,
Вирізняєшся ростом, відточений твій стиль роботи.
Хоча ти й молодий, мандарине,
Та учителем легко моїм можеш стати.
Твою чисту мораль порівняю з Бо І[307] –
Хочу дії твої за зразок собі мати.
Питання до неба (уривок)
Від часів найдавніших походить усе –
Ці знання передав нам хто?
“Угорі” й “унизу” ще безформні висять[308] –
Як досліджено це, на основі чого?
Ніч і день, темінь-світло –
Їх визначив хто?
Всі туманні ще óбрази –
Як їх пізнали і хто?
Темінь-світло
Родилися як і коли?
Інь і ян поєднали тріаду в собі –
Щó тому є причиною? Зміни які?
Небо налічує дев’ять шарів[309] –
Хто рахував ті небесні пласти?
Як же це зроблено там, угорі?
Хто на початку робив їх, пітнів?
Як зав’язали всесвітні вузли[310]?
Де-бо прикріплена зірка Тяньцзі[311]?
Чóму міцні такі вісім стовпів[312]?
Чом схід і південь не мають стовпів?
Тьмяна границя небес дев’яти –
Де є вона? А чи геть розчиняється?
Неба кутів є багато над нами –
Скільки їх? Хто теє знає?
Як поєдналися небо й земля[313]?
Як ділять їх на дванадцять частин[314]?
Як сонце й місяць на небі висять?
Упорядковані зорі чому в вишині?
Сонце встає із долини, де води киплять,
Падає вниз – там, де скелі Менси[315].
Зранку до ночі
Долá стільки лі!
В рості повніло нічнеє світило –
Швидко вмирає і заново родиться.
Як блідолиций щербатіє мило –
Й знов повертається зайця животиком[316]!
Як же Нюй Ці, чоловіка не маючи сильного,
Враз народила та й дев’ять синів[317]?
Де тепер злющий Бо Цян?
Де добрий спить Хуей Ці?
Двері які зачиняють, як ніч настає?
Як закривається нічка і ранок приходить?
Поки світанку не бачила Східна зоря[318],
Де ж то ховається сонце багряне?
ЦЗЯ І
Одописець і політик Цзя І (贾谊, 201-169 до н.е.) має багато спільного з Цюй Юанем. Трагічна доля обох поетів зумовила те, що дослідники часто вдавалися до порівняння їхніх життєписів. Як і Цюй Юань, Цзя І прославився своєю ерудицією та державним розумом, але, на жаль, його талант не був визнаний. Він також, як і Цюй Юань, був обмовлений придворними і довгий час перебував в опалі. Твори обох поетів мають філософське і дидактичне спрямування; жанр, у якому вони писали, – однаковий. Проте на цьому їхня схожість закінчується, адже й умови життя, і погляди їхні різні.
Цюй Юань жив у царстві Чу в період, що передував об’єднанню Китаю, і був прихильником аристократії, яка прагнула повернути втрачений нею вплив, обстоюючи сепаратистські погляди. Цзя І ж народився на початку об’єднання країни династією Хань, яка відвоювала імперію в Цінь, і усією своєю діяльністю прагнула посилити центральну владу. Цзя І пропонував конкретні заходи для обмеження військової та економічної сили знаті, її землеволодіння. Розходження в політичних поглядах супроводжувалось і неоднаковістю філософського світогляду поетів: у Цзя І спостерігалося тяжіння до даоської школи.
Жанр фу (赋) Цзя І успадкував від Цюй Юаня, зберігаючи при цьому зв’язок із народною творчістю. Так, свою елегію “Плач за Цюй Юанем” («吊屈原赋») він створює як обрядову пісню. За тогочасним звичаєм, свій плач, написаний на сувої білого шовку, він кидає у річку там, де втопився Цюй Юань. У цій елегії, створеній ним на шляху до місця вигнання, Цзя І переймається передчасним кінцем свого попередника і посилає прокльони брудному світу, який згубив його. Однак Цзя І не виправдовує самогубства поета, він каже: “І все-таки він винний!”. На сторінках своїх творів Цзя І полемізує з Цюй Юанем як діяч величезної імперії з прихильником обласного сепаратизму, вважаючи, що Цюй Юань мав би дивитися вперед і бачити інші перспективи. Звинувачуючи Цюй Юаня, Цзя І протиставляє вузькості його думок широту погляду фенікса, який споглядає світ із позахмарних висот. На закінчення ж, все ж визнаючи геній Цюй Юаня, Цзя І порівнює його з китом, який ковтає човни, а його ворогів – із мурахами, які розправляються з гігантом, коли той потрапляє на мілину. У конфлікті між Цюй Юанем і суспільством відобразилися особливості біографії Цзя І. Автор гірко висміяв самого себе за безплідні мрії бути корисним народові.
Але надія все-таки спалахує в душі Цзя І ще раз, коли його повертають у столицю, призначаючи наставником спадкоємця. Він сподівається виховати правителя, який відповідав би його ідеалам. Однак і тут поета спіткало лихо. Його вихованець розбивається, упавши з коня. Цзя І тужить за ним і через рік помирає. У творі “Ода сові” («鵩鸟赋») бачимо своєрідний підсумок його діяльності та еволюцію світоглядних орієнтирів. Зміст оди розкриває сприйняття автором філософської концепції даосизму. Він мислить, як і Лао-цзи, антонімами, а в окремих рядках навіть вживає вислови мудреця, незначною мірою перефразовуючи їх.
Цзя І також розвиває художні образи Чжуан-цзи, використовуючи гіперболу. Наприклад, він зображає творчі сили природи у вигляді величезного плавильного казана:
Земля і Небо – мов плавильний чан,
тут перетворення – звичайний хід роботи.
Вугіллям служать сили інь та ян,
а суще все – то лише мідні руди.
Але замість окремих фрагментів учення, викладених у формі афоризму чи відповіді на запитання, в оді Цзя І висвітлюється багато проблем, які піднімалися в древності. Подібно до того, як усе в природі перебуває в безперервному русі, спершу розквітає, а потім в’яне, – так і в житті людини неминуче настає кінець. Мудрість полягає в пізнанні законів природи та їхньому дотриманні. Людина не повинна обтяжувати себе дрібницями, розтрачувати сили й емоції на гонитву за багатством, славою, насолодою, їй слід скромно, з достоїнством жити та спокійно вмерти, щоб, зітлівши, перетворитися на іншу матерію.
Висвітлюючи в прозаїчному вступі оди причини її створення, Цзя І оповідає такий епізод. Під час вигнання до нього залетіла сова, а приліт у будинок дикого птаха, за народним повір’ям, означає, що скоро господар відійде в інший світ. Поетичний діалог, що відбувається далі, хоч і традиційний для ораторського мистецтва, однак трохи незвичний, адже співрозмовником автора є птах, який насправді не говорить. Цзя І вдається до незвичного для давнього автора художнього прийому – він вкладає у вуста сові власні думки. Цей “умовний” діалог, власне, і є основним текстом оди. Для викладу своїх поглядів Цзя І застосував нову композиційну побудову, зберігши при цьому особливості стилю древніх діалектиків: несподівані повороти думки, контрастні характеристики предметів та явищ, багатство мови.
Ода сові [319]
У рік Чань’е [320],
в четвертий місяць, що віщує раннє літо,
під вечір у день гéнцзи [321]
сова в мій дім влетіла.
Усілась гостя у кутку
невимушено й безтурботно.
Появі дивної істоти в домі
здивований був я.
Тож розгорнув я ворожильну книгу –
дізнатися, що пророкує це.
І ось читаю: “Коли в хату дикий птах влетів –
господар скоро полишить цей дім.”
Тоді спитав я у сови:
“Куди ж подамся звідси я?
Ти розкажи, чи щастя жде мене, а чи біда,
недуга чи загибель передчасна?
І ще повідай, скільки днів прожить судилось.”
Зітхнувши голосно, сова
розкрилилась, голівку підняла.
Сказать словами не могла вона,
тож лише рухами передала знання.
І мовила сова мені:
“У світі змінюється все,
ніколи не спиняється буття.
Перетікає все одне в одне –
Вирує, плине, змінюється завше.
То тіло перетворюється в дух,
то втілюється дух у форму, –
немов цикада, що скидає оболонку.
Закони ці природи потаємні –
як втілити їх у слова малі?
Ховається в нещасті щастя світле,
а в щасті причаїлася печаль[322].
Прочиниш двері – там і горе, й радість,
здобутки і невдачі завжди разом.
Де згинуло могутнє царство У[323]?
За вана ще Фу Ча[324] поразку мало.
У Хуейцзі[325] утвердилось Юе,
і вже Гоу Цзянь[326] могутнім ваном став.
Лі Си[327] – той прагнув успіху і слави,
натомість був покараний жорстоко він.
Рабом зробили Фу Юе[328] (чиновника!),
та згодом вана радником він став.
Житейське щастя – впереміш із горем,
немов мотузки скручені нитки.
Нелегко долю нашу передбачить,
хто ж зна, де всьому сущому кінець!
Розбурхано нуртують води-хвилі,
напни лиш тятиву – стріла помчить у даль.
Усе на світі перевтілюється завше,
у кругообігу вирує без кінця[329].
Угору пара підіймається, униз летить дощем,
і сплетено все в русі безперервному.
Та без кінця міняється мільйон речей –
немає спину всім тим перемінам.
Веління Неба розумом нам не збагнуть ніяк,
і Дао шлях не охопить думками.
Кому дано те знати,
коли народження і смерті буде час?
Земля і Небо – мов плавильний чан,
тут перетворення – звичайний хід роботи.
Вугіллям служать сили інь та ян,
а суще все – то лише мідні руди.
То гасне, а то знову пломенить життя,
і перевтіленням немає ліку.
Є перетворень сотні й тисячі навкруг,
немає ліку їм, не видно кінця-краю!
Людина мимохіть у світ з’явилась –
тому не варто за життя чіплятись.
Померши, змінимо свою ми форму,
тому чи ж варто упадати в горе?!
Лиш дурень над життям своїм тремтить,
себе лише цінує, любить він.
А мудрий глибше проглядає все,
і суще він не відділя від себе[330].
За гроші вмерти ладен скупердяга,
герой же все життя віддасть за славу.
А хтось готовий згинути за владу,
простий народ же прагне тільки жити.
Женуться всі за щастям, від біди втікають,
то мчать на захід, то біжать на схід.
Та у Великого пряма дорога,
і перетворення його всі рівноцінні[331].
Спокуси ланцюгами люди сковані,
придушують їх біди, метушня щоденна.
Лише мудрець, що істину напевне знає,
мандрує шляхом Дао повсякчас.
Вікують люди вік в омані,
в омані тій поєднані добро і зло.
Та мудрий осторонь, у спокої живе –
зливається із Дао він постійно.
Знання відкинувши, позбувся форми,
відмовився від себе і природу перевершив.
Із Первісним з’єднався міцно
і мчить на хвилях, у гармонії із Дао.
Пливе – як плин йому велить,
завада на шляху – її він не обходить.
Велінню Неба він довірив своє тіло,
а сам собі він не належить.
Життя – плавба нестримна за потоком,
а смерть – то відпочинок на шляху.
Спокійний, мов глибин безодня темна,
звільнився він від пристрастей людських,
мов човен той, без якоря пливе.
Він до життя теж не прив’язаний нічим,
віддалений від суєти, свобідний.
Хто розуміє суть усіх речей –
той волю Неба осягнув, не знає суму.
Сова влетіла – чи ж уваги варте?
Чи треба хвилюватися про те?!”
СУН ЮЙ
Поет Сун Юй (宋玉, 290?-223? до н.е.) жив і творив у тому ж південному царстві Чу, що і Цюй Юань, наприкінці періоду Ворогуючих царств (475-221 до н.е.). Біографічних відомостей про нього майже не збереглося. Відомо лише, що походив він зі знатного роду, але був бідний і важливих посад не займав. Сам поет у своїх творах не торкався ні свого походження, ні чину. Здебільшого він змальовував себе людиною, яка відповідає на запитання володаря, супроводжуючи його на прогулянках. Імовірно, що він, як і багато інших у той час, жив при дворі вана-мецената.
У творчості Сун Юя і Цюй Юаня можна спостерегти деякі спільні риси: тісний зв’язок із ораторським мистецтвом (дидактика), і разом з тим – із обрядовою народною піснею. Сун Юй продовжує розробляти ті ж жанри, що й Цюй Юань, – ліричний та ліро-епічний.
До нас дійшли такі його твори: – “Дев’ять змін” («九变»), “Дев’ять міркувань” («九辨»), “Прикликання душі” («招魂»), “Великий заклик” («大招赋»), “Вітер” («风赋»), “Гори високі Тан” («高唐赋»), “Свята фея” («神女赋»), “Денту-любострасник” («登徒子好色赋») та прозопоетичний твір “Відповідаю чуському вану на запитання” («对楚王问») та інші.
Сун Юй писав вільним віршем, який розбивав прозаїчними вставками. Пізніше такий вірш ліг в основу художньої форми фу (赋, ода) епохи Хань (206 до н.е.-220 н.е.). Щоправда, як вважають деякі дослідники, усі твори Сун Юя написані у жанрі цифу (辞赋), що є проміжною формою між чуськими строфами та ханьською одою. Особливість жанру фу – прозаїчний вступ, у якому викладаються передумови написання твору. Такий вступ дозволяв уводити в оду як самого автора, так і інших історичних осіб, вільно переходити від діалогу до монологу (великої відповіді на коротке запитання). В оді також застосовувалися полемічні прийоми.
Твори Сун Юя демонструють розмаїтість фу, і причиною цьому може бути форма оди, яка ще не викристалізувалася на той час. Майже кожен зі згаданих творів відрізняється від іншого рішенням заданої “схеми”. У “Прикликанні душі” використаний обрядовий плач, у “Денту-любостраснику” – анекдот, в одах “Гори високі Тан” і “Свята фея”, поєднаних спільним сюжетом, – міф. Своєрідно – у порівнянні з законами ханьської оди – виконана центральна частина. Якщо в одних творах вона відповідає “канону” (“Гори високі Тан”), то в інших “монолог-опис” розділений на кілька частин і нагадує властиве для філософського діалогу “нанизування”, де кожен новий опис вносить додаткові уточнення до тези (“Денту-любострасник”), а замість пейзажних замальовок зустрічаються змалювання красунь (“Денту-любострасник”, “Свята фея”). Оди “Вітер” та “Відповідаю чуському ванові на запитання” викликають асоціації з філософським диспутом не тільки завдяки темі, а й через спосіб її висвітлення: у вступі висловлюється думка, яку центральна частина повинна спростувати.
Лірика поета ще залишається дидактичною, як це видно з творів “Відповідаю чуському ванові на запитання”, “Вітер” та інших, але дидактика не виступає на перший план. На відміну від Цюй Юаня, який, за словами Сима Цяня, “так відкрито повчає” свого володаря, Сун Юй намагався впливати на слухача не прямою проповіддю, а лише за допомогою натяку чи алегорії. Згадані твори Сун Юя мають мало спільного з поезією Цюй Юаня. Система образів та художніх засобів свідчить про близькість поета до філософії даосизму.
Сун Юй привніс багато нового у розвиток китайської літератури, зокрема перейшовши від “високих” філософських проблем до питань земного буття. Часто поет зображає не богів і героїв, а простих людей та їхні почуття.
Описам у творах Сун Юя притаманна така особливість: у них бачимо прагнення автора до конкретності й деталізації. Так, у “Прикликанні душі” він детально описує облаштування палацу, вбрання присутніх на бенкеті, страви, що подаються на стіл, а також те, як гості розважаються піснями, танцями й іграми.Він виписує пишноту зал і альтанок, садів і квітів у чуській столиці, малює, яке м’яке ложе та які аромати чекають господаря, які красуні його зустрінуть там. Далі Сун Юй переходить до банкетів із розкішними стравами та винами, до полювання з перегонами на колісницях та багатьох інших насолод. У цій частині оди вже помітний перехід поета до власне світської лірики, що різко відрізнялася від песимістичної, скорботної лірики Цюй Юаня. Прославлення земного життя зробило Сун Юя першим співцем любові та насолоди життя в Китаї.
Сун Юй часто застосовує прийом контрасту. Так, у “Вітрі” він спочатку описує лагідний приємний легіт, яким насолоджується аристократія, а потім – вітер, що гуляє смердючими провулками, зазирає у злиденні хатки, віконцями в яких служать глечики з відбитим дном. Змальовані ним соціальні контрасти мають велику викривальну силу.
В оді “Свята фея” вперше в китайській літературі описується жіночий образ – обличчя, фігура, вбрання, нарешті, почуття любові, що – як очищення – з першого погляду виникає у смертного ліричного героя і не залишає його до кінця життя. Докладний опис портрету безсмертної займає багато рядків.
В аналізованих одах земний та міфічний світи майже так само близькі один до одного, як і в поезії Цюй Юаня, але вже в іншому плані – міфічний образ у Сун Юя перетворюється на образотворчий засіб, стає художнім прийомом. Епізоди малюються як чудесні, неземні; героїні в них – безсмертні богині, герої – люди високого сану, вани чи поети, але, незважаючи на це, опис любові вже переходить у живе, людське, особисте почуття, у поезію любовної туги. Так Сун Юй створює свій жанр, у якому описується любов з першого погляду та зустріч на лоні природи, що знайшов згодом продовжувачів (наприклад, Цао Чжи, 192-232 до н.е., в оді “Фея ріки Ло”, «洛神赋»). У цьому жанрі навіть прославляння богині перетворюється у витончений вірш – гімн на честь краси.
Сун Юй зіграв значну роль в історії китайської літератури, розвинувши жанр оди у формозмістовому аспекті. Своїм оспівуванням краси природи, почуття любові та земних насолод він поклав початок світській поезії в Китаї.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 44 | Нарушение авторских прав