Щоденники Дзвенислави. Світанок

Поверхня води відбиває сонячні промені. Вдихаю на повні груди (боже, як легко, чому не можна зупинити цю мить?) осіннє повітря і допиваю банку спрайту з розчиненою в неї банкою спирту. Спрайт і спирт, поетично, да? Спортсменам не можна пити, але мене то не гребе.
Стою над водою, раптом вловлюю чийсь образ на воді, махаю рукою. Прівєтік. Як трагічно, один крок - і Дзвінкої вже нема. Піздє-є-єц.
Нащо я це роблю? Не знаю. Просто хочеться.
Наспівую пісню, яку вчора почула в одній із соціальних мереж:
У осени есть свой план, свой хреновый расклад:
Как погубить всех нас. Добро пожаловать в ад,
Здесь самые мягкие стены, самые добрые сестры,
Мы не боимся осени, нет, мы не боимся осени.
Не думай о прошлом, думай о хорошем,
Не думай о будущем, думай об ужине,
А не о тех, кто не сдюжит дожить до вечера в нашем обществе.
Цього року буде випускний, вступні екзамени, вступ... Я не надто переймаюсь, *** з ним. Якось воно буде.
Мені все видається легко. Знаєте, чому? Бо мені то пофіг. Мені всьо пофіг.
Мій тато загинув у шахті, мама працює в дві зміни, я не бачила її вже три дні. Тим краще. Після школи я їду на тренування, а потім йду в якесь кафе, аби пообідати. Я займаюсь спортивною гімнастикою, скільки себе пам'ятаю. Грошей хоч відбавляй, дякувати богу і владі, вигадали стипендію для спортсменів-сиріт, а чи багато треба дитині в 16 років? Одяг я купую у секонді, хіба що на їжу, і раз у місяць купити дві-три книги. Зараз в сумці лежить "Поклоніння ящірці" Дереша. Класний чувак. Я б з ним переспала.
Ця бодяга стала мені вже гидкою, але треба допити, не дарма ж гроші викидала.
В маршрутці обідаю, з'їдаю куплений у бабусі на розносі пончик. Відкриваю пляшку якоїсь помаранчевої газіровки, і її вміст опиняється в мене на джінсах. "Лайно!", - думаю я. Але нічого, то лише штані. Що я, штані не виперу? Навіть настрій не зіпсувався.
Я сиджу біля вікна, а об моє коліно треться якийсь дядько. "Йди нахуй, - думаю, - нині не твій день".
Приходжу додому, перевіряю по всіх кімнатах, чи не є де мами. Нема. Класно. Життя з моєю матір'ю - це суцільне пекло. Я її звісно люблю, але чим менше я її бачу, а вона мене, тим ліпше.
В кожного своя правда. А коли співставити правду моєї матері і правду її коханої дочки Дзвінки, виникає дисонанс.
Заглядаю в холодильник. Пусто. Хто б сумнівався. Уроків на завтра нема, тому я залажу під ковдру і миттєво провалююсь в сон. Ну ви знаєте, як швидко засинають п'яні. О, це відчуття, це чистий кайф. Хто не пробував - то раджу.
Мені сниться чувак з маршрутки. Потім лесбійська пара, що танцює у великому світлому залі. Як гарно танцюють... Багато ще сниться, але зараз це неважливо, бо до ранку ще так довго.
******
На годиннику 6:57. Класно, встигну до дзвоника. Голова розривається. Мабуть, від вчорашнього. На пальчиках виходжу в коридор і заглядаю в мамину спальню. Ще спить. Добре. Може, в неї нині вихідний?
Так само тихо проходжу до кухні. Готую омлет і запиваю його чаєм з корицею. Шо там сьогодні за уроки?
Раніше я ненавиділа школу. Але з часом навчилась знаходити гармонію у всьому. В моєму класі навчається 32 придурки, окрім мене, але мене це абсолютно не колише. ЦІ ЛЮДИ НЕ ІСНУЮТЬ ДЛЯ МЕНЕ. Я весь час знахожусь одна, ніби абстрагуюсь від того, що оточує мене. Знаходжусь "не тут". Кажете, я дивна? Дарма, кажіть, що хочете. Думаєте, самі знаєте, куди вам рекомендую сходити.
Нашвидку мию голову під краном і так само швиднісінько сушу її. Хустина, кросівки, сумка, нічого не забула. Стоп. Ключ. "Та да, - думаю собі, - Дзвінко, насправді, нащо тобі той ключ?".
Заглядаю в аптечку. Спирт, перекис, цитрамон, спазмалгон (все одно не допоможе), йод, септефріл... Все не те. Вранішнє похмілля? Алкодез врятує. Згадую фразу з краєм вуха почутої реклами. Нє, дякую, спасіба, не треба. Ага, йод. Те, що треба. Кидаю в сумку банку і йду до школи.
Йбнврт! Б'ю себе рукою по обличчю. Годинники! Годинники перевели! Хіба мати винувата, що дитина дурнувата? Ладна, шучу, я не дуже вбиваюсь про одну втрачену годину безкінечності.
Коли я заходжу до школи, вже йде другий урок. "Апаздала? Іді к даске". Тю, мені ж не важко.
Що кажете, прочитати домашній твір?
***
***
Мій твір про літо в карпатському таборі супроводжується хвилею оплесків, свистів і одним вигуком "тобі книги писати треба". Боже, які ви тупі, хіба не ясно, що я все вигадала? Дарма.
Зараз розумію - такий тоді був час.
Решту уроку я читаю книгу Буковскі, і хоч сиджу зовсім не на останній парті, не зважаю на те, що діється на уроці.
Хімія. Макс. Наш новий молоденький вчитель. Зеленоокий брюнет, не палить, багато читає і користується парфумом Домейн Мері Кей. Ставлю двадцятку, дівчата з мого класу, які виписують "Космополітен", вбачають його ідеалом серед чоловіків. Ага, Максе, вчора у вчительскому туалеті після уроків ти був нічого. Але я так тільки думаю, насправді ж мовчки дивлюсь йому в очі, піднімаю брови і йду на своє місце, ніби нічого між нами не було. Мені, як кажуть, по боку.
***
Сьогодні п'ю каву в улюбленому кафе. Не так улюблене кафе, як офіціант, на якого я приходжу подивитись і душу потішити.
Окей, вмовляю себе і заразом набираюсь сміливості, раптом мене по дорозі додому машина зіб'є? Один раз живемо.
- Привіт. Мене звати Дзвінка.
Простягаю знайомому незнайомцю руку.
- Привіт. Антон. Дуже приємно.
Антон міцно стискає мою руку і посміхається на "всі тридцять два".
Чудово, гачок закинуто.
***
Вже збираюсь йти, як раптом:
- Чекай, в мене як раз закінчується зміна. Може, прогуляємось?
- Рахую до трьох. Хто не встиг - я не винна.
***
Ми з Антоном сидимо на набережній, п'ємо вино, куримо і цілуємось. ХІба може бути так легко? Пробач, мамо, нині я додому не повернусь.
***
Третій місяць я не ходжу до школи. Живу в Антона. Живемо, власне, на спільну зарплату. Я теж влаштувалась у кафе, тож ми з Антоном не розлучаємось ні на мить, ні вдома, ні на роботі, ні навіть у душі, адже тренування я закинула, тому стипендії мене позбавили. Лишила все, у що вірила, заради ідеї вічного кохання. В будь-якому випадку, втрачати нічого.
Сьогодні переддень переддня Нового року, а ми вдвох сидимо вдома, тушимо по черзі сигарети об руки один одному. Навіть якщо ми розійдемось, ці шрами зв'язуватимуть нас. Нагадуватимуть про спільне минуле.
Чи важливо це зараз?
- Я маю ідею.
Дістаю із сумки кілька днів тому куплений пістолет.
- Тут і зараз. Один патрон. Подарунок до свята.
Починаю.
Осічка. Посміхаюсь.
Передаю пістолет Антонові. І по моїй спині пройшовся морозець, а потім побігли мурашки.
Вистріл. Осічка. Сміюсь в голос.
- Давай мені.
Осічка. Осічка. Вистріл. Спалах. Спалах, спалах, спалах.
Все сталось, як сталось.
Кінець.

Дата добавления: 2015-11-30