Читайте также:
|
1. В єдиного Господа Ісуса ключі вчення та ключі від безодні. Він один потрапить зламати сім печатей на книзі майбуття, прочитати її тайни та їх вияснити.
Велика то книга, повна загадок: і сотворена природа, і дух та серце людини, суспільство, історія та Христова Церква. Господь Бог усе залишив дослідам та розшукам людським, але нічого не поясниш, ані нічого не зрозумієш без Господа Ісуса.
2. Ану, повністю виясни довгі місяці очевидної зимової смерті природи, чи то весняне брунькування, чи розтління зернин у чорноземі, щоб життя з'явилося наче зі смерті.
Ану, поясни вичерпно, чому у світі є безліч безконечно дрібних істот, чому стільки щедрості й багатства для створення таких, що живуть лише хвилинку, і видимих та невидимих, наче навмання закинених у світ комах; як з того, гей би хаосу, може постати одностайність?
Як важко теж вияснити неправильності, суперечності та позірні прогалини в управлінні матеріяльного світу, при тому ж стільки виявів чудної й ніколи необманеної доцільності, того безпомилкового Провидіння.
3. Далі, як важко пояснити, що людина прямо гине за приязню, за друзями, а водночас із усіх боків чатує на неї самолюбство. Світ увесь поривається до вселюдського об'єднання, до солідарності та братолюб'я, а одночасно вибухають звірські війни, заколоти, чвари, спори та ненависть.
Кожна людина незборимо хоче, щоб запанувала правда та справедливість, а тимчасом усюди паношиться безправ'я, очевидна кривда, пригнічення незначних, визиск бідняків.
Одні хвалять красивість чеснот, пориваються до добродійності, а інші це обмовляють та переслідують.
Кожний хоче конечно добра, та завжди безсильно приглядається, як перемагає зло.
4. В історії теж повно загадок. Люди самовільно вирішують події: засновують або руйнують великодержави, творять нові народності, верховодять самовільно та честолюбно.
Однак, всесвітня історія підкоряється незміненим законам. Невидна рука держить нитки цієї, по своїй волі, мережаної тканини. Господь діє всюди, хоч Його не бачать, не хочуть бачити, хотіли б Його збутися. Він на Свій розсуд керує подіями та спрямовує до Своїх планів змінливі людські пристрасті.
Чим більше людський ум вірив у свою вільність та незалежність, тим більше ставав він рабом пересудів та забаганок, і тим більше відчував він потребу залежати від будь-якого пана.
Чим більше людство заблудилося на манівці, тим швидше самі таки ті великі помилки вможливили йому повернення до життя й чеснот.
5. Всі ці очевидні суперечності – це тільки окремі погляди загальної проблеми. З нею стикаємося на кожному кроці серед видного світу, і в мистецтві та в науці, і в житті розумовому, родинному та суспільному, і в житті духовому кожної душі, навіть у житті Церкви.
Тут змагаються з собою дві стихії, треба ж їх примирити. Дві скрайності є напроти себе і треба їх з'єднати.
Це мінлива і примхлива дія, вередливий та – незмінний закон. Це бездіяльність та діяльність, матерія й форма, спроможність та вчинок, незалежність та авторитет.
Ці два принципи знаходить людина в усіх ділянках своїх досліджень: у порядку природи та поглядів у світі етичному, політичному і господарському та в дії ласки.
Припустімо, що людина схоче вилучити одну з цих двох засад. Тоді вона поповнює філософську помилку, єрєсь у богословсько-моральному відношенні, розлад і заколот у політиці й економії, а в царині природи обезсилення або стихійне лихо.
Необмежене нічим вільне суперництво веде до господарського лібералізму, а пересадне вмішування держави впроваджує у соціалізм.
Незагнуздана самоволя в політиці сплоджує безпорядок, а нічим незлагіднена влада родить самодержав'я.
Необмежена воля в етиці – це ляксизм; влада ж без признання прав волі – ригоризм (пересадна суворість).
Віками і богослови, і філософи, політики й економісти та професори всіх природних дисциплін поділялись на протилежні школи. Вони хотіли розв'язати це питання та узгодити ці, до деякої міри, завжди супротивні складники.
6. Така сама проблема є теж у духовному житті кожної людини.
Як же погодити крайню неміч людини та її постійні падіння з її невтомним поступом уперед? Важко узгодити її безпорадність у добрі та її безперервну геройськість життя. Важко зіставити разом невпинні людські недоліки-промахи та виявлену їй Божу ніжність, звеління діяти так, наче б усе залежало від людини, а одночасно дане їй переконання, що своїми силами вона не потрапить нічого. Важко зіставити разом повну недовірливість собі та й безперечну впевненість, що вона здобуде святість; невидатність її діл та недосконалість її життя, раптові знесилення в боях та переконання про величаву нагороду; фізичні та моральні страждання підточують людину, а вона впевнена, що з її смерті прийде нове життя для інших душ. Врешті, у неї труднощі з випадковостями внутрішнього життя, невпинна блуканина пустинею духовності, а одночасно довір'я, що внедовзі замандрує вона в Обітовану Землю.
7. Над цим же усім висить велика тайна, що замикає в собі найбільший історичний факт: Вселенську Церкву. Її завжди поборювали, вдаряли в її вчення, мораль та її уряд... а Церква завжди стоїть. Її догми – незмінні, але Церква завжди пристосована до вимог часу. Вона завжди – прямолінійна і завжди гнучка, завжди страждуща та завжди переможна, завжди слабосила і завжди, навіть цією слабістю, зміцнена та скріплена.
Церкву безупинно ненавидять і завжди її бояться, нею погорджують та навмисно нехтують, а вона завжди і завжди – першорядна проблема світу, що змагає до духовної мети та несе з собою щастя для людей і дочасну вигоду.
Дехто назвав Церкву противницею культури, а тимчасом вона засновує або зміняє цивілізації.
Церква каже вірити в непоняті догми, та одночасно полонює в своє ярмо найкращу верству видатних умів. Вона поручає своїм учням самовідречення та хрест і завжди її люди слухають та коряться.
Церкву розбудовували переслідування, обновлювали змагання та терпіння, а відроджувала кров її власних дітей.
Церква виглядає слабша за сучасні їй великодержави, але в дійсності вона переживає їх усіх. Церква – безсила, не користає з людської помочі, ограблена з усього та закута в кайдани, не панує над тілами, але вона сильна і вільна, щоб володіти серцями.
8. Врешті, у Господі Ісусі ми знаходимо зібрані всі питання природи, людського серця й розуму, суспільства та історії, а також і Вселенської Церкви.
Ісус Христос – це найвище питання. Хто Його зрозумів, знайшов розв'язку всього іншого. Він – таємниця, яку Бог заховав від початку сторіч, а сліди її залишив у всьому сотворінню.
Яка ж вона, ця таємниця?
Це поєднання в Ісусі Христі скінченого з безконечним, людськості з божеством, безсилля з міццю, смерті з життям, убогості з заможністю, послуху з незалежністю та безграничних мук із безконечним щастям.
Ісус Боголюдина поєднує все у величному зіставленні, Науку та Віру, незмінну засаду та плодовите її примінення, нерухомість та поступ, вічні закони та детальні факти.
Узгоджує Собою скінченність та безмежність, одність у розрізненні, повну свободу людини та найвищу Божу зверхність, відповідальність сотворіння та всемогутнє вирішення Первопричини, заслугу й признання, користь людини та Божу славу, закони справедливості та поблажливсіть милосердя.
Єдиний Ісус Христос поєднує Собою обмежену почесть сотворіння для свого Творця та вимогу безконечної слави, потребу відчутної Любові з обов'язком найвищою мірою любити духову Красу; спрагу безконечного щастя, що мучить кожну людину, і обмежену здатність людського серця, тугу за тривалістю, за спочинком, за безграничним життям із питанням болю та смерті.
Ісус Христос є досконалий й усе Він освітлює. Він є в осередку створеного та несотвореного світу й втихомирює всі вимоги душі. Він живе в усій природі, що зображує та символізує Його життя, смерть та воскресіння.
Він – душа суспільності, ключ історії та Голова Церкви. Тут, на землі, живе Він одночасно упокореним та прославленим Своїм побутом.
Живе Він теж у кожній душі, завершує в ній Свою Страсть та діло Відкуплення.
9. А найбільш гідна подиву є ця обставина, що Господь вияснює Собою нам тут, на землі, усі таїнства, але кожне тільки потрохи.
Вгадуємо глибинність цих таємниць, догадуємось саме в Ньому успішної розв'язки, але в загальному ці таємниці далі залишаються невияснені. Залишаємось у тіні Віри. Він підіймає заслону, але не знищує її. Дає нам впевненість, але ще нічого не бачимо на власні очі. Насолоджуємось, однак не зменшується наша заслуга. Господь наш Icyc Христос переносить нас у Божий всесвіт, однак не піднімає нас із землі.
І на землі залишається й далі найбільш незрозумілим оце найвище питання та ключ до усього: як то скінчене єднається з безконечним в одній Божій Особі?
10. Господи, Ісусе Христе, Царю! Таємнице віків, покланяюся Тобі та люблю Тебе. З пошаною схиляю голову перед Твоєю великістю та довірливо ховаюся в рану Твого священного Серця.
Також всюди знаходжу тут, та колись у вічності подивлятиму чарівне для мене Твоє таїнство: як з'єднуєш разом найвищу величність із безконечною люб'язністю, та непорочну Твою святість з невтомною співчутливістю для моїх людських недоліків.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав