Як Паньгу небо й землю розділив

І. МІФОЛОГІЯ

Міфи – своєрідна форма вираження свідомості найдавніших людей. Вони містять їхню світоглядну систему, частково висвітлюючи реалії тогочасного життя та відображаючи вірування в надприродні сили. Міфи знайомлять нас із уявленнями, що побутували на початковій стадії існування людства. За допомогою міфів людина намагалася пояснити явища навколишньої дійсності, ірраціональні та небезпечні. Через це кожна міфологічна система наповнена фантастичними, казковими сюжетами та персонажами. Досліджуючи розвиток людства в цілому, не можна не брати до уваги величезну цінність цих найдавніших творів.

Доля міфів кожної з низки древніх культур загальнолюдського значення (китайська, індійська, єгипетська, культура Межиріччя тощо) була неоднакова, і далеко не всі дійшли до наших днів. На жаль, матеріал китайської міфології значною мірою втрачений, і збереглися лише уривки, розсіяні по творах древніх авторів. Так, у філософських трактатах “Чжуан-цзи” («庄子»), “Мо-цзи” («墨子»), “Ханьфей-цзи” («韩非子»), “Вéсни та осені Люя” («吕氏春秋»), “Лє-цзи” («列子»), “Хуайнань-цзи” («淮南子») тощо можна знайти міфологічні сюжети. Навіть конфуціанські твори “Мен-цзи” («孟子») та “Сюнь-цзи” («荀子») містять кілька фрагментів древніх легенд.

І хоча китайська міфологія багата на казкові, фантастичні сюжети, та сучасні дослідники змушені користуватися лише їх фрагментами. Така ситуація зумовлена не лише тим, що з плином часу деякі твори зникли, а й тим, що давні ієрогліфи були надто складними для відтворення їх на можливих у той час матеріалах (камені, бронзі, бамбукових дощечках тощо). Проблема полягала в тому, що тогочасні вчені й письменники під час переписування або написання творів належним чином не заглиблювалися в семантику міфів і не приділяли їм належної уваги.

Більш того, деякі сюжети були відредаговані авторами трактатів відповідно до їхнього релігійно-філософського світосприйняття. Так, один і той самий міфологічний герой в різних творах міг бути змальований і як позитивний, і як негативний. Автори філософських творів часто заперечували фантастичні пояснення в міфах, намагаючись розглянути їх із раціональних позицій. Такий підхід спотворював міфологічні сюжети, породжуючи хибне їх розуміння.

Багатий міфологічний матеріал залишив нам перший китайський поет Цюй Юань (339-278 до н.е.) у поемі “Скорбота вигнанця” («离骚») та циклі “Дев’ять пісень” («九歌»). У творчому доробку автора варто виділити поему “Питання до неба” («天问»), де міфологічні уявлення постають перед судом скептичного розуму. Автор виголошує 172 питання, але на жодне з них не дає відповіді. Він оперує значним обсягом матеріалу, що робить цей твір цінним джерелом вивчення міфів і переказів давнього Китаю.

Єдиною збереженою до наших днів пам’яткою, що містить багато матеріалів про давньокитайські міфи, є “Каталог гір та морів” (“Шаньхайцзін”, «山海经»). Сюжети каталогу дійшли до нас майже без змін, зберігшись, однак, лише частково. Твір поділяється на дві частини: “Каталог гір” та “Каталог морів”. “Каталог гір” – “Шаньцзін” («山经») – містить описи рослин і тварин, найвідоміших гір і найбільших річок Китаю, а також злих і добрих духів, які населяли гори й ріки. “Каталог морів” – “Хайцзін” («海经») – подає оповіді про різноманітних дивних духів, зовнішній вигляд та звичаї народів далеких країн, які, згідно з синоцентричною концепцією давніх китайців, перебували на “окраїні землі” та за межами території проживання самих китайців. Це інформація здебільшого міфологічного характеру.

Існує кілька варіантів міфу про створення світу. За одним із них, на початку був первозданний Хаос (浑沌), який, розпавшись, і створив світ. Версію цього ж міфу можемо прочитати в трактаті даоса Чжуан Чжоу “Чжуан-цзи” («庄子»): “Володаря Південного моря звали Шу, володаря Північного – Ху. А володаря Серединного моря звали Хуньдунь (Хаос). Шу і Ху кілька разів приїздили до Хуньдуня в гості, і той дуже добре приймав їх. Щоб якось віддячити гостинному хазяїнові, Шу та Ху вирішили просвердлити йому в голові сім дірок. Вони сказали один одному: “Подивися, у кожного з нас є сім дірок у голові для того, щоб бачити, чути, їсти та нюхати, а в нього жодної дірки нема, треба просвердлити і йому”. Щодня вони свердлили по одній дірці, а на сьомий день Хуньдунь помер, і так було створено світ”.

Ще один міф називає творцем світу Паньгу (盘 古). За цією легендою, до початку сущого існував лише всесвіт, який був суцільним хаосом. Не було ні світла, ні звуків. Тоді з’явився Паньгу, який сокирою розрубав хаос. Легше повітря одразу ж поринуло вгору, і так утворилося небо, а важче опустилося донизу, і так утворилася земля. Небо щодня піднімалося на один чжан [1], а земля товстішала на один чжан, разом з ними і Паньгу зростав на один чжан. Так минуло 18 тисяч років, небо стало далеким-далеким, земля величезною, а Паньгу перетворився на велетня, який, стоячи на землі, підпирав плечима небо. Згодом Паньгу помер, а різні частини його тіла перетворилися на сонце, зірки, високі гори, стрімкі річки, густу траву тощо.

Існує досить оригінальний космогонічний міф про розподіл Землі та Неба і розділення людського та божественного світів. Відлуння цього сюжету можна побачити в легенді про чиновників Чжуна та Лі (“Шуцзін”, «书经»). У цій легенді оповідається про те, як раніше духи й люди вільно спілкувалися одне з одним, часто мандруючи між небом і землею. Через це у світі почався безлад. Мудрий правитель звелів чиновникам розірвати зв’язки між небом і землею. Тоді Чжун підняв небо догори, а Лі притиснув землю донизу. В цьому міфі зображено період, коли люди й боги мирно жили разом. Власне, це одна з найпопулярніших тем у китайській міфології – тема “золотої доби” (金代).

Кожен народ має власну “думку” про походження людини, свій власний міф. Давні греки вважали, що людей виліпив із глини Прометей, створивши їх за власною подобою. Скандинавські народи вірили, що людину вирізали з дерева троє братів – Один, Вілі та Ве. Китайська міфологія свідчить, що людей створила богиня Нюйва (女娲), виліпивши їх із глини. У міфі говориться: якось Нюйва самотньо сиділа біля річки й сумувала, тож, побачивши своє відображення у воді, вирішила зліпити з глини когось схожого на себе. Так з’явилася перша людина. Та коли на землі стало багато людей, Нюйва замислилася: люди помиратимуть, і весь час створювати нових і нових буде дуже обтяжливим заняттям. Тому вона поєднала чоловіків та жінок, навчила їх продовжувати свій рід і поклала на людей обов’язок виховувати дітей. Вона також установила, яким має бути шлюб. Тому наступні покоління поважали її як покровительку шлюбу і богиню, завдяки якій народжуються діти.

Оповідь “Нюйва латає небо” («女娲补天») є продовженням міфу про створення богинею людського роду. У цій легенді розповідається, що колись давно у світі сталася величезна катастрофа. Небо впало на землю, почалися пожежі й повені, хижі звірі спустилися з гір і почали полювати на людей – внаслідок цього всі народи опинилися на межі вимирання. На допомогу прийшла велика богиня, матір людського роду – Нюйва. Вона була розумною й мудрою, доброю та відважною. Богиня зарадила усім людським лихам: полагодила небо (див. уривок із твору Ван Чуна “Критичні судження”), приборкала хижих звірів, повернула ріки у їхні русла. Таким чином, богиня дала людям можливість щасливо жити, множитись і розвиватися далі.

Ще один бог, який допомагав людям та навчав їх, – це Фусі (伏羲). За одними переказами, він був чоловіком Нюйви, за іншими – її братом. Традиційно зображували їх у вигляді двох переплетених змієподібних тіл. Фусі навчив людей полювати, рибалити й варити м’ясо; він створив вісім триграм багуа (八卦) на позначення сторін і напівсторін світу та природних стихій, винайшов рибальську сітку та інші предмети. Фусі також приписували створення ієрогліфічної писемності, яка замінила вузликове письмо.

Існує чимало легенд про життя людей у давнину. У цих оповідях діють цілком реальні й напівлегендарні постаті, які водночас є і ватажками, і винахідниками. Наприклад, легенда про казкового героя Суйженя (燧人). Ім’я його можна перекласти як “людина, що здобула вогонь з допомогою тертя”. Ім’я походить від слова суй, що й означає знаряддя для добування вогню. У філософському трактаті “Ханьфей-цзи” («韩非子») розповідається про те, як у глибоку давнину люди дуже хворіли через вживання сирої їжі. Тоді з’явився святий мудрець, який видобув вогонь тертям (燧). Народ дуже зрадів і зробив його володарем Піднебесної, давши йому ім’я Суйженьши. Проте окремі міфи свідчать, що вогонь здобули Хуан-ді чи Фусі. У деяких пам’ятках Суйженя вважають одним із “трьох правителів” древності (三皇).

Найпопулярнішим із солярних міфологічних сюжетів є міф про Стрільця І (羿), або Хоу І (后羿). Вперше в письмовому вигляді він викладається у 8-му цзюані трактату “Хуайнань-цзи” («淮南子»). Після потопу, що трапився за часів царювання мудрого правителя Яо (尧) та був приборканий Великим Юєм (大禹), Піднебесна зазнала ще одного лиха. На небі раптом з’явилося відразу десять сонць, які просто спалювали землю. Загорілися ліси, почало плавитися каміння, від страшної спеки загинув увесь урожай на полях. Побачивши страждання людей та прислухавшись до їхніх молитов, боги послали Небесного Стрільця Хоу І знищити дев’ять із десяти сонць. Після його подвигу життя людей стало щасливим, а на землі запанували спокій і радість.

Ще одна виняткова постать китайської міфології – Хуан-ді (黄帝), або Жовтий імператор. Коли він народився, то відразу ж почав розмовляти. Хуан-ді був високого зросту (понад 9 чи [2]), схожий на дракона, мав чотири ока й чотири обличчя. За системою уявлень, що склалася до VI ст. до н.е., Хуан-ді – поряд із чотирма правителями сторін світу – божество центру, фактично, верховний небесний бог (ототожнюється з культом верховного правителя Шан-ді, 上帝). Існувало п’ять божественних імператорів, кожен з яких співвідносився з однією планетою: Хуан-ді (黄帝, Жовтий – Сатурн), Бай-ді (白帝, Білий – Венера), Хей-ді (黑帝, Чорний – Меркурій), Чи-ді (赤帝, Червоний – Марс) та Цін-ді (青帝, Блакитний – Юпітер). Земна столиця Хуан-ді була локалізована у священних горах Куньлунь (昆仑)[3]. Хуан-ді приписують винайдення сокири, ступки, лука і стріл, одягу та взуття. Він навчив людей виготовляти дзвони і триноги, копати колодязі, майструвати вози та човни, майструвати деякі музичні інструменти (вважалося, що він зробив чарівний барабан зі шкіри драконоподібного бога грому). Згідно з “Хуайнань-цзи” («淮南子»), Хуан-ді перший встановив, чим має відрізнятися одяг чоловіків і жінок.

Хуан-ді одружився із Лейцзу (雷祖, богиня-покровителька шовківництва). Усього від різних дружин у Хуан-ді було 25 синів, 14 з яких стали засновниками нових родів. В історизованій традиції вважається, що Хуан-ді правив із 2698 по 2598 до н.е. Із Хуан-ді як із першого “реального” правителя починає свої “Історичні записки” («史记») відомий історик Сима Цянь (145?-90? до н.е.).

Хоча, як вже зазначалося, китайська міфологія до наших часів дійшла фрагментарно, але навіть те, що збереглося, є дуже цінним для сучасних сходознавців. Окремі уривки висвітлюють ставлення давніх китайців до надовкілля, їхнє бачення місця людини у Всесвіті, а отже, і про світоглядну концепцію давнього населення Китаю.

Як Паньгу небо й землю розділив

У сиву давнину небо й земля ще не розділилися і були зліплені у згусток, схожий на куряче яйце. І прапредок людства Паньгу народився й виріс у ньому. Він проспав у яйці вісімнадцять тисяч років.

Раптом Паньгу прокинувся, протер очі: як же це так, що нічого не видно? Навколо суцільна темрява. Простягнув руки, але нічого не зміг намацати. Це засмутило Паньгу, і він забігав у яйці, заметушився. Раптом наштовхнувся на якусь річ, підняв її – аж то сокира. Рубонув навмання поперед себе. Несподівано темрява розірвалася і яйце тріснуло: все те, що було в ньому легкого, поволі піднялося вгору і стало тим, що ми нині звемо “небо”; а все те, що було важке й брудне, повільно опустилося донизу і стало тим, що ми нині звемо “земля”. Ось так за допомогою сокири Паньгу розділив первісний згусток на небо й землю.

Побачивши сотворене ним, він спершу здивувався, а потім повеселішав, відчувши, що на серці стало вільніше. Він боявся, що небо й земля з’єднаються знову, тому міцно став ногами на землю і підпер головою небо. Весь цей час небо й земля безперервно змінювалися, а разом із ними й Паньгу. Небо щодня вищало на один чжан, і земля щодня товстішала на один чжан; тіло Паньгу також щодня витягувалося на один чжан.

Минув рік, за ним ще один… Паньгу стояв отак вісімнадцять тисяч років! За цей час небо стало надзвичайно високим, земля – товстою, а тіло Паньгу – довгим, кажуть, довжиною дев’яносто тисяч лі [4]. Він весь час отак стояв, неначе величезний стовп, затиснутий між небом і землею. Минули роки, епохи, а могутній Паньгу не зрушився з місця й на півкроку.

Нарешті одного дня він побачив, що небо й земля вже не змінюються, а отже – не з’єднаються знову. Паньгу відчув неймовірну втому і зрозумів, що мусить відпочити. Коли він упав, здалося, що завалилася велика гора. Більше велетень вже не встав.

Паньгу помер.

Перед смертю з усім його тілом сталися незвичайні зміни: повітря, яке він видихав, перетворилося на вітер і хмари, звук його дихання став гуркітливим громом, ліве його око стало сонцем, а праве – місяцем, руки-ноги і тулуб перетворилися на високі гори, кров стала ріками, а судини – дорогами, м’язи Паньгу – полями й ґрунтом, волосся на голові й борода – зірками, рослинність на тілі – квітами й деревами, зуби й кістки перетворилися на блискучі метали й каміння, кістковий мозок – на перлини і яшму, а піт Паньгу став дощовою водою та росою.

Ось так велетень Паньгу, предок людства, пожертвувавши своїм тілом і всім життям, створив багатий і красивий світ.

Дата добавления: 2015-11-30