Становище церкви в період сталінізму

В кінці 20-х років посилилось державне регулювання діяльності релігійних організацій. До цього часу майже всі релігійні організації оголосили про свою лояльність до нового ладу. Почалася розробка союзного закону про релігійні культи. Обговорення його проекту проводилось у відомствах, які здійснюють «церковну політику»: НКВД, Президії ЦВК СРСР. В ході обговорення розгорнулася дискусія про перспективи релігії в радянському суспільстві, про характер діяльності культових організацій, про форми антирелігійної пропаганди. Стверджувалося, що робота багатьох церковних громад набула антирадянського характеру. Пропонувалося посилити боротьбу з ними як з контрреволюційною силою. Було вирішено зберегти в республіках законодавство по відношенню до релігії. Навесні 1930 року Президія ВЦВК РРФСР прийняла постанову «Про релігійні об’єднання». Вводилася заборона на господарську (створення кооперативів) та благодійну роботу громад. Заборонялось викладання релігійних віровчень в навчальних закладах, створювалася комісія з питань культу. До неї увійшли представники наркоматів юстиції, внутрішніх справ, освіти, ОДПУ (Об’єднане Державне Політичне Управління). Пізніше комісія була переорганізована в загальносоюзну при Президії ЦВК СРСР (головою її став П. Красиков).

Посилилася пропагандистська кампанія з роз’ясненням населенню «Неспроможності» релігійних віровчень. Центром цієї пропаганди був «Союз войовничих безбожників», очолений публіцистом і автором багатьох антирелігійних книг Ем. Ярославським. Союз видавав багатотисячними накладами газети і журнали («Войовничий атеїзм», «Безбожник біля верстата», «Антирелігійники», «Юні безбожники»та ін.)

Створювалися антирелігійні музеї та виставки, організовувалися курси для підготовки пропагандистів атеїзму. II зїзд Союзу безбожників (1929 р.) оголосив атеїстичну роботу найважливішою ділянкою класової боротьби. Боротьба з релігією оголошувалася боротьбою за соціалізм. У лютому 1930 року ЦВК і РНК ухвалили постанову «Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об’єднань». Місцевим органам влади рекомендувалося посилити контроль за складом керівників громад. «Ворожих» радянському ладу осіб пропонувалося виключити з активу релігійних об’єднань. Почастішали цілеспрямовані репресії проти духовенства. Було збільшено податкове обкладання церковнослужителів. У разі несплати податків їх майно конфісковували, а самі вони виселялися в інші райони країни. Був спрощений порядок закриття церков. У середині 30-х років число діючих культових будівель (храмів, церков, мечетей, синагог та ін.) становило 28,5% які були в дореволюційній Росії. У зв’язку з цим ЦВК визнав потрібним скасувати створену раніше комісію з питань культу. У нову Конституцію СРСР не було включено положення про свободу релігійної пропаганди.

Репресії 30-х років торкнулися більшої частини церковників. Так, серед ієрархів у 1931-1934 роках заарештовано 32 людини, а в 1935-1937 роках − 84. Як правило, їм пред’являли звинувачення у «контрреволюційній і шпигунській діяльності».

Політика войовничого атеїзму не принесла очікуваних результатів. Про це свідчить перепис населення 1937 року. За особистою вказівкою Й. Сталіна в опитувальні листи перепису було внесено питання про релігійні переконання. Скориговані владою результати виглядають наступним чином: з 30 мільйонів неписьменних людей старше 16 років 84% визнали себе віруючими, а з 68500000 грамотних - 45% [Фірсов- інтернет]. Це було менше, ніж у часи розквіту православ’я. Але ці результати явно не виправдали очікування безбожників. Адже за ним СРСР не був «безбожною» країною, навпаки − переважали віруючі. У 1934 році митрополит Сергій був проголошений митрополитом Московським на святковому богослужінні. У 1936 році вийшла постанова ЦК партії, що засуджувала антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Хрещення Русі». У 1937 році провідний радянський історичний журнал опублікував статтю С. В. Бахрушина про позитивне значенні Хрещення Русі. Влада переглянула ставлення до релігії? Ні, поки вона переглянула тільки тактику антирелігійної діяльності. Її стали вести закрито, укази щодо Церкви приймалися урядом без широкого народного розголосу [Якунін 67-74].

У 1935-1936 роках уряд заборонив діяльність Синоду та «Журналу Московської патріархії». У 25 областях не було жодного діючого храму, а в 20 областях діяли 1-5 храмів [Трофимчук с. 194-196].

Під час Другої світової війни складно було перемогти без споконвічних переконань. Православ’я здавна було національним віросповіданням. У «період змін» (1917-1941 роки) комуністи відмовлялися від традиційної релігії. Але під час війни, потрібно було повернутися до релігії, традиції допомагали об’єднанню народу на основі спільної історії, спільного віросповідання. Це добре розумів і А. Гітлер. Одна з його вказівок наголошувала, що фашисти повинні перешкоджати впливу однієї церкви на великий район, зате поява сект на окупованих територіях, як форму розколу і роз’єднання, слід заохочувати [Ципін с. 117-120].

Радянський Союз потребував допомоги іноземних держав, щоб перебудувати промисловість на військові рейки. В якості потенційних союзників виступали Англія і США. Але для отримання їх підтримки потрібно було довести дотримання хоча б основних принципів демократії в країні. Терор Й. Сталіна всередині країни і пригнічення Церкви, тобто свободи віросповідання, не відповідали цим принципам. Прибулий до Москви в кінці вересня 1941 року особовий представник президента США А. Гарріман висловив Й. Сталіну стурбованість американської громадськості долею Церкви в Радянському Союзі.

Під час війни не було перешкод для масових богослужінь і церковних зборів (які йшли, в основному, на допомогу фронту), знімалися обмеження на релігійну діяльність [Якунін с. 67-74].

Органи влади на місцях тепер не перешкоджали відкриттю храмів, припинилися репресії. Коли проводилася політика гонінь на церкву, віруючі вели релігійну діяльність підпільно, тепер же вони отримали свободу віросповідання. Ряд телеграм представників православного духовенства з повідомленнями про перерахування грошових коштів на потреби оборони в перші ж місяці війни з’явилися на сторінках центральних газет «Правда» та «Известия», там же давалася інформація про роботу Православної Церкви, друкувалися біографії новообраних патріархів Сергія і Олексія. Тобто патріотична діяльність Церкви висвітлювалася у пресі та визнавалася владою. З таборів звільнили десятки церковнослужителів, в тому числі 6 архієпископів та 5 єпископів. Знову відкривалися православні храми. Ще в 1941 році були закриті антирелігійні періодичні видання та згорнута діяльність Союзу войовничих безбожників. У 1942 році, за пропозицією Л. Берії, 50-тисячним тиражем вийшла книга «Правда про релігію в Росії». Цю книгу можна назвати відповіддю радянського уряду Ф. Рузвельту, який запропонував організувати «інформаційну кампанію в США про свободу релігії в СРСР». У книзі звучали запевнення у повній свободі віросповідання в СРСР. Але адресовані вони були іноземцям [Якунін с. 72-74].

У 1942 році в Ульяновську був зібраний перший за всю війну Собор єпископів. Весною 1943 року уряд відкриває доступ до ікони Іверської Божої Матері, яку привезли із закритого Донського монастиря на поклоніння у Воскресенську церкву Москви.

1943 рік можна вважати роком офіційного «потепління» відносин Й. Сталіна з православ’ям. Прийнято також рішення про створення духовних академій в Москві, Києві та Ленінграді. Й. Сталін погодився з церковнослужителями з питання про необхідність випуску церковних книг. При патріархові вирішено було утворити Священний Синод з трьох постійних і трьох тимчасових членів. Прийнято рішення про утворення Ради у справах Руської Православної Церкви. Керівником цього органу було призначено Г. Карпова, в минулому начальник відділу НКВС, де заарештовували і розстрілювали священнослужителів та закривали храми. Однак, тепер Й. Сталін доручив Г. Карпову стати покровителем Церкви. Діяльність нової ради курирував В. Молотов, а «особливо важливі питання» вирішував сам Й. Сталін [Чумаченко с. 14-37].

Під час зустрічі з церковниками Й. Сталін перебував у гарному настрої, робив широкі жести і поводився як привітний господар. Читаючи стенограми тієї зустрічі, зрозуміло, що для СРСР було дуже важливо виглядати на міжнародній арені демократичною країною, тому партія почала з таким завзяттям підтримувати Церкву. Звичайно, патріотична діяльність Церкви була дійсно істотною. Але, знаючи характер Й. Сталіна, його довоєнне ставлення до релігії, факт того, що бійців, які побували в полоні за кордоном, після війни нерідко розстрілювали, можна припустити, що подяка, яка пішла з боку влади, могла звернутися в що завгодно за інших обставин.

До 1 квітня 1946 року на території СРСР діяло 10544 православних храми. Здавалося б, настав кінець гонінням на Церкву. Але як пояснити прийняту у вересні 1944 року постанову ЦК ВКП (б) «Про посилення антирелігійної діяльності через пропаганду наукового світогляду»? У Красноярському краї, наприклад, вже в тому ж 1944 році бюро крайкому ВКП (б) ухвалило, що «в цілях корінного поліпшення постановки науково-просвітницької пропаганди серед населення, подальшого підйому культурного рівня широких верств трудящих краю і подолання пережитків безкультур’я забобонів» необхідно покращувати рівень науково-просвітницької пропаганди, для чого було чітко встановлено ряд необхідних заходів. У ЦК не хотіли кардинально змінювати ставлення до Церкви, адже в країні як і раніше правив комунізм з однією ідеологією.

Отже, комуністична влада боролася з православ’ям як з пережитком царизму і несумісною з марксизмом ідеологією. Ще до війни, після перепису населення, влада задумалася про необхідність зміни тактики релігійної діяльності. За переписом населення 1937 року, більшість респондентів залишалися православними. Політика войовничого атеїзму не приносила очікуваних результатів. З початком війни відбулися докорінні зміни в положенні Церкви в СРСР. Влада стала заохочувати її діяльність. Єдина православна релігія сприяла об’єднанню православного народу в боротьбі з А. Гітлером. Крім того, уряду було необхідно показати потенційним країнам-союзникам, що в СРСР дотримуються принципи демократії, такі, як свобода релігії. Однак, з одного боку послаблюючи тиск на Церкву, влада вже під час війни, прагнула посилити атеїстичну роботу шляхом проведення просвітницької діяльності. Це говорить про те, що з кінцем війни влада не готова була продовжувати розпочату політику лояльності до релігії. У повоєнний час збереглося прагнення влади не допускати образ на адресу Церкви, що зміцнилася під час війни. Але на зміну войовничому атеїзму прийшла нова політика науково-просвітницької форми боротьби з православ’ям.

Дата добавления: 2015-11-30